НЕАПОЛІТАНСЬКА ЗАТОКА. БАРКАРОЛА
Час: 04 - 12 жовтня 2019 року
Маршрут: Неаполь - о.Прочіда - о.Вентотене - о.Іск'я - о.Капрі - о.Прочіда - Неаполь
Навесні 2019 минуло вже майже два роки після нашого трансатлантичного переходу і нам знову закортіло… Тобто ми скучили за морем, вітрилами, хвилями, штормами, хитавицею, морською хворобою. Хто за чим. Але з океаном вирішили не поспішати, а згадали, що ми з Оксанкою досі жодного разу не бачили Неаполя і не ходили у Тірренському морі.
З’ясувалось, що місцеві компанії пропонують маленькі 35 футові яхти у жовтні на вельми привабливих умовах. Ми списались з ними, поторгувались і законтрактували одну з них на тиждень.
Щодо маршруту, то в загальних рисах ми бачили його як "йти куди очі бачать". І головне - нікуди не поспішати. А за можливості - поглянути на цікаві місця.
Мабуть, це була чергова спроба сумістити яхтинг і суходільну подорож, чого раніше ніяк не вдавалось.
Цього разу ми взагалі планували наш яхтинг Неаполітанською затокою «на двох», тобто в режимі, яким ми звикли ходити Дніпром на власному вітрильнику. Тому й яхту знайшли собі невеличку, трохи більшу за наш «Дует». Й обов'язки між собою розділили так само: Сашко – шкіпер, Оксанка - старший помічник.
Оскільки Сашко перший раз йшов шкіпером, тобто капітаном на морській яхті, хоча й не у найбурхливішому й відкритому морі в світі, він нервувався і, незважаючи на початковий намір "йти куди очі бачать", все ж таки почав працювати над варіантами маршруту, підбирати марини для зупинок (основні й резервні), переглядати вітрові й навігаційні умови району плавання.
Проте в останню хвилю наш добрий знайомий і товариш по океанських вітрильних подорожах, також Сашко, але з позивним «Капітан», разом з яким пройшли від Мальорки до Кабо Верде, зміг приєднатися до нас: у нього змінились плани і знайшовся вільний час, а у нас була вільна каюта. Так і підібралась наша команда: Шкіпер Сашко, Капітан Сашко, Оксана – старший помічник. Хоча, як і попередні рази, ретельно розроблений нашим Шкіпером план Тірренського яхтингу повністю так у життя не був втілений, бо це ж море, а на ньому – хвилі, вітер, шквали та інші непередбачуваності, проте в цілому подорож вдалась.
Оскільки наш Шкіпер вже розпочав ґрунтовну підготовку до подорожі, ми вирішили не заважати йому також й у підготовці суходільної частини подорожі: пересуваннях та екскурсіях Неаполем, поїздку в Помпеї, пошуки житла, тощо. З цим усім він чудово впорався!
Через компанію FlyEnest, яка «люб'язно» скасувала наш рейс за дві години перед відльотом, довелось відкласти знайомство з Неаполем на «післяхтингу», а у день прильоту поїхати на екскурсію в Помпеї.
04 жовтня 2019
Наш B&B радив діставатися до нього метром, тим більше що про неаполітанське метро пишуть (чи воно само про себе таке пише?), що воно найкрасивіше в світі. Поїхали й ми. До метра аеропортовим бусиком, а там вже купили добові квиточки – і під землю.
М’яко кажучи, були трохи здивовані. По-перше, в місцевій підземці відчуваєш себе направду під землею, тому що там темно й гаряче. Економлять вже й на економічних лампах – їх мало і вони слабенькі. По-друге, поїзди ходять не часто (не як в Києві) і до того ж ПЕРЕПОВНЕНІ. Проїхали першу з розрекламованих станцій Universitat: темно, незатишно й непривітно, а голограми на стінах, так би мовити данина науці, - абсолютно невиразні й майже непомітні.
Про наступну станцію усі путівники просто кричать: «Станція Toledo - найкраща в світі!». І це якраз була наша зупинка. Вийшли, довго роздивлялись, нічого не розуміючи, бо усе знову темно-сіре, ніяке! І вже коли почали підніматися ескалатором, то побачили її фішку: довгий, вузький, оздоблений блакитною мозаїкою різних відтінків неправильний конус замість даху, що закінчується віконечком (люком?) у зовнішній світ. Ну, тобто, красиво, а головне несподівано й дуже нагадує сходи у Casa Mila роботи Гауді, що у Барселоні.
