ПРИГОДИ ПІД ВІТРИЛАМИ В АТЛАНТИЦІ І НА КАРИБАХ

Час: 11 листопада - 23 грудня 2017 року
Маршрут: о.Тенеріфе - острови Зеленого Мису - о.Антигуа - о.Джамайка - о.Куба

 

 

     Після нашої вітрильної подорожі на Тенеріфе ми ще деякий час тримались, але потім не втерпіли і пішли тим самим складом (втрьох) з Тенеріфе до Кабо Верде (Острова Зеленого Миса). І це нам так сподобалось, що ми замислились над трансатлантичним переходом.На жаль, наш третій супутник, Капітан, не мав змоги приєднатись до нас, тому ми запропонували нашим друзям з яхт-клубу (Командор клубу з дружиною) приєднатись до цієї подорожі. Пізніше до нас пристав ще п’ятий член екіпажу – Володимир, який усе життя мріяв побачити вживу океан і вирішив, що Атлантика до цього підходить.Тож, нас  – п’ятеро, наша яхта – цього разу катамаран Run Punch, який чартерна компанія Alboran видала нам для перегону на Кубу. Чекати цієї можливості довелось майже 2 роки, бо бажаючих чимало, а човнів – не вистачає.А далі усе просто: купили авіаквитки і гайнули усі на Тенеріфе, звідки й мали виходити у напрямку Куби.

Тенеріфе – Кабо Верде

 

 

11 листопада, субота. 
     Сьогодні заїхали на яхту. Як нам спершу задалось Ron Punch – величезний катамаран!!!

     Тільки встигли кинути сумки - привезли першу партію продуктів, які до нашого приїзду закуповували Командор (Григорій), Таня і Володя. Прийняли на борт:
- мішок картоплі;
- мішок цибулі;
- 4 ящики моркви;
- 3 ящики перцю;
- 6 ящиків помідорів, зеленкуватих;
- 4 ящики зеленої папайї і 4 ящики жовтої папайї, не відразу второпала що воно таке, бо такої величезної, розміром з нашого середнього кавуна, папайї ніколи не бачила;
- 4 ящики жовтих бананів і 4 ящики зелених бананів (з розрахунку що будуть дозрівати вже після Кабо Верде);
- 4 ящики манго;
- 4 ящики авокадо;
- 3 ящики шарону;
- 2 ящики винограду;
- 2 ящики лимонів;
- 2 ящики апельсинів;
- 6 ящиків зелених яблук і 6 – червоних;
- 4 капустини, 6 баклажанів, 4 цукіні, 3 великих огірки (всього цього потроху, бо думаємо, що воно швидко зіпсується)
і т.і, і т.і.
      І ось тут ми зрозуміли, що насправді наш Ron Punch не такий вже й великий, бо якби не вільна каюта (всього на ньому 4 каюти), то усі припаси невідомо було б де складати. Незважаючи на зовнішні розміри, всередині кату місця для продуктів катма! А так ми зайняли усю її під ящики з овочами.
     Усі продукти закуповувались з розрахунку на увесь перехід – 6 тижнів, на 5 осіб. Точніше, на 4 особи з нормальним режимом харчування, і окремо – для Володі, який вживає лише овочі й фрукти, що не піддавались термічній обробці. Він привіз з собою з Києва зелену гречку, а овочі й фрукти купував за своїм окремим списком. Ми з дружиною Командора узгоджували свій список продуктів на 2 сім’ї заздалегідь протягом двох чи й більше місяців.
     Після виходу з Тенеріфе закуповуватись буде ніде, а на Кабо Верде заходити ми хоч і планували, проте, виходячи з нашого з Оксаною досвіду, маловірогідно, що там буде що закупити, адже усе на тих островах привозне і недешеве, окрім бананів, батату, гарбузів і папайї.  
     Потім прийшов перший мінівен з супермаркету, і ми прийняли на борт 600 літрів питної води, яку тягали у носові поплавки у 8-літрових бутлях. Потім інший мінівен привіз харчі у ящиках, що їх треба було по ланцюжку передати з бону до трапу і далі затягувати всередину катамарана.
     Ледве встигли розкласти ці продукти більш-менш системно, аби знати де що шукати, як прийшов ще один бусік з продуктами: вино, м’ясо, сири. А холодильник і морозилка, знову ж таки прогнозовано, тягнуть вельми слабенько.
     Робітник супермаркету, який візочком возить короби й пакети з продуктами від свого бусика до трапа нашого катамарана, передаючи мені черговий ящик з лимонами, весело киває на мої руки, що обхватили величезний ящик: «А всі, мабуть, думають про вас – от вона зараз на класному відпочинку!». Ага, саме так, buon voyage!
     Поки передавали пляшки вина з рук в руки ланцюжком по трапу (чому супермаркет прислав їх не в коробах -?), я таки впустила одну з них у воду. Тепер лежить вона на дні по кормі нашого катамарану :), вода ж прозора - видно добре.
     Ми з дружиною Командора продовжували займатись продуктами, чоловіки оглядали судно, лазили по моторних відсіках, вичерпували воду (води у різних відсіках справді достатньо), вмикали-вимикали всі прилади, випробовували, розбирались. Звісно, виявили проблеми: протікання в лівому кормовому відсіку, кріплення люків, олива в двигунах потребує заміни, старі шкоти. Ну і ще пунктів 30-40 дрібніших проблемочок. Зате з вітрилами наче все ОК.
      Усі недоліки й поламки намагались виправити з механіками та електриками від Alboran Charter. Ясна річ, не все одразу. Так що десь о дев’ятій вечора в суботу, примусовим порядком всі роботи перервали й пішли перекусити в місцевий ресторанчик: мідії, морські блюдечка, рибка, смажений перчик, усе це з білим вином – саме те, що треба аби зняти стрес і втому.

12 листопада, неділя.


