top of page

ТУМАННИМИ ДОРОГАМИ ІТАЛІЇ ТА АВСТРІЇ

Час:  28 квітня – 12 травня 2013 року.
Маршрут: Київ – Ужгород –  Brandenberg – Sinio – Porto Santo Stefano –  Pitigliano – Montefalco - Monticchiello – Techendorf  – Eger – Київ.
Протяжність маршруту – 6 762 км.

map2013_Maremma.jpg

     Як часто буває взимку, захотілось сонця і тепла. І то скоріше. Сил не було вже чекати на літо в наших широтах. Тож і намислили собі гайнути назустріч йому, в краї більш південні.Але не надто радикально, пляж-лежак-бішбармак - це не для нас. Хотілось і цьогорічне весняне буяння не проґавити, і зігрітись після довгої зими.

     Куди їхати? Звісно ж, в Італію! Там завжди тепло, сонячно, затишно, весело, смачно, цікаво,

     Кожного разу намагаємось просунутись південніше, проте як проїхати повз альпійські луки Тірольщини, не зупинитись на день в B&B  посеред п'ємонтських виноградних пагорбів у Паоло і К'яри, що вже стали нам майже рідними?! Як не заскочити знову до двох надзвичайно молодих бабусь в Умбрії, у яких ми почувались кілька років тому майже як вдома?! Ну, а якщо вже бути там, то просто неможливо не заскочити хоч на день в наше улюблене село Monticchiello, в якому найпрекрасніші заходи й сходи сонця над широкою долиною Валь-д'Орча?

     Здається, ми дійшли вже до тієї стадії, про яку писав Микола Гоголь: «Вся Європа для того, щоб дивитися, а Італія для того, щоб жити. Хто був в Італії, скаже прощавай іншим землям. Хто був на небі, той не захоче на землю».

     Але ж щось новеньке відкрити для себе хочеться. Багато начулись про Маремму, прибережну зону західної центральної Італії, що межує з Тірренським морем. Здається, оце саме час туди заїхати: і достатньо південно, і біля моря.

     А вже на зворотному шляху - альпійські озера Каринтії, можливо навіть порибалити вдасться.

     Отак і склався наш цьогорічний маршрут!

Тіроль

1-2-й дні. Київ – Ужгород – Brandenberg. 1916км

     Виїхали звично рано, до обіду були вже в Ужгороді. Чудовий маленький готель з такою ж назврою, як наша яхта - "Дует"! Звісно, що серед інших ужгородських готелів обрали саме його. І зовсім не пошкодували: місце тихе, годують смачно. Кремзлики (це по-тутешньому деруни) досі пам'ятаємо!

     Вдосвіта рушаємо далі, звичним маршрутом: Кошіце, Будапешт, Відень.І до обіду вже обнімаємось з тірольськими Ленгауерами, Крістін і Норбертом. Відтоді як вперше зупинялись тут в 2007 році, не уявляємо ніякого іншого B&B в цьому регіоні, на який би ми поміняли цей гостинний фермерський будинок. З часу останньої зустрічі ані наші знання німецької, ані їхні знання якоїсь іншої окрім німецької, не змінились. Тому й цього разу ми всі вчотирьох наперебій розмахували руками, підморгували, кивали, видобуваючи з задвірків мозку хоч якісь слова, спільні до розуміння. Аби дізнатись скільки цього року корів отелилось, чи хороші трави на верхніх луках, хто з дітей куди пішов працювати і які має успіхи в навчанні. І от мають вони вже 23 корови, а свого молока ані господарі, ані діти не п'ють, та і нам не наливають. Бо такі суворі санітарні вимоги: до власної продукції власними руками доторкнутись - дзуськи, все в герметичному і стерильному вигляді відправляється на milhpunkt. Ну, а собі і дітям - молоко і сири в стерильних упаковках з супермаркету. Отакої!      

     А от власну "упслю" зі своєї грушки, що біля будинку, і самі п'ють, і нам налили. Власне, за чаркою "упслі" на ґанку ми це все й обговорювали. 

003 Brandenberg.JPG
001 Brandenberg.JPG
002 Brandenberg.JPG
П'ємонт

3-й день. Brandenberg  - Barbaresco - Alba - Sinio, 630км

     Ранок зустрів нас росою й туманом. Ну, це певно в горах такий туман. Ми ж на південь їдемо, там завжди сонячно! Випетляли вздовж річечки з Тірольського високогір'я нижче до дороги, де наша бранденбергська річечка влилась в стрімкий, хоч і не широкий Інн. Туман поки не розсіюється, в ньому промайнув повз нас Іннсбрук. Вже й Бреннер, тобто Бреннеро - кордон між Австрією й Італією, але Доломіти як й раніше затягнуті густим туманом. Нічого, вмовляємо себе, ось в"їдемо в Італію - там сонце, тепло, 

     І справді, від Тренто гори виположуються й починає розвиднюватись, небо заграло зовсім іншими, радісними, кольорами. Маки обабіч дороги розцвічують квітневий пейзаж. Ось воно - тепло, сонце!

     За Міланом легкий туман повиснув тягучими пасмами над полями - мабуть, По цієї весни сильно розлилась, Певно, це всього лиш залишки Повської повені. Та що далі від'їжджаємо від По, то густішим стає туман між п'ємонтськими пагорбами. Звісно, це ж ріка Танаро звивається між пригірками, ось проберемось на гору до Паоло і К'яри - там буде сонце й тепло, тішимо себе надіями.    