Кинувши речі в B&B, помчались у Помпеї. Люди, ніколи не вірте тому, хто буде казати, що туди зручно їхати метром чи потягом! Про метро ви вже знаєте, а потяги - ще гірші. Вони брудні, захаращені, переповненні, непровітрювані та з бомжами. І хоча місцеві та туристи їздять, ми вирішили – більше ні! І назад поверталися вже автобусом: сиділи в м'яких зручних фотелях, дивились у широкі вікна на красоти і дихали кондиційованим повітрям!!
Відпочивши, подумали про вечерю. Як порадила нам рецепціоністка з B&B, пішли на вулицю Medina (названа на честь герцога однойменної іспанської комуни, що її перебудовував) до піцерії. Виявилось, що їх там багато й усі з тією ж самою назвою – la Medina... Вибрали найзатишнішу і відтягнулись на повну: антипаста, піца, вино, граппа. Смачно! А ще й стіни закладу розписані панегіриками буйволячому молоку та продуктам з нього. І справді, моцарела, рікота та таке інше - просто неперевершені! Проте наш шкіпер повів носом і повідомив: хоч піцу готують у справжній пічці, проте не на дровах. Може він з жиру біситься?..
Наші короткі прогулянки містом переконали нас, що Неаполь («город достославный, город пышный и багатый», як про нього писав Лопе де Вега в "Собаці на сіні") нам таким не здався, та й взагалі не сподобався, тому ми не дуже й жалкували за втраченим через «Ернеста» днем. Місто велике, галасливе, не надто чисте й до того ж усі розмовляють майже не італійською, а місцевою мовою – «наполітано», яку ми через величезну кількість шиплячих і зміну наголосів розуміємо не одразу…
Наступного ранку, зібравши речі, почимчикували до порту на пором до о. Прочіда, де на нас мала чекати яхта "Albarosa". Прибули туди трохи раніше ніж треба і... одразу ж закохались у цей чистенький, гарненький, маленький, затишний і мальовничий острівок.
Посиділи в тратторійках на набережній (як красиво італійською – lungomare!), попили вина й кави, розслабились і прийшли до тями після «мегаполісу». А ось вже й час приймати «нашу» яхту.
Цього разу все пройшло швидко та без надокучливих проблем.
Вже кілька днів в голові крутиться майже Марійчине дитяче питання: «Цікаво, яка вона буде, наша нова яхта?». Отак кожного разу перед зустріччю з новим човном.
Зустрілись. Вона – красуня! І така простора! І стільки місця для речей, для посуду, для продуктів. Сную туди-сюди від магазинчиків до яхти: там скупилася овочами (о, південні помідорчики, ледве втримала себе аби не нагребти повну торбу!), в іншому – домашніми сирами й оливками закупилась (рікота!!!! Стоп, ми ж всього лиш на тиждень йдемо, не можна стільки!), в третьому – прошутто й поркетта, і трохи грильованих баклажанів в олії, хоча, чому ж трохи, давайте оту повну упаковку! Ніякого поспіху, виходимо лиш завтра зранку, маю вдосталь часу перекинутись словом з продавцями: «А Ви звідки? А, з України? Он там маємо вашу горілку» - «Та то ж польська!» - «Справді, а ми всі тут вважаємо, що то українська»… І знову з пакунками повертаюсь до красуні Albarosa, де Сашко і Сашко розбирають фали, шкоти, жилети (хм, таких ретро жилетів ми ще ніколи не бачили!). Закладаю продукти в холодильник і на полиці і знову неспішно гуляю до магазинів, тут же, на lungomare.
Вино вибираємо усі разом, довго й весело сперечаючись з сомельє єдиної на острові енотеки.
Увечері, звісно ж, - до ресторану, по рибу!
День перший. 06 жовтня 2019, острів Ventotene (Навітрений острів)
Наступного ранку поснідали та й вирушили на невеликий острівець Ветотене (32 милі).
Дійшли туди з Прочіди непогано. Щоправда, вітру було не багато, фордак часом переходив в бейдвінд (тобто на 180°), то інколи трохи підпирали вітрила мотором. Шкіперу такий режим навіть подобався і був доречним – ми знайомились з новою для нас яхтою, її особливостями, тим як вона збалансована, як тримає курс на різних вітрах. В цілому висновки були позитивні, але на завтра обіцяли шторм і невідомо було, як Albarosa буде себе поводити у жорсткіших умовах.
Як і планувалось, у перший день Оксанка вирішила віддати за борт свій сніданок. Адаптація розпочалась.
Підходимо до острова, до Marina Vecchia (Стара марина), ми з ними листувались ще з Києва, вони запевнили, що наперед бронювати місце у них не варто, бо вже не високий сезон і буде де стати на мурінг, тобто на швартови. Так от, дзвонимо їм і вони одразу відповідають, що місця є! Але за кілька хвилин самі передзвонюють і повідомляють, що не можуть нас поставити, бо за прогнозом сьогодні на вечір, і вночі, і завтра зранку буде посилення вітру і в їхній марині стояти буде небезпечно. Пропонують йти в Marina Porto Nuovo (т.т. Новий порт). Дзвонимо туди, кажуть приходьте.