     Сьогодні зранку Командор і Володя продовжили ремонтні роботи на судні, а ми утрьох з’їздили в Санта Круз на митницю поставити усім в паспорти вихід. І ще дещо докупити в супермаркетах.
     Робіт з усунення неполадок багато, а майстри від Альборану, як і в будь-якій чартерній компанії, не поспішають з ремонтом. Прийшов, оглянув – зник. З’явився за кілька годин. Почухав потилицю. Знову зник.
     Час іде. Разом з надією на те, що вийдемо сьогодні.
     Проте у другій половині дня роботи активізувались, бо майже усі яхти сьогодні вранці вийшли з марини і персонал переключився повністю на нас. В результаті, за сьогодні вдалось вирішити практично усі питання по катамарану!
     Звучить майже неймовірно для тих, хто розуміє, що таке усунути проблему на прокатному судні: персонал один на одного переводять стрілки і таке враження, що саме ось за цю проблему не відповідає ніхто. І так – щодо кожного питання.
     Помпу відкачування води по правому борту ремонтували дуууууже довго, але майстру все вдалось і тепер ми спокійні, що вона працює й морську воду викачує. Володя піднявся на "бесідці" на щоглу, оглянув стан вант і щогли - наче усе ОК. Потім з трубкою пірнув й оглянув обидва поплавки нашого катамарана. Стан поплавків задовільний, але на гвинті правого борту намотався якийсь кінець. Володя усе зняв камерою, показав менеджеру, той викликав дайвера. Звісно, що у неділю того дайвера прочекали увесь день... Але є й добра новина – пірнаючи Володя підняв з океанського дна втоплену напередодні пляшку. Вона добряче охолодилась у воді, тому, з метою охолодження наших тіл й голів, й була негайно випита. Під вечір вже навіть подумки змирились з тим, що дайвера сьогодні не буде – маньяна!. Але аж ось о восьмій вечора він з’являється! Пірнув, розплутав кільканадцять витків кінця з нашого гвинта і, ура – ми вільні!
     Станом на кінець дня лишилась проблема з запобіжниками, яких на складах марини немає і треба завтра менеджеру їхати в магазин, який, звісно ж, раніше 11 не відчиниться....
     Також Командор заклеїв нашим герметиком (ура, що взяли те рідке залізо з собою!) кормовий поплавок лівого борта, який підтікав. Ну, хто зна наскільки це саме те єдине місце яке травило, але почуваємось спокійніше.
     А ще, вже зовсім пізно увечері ми усвідомили, що нема life line – вперше таке на яхті!
Отож, вихід відкладається до завтрашнього ранку/дня. Але це ніщо в порівнянні з безпекою переходу.
     Ночуємо в марині ми практично одні, оскільки усі чартерні яхти пішли. Дехто повертався на ремонт, але у них всі проблеми швидко усунули і вони вже знову уходять. Проте у них короткий чартер, на тиждень–два, у нас попереду набагато довша подорож, тому краще затриматись ще на день, усунути всі проблеми й мати на борту усі ремкомплекти.
     До речі, капітан Булгаков на своїй "Моніці", з яким ми планували йти в напрямку Куби не те щоб разом, але тримати зв’язок супутниковими телефонами, ще вчора щойно вийшов з Санта Круза як у нього одразу зламався автопілот (!), і він пішов у марину Сант–Мігуель на ремонт. Чи вдалось йому відремонтуватись за ці дні – невідомо, надії не багато, це ж Іспанія, вихідні...
     Втомлені йдемо спати, завтра зранку ще є роботи по яхті, а наш вихід залежить від персоналу Альборана, наявності запобіжників у яхтенних магазинах і просто від того, як зірки стануть :)

13 листопада, понеділок. Перший день в океані.


     Ну, здається, потроху усі питання вирішили (хоча б на рівні: "ні, радар у вас не працює", "ні, лінії життя на каті не передбачено", але більшість проблем таки вирішено), отож, думаю, за годинку (т.т. о першій по місцевому, він же лондонський, він же UTC часу) будемо виходити.
     Вітер досить свіжий, отже тряхне відразу по виходу. Тому снідали легенько яєчнею, все одно все за бортом буде :), навіщо продукти переводити.

Четвер, 16 листопада. День четвертий. Вже в Атлантиці


       Ці три перші доби плавання у нас були присвячені лише процедурам повного очищення організму, гіпнотерапії й насиченню морським повітрям. Від процедури очищення звільнені лише Командор і його вірна дружина. Всі інші члени екіпажу дружно віддавали за борт, старанно вивертаючись тельбухами навиворіт. Найсміливіші, як Сашко, заштовхували в себе гречану кашу з м'ясом і потім за півгодинки-годину годував нею рибок. Ми з Володею не йшли на такі подвиги Швейка в госпіталі, а мовчки кожен біля свого борту доводили зворотними порухами душі, що вона, як і тіло, у нас вже очистилась і можна б було переходити до наступної процедури.
     Глибоке очищення чергувалось з сеансами гіпнотерапії. Бо морська хвороба – це не лише блювання, як думають сухопутні. Це ще й страшенна, хвороблива сонливість.
     Проблювавшись, ти біжиш вкладатися в койку. Спа–катамаран дбайливо загойдує тебе і ти миттєво засинаєш. Сни сняться такі сухопутні, такі щасливі, що прокинувшись, ти не відразу розумієш де ти, звідкиля цей страшенний постійний шум і чому усе круг тебе ходить ходуном. Видряпати себе з лап сну у цей період надзвичайно важко, тобі здається, що спав би і спав. Та ба – вже знову підійшла черга процедури глибокого очищення організму і в тебе є лиш кілька хвилин аби вибрати куди встигаєш добігти: в гальюн чи в кокпіт. У кокпіті, щоправда, ще треба зорієнтуватись звідки вітер, бо якщо при фордаку влаштуватись віддавати за корму, то дуууже ризикуєш.
     Звісно, усі ці процедури вписуються у графік вахт: чотири години дихання морським повітрям за штурвалом, паралельно з очищенням організму; чотири години – глибока гіпнотерапія. Крім того, сьогодні вирішила розчесати свої дреди. На четверту добу після виходу. Мабуть, даремно: ми ж ще не дійшли до спа-процедур саме для волосся, отож треба було лишити волосся в спокої до того часу.
     Також, з першого дня почались індивідуальні точкові масажі. Знаю, знаю,  процедура дорогезна, але у нашому спа-катамарані – пакет "все включено". Отож, заходячи й виходячи з гальюна я отримую точковий антицелюлітний масаж стегон, оскільки навіть мої не надто широкі стегна ледве розвертаються в тутешніх гальюнах, в порівнянні з якими гальюн на нашому "Дуеті" – просто п’ятизіркові апартаменти! А ще ж є лазіння по носовому вузькому поплавку в три погибелі за переставлянням коробів з овочами, бігання східцями в каюту – з каюти… Ноги й руки рівномірно вкриваються синіми слідами масажу.
     Як і належиться спа-катамарану, на кожну каюту – свій гальюн. Оскільки одна каюта у нас вільна, відповідно і гальюн теж. Але ми його зайняли всіляким загавайлом. Бо окрім спа-салону, наш катамаран ще й трішки карго підробляє. Офіс "Альборана" з Тенеріфе передає своєму офісу на Кубі багацько усілякого добра: запасні вітрила, набори постільної білизни, запасні частини до двигунів, відра з сілікофлексом і т.і. За те, що ми це все на собі перевозимо, нам дозволено за необхідності використовувати комплекти постільної білизни і рушників.

    А в умовах океану це знадобиться. Бо, наприклад, ми з Сашком неждано-негадано для себе, вже перейшли до водних процедур. За три роки забулись, видно, океанські навички, і ми, відпочиваючи вдень після вахти, відкрили люк у себе в каюті на провітрювання. І за кілька хвилин отримали відро води (мінімум) собі на
 

ліжко! Простирадла, ковдри, матраци, подушки – усе залите. Швидко постягали все, витягли в кокпіт, порозвішували. Ну, при такому нічогенькому вітрі (14–16 вузлів) воно просохло за день, тож скористатись запасними, "кубинськими", простирадлами не було потреби. А от матрацики сохнуть вже третій день. Замість них ми взяли собі матраци з четвертої, вільної, каюти. Чи як ми тепер її називаємо – "овочевої". Бо усю її зайняли ящиками з овочам. 