004 Piemont.JPG

     Виноградники навколо Barbaresco теж у легкому серпанку. Кожного разу, під'їжджаючи до цього невеличкого містечка на одному з пагорбів П'ємонтщини не перестаємо дивуватись: барбареско продається по всьому світу, то невже увесь виноград - з оцих от кількох пагорбів? Бо виноробна зона Барбареско зовсім невелика, такий собі трикутник навколо самого Барбареско, Нейве та Трейзо.

    Відвідини енотек для нас вже стали не менш цікавими, ніж візит до музеїв. Пройтись між полицями з пляшками різних років. Поговорити з господарем закладу про останні урожаї. Продегустувати обрані вина, обмінюючись враженнями. Вибрати серед них своє. І тут - головне - довго вирішувати скільки ж пляшок купувати. Адже хочеться немало, але попереду ще Маремма з новими для нас винами, Умбрія з Монефалько, Тоскана з Нобілє Монтепульчано та Брунелло ді Монтальчіно. Та й Небіоло у Паоло і К'яри! А машина ж - не безрозмірна. Отож, обмежуємо себе трьома пляшками Барбареско. Й рушаємо до Альби, столлиці регіону Ланге. 

     Тут туман згущається, але воно й не дивно: Танаро несе свої глинисті води через усе місто, часто-густо затоплюючи його. Альба не надто популярна серед туристів, але нам це навіть на краще - менше натовпу. А місто вартує того, що до нього заїхати: арки, середньовічні будинки, церкви, криті арочні тротуари наповнюють Альбу особливою атмосферою старого міста, яке переживало набіги бургундів, лангобардів, сарацинів і франків, об'єднання й суперництво з сусідніми Асті й Савоною, розквіт Відродження й навали наполеонівських військ. Центральна вулиця Vittorio Emanuele з численними магазинами, кафе, траттріями й остеріями веде до центральної Piazzo Risorgimento. По дорозі не можемо не заглянути хоча б на хвильку в кілька енотек. Ну так, просто подивитись, нічого купувати не будемо. Але до машини повертаємось ще з двома пляшками п'ємонтьского.

    До містечка Sinio добираємось під вечір. Ще трохи круто вгору, на горбочок - і ми майже вдома, у наших добрих приятелів Паоло і К'яри. Їхній B&B Cascina Sant'Eufemia - завжди затишний прихисток для подорожніх, куди ми завертаємо вже не вперше. Тому й веземо подарунок для господарів - пляшку доброго українського "білого міцного з перцем". Яку відразу ж і відкриваємо для "bloody mary" - за зустріч і для зігріву. Бо на вечір холодно якось ну зовсім не по-весняному. Та нічого, це все ж таки північ Італії, високо на пагорбі, та й кам'яниця не прогрілась як слід.... От завтра рушимо на південь - отам вже буде й сонце, і тепло. А тут нам теплішає від зустрічі з давніми друзями, від їхнього чудового вина й stuzzichino або ж spuntino: поки Сашко з Паоло готували "bloody mary" К'яра принесла ковбаски, сиру, перчиків, і отак ми й просиділи увесь вечір, обговорюючи особливості виробництва вина, минулорічні урожаї винограду й ліщини, наші й їхні подорожі, плани на майбутнє....

Sinio2013
006 Paolo & Sasha.JPG
005 Paolo & Chiara.JPG
Маремма

4-й день. Sinio - Argentario, 531км

    Коли вранці прощались з Паоло і К'ярою погода ніби направилась і ми пораділи за друзів-киян, які планували приїхати сюди наступного дня. Проте, як ми дізнались згодом, друзям не пощастило: дощило обидва дні, що вони пробули в Sinio.

     Ми ж собі покотили на південь, у передчутті південного тепла і сонця. І наші мрії здійснились: півострів Аржентаріо зустрів нас сліпучим сонцем, горами, вкритими зеленню лісів, порізаною береговою лінією з численними бухтами, криками чайок, яскравими будинками, що пнуться від моря вгору, рибними ринками, білосніжними яхтами, найсвіжішими морепродуктами, безладом на вузьких покручених дорогах. І все це оточене безмежною блакиттю найчистішого Тірренського моря й си́нявою неба!

                             Volare oh, oh                                 Літаю
                            Cantare oh, oh, oh                        Співаю
                            Nel blu dipinto di blu                   У сині, забарвленій в синь
                            Felice di stare lassù                      Це щастя — дістатись сюди!

010 Argentario.JPG
007 Porto Santo Stefano.JPG

     Колись давно річка Албені перетворила тоді ще острів Арджентаріо в одне ціле з материком, намивши кілька піщаних насипів. Зараз в місці з'єднання можна помилуватися красивою лагуною Орбетелло, частина якої оголошена італійським природним заповідником.

     У височині півострова, серед соковитої зелені лісів і виноградних терас, громадяться похмурі сторожові вежі, зведені за часів сарацинських завоювань в 15 столітті. Біля однієї з них, Torre di Cala Piccola й розташувався привітний готель Torre di Cala Piccola  - місце, де можна насолоджуватися морем та рятуватися від повсякденного життя

009 Argentario.JPG
008 Argentario.JPG

5-й день. Argentario - Castiglione della Pescaia - Scansano - Porto San Stefano, 310км

     Сьогодні розпочали знайомство з Мареммою.   