Заходимо, вже в марині Оксанка передзвонює уточнюючи, куди саме нам ставати яхту. Бачимо, до нас під’їжджає мужик на моторці – ну, значить допоможе нам зі швартовкою! А він до нас: «А ви куди?» – «Як куди? Я ж щойно розмовляла, мені сказали, що можна заходити і ставати». «А ви знаєте, – питає той, – що це марина приватна, стоянка тут коштує 8 € за метр яхти?!». «Та – кажу, – розуміємо, ми ж не проти, лиш поставте нас на мурінг, бо ж шторм наближається!». Він довго запитально дивиться на нас, чи то дивується, що ми готові платити дорожче (в марині Vecchia це б коштувало €50, включно з електрикою і водою), чи то оцінює, що й справді таки заплатимо. Звісно, що розмовляємо з ним італійською. Врешті тицяє себе в груди «Sono italiano. E voi da dove siete?» (Ну от я – італієць, а ви звідкіля?). «А ми з України» – відповідаємо. «Доброго дня», – чистісінькою українською відповідає «італієць». Ми не відразу повірили. Думаємо, бува італійця навчив якийсь наш заробітчанин кільком фразам, таке трапляється. «А пан звідкіля?» – питає Шкіпер. «Зі Львова» – «То чого ми оце по-іноземному тут розмовляємо?» – сміємося ми усі і таки «італієць» підхоплює: «Таки й правда – як в анекдоті!».
Запевняємо вже людською мовою, що готові платити, бо стати таки десь треба. Йосип, як потім виявилось так звати «італійця», допомагає нам ошвартуватися, так само як екіпаж швейцарської приватної (не чартерної, як ми) яхти, поруч з якою ми й стаємо.
Прекрасна захищена марина. Навколо – суцільні скелі з гротами. Пиво з лимоном – за перший день переходу і за успішний прихід (бо за вихід Оксана з Капітаном Сашком не змогли випити, через нудоту, лише Шкіпер мав дотримуватися традиції і налив коньяк богам води, богам вітру, ну й собі ковток). Тепер чекаємо Йосипа – маємо ж оселедця і горілку!
А потім сходимо оглянемо острівок: хоч і маленький, «на три хатки», але отой порт Vecchio, який нас не зміг прийняти, видовбали ще римляни!
На жаль, з Йосипом поспілкуватись по-людськи так і не вдалося, бо він був на роботі допізна і на наше запрошення заглянути до нас на борт на 100 грам з оселедцем до закінчення робочого дня відмовлявся. Тож просто переговорили про життя-буття: він вже 18 років на острові, додому до Львова їздить двічі на рік, донька і онучка живуть в Україні, про дружину – якось не дуже зрозуміло.... Ностальгує за совком (він з дружиною лікарі і тоді заробляли грубі гроші, а потім коли усе стало приватним – не вжився та й поїхав в Італію), але відчуває себе українцем (ги-ги: "Sono italiano. Ma voi da dove siete?). І таки спеціальну знижку зі свого шефа для нас вибив!
Ми трохи пройшлися селом: в гротах з вулканічної лави видовбані магазинчики, таверни, бари, інколи й житлові будинки. Йосип розповідав, що в сезон тут на острові налічується до 1500 мешканців, які в основному живуть з туризму. А не в сезон лишається чоловік 300, інші виїжджають в Неаполь, Рим, на материк.
Біля Ventotene є ще один малесенький безлюдний острівець San Stefano, на вершечку якого ще з часів Бурбонів сіро височіє колишня в’язниця – величезна кругла споруда. І часи, і правителі змінювались, а вона так і лишалась в'язницею аж до недавніх часів (до слова, місцеві острівки часто використовували як в’язниці, на Прочіді теж лишилась).
Повечеряли місцевими спеціалітетами: восьминоги з картоплею і тунець (тунець – так собі, на Прочіді був смачніший), а от сочевицю – єдине, що вирощують на острові – взяти не ризикнули, бо могло бути важко для яхтсменської травної системи.
07 жовтня 2019
Хоча, з огляду на зміну погоди – треба було брати! Бо з ночі почало роздувати, Оксана навіть прокинулась від зміни звуку хвилі об борт. До ранку задощило, блискавки, грім, гроза. Ну, все як і прогнозували – шторм. Тож поснідали, попрощалися з Йосипом та й пішли до наступного острова – Іск'ї.