     Додатково, ми з Сашком тепер кожного відпочинку проходимо процедуру таласотерапії - загортання у просочені морською сіллю простирадла. Це так корисно для шкіри! До того ж, матрацики з "овочевої" каюти теж, скоріш за все, були замочені колись попередніми екіпажами морською водою. Мої сіднички цей ефект пам’ятають ще з переходу від Мальорки до Тенеріфе: коли зовні поролон ніби повністю сухий, та варто лиш на нього влягтися, як тіло відчуває приємну морську вологість. Отож, у нас подвійна таласотерапія: і занурення в насичені морською сіллю матрацики, і обгортання солоними простирадлами. Корисно! І все це – в межах пакету "спа-катамаран Ron Punsh"

     О, Сашко з вахти гукає, що дельфіни прийшли. Побіжу дивитись.
     Величезна зграя! Голів 40, чи й 60. Наздогнали катамаран, обходять нас з обох боків, потім розвертаються й підпірнають між поплавками. І знову навипередки вперед, вперед вискакуючи між поплавками. Такі веселі! Нагадують дітей, які з’їжджають з гірки і відразу ж біжать знову нагору.

     Ой, аврал на кораблі! Допишу пізніше.


     Уфффф... Та-а-ак... Продовжуючи наступати вкотре на одні й ті ж самі граблі, залишили на провітрювання люки в "овочевій" каюті на ніч. Зранку виявили замоклі короби з овочами в обох відсіках поплавка. Ну, і почалась битва за порятунок припасів: витягували ящики в кокпіт на просушку, знімали мокру газетну обгортку з кожного помідора, манго, авокадо, хурми, перетирали насухо й знову загортали в суху газетку й складали в сухі короби (благо, ще є запасні). Моркву вирішили підвісити в мішках у кокпіті, бо вона вже почала проростати (це лиш на четвертий день!).

    В процесі перетирання виявили, що багато перців і помідорів почали псуватись, а банани, які брались практично зеленими як буцики, всі вже не лише пожовтіли, а навіть почорніли. А їх у нас – чотири короби!!! Що з ними робити?

     В розпал рятувально–овочевої операції вахтовий Сашко гукнув від штурвалу, що ми на середині шляху від Тенеріфе до Кабо Верде. Звісно, за це треба підняти келихи, це ж святе! Пробираємо місцину в салоні на столі між мокрими коробами з овочами, нарізаємо авокадо, що саме проситься бути з’їденим зараз або ж загнеться, тим більше що поснідати ми сьогодні не встигли, наповнюємо келихи хто білим, хто ромом-колою, хто віскі, а хто – водою і святкуємо!!!
     Отак, майже несподівано для себе команда зрозуміла, що стадію повного очищення організму пройдено успішно й наші шлунки готові приймати нормальну яхтенну їжу й питво. Решта перетирально–осушувальних робіт пройшли ще веселіше.
     Години три у нас зайняли ці авральні роботи. В результаті всі овочі були пересушені, а на столі в камбузі красувалась гірка овочів, які підлягали негайній утилізації. Сашко взявся приготувати з них на вечерю.
    – Черепаха!!! – кричить вахтовий Володя. Кидаємось усі в кокпіт. – Ух ти, черепаха! Ого, черепаха! Символ Кабо Верде! Вірним курсом йдемо!
      На вечерю Сашко приготував як завжди щось експериментальне: піджарку з цибулі, моркви, перцю, бананів, цукіні, апельсинів зі шкоринкою, лимонів, імбиру й часнику. І як завжди – смачно!
      До Сашкової піджарки Командор урочисто розпочав нарізання хамону. Ми закупили на борт не нарізки, а цілу ногу. В упаковці, запечатану. Коли ж її відкрили, ще в Радазулі, в марині, виявилось, що вона злегка запліснявіла. Але П'єтро, менеджер з Альборану, оглянувши її й проконсультувавшись зі своїм колегою – експертом з хамону, запевнив, що усе ОК. І навіть люб’язно приніс новеньку упаковку ножів для його нарізання. Ми підвісили ногу на камбузі. Отож, сьогодні Командор ретельно зняв верхній трохи запліснявілий шар, затим обрізав сало (зберегли для приготування борщів, супів і т.і.), і накраяв хамон найтонше, як міг. Фантастична вечеря: овочева пряна піджарка, хамон і біле тенеріфське вино! Нам з Сашком починає подобатись цей спа-катамаран!

     Враховуючи швидке відновлення членів екіпажу, Командор прийняв рішення перейти на індивідуальні 2–годинні вахти (до цього ми несли 4–годинні вахти двома родинами позмінно). Ура, це ж означає, що переходимо до найкращої процедури нашого спа–судна: флоатінгу.

     Нічна вахта, коли лишаєшся лиш ти, океан і зоряна безмежність – це унікальна терапевтична процедура задля досягнення глибинної релаксації. Шум хвиль, біолюмінесценція океану, зоряне небо дозволяють повністю вимкнути зовнішні подразники, дурні думки, і зануритись у стан, який сприймається як невагомість, позачасся. І при цьому не потрібно записуватись у флоат-камеру, узгоджувати дату й час, ось воно, усе поруч: одягнув термобілизну, фліску, комбез, непром, обв’язку, вийшов на вахту – і релаксуй собі!

     Кільватерний слід від катамарану просто сяє від біолюмінесценції морських мешканців. Це можна порівняти з переливанням кристалів, з інеєм, з розсипами діамантів. Сашкові це нагадало моє намисто (точніше, він підказав цю думку, що можна зробити отаке намисто нічного океану, що світиться). На жаль, зафільмувати це неможливо. А може й не на жаль, бо аби усе можна було б побачити, не відриваючи сідниць від дивану, то навіщо тоді кудись їздити, дивитись якісь там північні сяйва чи крітське небо чи африканське сафарі?
     За системою Командора, у кожного вахтового є ще підвахтовий, той, який щойно відстояв свою 2–годинну вахту і тепер ще 2 години залишається або в кокпіті, або в салоні для допомоги вахтовому на випадок регулювання вітрил, запуску двигунів і т.і.
     Після своєї 4–годинної процедури флоатінгу (2 години вахти + 2 години підвахти) лізу в койку приймати процедуру таласотерапії і гіпнотерапії. Добраніч.

П’ятниця, 17 листопада. День п’ятий.
     Прокинулась самостійно, без будильника. До вахти ще цілих 50 хвилин. Ось вони – результати інтенсивного лікування сном протягом перших трьох діб! Магічний пакет "спа-катамаран, все включено"! В боковому ілюмінаторі погойдується океан, сьогодні він майже спокійний. Сіріє. На бузкових хмарках – ширші й тонші горизонтальні яскраво-помаранчеві смуги, неначе котик кігтиками продряпав. Натягую термобілизну, непроми, беру фотокамеру, піднімаюсь в кокпіт. Що за мана?! Небо на сході рівно–сіре. Ані натяку на схід сонця. Як кіт лапою стер. Сашко і Володя, вахтовий і підвахтовий, сміються: так, було, збиралось сонце сходити, але миттєво зникло за хмарами

     Хвилин за п'ятнадцять сонце, як нічого й не бувало, буденно так, без всіляких феєричних сходів, вигулькнуло з-за хмар вже височенько над горизонтом.