      З'їхали з півострова Арджентаріо й покотили на північ. Шкода, що не можливо їхати вздовж узбережжя - там регіональний парк Parco Regionale della Maremma. Тому доступ на певні пляжі обмежений, і деякі з них працюють лише кілька днів на тиждень.

     Отож, спочатку їдемо дорогою об'їжджаючи парк, але за першої ж можливості вирулюємо ближче до моря. Хм, а моря тут і не видно, на жаль. Місцевість на диво пласка, жодного підвищення, з якого б хоч інколи відкрилось би море. Та й узагалі дивні пейзажі, раніше таких не бачили в Італії: рівнина скільки око бачить. Проте не поля, бо не засіяні й не засаджені. Схоже, це й є ті колишні болота. Бо цей куточок Італії, витягнутий уздовж моря, мав колись погану славу: болотисті місця і зайве вологий клімат робив ці землі майже непридатними для проживання. В болотистому регіоні постійно лютувала малярія. Та згодом, коли за наказом Фернандо I де Медічі ці землі були осушені, виявилось, що вони досить родючі. А що вже придатні для виноградарства! Тож нинішня Маремма - один з кращих сільськогосподарських і виноробних регіонів.

     Проте, мабуть саме тут, де ми проїжджаємо, таки й досі нічого не вирощують.

     Нарешті попереду видніється мис з хоча б якимось підвищенням. Як і скрізь в Італії: що не пагорб - то фортеця чи принаймні її руїни. От і тут: на пагорбі Рокка Арагонезе - руїни середньовічного замку, а навколо - сучасне містечко Кастільйоне-делла-Пескайя. Старовинний центр міста, мальовничий і цікавий, міст через гирло річки Бруна (Bruna), яка утворює затишну лагуну з гаванню. І хоча це колишнє рибацьке поселення вже давно перетворилось на курортне місто, тут немає якогось зайвого пафосу чи удаваної розкоші - навпаки, тут панує провінційна атмосфера, що надає курорту особливу чарівність.

010 Castiglone della pescara.JPG

     На зворотному шляху заїжджаємо в Скансано. Для пересічних туристів ця назва, можливо, ні про що не скаже. Але винолюби, хай навіть і такі початківці, як ми, вже знають, що Скансано - центр виноробства Маремми. Отож, крім оглядин цього милого, затишного, не переповненого туристами містечка, шукаємо вивіску з заповідним словом ENOTECA. Є! Тепер, за дегустацією ароматного Morellino di Scansano, можна і про місто розпитати, і про урожаї й кращі винні роки. До Скансано (що стоїть на невеличкому підвищенні) ще з часів Середньовіччя приїжджали вельможні сім'ї з сусіднього низинного й заболоченого Грочето на літні вакації, аби уникнути малярії. Частина сімей згодом переселилась сюди, інвестувавши у розвиток регіону й виноробство.

     З'ясовуємо, що у Скансано кожного вересня проходить винний фестиваль (Festa dell'Uva). Можливо, варто взяти на замітку?

     Кілька пляшок чудового м'якого й повнотілого Morellino di Scansano поповнюють наш "винний улов".

6-й день. Argentario - Pitigliano, 162км

     Щойно з'їхали з півострова й заглибились вглиб материка як знову на нас накинулись тумани.

011 Maremma.JPG

     Проте туман не заважає насолоджуватися мареммськими красотами: соковиті трави, переліски, виноградники, поля. Ні, це не Тоскана з безкрайніми пагорбами, і не Умбрія з лісистими пригірками й оливковими гаями. Маремма справді інша, якась майже первозданна, незаймана і дика краса.

     Наперекір пронизливим туманам вирішуємо погрітися в термальних джерелах. Десь неподалік тут має бути Сатурнія (Terme ds Saturnia). За легендою, саме отут ганявся якось Юпітер за Сатурном, вже майже наздогнав, кинув у нього громовицею та промахнувся. І на тому місці утворилися термальні джерела. Карта показує, що ми вже ось-ось під'їжджаємо до джерел, а повірити у це складно: навколо суцільні поля й поля. Але за кілька вивертів дороги серед непоказних будиночків і вказівників кудись вбік: "спа-готель" утикаємось у якусь імпровізовану парковку на вигоні серед поля, де всі італійці перевдягаються у своїх авто в купальники й банні халати і чимчикують кудись до розвалин старого млина. Ну, як так - то й так. Нам не звикати передягатись в польових умовах. 

     Навіть аби не було ланцюжка купальників до джерел, то й тоді б можна було відчути, що йдемо у правильному напрямку: сірководень штиняє все сильніше. І ось вже за кущиками верболозу нам відкриваються Сатурнійські бані!

012 Terme Saturnia.JPG
013 Terme Saturnia.JPG

     На наш подив, ми справді не знаходимо якоїсь огорожі, воріт чи каси, де брали б платню за відвідування джерел. Звісно, ми читали, що терми безкоштовні. Але повірити в це не так легко! Адже в наш час намагаються брати гроші навіть за повітря. А тут - ніжся собі в теплих водах скільки душа побажає і серце витримає. Чи може це така собі реклама пекла з сірчаними казанами, тому й безкоштовно?