Коли вийшли, одразу добряче приклало (і це у «прикритому» островами і берегом Тірренському морі). А от з напрямком вітру прогноз не справдився (звісно ж, не Наталка прогнозувала!): дме в ніс, спочатку 14, а там і всі 27 вузлів. Під двигуном ледве-ледве вигрібаємо три маленьких вузлики, тобто три милі на годину, а йти ж 29 миль… І все під безперервними шквалами...
За Оксанчиною жіночою консервативною логікою, то воно й так добре, все ж таки наближуємось до мети, а там далі може вітер ще змінить напрямок. Але це – жіноча логіка! А чоловіки так не можуть: їм треба щось робити, крутити, випробовувати! Розгорнули зарифлений стаксель – нє-є, дме в морду! Тому змінюємо напрямок: «галсами будемо йти довше (шлях), але швидше (швидкість)». Ну, хай і так. Капітану Сашкові здається, що на автопілоті не тримається оптимальний шлях – бере штурвал і веде вручну. Наш ліберальний Шкіпер дозволяє йому погратись, тим більше що так ми, у разі зміні напрямку вітру, про що було у прогнозі, зможемо йти під вітрилами, тобто суттєво швидше.
Але як на мене, то це – крутіння на місці, від Вентотене так майже і не віддаляємось. Хоч і розумію, що це – хлопчачі забавки!
Десь за дві години після виходу з Вентотене вітер починає забирати зліва і нарешті можна йти впевненим бейдевіндом, хай і під зарифленим стакселем. Грот не чіпаємо – не та яхта! Як казали ще в марині, вона для «пляжного» яхтингу. Ще годинку йдемо більш-менш спокійно, якщо таке грюкання об хвилі й заливання палуби водою під гуркіт двигуна можна асоціювати зі спокоєм. А ще й згори безперервно блискає, грюкає та ллє. Аж тут!.. Ага, ну шо то за перехід без пригод?! Рветься скрутка стакселя! Капітан Сашко в обв’язці (ми усі в такий шторм в обв’язках від самого виходу з Вентотене) лізе на ніс, Шкіпер Сашко на штурвалі ледь втримує зручний для ремонту курс, Оксана травить шкоти і скрутку. А гепає об хвилю так, шо аж в голові гуде і за корпус яхти лячно! Ось вам і знайоме Mare Nostro. Врешті Капітан повертається: «все, зв'язав, тягніть!». Уф!
Премо далі просто у зливу. У цей момент вирішив зависнути наш чартплоттер… Хлопці його крутять, протирають від води занадто чутливий екран – ніяк! Аж тут нарешті з-за дощу проступає попереду Іск'я!!! (Вчора, у сонячний день обидва острови були видні, а сьогодні все в пелені дощу). Ще години дві продовжуємо лізти через хвилі до неї під стакселем і підпором двигуна.
Сніданок свій я віддала за борт кількома порціями, але періодично все одно доводиться віддавати знову і знову, хоча вже й нічим – вчорашня вечеря вже встигла перетравитися, а Сашкова вранішня фрітата за перші ж дві віддачі вийшла геть. Це ж саме робить й Капітан. Що ж, з такою середземноморською дієтою, а точніше навіть тірренською (бо ми ж зараз в Тірренському морі) повернусь додому стрункою і схудлою: сніданок віддати за борт, обід пропустити, бо в морі не те що їсти – пити не хочеться; на вечерю можна з'їсти стільки, скільки в змозі з'їсти, коли на березі вже зовсім у сон клонить настільки, що навіть між тірамісу і сном вибираєш сон. До того ж, в отакий дощ і вітер в непромах без утеплення (з осіннього Києва думалось, що ми ж їдемо в літній Неаполь) дрижака ловлю майже увесь перехід, а це теж сприяє схудненню! Отож, тиждень такої дієти – і дівчатка заздритимуть моєму схудненню, а чоловіки згадуватимуть мої втрачені округлості!
Вкотре у кожного з'являються думки: ну заради чого ми оце тут мокнемо, блюємо, трясемося?! Новий острів – ну що в ньому такого?! А як так вже хочеться – можна на поромах добратися. Як білі люди.
Коротше, звертаюся до справжніх друзів: видаляйте, люди добрі, з мого компа файл з планами на наступний рік!!! Я й паролі дам! А то ж пам'ять така коротка, що побоююсь коли повернусь – сама цього зробити вже не зможу!
Що ближче до Іск'ї – то більше задумуємось про те, чи варто йти в ту марину, яку намітили – в такий вітер вона може бути не надто добрим прикриттям. Капітан пропонує заходити в будь-яку марину на західному узбережжі. Приймається! Стає трохи легше, хоча проблеми з чартплоттером залишаються, проте якось вдається побачити на ньому марину й вхід до неї. Добре, що в Києві Шкіпер підготував координати марин на різних узбережжях острова, під різні вітри.