     Вчора вперше від початку переходу побачили літаючу рибку, одну-єдину за цілий день. А сьогодні вони вже почали з’являтись зграйками. І Володя після ранкової вахти приніс перший улов: вісім летючих кальмарчиків і одну летючу рибку – за ніч нападали на палубу. Хоч і мало, але Сашко їх підсмажив з часником на оливковій олії. Смакота неймовірна!

     Морепродукти стали прекрасним доповненням до знаменитої Сашкової яєчні на сніданок: багато цибулі, багато болгарського перцю, багато помідорів – усе те, що треба або з’їсти зараз, або викинути рибам завтра. Трішки (за Сашковими мірками) гострого перцю. І все це заливається збитими яйцями. Щоправда, 4 яйця я встигла розморозити, а 4 довелось взяти прямо з морозилки, очистити як варені й подавити виделкою – в сковорідці розійдуться. Чому морожені яйця? Тому що ми, певно, переплутали холодильну й морозильну камери :)))

     На камбузі є дві камери і жодна не підписана що є що. Ну, і, звісно, попри обіцянки менеджерів з Альборану, жодна не була підключена до нашого приїзду. Отож, ми чомусь вирішили, що камера з вертикальною загрузкою – це морозильник, а з горизонтальною – холодильник. Так і розклали продукти. «Холодили» вони обидві спочатку абсолютно однаково, т.т. майже ніяк. А за добу все з’ясувалось: в одній камері заморозились яйця й пиво, а в іншій – ледь не текли стейки.

Швиденько поміняли продукти місцями (це ще було на стадії процедур повного очищення організму, нахиляння вниз дуууже допомагали швидшому очищенню), та десятків з півтора яєць не просто замерзли, а й полопались. Отож, вирішили залишити їх в морозилці й використовувати по необхідності.

    Після їжі – дуже корисна процедура для нігтів і шкіри рук: миття посуду морською водою. Оскільки на кінець другої доби переходу зненацька закінчився носовий бак з прісною водою (а в ньому ж 216 літрів! Ну не могли ми ніяк використати утрьох так багато води так швидко…), ми переключились на другий, кормовий правого борту (200 л, ще є третій, такого ж об’єму), але тепер використовуємо воду дуже економно.

 

 

Подивимось за кілька днів як зменшується запас води, все ж таки є підозра, що носовий бак або десь протікає, або був не до кінця перекритий шланг у кокпіті.
     З питною водою ніби все йде нормально, здається, використовуємо навіть менше ніж планувалось в середньому (3 л). Щоправда, ми ще поки не перераховували її, мабуть зробимо це на Кабо Верде.

 

    Сьогодні зранку поставили генакер. Він у нас майже такий як на «Дуеті» – бірюзово-червоний, красивий! Йдемо під гротом і генакером, оскільки вітер – крутий  бакштаг, так відразу стало зручніше узяти курс прямісінько на Кабо Верде.

     Вдень Володя на своїй вахті бачив кита, точніше серію фонтанчиків і трохи спини.
     Командор з дружиною на обід-вечерю приготували борщ. Наче для ностальгії ще трохи ранувато, але це прекрасна зміна часниково-імбирним стравам, які ми намагались готувати у перші дні переходу аби зняти наслідки загойдування. Цікаво, як за ці п’ять днів переходу у нас змінювалась оцінка об'єму закуплених продуктів. Коли два мікроавтобуси доставили пакунки з супермаркету, плюс ще один бусик – овочі, у нас очі на лоба полізли від такої кількості їжі. Чи не забагато ми закупили? Коли ж продукти врешті решт, всіма правдами-неправдами вдалось порозпихувати в "овочевій" каюті і по всіх закапелках салона, з’явились сумніви: а чи вистачить оцих 4 полиць з хлібом? А чи не замало м'ясних продуктів? Коли після виходу нашого Ron Punsh в океан і постановки вітрил більшу половину команди вклала "морячка", ой, тобто «процедура повного глибокого очищення організму»,  майже ніхто не сумнівався, що закупленого нам ніколи не з'їсти, що доведеться на Кубі віддати гуманітарну допомогу дружньому кубинському народу. А коли на четвертий день всі очистились і перейшли до нормального яхтенного 2-разового харчування (досить тривний і часом пізній сніданок, нормальний обід-вечеря до заходу сонця, аби не вмикати освітлення в салоні – економимо акумулятори!), знову повернулись сумніви, а чи не мало всього. Ну, голодні, звісно, не залишимось. Гречки й вівсянки з дому взято достатньо! З кожним днем наростає проблема з овочами: овочі, особливо банани й помідори, достигають з катастрофічною швидкістю яка значно перевищує наші можливості по їх поїданню, а головне – можливості наших шлунків перетравлювати їх у такій кількості…
       Нічна вахта. Значно потеплішало, можна її нести вже без непромоканця.     Вітер сьогодні помалу зменшується, хвиля влягається. Океан майже зовсім спокійний. З одного боку – добре, менше гойдає, менше гупає хвилею в днище. З іншого боку – втрачаємо швидкість... До Кабо Верде десь 440 миль. Йдемо.


     Якщо направити промінь ліхтаря (а ми ж усі вночі ходимо з налобними ліхтариками. Інколи нагадуємо роботів. Потягнулась раз обійняти Сашка, коли прийшла змінювати його на вахті, а на потилиці – батарейки від налобника. Ну справжній робот!), так от, коли направити промінь ліхтарика на нічний океан, можна побачити таку чудасію! Уся поверхня світиться червоними і зеленими точками, якась дрібнота виплигує й занурюється, виплигує й занурюється! Соромно і трохи принизливо порівнювати, але сьогодні, коли океан майже повністю спокійний, цей висвітлений клаптик нічного океану найбільше нагадує спокійне болото з водомірками, жучками-водолюбами, жабками, які розсипом плигають водою. Або луки, коли йдеш і поперед тебе вистрибом в усі боки скачуть коники-стрибунці.

      Придивившись, починаєш розрізняти маленьких кальмарчиків, не більше 10 см, таких, яких зібрали минулої ночі на поплавках нашого катамарана, це саме вони наче жабки переплигують на незначні відстані, і летючих рибок, великих і маленьких, які можуть пролітати до кількох десятків, а то й сотень метрів. Якщо рибок видно і вдень, то летючих кальмарів ми бачили вперше! Це просто фантастично!!! Скільки про них читала, скільки сама писала, а сьогодні вперше побачила це вживу. І це не передати словами! (ги-ги, "знаменитим письменницям" теж часто бракує слів). І це все – на малесенькому клаптику поверхні, освітленій ліхтариком. А отже, увесь нічний океан кишить життям, хоча цього неозброєним оком і не видно!

Субота, 18 листопада. День шостий.