     Від випарів над банями клубочився туман і в голову чомусь лізли лише побачені Енеєм кип'ячі сіркой казани, в яких

                Пеклись тут гарні молодиці,
               Аж жаль було на них глядіть,
              Чорняві, повні, милолиці;
              І сі тут мусили кипіть,

     Ми не витримали так довго як деякі місцеві, що приїжджають сюди родинами, з перекусами в машині. Трохи прогрілись та й рушили далі, до Пітільяно.

014 Pitigliano.JPG

     Пітільяно виростає з туфової скелі, створюючи майже нереальний пейзаж. Житлові будинки абсолютно подібні і за кольором, і за фактурою, до скелі і здається, що вони просто виросли з неї.

     Ми пробули тут два дні, виїжджаючи до сусідніх сіл і містечок і кожного разу коли повертались до Пітільяно не могли не дивуватись як людям вдалось побудувати на такій височині ціле місто?!  На під'їзді до міста, з дороги, відкривається найкраща панорами на Піітільяно, якою можна милуватись годинами. Для цього навіть зробили спеціальний майданчик біля дороги, аби охочі мали можливість запаркувати авто і не заважати проїзду дорогою. Бо не зупинитись і не помилуватись неможливо, навіть якщо ти не вперше і не вдруге під'їжджаєш до Пітільяно. Не дарма ця панорама вважається однією з найкрасивіших у Тоскані і в Італії. Абсолютно нереальне видовище!

     Всередині місто зовсім невелике: центральна площа, кілька вузьких вулиць. Деякі будинки витесані безпосередньо з туфової скелі, Близько чотирьох тисяч осіб населення зайняте або обслуговуванням туристів, або сільськогосподарськими роботами. З двома мешканцями міста ми познайомились одразу по приїзду: аби знайти В&B, з яким домовлялись заздалегідь, зайшли запитатись в піцерію. Виявилось, що саме двоє братів - власників цієї піцерії, є також господарями потрібного нам невеличкого B&B!

      Дістаємо з багажника валізи, один з братів нам допомагає.І враз:

- Ну як вам Terme di Saturnia, Сподобались?

- А звідки? Звідки Ви знаєте, що ми були там?!

     Італієць мало не сміється:

- Коли я в дитинстві прибігав надвечір додому і мама мене запитувала: "Чи ти був у Сатурніях?" (а мені забороняли їздити туди на велосипеді з хлопцями), то мама завжди знала збрехав я чи ні. І знаєте як? Отак як я знаю зараз про вас: сатурнійська вода ще довго відчувається. Запах! - і він потягнув носом.

     Дивно, ми ж наче витерлись добре. Що ж, якщо так штиняє - то, мабуть, користі більше. Але виявилось, що навіть після душу легкий сірчаний запах ще видавав наші паріння у "рекламному царстві тіней". Ба більше, футболка навіть після прання вдома в машинці, ще трохи віддавала сіркою....

     Треба визнати, що місто всередині менш цікаве, аніж зовні. Тобто воно миле, затишне, старовинне, з численними арками, провулками, завулками, переходами, сходами, скульптурами.    

     Заснований ще етрусками, Пітільяно поступово приростав новими будівлями. А старі будинки частіше не надбудовувались, а навпаки - видовбувались нові нижні поверхи: і легше, і захист надійніший. 

     Акведуком вода з поближніх джерел доставлялась у міський фонтан, звідки всі жителі могли брати чисту воду.

     Старим містом чудово гуляти в будь-який час доби, одні і ті самі ж куточки міста в різний час доби постають зовсім по-різному. Дві основні паралельні одна одній вулиці з'єднуються між собою невеликими провулками зі сходами вгору - вниз.

     Дворики Пітільяно доглянуті і дбайливо прикрашені квітами та зеленню, якої трохи бракує серед вапнякових і туфових кам'яниць.

     У місті довгий час проживала єврейська спільнота , за що місто отримало назву "італійський Єрусалим". І хоча справжній Єрусалим був заснований значно раніше, проте й Пітільяно існував ще до початку нової ери.

     Надвечір у місті помітно зростає кількість туристів. Чи то вони вдень їздять десь, а потім повертаються. Чи може навпаки - приїжджають звідкілясь сюди повечеряти. Адже Пітільяно славиться своїми ресторанами. Коронною стравою тут вважається кабан. За чутками, їх тут чимало в навколишніх лісах.

     Проте ми обрали трюфелі. Піца з чорними трюфелями - Оксані, піца з білими трюфелями - Сашку. І карафку з вином a la casa доки піци зготуються. Ну, а під піцу - карафку повторити! За своє чекання ми були винагороджені приголомшливими, тоненькими, з соковитою начинкою і підпеченою шкоринкою піцами, смак яких і зараз викликає спогад про задоволення. І все це - у величезному підвалі, видовбаному у туфі, де не холодно взимку і не спекотно влітку.

     Після вечері - ще раз обійти нічне місто. І, треба сказати, деякі закапелки, майже не видимі вдень, при світлі ліхтарів здалися навіть симпатичніше, ніж при сонці.