Додзвонюємось до Marina Di Forio: вільне місце є, нас зустрічають, проводять до місця між двома яхтами: хоч і сильно затиснуте, але ж це місце в захищеній марині!!
Ось тільки... тільки... Думали, здалося! Але таки так: поруч на яхті – мацкалі!!!! Дві сім'ї з дітьми років 9-11. Хлопчики голосно обговорюють з батькам, що «нє русскіє? Нє-є, ані па-украінскі гаварят! Так шта, с німі тєпєрь разгаварівать па-англійскі? Ілі па-украінскі?» Ми робимо вигляд, що не чуємо, не розуміємо. І мацкалі (дорослі) – теж. Ні привітати одне одного (як зазвичай усі яхтсмени роблять), ні допомогти при швартовці тим, хто прийшов зі шторму (добре, що нам від них нічого і не треба, нам допомагає персонал марини).
Нарешті ошвартувались, поскидали з себе мокрі непромоканці (О, оксюморон!), порозвішували в кокпіті – на такому скаженому вітрі (навіть у захищеній марині свистить в такелажі так, що аж у вухах закладає!) все підсихає швидко.
Спочатку гарячий чай з коньяком і сухарики (недарма з Києва везли). Потім – червоне (перша з куплених пляшок!! До того не було анінайменшого бажання) з сиром, салямі, оливками й багетом. Життя починає налагоджуватись! Особливо наминає частина команди, що «віддавала» за борт під час переходу.
Усі разом вирішуємо, що сьогодні вже не хочеться нікуди ходити, отже будемо вечеряти на яхті. Оселедець, горілка – є, а за картопелькою Оксана збігає на берег. Шкіпер Сашко, він же й кок (ну просто тобі капітан Сільвер з «Острова скарбів»!) готує картоплю в мундирах в морській воді (!), Капітан Сашко чистить йому цибульку.
А я? Я вже почистила й нарізала яблучка для оселедця і – пишу щоденник!
А знаєте, класно сьогодні було! Є що згадати!!! І є що вам розказати!
08 жовтня 2019. Іск'я (Зелений острів)
Вітер гасав по марині цілісіньку ніч, плутався у такелажі і сердито свистів.
Зранку Оксанка збігала до магазину за гарячими корнетто (це так в Італії називають круасани-рогалики) і свіжовичавленим помаранчевим соком для команди. За сніданком оцінили прогнози погоди й вітру на сьогодні-завтра й разом вирішили: сьогодні нікуди не виходимо, робимо день відпочинку й знайомства з Іск'єю.
Але перед від’їздом провели ремонтні роботи, остаточно ліквідуючи наслідки шторму.
Поївши й причепурившись, потупцювали на автобус до села Sant' Angelo на південному березі острова (ми стоїмо на північно-західному узбережжі). Це те саме село, в якому ми ще з Києва примітили собі марину для вчорашньої стоянки, але від вчорашнього вітру вона виявилась не надто прикритою, тому ми від неї відмовились на користь ось цієї Marina di Forio. Отож, проїхались по острову, заразом роздивляючись його з суші (бо з моря, ніде правди діти, усі острови – на одне лице).
Село Sant' Angelo виявилось маленьким і навіть можна було б його назвати
затишним, якби перед тим усіх туристів звідти виперти. Бо навіть в не-сезон їх там багацько!
А от сама Marina di Sant'Angelo нас здивувала: вона настільки маленька , що абсолютно не зрозуміло, яким чином навіть яхта нашого розміру там могла б безпечно стати?! А ми ж попередньо їм писали, отримали відповідь, що приходьте, ставайте...
Потім попрямували у терми. Бо ж Іск'я, окрім того, що це «зелений острів», ще славиться своїми термальними парками. Один з них – в Sant' Angelo. Вхідний квиток на другу половину дня – 15 євро. Всередині 10 басейнів з водою різної температури від 20 до 40 градусів. Діти до 12 років не допускаються. Тому мокнемо переважно в компанії добропорядних подагричних німецьких бабусь і дідусів. Є також італійські бабусі і кілька немолодих чехів.
Довго ми там всидіти не змогли. Хоча було приємно й тепло (по обіді вітер вже починає влягатись і сонце не пече, хоч й гріє), – саме те, що треба після вчорашньої бовтанки.
Ми чесно намагались відмокнути якомога довше в мінеральній воді, але таки за дві години всі зізнались, що вже «набанились» і робити тут більше нічого. А ті ж німецькі дідусі й бабусі дисципліновано сидять тут кожного дня!
Зате вдома, т.т. на нашій красуні Albarosa. ми знайшли чим себе зайняти до походу в ресторан: біле з моцарелою, помідорчиками, оливками й хлібом! Тут головне – не переїсти! Бо ж за 2-3 години вже треба збиратися на вечерю. Дякуємо Вадиму й Вероніці за нагадування про най-най-традиційнішу страву Іск'ї – кролик з базиліком! Ми попередньо в селі придивились до меню: кролика саме з базиліком не знайшли, натомість усі готують кролика по-іскійськи з соусом з молюсків. Так що увечері спробуємо!