     На вранішній вахті, на яку вже вийшла навіть без термобілизни, лише в комбезі, зібрала бідний улов: всього лиш одна летюча рибка. Щоправда нічогенька така, сантиметрів 15. І жодного кальмарчика! А скільки їх скакало вночі! Звісно, цієї ночі хвиля була значно нижча за минулу, отож вони просто не доплигували до поплавків ката. А з сітки, що натягнута між його поплавками, вони проковзують знову у воду. Що б такого вигадати, аби наловити цієї смакоти?

     Рибку Сашко підсмажив на сніданок: тане в роті! Стала приємним доповненням до авокадо (бо загинається), і йогурта з бананами (бо загинаються). Часом ми собі нагадуємо відомого літературного персонажа, який під’їдав усе, що ось-ось зіпсується, так жодного разу й не скуштувавши продуктів нормальних.

     Так і ми: треба швидко під’їдати банани (хоча чесно, не думаю що ми їх встигнемо усі з'їсти, таки пару ящиків доведеться згодувати рибкам: ті, що закуповувались абсолютно зеленими на Тенеріфе – зараз вже жовто–коричневі), авокадо (дозрілі вони ну дууууже смачні, але ж всі не осилиш), помідори.

     А тут ще й хліб почав пліснявіти. Багети, без вакуумної упаковки. Зранку Сашко, рятуючи їх, зробив смачні гріночки на сніданок. А після я, озброївшись ножем (ще раз bravo П'єтро за набор новісіньких гострих ножів!) ріжу 4 багети на скибочки з думкою підсушити їх в духовці. Та не тут-то було! Запалити духовку перепробували усі: я, Сашко, Командор, Володя. І справа ніби не хитра: кнопка вмикання газу, регулятор інтенсивності горілки. Та навіть якщо кому і вдавалось її запалити, то за кілька хвилин роботи вона гасла.

     Я, як завжди, пішла шляхом найменшого опору й почала смажити сухарики на пательні. Але ж чоловіки затяті! Вони продовжували підпалювати, викручувати, накручувати і таки в результаті спільних дій експериментальним шляхом вдалось зрозуміти, що духовку не можна повністю закривати, аби не перекривати доступ кисню. Дякую завзятим чоловікам і хвилин за 40–50 пересушую на сухарики усі багети. Матимемо запас. Якщо не відсиріє і не зацвіте знову.  Але знаючи Сашкову любов до сухариків, впевнена, що він не дасть їм такої лихої долі!

    А зранку ми займались вітрильними навчаннями – майнанням грота і постановкою генуї. От за що люблю яхтинг – за оці відлагоджені командні роботи: кожен член команди на своєму місці! По команді Командора "стати в левентік!", "встановити каретку грота в ДП!", "вибрати гіка-шкоти!", "травити грота-фал" – усі члени команди чітко і злагоджено виконують кожен свою функцію і в результаті грот змайнали, геную розкрили і тепер ми йдемо "в метелика" з двома красивими крилами: зліва – генакер, справа – генуя. Додали у швидкості, знову можемо тримати курс прямо на Кабо Верде. До островів, до речі, залишилось близько 240 миль. Тобто ще мінімум півтори, а то й дві доби.

Бо якщо у перші дні ми пролітали по 140 і більше миль, то за останні 2 дні вітер значно ліг і ми проходимо не більше 120 миль. А в марину Мінделу не можна заходити вночі, там вузький прохід і в самій марині є затоплені кораблі. Отож, йтимемо ще не менше двох діб…

 

003_Oksana.JPG

     Це й добре, бо ми тим часом проводимо різноманітні квести й атракціони. Як-то: знайти як переключається вода з баків, як запалюється духовка, як працюють аккумуляторні батареї (тут ми поки що програємо, зрозуміти це неможливо). Як перелити з 8-літрового бутля питної води у 1,5-літрові пляшки в умовах качки і без лійки. Або ж таке цікаве заняття як перебирання овочів. Кожен з численних коробів (треба б піти порахувати, штук 12 чи й 14 набереться) треба мінімум раз на день чи два перебрати, кожен помідор/перець/авокадо/манго/шарон/баклажан розгорнути, оглянути чи не псується, знову загорнути в газетний чи туалетний папір і вкласти в новий короб, а старий винести в кокпіт на просушку. Мені цей процес нагадує загортання новорічних прикрас: такі ж тендітні й дорогоцінні, загорнуті й дбайливо складені.

     До того ж, кожного ранку треба витягти залиті водою матрацики на просушку на дах катамарана, а увечері – затягнути їх назад в "овочеву" каюту. Підсохлі за день, вони все одно за ніч натягують вологу, і на ранок виглядають так неначе їх і не сушили.
     Отак за повсякденними клопотами пройшла перша половина дня. Сонце припікає. Піт котиться. Воду треба економити (є опріснювач води, наче й працював в Радазулі нормально, але він використовує енергію акумуляторів, яку треба берегти, ми для підзарядки вмикаємо двигуни кілька годин на день, на холостому ході)). Отож Командор першим з клієнтів нашого спа-катамарану перейшов до водних процедур. Навіть не лягали в дрейф, він просто одягнув на себе рятувальну обв’язку і на кормі одного з поплавків буквально прийняв ванну, занурюючись у води океану.

     Я мала таке ж саме бажання. Але зранку. А зараз, після усіх робіт, сил вже не було. Спробую завтра. Адже океанські водні процедури – це дуже корисно для тіла і волосся.
     Келих тенеріфського білого, сир, виноград і мої насушені сухарики значно збадьорили. Командор з дружиною пішли відпочивати перед вахтою, Сашко – на вахті, Володя вже змінився з вахти, але спати вдень не хочеться. Отож вони з Сашком про щось теревенять у кокпіті, а я, підвахтенна, мабуть зараз почну готувати соус для спагетті, на вечерю.
     На свою нічну вахту Сашко пішов в шортах. Здається, термобілизну можна просушити, провітрити і скласти на нижню полицю. А може вона і взагалі вже не знадобиться до кінця маршруту.

Неділя 19 листопада. День сьомий.

     День-не-діла розпочала своєю нічною вахтою, з 00 годин до 4 ранку (2 години вахти,2 – підвахти). Вітер за останні два дні зменшується, вже не летимо як перші дні, а повагом чалапаємо під генуєю і генакером, "в метелика", тобто по різні боки від штагу, швидкість інколи падає до 3 вузлів. Хвиля майже вляглась. Нема більш того шуму, клекоту, шипіння. Вдень такий заспокоєний океан нагадує, як це не дивно, театральні декорації до самого себе: безкінечне натягнуте стальне полотнище, що ледь-ледь піднімається-опускається м'якими хвилями, без жодних гострих вершечків, без піни, без шумовиння. Вночі він рівномірно-заспокійливо погойдує наш катамаран, присипаючи тих, хто після вахти приймає сеанс гіпнотерапії, заспокоюючи тих, хто на вахті "зависає" в сеансі флоатингу, поєднуючи його з бананотерапією (хоча, здається, пару ящиків бананів все одно доведеться згодувати рибам – ну не встигаємо ми їх поїдати. Папайя взагалі нікому не пішла. Але ми продовжуємо її агонію і викидаємо по одній у міру її загнивання).