     Зовні стрімкі рови теж підсвічуються. І місто неначе зависає у суцільній темряві небуття. Фантастичне видовище!

052.JPG
020 Pitigliano.JPG

7-й день. Pitigliano - Sovano - Sovana - Pitigliano

     Поруч з Пітільяно є ще два схожі містечка, засновані етрусками: Сорано і Сована. Інколи разом їх навіть називають «етруський трикутник». Міста з'єднані між собою дорогами-коридорами, причому частина цих доріг вирубана в скелях і виглядають вони як тунелі з високими стінами.

      Сорано видніється ще здалеку, бо так само як і Пітільяно, стоїть на туфовій скелі. Похмурі масиви схилів підпирають не менш похмурі стіни будинків з чорними очницями вікон, що виростають буквально з цих же скель. Коли виринаєш на машині через густі сплетення крон над дорогою і бачиш раптом перед тобою ЦЕ, буквально втрачаєш дар мови. Всередині ж Сорано виглядає як типове італійське середньовічне затишне містечко: мощені бруківкою вулиці, сувенірні крамнички, магазини з prodotti locali, напхані сирами і ковбасами так, що від надлишку вони буквально вивалюються на вулицю, романтичні підворіття, діжки з квітами біля дверей, на вікнах, на стінах, - всюди, куди не глянь. Приїжджих тут практично не немає, тому гуляти і милуватися на всю красу можна нескінченно.

     На відміну від Сорано і Пітільяно, Сована розташована не на пагорбі, що робить її значно менш мальовничої. Тут всього одна вуличка, пряма і довга. І хоч збереглись і старі кам'яниці, і Палаццо, і церква, проте таке враження, неначе життя вже давно пішло з цього міста. Можливо, близькість до етруського некрополя дається взнаки?

     Хіба випити по келишку та й повертатись у сповнений життя Пітільяно?

028 Sovana.JPG
Умбрія

8-й день. Pitigliano - Montefalco, 225 км

     Весняними перелісками Маремми вирушаємо на схід, в Умбрію. Дорогою робимо зовсім невеличкий гак аби проїхати через Аквапенденте - місця з нашої улюбленої книги Марлени де Блазі "Тисяча днів у Тоскані". Часто саме чужоземцям вдається більш виразно підмітити всі особливості регіону. Пітер Мейл чудово змальовує нетуристичний Прованс, Марлена де Блазі і Майкл Такер - Тоскану й Умбрію. Чомусь саме у цих авторів-іноземців художні книги гармонійно наповнені місцевими соковитими стравами, загадковими традиціями, незбагненними характерами селян.

     Містечко Аквапенденте, куди авторка книги їздила на недільні базари, - саме таке, як і уявлялось: спокійне, напівсонне, неспішне, ґрунтовне. І навколишня природа - теж як зі сторінок книги: розкішна, щедра, соковита, місцями дика і неторкана, місцями - дбайливо оброблена.

     Переїжджаємо Тибр (повноводним його тут не назвеш) і нас зустрічає знайомими м'якими вигинами гір Умбрія - серце Італії, її найзеленіший регіон. Найбільша рівнина в долині Валле-Умбра, оточена ланцюжком мальовничих пагорбів між Ассізі і Сполето. На одну з вершин якого вибрався оточений кам'яною стіною Монтефалько.  

030 Umbria.JPG
033 Umbria.JPG

     Монтефалько - наша давня любов.

     Зі стін міста відкриваються розкішні види на всю долину Валлє-Умбра. Часом, ловиш себе на думці, що й сьогодні ця долина лишається майже такою, як на полотнах художників Ренесансу: широка, мальовнича, умиротворена, безтурботна, тут ніби можна чути тишу.

032 Umbria.JPG

     В самому Монтефалько з часу нашого останнього візиту сюди, здається, нічого не змінилось: вузенькі вулички, прикрашені дерев'яними бочками й пронизані винною атмосферою, збігають вгору до центральної площі Piazza de Comune. Найпростіша брускета з овечим сиром чи й просто з часником й оливковою олією під келих м'ясистого танінного Montefalco Sagrantino - і можна неспішно насолоджуватись містом, сонцем, теплом.

042 Umbria.JPG

     В місті туристів не багато. Зазвичай, приїжджають сюди або паломники або на дегустацію, оскільки місто знамените своїми ренесансними церквами, вином, оливковою олією й текстилем.

     B&B Antico Frantoio Brizzi, де ми зупинялись попередні рази, цього разу зустрів нас біганиною, музикою, кольоровими кульками, святково вдягненими городянами. Завжди діяльні й молоді душею невтомні Маріоріта й Емануела, власниці B&B, готувались до якоїсь festa за участю "зірочок" італійського телебачення. Виявилось, що частина будинку родини Brizzi, яка раніше була фабрикою з виробництва борошна, потім - олійницею, але зараз не використовується, буде віддана під новий ресторан, де  шеф-кухарем стане такий собі Giorgione з телепрограми Giorgione Orto e cucina, Ми теж були запрошені на прийняття з нагоди відкриття ресторану, поштовхались серед столичних гарно вбраних штучок, перекусили вишуканими мудрованими канапками (попри те, що про Giorgione розповідали як про любителя простої сезонної кухні та спокою), проте довго такого галасу не витримали й пішли собі прогулятись містом, насолодитись заходом сонця над Сполєтською долиною.