На завтра погода знову не перфектна: після шторму заштилить, вітру майже не буде. Так що надія знову або на недостовірність прогнозу (адже він не Наталчин!), або ж – на двигун. Так чи інакше, але до Капрі сподіваємось дотягнути!
Хм... На жаль, кролика нам не вдалось скуштувати. По-перше, в ФорІо (так, наголос саме на І довге і протяжне) не так вже й багато ресторанів, а по-друге, в тих двох, в меню яких було задекларовано кролик по-іскійськи, його не виявилось… Кажуть, треба замовляти заздалегідь. Бо ж його треба вполювати (невже ви думаєте, що місцеві кролі одомашнені?!!) Потім замаринувати. І вже потім затушкувати і з’їсти.
А яке таке "заздалегідь" може бути для яхтсменів?!! Вітру нема – ми тут; вітер з'явився – знялися й пішли! Отож, обмежилися дорадою, венерками й великими креветками.
Все було чудове, свіже, щойно з моря, але от не як "грубе підлабузництво", а таки щиросердно скажу, що Шкіпер Сашко gamberini (креветки), навіть морожені, готує значно смачніше! Бо з любов’ю!
Капітан Сашко вперше посмакував лімончелло і впав у езотеричний транс. Який то все ж таки кайф знайомити людину з чимось новим! А він ще кампарі ніколи не куштував!!
09 жовтня 2019. Капрі (Блактиний острів)
Зранку раненько вийшли з марини, поснідали вже по дорозі.
І от лихо! І фрітата, й салат в мені сидять і очищатися не збираються! Скінчилась моя тірренська дієта!
Обходимо Іск'ю вздовж західного берега, потім південного і потім наказуємо автопілоту узяти курс на Капрі. Погода сонячна, вітер не сильний, але ж є! Спокійно йдемо під усіма вітрилами.
Ми з Сашком любимо такий «лінивий» яхтинг, хоча й позавчора, під час штормового переходу, він навіть не приховував свого кайфу.
Я згадала настанови Вероніка знайти час для себе і заповзла в свою каюту: 4-5 годин справжнього ildolcefareniente! Просто дрімала, якісь казочки крутилися в голові (аби знайти час записати!), слухала як чоловіки в своє задоволення гралися з вітрилами:
– А ну давай потравимо стаксель-шкота?
– Ні, краще не стало. Давай набивай!
– А для експерименту: нумо потрави трохи грота-шкот, зробимо гроту більше пузо!
– А якщо ми стаксель отак у натяг виберемо? Як там швидкість?
І отак – усю дорогу.
Чоловіки!
В таку погоду видимість чудова, видно й Іск'ю, й Карпі, й Прочіду, й материкові миси.
Десь на півдорозі між Іск'єю й Капрі робимо невеличкий перекус в кокпіті: диня, прошутто, червоне іскійське.
На Капрі є всього лиш дві марини: Marina Grande на півночі й Marina Piccola на півдні, причому остання – така собі умовна марина, це просто прикрите високим скелястим берегом місце, де яхтам можна стати на якір. З огляду на північний вітер ми вибрали південну Marina Piccola. До того ж, прочитали ще в Києві, що в цій марині є ресторанчик, який надає послуги постановки на свій буйок (а не на якір – що завжди надійніше), оплата за це – вечеря в цьому ресторані, куди тебе з твоєї яхти привезуть на ресторанному човнику, а опісля – ще й відвезуть назад. Дзвонимо, просимо поставити нас на буйок, але ресторан відповідає: «так, ви можете стати біля нас і поїсти, але потім маєте йти». На наше «Чому?!» – лише повторюють те, що «ви не можете залишатись на буйку на ніч».
Хм... Ну що ж, тоді нам ваш ресторан не потрібен, ми й самі маємо запас харчів і чудового кока. Приблизно о 17-й стаємо на якір ближче до берега, глибини 12-15 метрів. Сусіди – англійці на катамарані, подалі – ще 3 яхти.
Виявилось, що поруч з нами – знамениті скелі Faraglioni (перекладаються як маячки) – візитівка Капрі! Три скелі стирчать з води, а в одній ще й утворилась арка – справді, дуже красиво. Чоловіки вирішили скупатись – вода градусів 20-21. Оксанка не наважилась…
Але все одно мені страшно, що: а) зірве з якоря такою сильною хвилею (вітру немає, але є вимотуючі високі мертві брижі); б) під час циркуляції можемо зіткнутися з сусідньою яхтою (чомусь циркулюємо усі не синхронно, хоча й стоїмо поруч).