     Сиджу в кокпіті, втупившись у зоряне безмежжя, яке спалахує зірками вгорі і біолюмінесценцією океану знизу. Часом важко розрізнити, чи то зірка впала, чи то медуза спалахнула й погасла. Кільватерний слід за нами міниться дрібнішими й крупнішими спалахами. Зоряний купол гіпнотично заворожує, на усі 360 градусів – аніщо його не закриває, не засвічує. Думки повністю відсутні. І хоч Сашко завжди стверджує, що не можна думати "ні про що", зараз, на сеансі океанського флоатингу, у мене саме такий стан: нема бажання копирсатися у собі, не хочеться згадувати проблеми і неприємності, не сплітаються нові серії океанських казочок... Кожен м'яз тіла розслаблений, шкіра обвівається цілющим океанським повітрям, повертається емоційна рівновага і душевні сили. Повний релакс.
     Зранку знову не встигаю на схід сонця: побачила в ілюмінатор, що край неба вже рожевіє, поки відходила кілька хвилин від снотерапії, натягала шорти-майку – сонце вже вигулькнуло з-за хмар.
     До моєї вахти ще більше години, встигну і зуби почистити (останніми днями робимо це якось зовсім не регулярно, а так, коли вдається), і ополоснутися. Тож залишаюсь з Сашком (вахтовий) і Володею (підвахтовий) помилуватись вранішнім океаном. Володя вирішує підтягнути скруткою галсовий кут генакера (його вчора перетерло і довелось довго ловити, заводити, міняти). Допомагаючи йому помічаю, що відірвався направляючий скрутки, добре, що побачила вчасно й вийняла його разом з шурупами, а то ще трохи –  і лежав би на дні океану разом з «чарівним штурвалом» з моїх казочок. Отож, починаємо ранок святого дня Не–Діла дрібним ремонтом: підклеїли все тим же рідким залізом, заодно і свистульку чайника приклеїла залишками клею (оплавилась ще у перший день переходу від занадто великого вогню). Також закрили захисним скотчем леєри аби об них не терлися вітрила.

 

     О, вже й на вахту пора. Що ж, почищу зуби після вахти, не проблема, сьогодні ж неділя, відпочиваємо.     Сидячи на вахті дивлюсь на летючих рибок за бортом, пурхають зранку зграйками, точнісінько як ластівки. Такі жирненькі, аж слинки течуть! Сьогодні за ніч улову не було ніякого, на жаль. Воно-то й зрозуміло, адже хвиля зараз зовсім не висока і кальмари з рибками не долітають до висоти нашої палуби. А шкода!      Поруч Сашко мугикає собі під носа щось. Прислухуюсь. О, то він теж Allegretto з Сьомої симфонії Бетховена наспівує. І в мене теж вона звучить з учорашнього вечора. Дивно, чому саме вона, чому в обох відразу, не змовляючись? 

    Після своєї вахти залишаюсь ще біля штурвалу, аби дати можливість команді нормально поснідати. Бо я сьогодні сніданок пропущу, щось мій шлунок не справляється з такою кількістю овочів, особливо помідорів, які треба утилізувати. Тим більше, я ж підвахтова на вахті Командора. З кожною хвилиною стає все тепліше, я ж виходила ще на сході сонця, о сьомій з хвостиком, а зараз вже близько одинадцятої. Відстібаю нижню частину яхтенних брюк і – voila! – «брюки превращаются в элегантные шорти».

     Ну от, після вахти можна й ополоснутися і зубки почистити, і релаксувати! Стоп! Треба ще відправити СМС-ку в Альборан про наш прихід в Мінделу завтра зранку і про те, що потребуємо допомоги спеціаліста з акумуляторів.
     Тим часом хлопці закинули крючок "на тунця". Але що ми будемо робити з рибою, якщо бува яка й впіймається? Бо Таня сьогодні затіяла величезну куховарню: супчик, фаршировані баклажани, рис з овочами. Від нашого катамарана пахне так, що, боюсь, кити поспливаються на ці пахощі!

     Закріпивши рибний мотузок по кормі, чоловіча частина команди тим часом зібралась на консиліум щодо нашої основної проблеми на катамарані – зарядка судових батарей. Справа в тому, що ось вже чотири дні батареї не заряджаються повністю і дуже швидко розряджаються (про що, власне, й посилали смс-ку в чартерну компанію). Ми вмикаємо двигуни (на холостому ходу) до 6 годин на добу, але судові акумулятори все одно дуже швидко розряджаються, від цього вимикається автопілот. Ми повимикали все, без чого можна обійтись: підігрів води, вечеряємо засвітла аби не вмикати освітлення в салоні. З одного боку, такий режим дня дуже природний для організму: сонце сіло – йдемо спати, сонце зійшло – прокидаємося. Це сприяє відновленню психоемоційного стану, як і всі інші процедури в нашому спа-катамарані. Але з іншого боку – йти на таких напівразряджених батареях через океан небезпечно. Тому будемо намагатись в марині Мінделу на Кабо Верде знайти спеціаліста й розібратись у тому, що там з ними сталось.
      Проте, сьогодні вирішили ще раз мозковим штурмом розібратись з тими клятими акумуляторами самостійно. Залишаюсь перекладати. Всією командою читаємо інструкцію щодо контролера зарядки батарей: окремо кожне слово перекласти можна, навіть у речення узгоджено їх поставити, але сенс інструкції – абсолютно незрозумілий! Звісно, й рідною мовою описання таких складних системи зрозуміти важко, особливо мені... Але ж Володя – фахівець, проте й йому не легко співставити те, що показує контролер, з тим, що пише інструкція, виходять зовсім інші речі. Ну, будемо сподіватись, що на Сан Вінсенті знайдемо допомогу.
 

     Тепер залишається змайнати генакер і поставити геную – і все, відпочивати. Під генакером йдемо прекрасно, але вітер сьогодні посилився і якщо будемо так бігти, то дійдемо до кабовердійських островів занадто рано, в ніч. А захід в марину там вузький, з затопленими кораблями, і ми повинні прийти до Сан Вінсенту не вночі, а під ранок. Саме тому й маємо замінити генакер на геную. От би такий вітер вчора – то ми б вже сьогодні на вечір долетіли б до марини. Посиділи б увечері на площі Амількара Кабрала, потягували б кайпірошку з місцевим гроггі... Умммм... Хоча ми й тут, на спа-каті нічогенько відпочиваємо у неділю. 