      Пахощі білої акації, щебет пташок - чудовий вечір! Чудова середина подорожі! Бо завтра почнеться вже дорога додому. Хай і з зупинками, але все ж таки це буде вже рух у зворотному напрямку.

Тоскана

9-й день. Montefalco - Cortona - Montepulciano - Monticchiello, 174 км 

     Ще раз проїжджаємо вздовж містечок, що поспинались на вершечки пагорбів: серце Італії Фоліньйо (бо розташований точно в центрі країни), малюпусінький квітучий Спелло, Асізі - батьківщина і місце релігійної діяльності Франциска Асізького. Перуджу, як завжди об'їжджаємо, кожного разу  якось не вистачає часу. Знову повз озеро Тразімено і ось вже на одній з гір видніється попереду Кортона. Місто на межі Умбрії й Тоскани, одне з найстаріших в Італії, засноване етрусками. Але широкому загалу воно стало відоме після книги американки "Під сонцем Тоскани". А вже коли за книгою зняли й фільм, то наплив охочих знайти тут своє солодке життя або хоча б поглянути на нього, збільшився в рази.

     Мощені бруківкою вузькі вулички, східці й переходи вгору й вниз, підворіття, невеличкі площі, старовинні будинки - не місто, а якийсь середньовічний лабіринт, в якому вдалині від мегаполісів і досі тече dolce vita, так любовно описана авторкою. Попри наші побоювання, туристів тут було не так вже й багато. Місто затишне і разом з тим живе, енергійне.

     До Мотепульчано під'їжджали як до старого знайомого. Звісно ж, трохи прогулятись його звивистими вуличками і поповнити сили келишком Nobile di Montepulciano. Проте температура повітря якась така не надто травнева, тож беремо ще й по тарілочці ribolito. Суп Ріболіта  означає "двічі зварений": багато різних овочів уварюються кілька годин. А потім при кожному розігріванні (бо вариться його, як і борщу, завжди багато) переварюється ще раз, звідси й назва. Це традиційна тосканська страва для холодного сезону: так, в Тоскані теж буває зима. Хай і без морозів, проте з пронизливими туманами. Й отакий наваристий супчик зігріває італійців майже так само як нас - борщ.

036 Montepulciano.JPG
035 Montepulciano.JPG

     В Monticchiello  приїхали вже під вечір. Знайомі ворота. Знайома лавочка біля воріт, з якої відкривається такий чудовий вид на долину Vall d'Orcha

037 Monticchiello.JPG
051 Pienza.JPG

10-й день. Monticchiello - Brolio - Siena - Monticchiello, 195 км 

     B&B Casa del Adelina, де ми зупиняємось кожного разу, коли буваємо поблизу. Це чудові апартаменти в одній з кам'яниць села. У перший наш приїзд сюди ми ще застали саму Аделіну, місцеву художницю. А після її смерті господарство веде її син Франческо, кулінар за фахом і за покликом душі. Його фантастична випічка на сніданок не поступається його вишуканим вечерям (на замовлення гостей) з місцевих продуктів і з місцевими винами. Тут справді почуваєшся як вдома, бо Франческо готує все ось тут, на кухні, і поки він смажить, помішує, приправляє, розкриваючи тобі домашні секрети приготування песто чи навіть звичайнісінької фрітати, можна посидіти поруч з келихом Nobіle di Montepulchiano. 

     І хоча ранок нас знову зустрів легкими туманами над долиною Valle d'Orcha, після сніданку, приготованого Франческо, від них і сліду не лишилось! І ми поїхали нашою "винно-гастрономічною дорогою": виноробня Brolio, де виробляють чудове вино Baron Ricasoli - розкішна Siena - батьківщина великого вина Brunello - Montalcino.

040 Monticchiello.JPG

     Про виноробню Brolio нам вперше розповів колись наш італійський друг П'єр-Луїджі. Кастелло ді Броліо - це сільський замок, палац і сади, розташовані всього в 20 км на північ від Сієни. Замок Броліо - один з найстаріших в італійській Тоскані. Фортеця існує вже близько 10 століть, але відліком її історії вважається 1141 рік, коли власниками Броліо стає сім'я Рікасолі. За більш ніж 870 років замок неодноразово зазнавав руйнувань: від набігів арагонської й іспанської армій у XV ст. і територіальних чвар в XVII ст. до бомбардувань під час Другої світової війни. Сьогодні серед смарагдових виноградників й оливкових гаїв досі стоїть непорушно будівля замку XV ст. і неоготичний палац з червоної цегли, побудований в XIX в.

      Але в першу чергу замок Броліо в Італії відомий як найбільше виноробне господарство в долині К'янті. Саме тут один з його власників, барон Беттіно Рікасолі, який двічі ставав прем'єр-міністром Італії, винайшов рецепт всесвітньо відомого класичного вина к'янті, що включає 70% винограду санджовезе, 15% Канайоло і 15% білої мальвазії. Можна сказати, що це і є місце народження к'янті. Саме тому ми не пропускаємо нагоди заїхати до Броліо хоча б за кількома пляшками Baron Ricasoli. Та й по келишку пропустити.