Нарешті готуємо вечерю, з тих продуктів, що маємо: паста з маринованими баклажанами, оливками й помідорчиками (отими самими, солодкими як мед, дрібненькими, яких я нагребла в магазині пів-мішка!). Але бортова качка – немилосердна! Доводиться тримати все одночасно: відкритий холодильник, тарілки, ножі, шухляди. Маю останню надію, що така хитавиця виверне усе з’їдене за день, але надарма: організм вже призвичаївся, на всі ці хитавиці не реагує і з подякою усе засвоює.
Поки вечеряємо (притримуючи тарілки. І це на якорі???!!!) сонце поступово заходить, Faraglloni освітлюються прожекторами з готелю, що стоїть високо над нами на скелі і складається таке враження, ніби це від місяця підсвітка, бо зараз місяць – майже повня.
Вже у надвечір’ї підходять ще і ще яхти, праворуч від нас якоряться німці на 45-футовці. Місця вистачає на всіх.
Спати вкладаємось рано, ще й п’яті склянки не відбивались (тобто до 21:30).
10 жовтня 2019.
Нікуди не поспішаємо – це девіз сьогоднішнього дня. Вчора разом вирішили, що не підемо на Амальфійське узбережжя, як планували ще в Києві, а залишимось на Капрі, або ж перейдемо в Сорренто. Бо не хочеться зриватися, поспішати кудись, перти потім під мотором на Прочіду. Тому не поспішаючи снідаємо, купаємось (усі разом!), знімаємось з якоря і йдемо навколо Капрі. Острівець невеличкий, обійти його на яхті можна, мабуть, за 2-3 години при сприятливому вітрі.
Десь за годину доходимо до Marina Grande, заходимо в неї заправиться паливом. А потім просто ходимо під вітрилами по жовтневій Неаполітанській затоці, Golfo di Napoli. Сонце! Тепло! Лагідне море, ласкавий зручний вітерець, «правильної» сили! Ну чого ще від життя бажати?! Команда «напружено» несе вахту, хіба що Шкіпер за штурвалом не розслабляється.
Надвечір знову повертаємось в ту ж саму Marina Piccola. Сьогодні бортової качки практично нема, умови дуже комфортні. Кок вже з пів-дня обдумує рецепт сьогоднішньої вечері: смажено-запечена картопля з баклажанами й пармезаном на гарнір до поркетти (традиційна італійська запечена свинина). Лишилась остання пляшка червоного!
На завтра маємо до 17:00 повернутись в Прочіду (чи Прошіду, як її місцеві вимовляють), здати яхту, а в суботу – вже з нею розпрощатись.
Засинаю довго, бо мені знову страшно через оту кляту бортову хитавицю, через страх зіткнутися з сусідньою яхтою, через страх що може зірвати з якоря. Отак усю ніч і кручуся, поглядаючи в ілюмінатори: де сусіди? А може просто вдень виспалась?
11 жовтня 2019.
Зранку-раненько знімаємось з якоря в Marina Piccola: з-за скель Faraglioni сходить сонце, після ночі знову розганяється бортова хитавиця, хоча вітру в бухті немає зовсім. Вийшли о 7:30, обійшли Капрі з півдня на захід і від мису Camara, червоний маяк якого нам вже як рідний став, взяли курс на Іск'ю. Погода чудова: сонячна, тепла, вітер – від бейдвінд до галфвінду, те що треба! От саме так ми собі й уявляли яхтинг в Тірренському моря, а натомість маємо це лише в останні дні! Але ж погоду не замовиш! Проте сьогодні йдемо красиво й легко, з хорошим і правильним вітром!
Оксанка готує сніданок: цуккіні з перцями, пряжінька й мортаделла! Їмо в кокпіті й продовжуємо насолоджуватись неаполітанським яхтингом!
Підійшли до «свого» острова Прочіда досить швидко, тому вирішуємо обійти його, а заразом ще й Арагонський замок на Іск'ї роздивитись, бо це поруч.
А от «наша» марина підготувала нам сюрприз: на підході дзвонимо їм аби повідомити про свій прихід – ніхто не відповідає!!! Певно, зараз у них обідня перерва! Але ж сьогодні п’ятниця – день здачі усіх яхт, мали б постійно перебувати в офісі, чи хоча б бути на телефоні!
Доводиться нам самотужки шукати місце і швартуватися, а в такій переповненій марині це ой як не легко! Вже коли самі ошвартувалися, з'явились, нарешті, співробітники марини, які попросили переставити яхту на інше місце, хоча й допомогли нам це зробити.
Все! Польот закінчено! Яхту здали, документи підписали.