    Порядок майнання і постановки вітрил у нас вже відпрацьований: Сашко – на штурвалі, Володя – на носі збирає вітрило в чохол-панчоху, Командор біля щогли травить фал, я – на шкотах. Але щось цього разу трохи пішло не так, відтяжку генакер-шкота закусило між леєром, Командор, намагаючись її вибити, трохи поранив собі пальця. Що ж, після постановки генуї влаштовуємо в салоні мед.кабінет: обробка ранки, накладання мазі, перев'язка. До завтра усе затягнеться. Ну, а те що ніготь посиніє – то таке...
     З корми Володя гукає про допомогу: знову знадобився клей. В моторному відсіку виявили протікання водяної труби. Біжу за нашим чудодійним Loctait, розминаю, розігріваю, передаю, Володя намагається заліпити, але щось цього разу не все так гладко, як з заліплюванням протікання кормового поплавка в марині, вода продовжує просочуватись. Що ж, в такому стані до завтра воно протримається, а в марині Мінделу напевно знайдемо запасну трубу й замінимо.

     О, Таня вже кличе усіх на обід. Прекрасно, ось пообідаю, почищу зуби й піду спати до своєї вечірньої вахти.
     Зупа помідорова ароматна, пряна (Сашко ж готував) і смачнюча як ніколи. І з чого б то я так зголодніла? Сьогодні ж неділя, день Ніякого Діла, відпочиваємо ж.
     Ще не встигли зупку доїсти, як відволік якийсь писк від штурманського столу. Що воно таке? Здається, перестали працювати зарядні пристрої для наших комп'ютерів, планшетів, телефонів. Ну якого чоловіка можна відірвати (хай би там і смачною зупою чи фаршированими баклажанами) від того, аби розібратись тут і зараз, невідкладно, що саме не працює, чому не працює і як ту непрацюючу розетку чи трійник відремонтувати. Стіл миттєво розчищається під шнурки, проводки, трійники і викрутки. Тихенько доїдаю зупу і йду постояти на вахті поки чоловіки мізкують, примірюють, експериментують. Таня надарма намагається нагадати їм про рис і баклажани. Ні, точно не до того.
     Нарешті поломка знайдена, непрацюючий трійник відремонтований (нехай з застосування "жучка" – мо' в Мінделу щось краще знайдемо, а поки можна користуватись цим) і мене змінюють на вахті.
     Вже сповзаючи з сидіння біля штурвалу (бо воно досить високе, навіть у чоловіків ноги бовтаються у повітрі), зачіпаюсь поглядом за мішки з морквою, що погойдуються між мішками з яблуками. Якась вона зморщена, почорніла. Кілька днів тому, рятуючи їх від чергового заливання водою в "овочевій" каюті і проростання, ми підвісили її в мішках на кормі, поруч з яблуками. Тепер, здається, її треба рятувати від висихання: вона підв'яла, почала чорніти. Знімаємо мішки, таки морква і справді в жахливому стані, ми її майже втратили! Перебираємо: кращу з гірших ховаємо у холодильник, найгіршу, яку ми з Володею вже збирались згодовувати рибкам, досвідчена дружина Командора пропонує почистити. Ножі в руки – і чистимо кілограми підв'яленої моркви.
     Сашко, оцінивши ці каструлі з чищеною морквою, береться й собі рятувати її і висловлює бажання приготувати свій знаменитий цимес. Звісно, він вже приготував на обід помідорову зупку (аби утилізувати помідори, які підгнивають з катастрофічною швидкістю), а Таня – рис з овочами і запечені баклажани. Але ж не пропадати моркві! Несу з "овочевої" каюти чотири великих цибулини, нарізаємо моркву смужечками, Сашко обсмажує цей моркв’яно –цибулевий мікс у найбільшій вог-сковорідці. Команда потроху розбрідається по каютах на післяобідній недільний відпочинок. Свята справа, сьогодні ж День Ніякого Діла! На вахті лишаються Сашко і Володя.  О, та й моя вахта вже за кілька годин, треба б трохи подрімати. А, зуби б ще почистити... Та, може вже перед вахтою...
     Заснути не вдається: Сашків цимес пахтить на увесь океан ароматами Євбаза так, що слина котиться. А він його продовжує тушкувати на маленькому вогні, раз по раз помішуючи. Навіть Володя не зміг втриматись аби не понюхати таку смакоту! Кручусь, роблю вигляд що відпочиваю. Ще й ця Сьома симфонія увесь час всередині звучить... З якого доброго дива саме вона, в обох нас? І враз доходить: ось, ось воно! Точно перші низькі звуки улюбленої частини симфонії, там де віолончелі так ритмічно: там, та–та–там–там, там, та–та–там–там! Та це ж гіка–шкоти, тручись, виводять один-в-один їхню партію!!! Ну і ну, то у нас катамаран не лише спа, а ще й музичний салон!
     Чи вдалось мені хоч трохи провалитись в дрімоту під Бетховена чи ні – не впевнена. Але нарешті вже майже шоста вечора, час на вахту. Як завжди, економлячи воду, відкриваю маленьку цівочку води на щітку, видавлюю пасту, із задоволенням чищу зуби, відпльовуюсь, відкриваю воду і.... а води нема!!! Вилітаю з білою піною в роті в салон: де вода?! А-а... це Командор відключив помпи води на час відпочинку, бо через протікання труби, яке сьогодні так і не вдалось залатати повністю, помпа часто не вимикається і ризикує згоріти. Вмикаю помпу, дочищаю зуби, вимикаю помпу, йду на вахту.  
     Гіка-шкоти старанно виводять Бетховна під акомпанемент моря. На горизонті проблимують вогні острова Сант Антау. Завтра зранку маємо вже підходити до нього і Сан Вінсенте, захід в бухту, в марину, швартовка, оформлення, пошуки майстрів – буде багато роботи.
Добре, що ми сьогодні так гарно відпочили перед завтрашнім днем!

Понеділок, 20 листопада. День восьмий.
     Коли виходжу на свою ранкову вахту о шостій ранку, гори острова Сант Антау вже менш ніж за 15 миль. Щоправда, острова Сан Вісента й досі зовсім не видно. Встає сонце. І він проявляється по вилиці лівого борта. Команда висипає на палубу клацати усіма гаджетами острови Зеленого Мису в усій їхній красі!

.

21 листопада, вівторок. День дев’ятий.
     Отож, вчора ошвартувались у марині Міндело рівно о 12 по UTC, 11 local time. І що цікаво – саме в момент нашої швартовки до нас знову припливла черепаха! Як і три роки тому.