     А вже в Сієні доводиться зраджувати собі вкотре і брати до пляшки к'янті пасту, сири, прошутто. Бо хоча ми зазвичай не обідаємо, але в Італії не можемо відмовити собі у тому щоб не поласувати традиційними італійськими пастами, сирами, ковбасами, прошутто, бо коли ще наступного разу ми повернемось сюди. Не кажучи вже про справжню, правильно підпечену піцу. Та що там казати, у звичайному італійському супермаркеті у відділі кулінарії вітрини з маринованими баклажанами, грибами, фаршированими перчиками, цукіні, паштетами, салямі, сирами такі апетитні, що ми ладні просити там "гурманістичного притулку".

     Злегка перекусивши, проходимось знайомими вуличками Сієни до центральної Piazza del Campo, де проходять кінні перегони Паліо. Місто настільки добре збереглось з часів свого розквіту, що навіть заїхавши сюди нашвидко, здається, що перенісся в епоху Відродження.

044 Siena.JPG
047 Siena.JPG
048 Siena.JPG
046 Siena.JPG

      Віддаючи належне архітектурі Сієни, не можемо не забігти ще в магазинчик біля Сієнського Собору (Duomo di Siena) аби купити знамениті сієнські ласощі з фруктів і горішків - panforte di Siena.

     В Монтальчіно, як і належиться виноробній столиці, все просякнуте духом вина: винотеки й ресторани запрошують на дегустацію, вітрини прикрашені пляшками, корками й супутніми аксесуарами. Місцевий яскраво розписаний посуд додає колориту.  Нехай і маленьке село, але вино Brunello, що виробляється тут, відоме по всьому світу як одне з найкращих вин Італії!

043 Montalcino.JPG

     Але ми просто прогулюємось містом, не купуючи тут вина. Бо маємо на прикметі одну виноробню поблизу, де виробляють чудове Brunello di Montalcino, проте поїдемо туди вже завтра. А сьогодні на зворотному шляху до свого B&B заїжджаємо ще до виноробні Poliziano. Тут ми вже раніше купували розкішне Nobile di Montepulciano, то ж і цього разу поповнюємо наш багажник кількома пляшками Azinon. Заодно дегустуємо інші вина і знаходимо справді чудове більш молоде вино: Le Stanze de Poliziano - це всього лиш IGT, не DOCG. Але яке!!!!! То ж і його кілька пляшок беремо.

     І швиденько додому, аби встигнути на нашу лавочку на околиці села: милуватись заходом сонця. З видом на прекрасну долину Valle d'Orchia й Pienza.

050 Pienza.JPG

11-й день. Monticchiello - Banfi - Pienza Monticchiello, 95 км 

     Зранку виглянули за вікно: знову на долині туман! Лиш чарівна Pienza на пагорбі вигріта сонцем. Що ж, сьогодні саме туди й поїдемо!

038 Monticchiello.JPG

     Але спочатку - до виноробні Banfi. Це всього лиш 20 км від Монтальчіно. Тому їдемо знову через усю долину Valle d'Orchia, Долина вважається найкрасивішою долиною Тоскани, вона навіть включена в список культурної спадщини ЮНЕСКО.

     До речі, тут теж, як і поблизу Монтефалько,  проходить паломницький шлях - дорога Франків (via Francigena). Це старовинна дорога та паломницький шлях, що пролягав від кафедрального міста Кентербері в Англії, через Францію до Риму та Апулії, де були посадкові порти для Святої Землі. В наші дні маршрут популярний не стільки серед віруючих людей, скільки серед шанувальників активного туризму. Він дозволяє поєднати фізичні навантаження (попутно скинувши пару зайвих кілограм) з культурним збагаченням, знайомством з історією та місцевою кухнею. Тисячі новоявлених пілігримів з усього світу приїжджають в Італію, щоб пройтись цим маршрутом - пішки або на велосипеді. До речі, він добре позначений схемами і покажчиками у вигляді стрілок, які часто зустрічаються на шляху. Цікаво, що тут є туристичні вказівники як на пішохідну, так і на автомобільну дорогу Франків, так що паломництво нині можна здійснювати з комфортом на машині. По дорозі зустрічаються села і замки, але ми лише милуємося пейзажем і їдемо далі, до Банфі.

     У Банфі ми вже не вперше і не вдруге, а проте кожного разу приїжджаємо сюди з величезним задоволенням. Castello Banfi зустрічає нас своєю кипарисовою алеєю, пахощами тераси з ароматичними травами, енотекою й столиками в тіні кам'яних стін величного середньовічного замку Поджо алле Мура.

     По приїзді додому виявилось, що жодного фото з Банфі з цієї подорожі нема! Думка: "та, вже скільки разів тут були, та все це бачили й минулих разів" супроводжувала нас цієї подорожі постійно. Чи це вже прояв старості й зменшення інтересу до навколишнього? Втім, старечих проблем з пам'яттю поки не відчуваємо, а тому чудово видобуваємо з пам'яті і відчуття, дороги, краєвиди і навіть смаки вина тієї чи іншої місцевості.

     Отож, на щастя інтерес до вина поки не зник, тож кілька пляшок Brunello di Montalcino виноробні Банфі і їхнє чудове недавно створене рожеве поповнюють нашу "мобільну енотеку". і ми прямуємо до красуні Пієнци.