В офісі розпиталися у Ірени щодо кролика по-іскійськи (Прошіда ж зовсім поруч з Іск’єю, а кролики тут ще смачніші!). Ірена впевнено сказала: La Pergola, передзвонила туди, замовила столика й кролика, а потім ще й позначила маршрут до ресторану, що розташований десь в горах, каже що за півгодини дійдемо. Треба буде пішки пройти вглиб острова, але (отут фраза, яка потішила моє марнославство!): «Оскільки ви розмовляєте італійською, то не заблудитесь, а дорогу я вам намалюю». Ги-ги, "розмовляють італійською" – це, звісно, надто прямі лестощі, але що не заблудимося (навіть уночі) і маємо такого язика, що до кролика доведе – то таки так! О восьмій вечора, поночі, хоча й по намальованому маршруту, але крутими й напівосвітленими вуличками дертися вгору по острову було цікаво!
"Пергола" була того варта! Усе чималеньке зовнішнє подвір’я тратторії прикрито дерев’яною решіткою (т.т. перголою), через яку проростає сила-силенна лимонних дерев, закриваючи згори решітку зеленим листяним дахом, з якого вниз, просто до столиків звисає безліч…ЛИМОНІВ! А кролик був фантастично смачним! Так само як і домашнє вино! Сказали б – неперевершений, але як незабаром виявилось, перевершити кролика змогли лімончелла й лимонний торт капрезе, приготовані дружиною господаря ресторану. Лімончелла – просто фантастична!!! Різниця між магазинною й домашньою приблизно така ж, як між казенною горілкою і домашньою абрикосівкою. А Капітан Сашко усе проґавив, бо не наважився піти з нами разом і залишився на Albarosa!!
Не принижуючи місцевого рецепту кролика, все ж відмітимо, що такий спосіб приготування кроля (тушкування з помідорами й спеціями) характерне для усього Середземномор’я. Зокрема, грецьке стіфадо з кролика: той самий рецепт, але більше спецій (кориці, гвоздики), у той час як тут на завершальній стадії готування додається базилік.
Що ж, завтра – на пором до Неаполя, і якщо авіакомпанія не перенесе чи не скасує рейс (як вони це зробили з рейсом з Києва), то вже в неділю маємо бути в Києві.
12 жовтня 2019. Прошіда - Неаполь
На ранок зібрались, поснідали. На боні почулись рідна мова: «То ти бери ту барку, а ми – цю».
Це наші дівчата, яких я чула ще минулої суботи, прийшли прибирати яхти після чартеру. «Чекайте, дівчата, – кажу, – зараз винесу деякі продукти». У нас так і не дійшла кістлява рука голоду до гречки й тушонки, які везли з собою. Тож віддали дівчатам все це, плюс ще деякі залишки продуктів (хоча в основному розрахували так, що сьогодні на сніданок доїли все). Дівчата (одна з Луцька, інша – з Чернівців) працюють в Неаполі, а сюди раз на тиждень приїжджають на миття яхт на підробіток (бо по всьому світу яхти здаються й видаються саме у суботу, такий порядок чартеру).
Здали яхту, пройшлися островом – він дійсно прекрасний! Як на нас, Прошіда – недооцінена (і це – на краще, бо їй вдається уникати навали туристів), нам вона видалась цікавішою за Іск'ю й Капрі. Так, тут нема термальних вод чи всіляких гротів, як на Капрі, але вона неймовірно красива і затишна (саме тому, що тут не надто багато туристів).
І продовжуючи тему гастрономічну (яка нам так близька і добре вдається) признаюсь, що плюнула на ту невдалу тірренську дієту і таки з'їла в обід, поки чекали свого порома до Неаполя, ще й місцеві спагетті з лимонами й анчоусами. Ну не могла поїхати з острова не покуштувавши, воно б мені потім муляло!
В цілому, щодо яхтингу в Неаполітанській затоці, враження наступні:
– з шести днів плавання вітер був лише пару днів більш-менше вдалим (за силою й напрямком); один день – штормовий і в морду, решта днів – майже штиль або просто дуло в ніс;
– острови з моря не завжди однакові, але щоб з ними познайомитись треба ставати в марині, а не на бочку чи на якір, а марин на цих островах не багато;
– звісно, щоб "відкрити" для себе острови, можна скористатись і поромом, "як білі люди". Але то вже не про нас…
Ввечері в Неаполі, ми знову пішли на вулицю la Medina, де, нарешті, знайшли іншу піцерію (яка іменувалась, звісно ж, La Medina), де піцу готували на справжніх дровах!!! Дивом, це ж субота, одразу сіли за столика і… почалось! Дві, ні три піци! Півтора літра місцевого червоного! Паста alla Genovese з тушкованою яловичиною!! Viva Italia!!!
ARRIVEDERCHI ITALIA!!!