055 Val d'Orcia.JPG

     Ми завжди із задоволенням блукаємо вузькими вуличками цього не великого ідеального міста, маневруючи серед малярів з мольбертами, шкільних екскурсій та групок туристів, всотуючи його гармонію одночасно з ароматами місцевих спеціалітетів-смаколиків, що витікають пряними струмками з маленьких магазинчиків prodotto locali.

Неможливо пройти повз вітрини, на яких красуються обсипані пряними травами круги овечого сиру pecorino di Pienza, сири класичні і сири витримані, у шкірці і без шкірки, в обгортці з горіхового листя  і в обгортці з виноградного листя, витримані у к'янті, у нобіле чи в брунелло. Гірлянди домашніх ковбасок: з фенхелем, з горіхами, з зеленим перцем, з сиром. Зроблені з дикого кабанчика і з ніжної домашньої свинки. Консервовані перчики в оливковій олії, нафаршировані тунцем, телятиною чи місцевими сирами. Оливки в оливковій олії й у розсолі, різних розмірів і кольорів. І сама місцева олія з оливкових гаїв долини Valle d'Orchia. Традиційні макарони, виготовлені вручну від місцевих виробників: пічі, тальятелле та паппарделле з яйцем та спельтою. А ще ж є dolce: джеми з усіх мислимих і не мислимих фруктів; мед з різнотрав'я тієї ж долини Valle d'Orchia, з лаванди, з розмарину, з чебрецю. І на додачу -  типові солодощі Сієни та Пієнца, такі як річчареллі, панфорте, кавалуччі та кантуччі.

     Звісно, всього накупити й привезти додому не вдасться. А  як же хочеться!

     Находились, надивились, та й втомились. Почали шукати, де б це присісти й ногам спокій дати. Пішли невеличкою вуличкою з промовистою назвою via della Fortuna (вулиця Фортуни) і несподівано вийшли просто на широченні старовинні міські мури. Пощастило!

     З муру відкривається панорамний вид на долину Vall d'Orchia і на наше Монтік'єлло.

     Пішли далі мурами й натрапили на невеличкий заклад, розташований у кам’яниці часів Відродження. Кафе пропонувало місцеве червоне та нехитрі закуски до нього. Взяли по келиху, всілися на легеньких стільчиках просто на брамі. І після першого ж ковтка помітили, що ми сидимо на… via dell Amore! Вулиці кохання!! А поруч, на мури виходить ще й via dell Bacio! Вулиця поцілунку!! Оце справжнє тобі ідеальне місто!

049 Via del amor.JPG

     Звідси, з муру - найкращий вид на наше Монтік'єлло. Ось воно, на горбочку, теж оточене муром.

042 Toscana.JPG

12-й день. Monticchiello - Techendorf, 647 км

     Ну от і настав цей день: прощання з Італією. Погожий ранок, зелені хвилі тосканських полів вигріваються під лагідними променями травневого сонця. А ми лаштуємось у дорогу....

058 Val d'Orcia.JPG
Карінтія

     Тосканські пагорби змінюються широкими ланами Емільї-Романьї і Венето, затим піднімаються передгір'я Карнійських Альп. І ось вже той самий, знайомий нам, дорожній вказівник: ultima uscita per l'Italia. Останній шанс розвернутися й повернутись до вина, сонця, легкості, веселощів. 

      Та ні, всього має бути в міру! Отож, прямуємо просто в гори, до Карітнських озер, лісів, долин і пагорбів.     

     Карінтія зустріла нас... так, правильно! мжичкою і туманами!

     Проте ми настільки звикли за цю поїздку до таких погодних умов, що навіть не засмутились. Тут ще й досі панувала рання весна: зацвітали дерева, яскраво зеленіла молода поросль кущів. А що вже погода стояла кілька днів дощова й волога, то для місцевого царства равликів і їхніх братів-"безхатьків" слимаків було просто роздолля! Ми зустрічали їх скрізь: біля нашого будинку, на прогулянках вздовж озера, в лісі. Ці красені виглядали з-під  молодого листя чи піднімались як альпіністи крутими скельними виступами, відпочивали на пухкій  подушці з моху чи кудись поспішали просто на доріжці. Не зазняти їх було неможливо!

069 Weisensee.JPG
070 Weisensee.JPG
072 Weisensee.JPG
071 Weisensee.JPG

     Щойно трохи проясніло - ми скочили в човен (господарі нашого B&B Haus Heimat завжди радо надають своїм гостям плоскодонки) аби трохи порибалити. Чи то пак зробити вигляд, що рибалимо. Бо навіть аби й виловили б що - все одно б випустили назад. Проте цього разу нам не так пощастило, як минулого.

068 Weisensee.JPG
067 Weisensee.JPG

14-й день. Techendorf - Eger, 839 км

     Ранок прощання з Карінтією видався сонячним і теплим. Що ж, раді за Карінтію, нехай тут все квітує й буяє. А ми їдемо додому, нас вже київські каштани заждались, певно....

059_1 Techendorf.jpg

14-й день. Eger - Київ, 1035 км

     Яка ж прекрасна наша країна! Вмита весняними дощами, висушена лагідним сонцем, заквітчана каштанами й бузком! Це ж треба було проїхати 6762 км за два тижні, аби повернутись додому й відчути: тут - найкраще!

bottom of page