 
     Тим часом, Володя з Сашком самотужки підтягнули один з генераторних пасків на правому двигуні, що періодично підсвистував.     Ми з Тетяною вичерпали воду з холодильника (для тесту батарей ми вимикали на цю ніч УСІ прилади на судні, так просив електрик, отож все потекло, хоча ми й купили кілька пакетів льоду й поклали їх в холодильник і морозилку на ніч).
     Заодно перечистили решту моркви, порізали, поскладали у порційні пакетики для перших і других страв і поклали в морозилку.
     І знову – сидимо чекаємо... Куримо бамбук... Жахливо отак прив’язаним сидіти й чекати...
     Ну от, мабуть таки наврочила: вже кілька годин – ніякої відповіді від Альборану, почалась сієста на Тенеріфе і листування завмерло. А тут, в Мінделу, один електрик вже передав нас іншому. І нам – знову чекати... Вчора якось жвавіше було.    Уф, чекати і нічого не робити – тяжко...
    Увечері вдвох з Сашком сходили в місто. Таке усе знайоме! Знайшли непоганий ресторанчик з живою музикою «морна» і смачнющим групером

 

Середа, 22 листопада. День десятий.
    Наче вже ми й на Кабо Верде, острові Сан Вінсент, і перший етап великої подорожі протяжністю 912 миль успішно закінчено, але задоволення від цього не відчуваємо, бо з понеділка киснемо в марині Мінделу. Атож, саме в марині, майже безвилазно, бо увесь час чекаємо місцевих фахівців-електриків, які не відрізняються ані трудоголізмом, ані завзяттям. В місто особливо не виходимо, лиш вечорами, коли розуміємо, що усе переноситься на завтра. Вже не кажучи про поїздку на сусідній острів Сант Антау, яку планували ті члени екіпажу, хто не був там раніш.
     Ми ж з Сашком планували в цей час проїхатись по Сан Вінсенту, "місцями Цезарії Евори".
     Але не так сталось як гадалось. Ремонт батарей навіть не розпочинався, хоча саме для цього ми й заходили у цю марину. Представника нашої чартерної компанії саме в ці дні на цьому острові не було – чекав інші яхти на іншому острові. Знайдений місцевий електрик підтвердив, що одна з батарей розряджена і має бути замінена. Мañana, тобто завтра, прийду і заміню її, – з цим і попрощались з ним у понеділок. У вівторок, коли те mañana вже настало, нашого електрика не виявилось. "Тепер вами займеться мій колега, він кращий спеціаліст в батареях" – переказав він нам. Що ж, кращий спеціаліст це добре, у нас же, мабуть, з батареями щось складне. "Кращий спеціаліст" з'явився на катамарані, вислухав нашу проблему як вперше, ретельно заміряв розміри батареї та її характеристики. "Подзвоню колезі й знайду вам батарею", – пообіцяв. Ух ти, оце так швидкість! Навіть не mañana, а вже сьогодні будемо мати нові акумулятори! Загрузились в автівку "кращого спеціаліста" та й поїхали з ним дивитись батареї.
     "Ти ба, – щиро дивується Сашко, – такий маленький острів, а є й гелеві яхтові батареї. В Україні далеко не в кожному місті їх знайдеш."
     Приїжджаємо в автомайстерню: вибирайте! – "кращий спеціаліст" вказав на кілька батарей. "Але ж вони кислотні???!!!", – риси обличчя Сашка загострюються, він і так ледве стримував себе ці два дні колотнечі з акумуляторами, листуванням з Альбораном і всілякими місцевими "факівцями". Проте ми й не думаємо його зупиняти, "фахівця" нікому не шкода.
     "Так, – спокійно і незворушно кліпає чорними очицями, чесними-чесними як маслини на оливковій мармизі, "кращий спеціаліст". – Гелевих батарей на острові взагалі немає, і не шукайте. Беріть ці, інших не буде".
     – Якщо ви думаєте, що ми в Міндело, то ви помиляєтесь... – констатує Сашко. – Ми в повній дупі! Зависли...
     Знову починаємо усі переговори з Альбораном спочатку. Пишемо страшного листа з розповіддю про те, що з їхньої вини ми не маємо можливості продовжувати подорож: наші акумулятори не заряджаються, нових гелевих на заміну теж нема.
     Намагаємось не подавати виду одне одному і навіть бадьоро йдемо вечеряти в ресторан, поїсти групера й ваху-ваху. Але ж все одно думки у всіх про одне й те саме, тож потай лізу перевіряти пошту. О, є відповідь компанії: ми робимо все що можемо аби знайти вихід з ситуації, що склалась. Якщо у вас є можливість йти, ви маєте пройти до наступного острова Сал, де знаходиться представник компанії і де вам зможуть замінити акумулятори.
     Ага, значить тепер ми маємо йти на Сал. Це додатковий мінімум добовий перехід плюс доба на зворотному шляху. Та ще там день на заміну акумуляторів. Таким чином втрачаємо мінімум 3 дні. Усі подумки рахують, чи варто. Чи взагалі відмовлятись від переходу.
     Невесело розмірковуючи про все це, дожовуємо групера з ваху-ваху й неспішно переходимо на центральну площу аби пропустити по келиху кайпірошки, ми ж з Сашком мріяли про цей момент 3 роки!
     Келих льоду з краплями місцевого гроггі попускає. Що ж, йти то йти! Але букет створюється витримкою: не поспішаємо погоджуватись на першу пропозицію, буде друга, вигідніша нам.
     І справді, на ранок середи все знову радикально змінюється: вже не треба йти ні на який Сал, приходить електрик Паоло, якого нарешті викликав представник Альборана. І цей немолодий дядько таки творить чудеса: спочатку знаходить першопричину розряду наших акумуляторів – ослаблений пасок на правому двигуні. Але його ми вже підтягнули вчора поки чекали перших двох ремонтерів. Далі Паоло роз'яснює нам нюанси зарядки акумуляторних батарей на нашому катамарані, про який нам ні словом, ні півсловом не прохопились в Радазулі. Також контролює паси на іншому двигуні, замінює його й купує нам ще запасний в дорогу.

     Уф! Полегшено зітхаємо, хоча лише тепер розуміємо, на межі якої небезпеки були: адже могли повірити першому, чи другому "спеціалістам", замінити батареї, а вони б так само не заряджались повністю в океані від двигуна аби пасок знову ослабився. Або ще гірше: замінили б батареї на кислотні, вони б не коректно працювали в системі з сонячними батареями (без додаткових настройок)... Та, що там говорити! Як каже Котик Шкотик: могло бути й гірше!

     Щойно ми зайшли в марину і оформились, почались пошуки механіка й електрика. Ну, звісно що вони прийшли не відразу, це ж навіть не Іспанія. Але ж таки прийшли, і наче досить тямущі хлопці. Все оглянули, роботи розпочати обіцялись сьогодні зранку. І дійсно, в дев’ятій вже прийшов перший з них, зняв нашу трубку до бойлера, що протікала, пішов у місто, купив нову, встановив – усе ОК!.

     Проте, наша основна проблема була в тому, що акумуляторні батареї не тримали зарядку. І від цього переставав працювати автопілот. Сьогодні місцевий електрик протестував наші батареї і виявилось, що як мінімум одна потребує заміни. Про технічні деталі не буду розписувати (паралельне підключення деяких акумуляторів, коли краще було б послідовне, і відповідно, електрика з робочих акумуляторів витрачається не на наші потреби, а на заряджання зіпсованих батарей). Ми розпочали листування з Alboran щодо узгодження процедури заміни батарей, а головне – про порядок оплат. Станом на зараз, наче близькі до найкращого для нас (з фінансової і технічної точок зору) варіанту, зараз чекаємо останнього листа від Фернандо. Боюсь зурочити (ми, яхтсмени, такі забобонні…)

 

     Піднесені вдалим ремонтом катамарана, швиденько йдемо ставити вихідні візи, купувати пиво аби отоварити кабовердійські ескудо. Наостанок ми з Сашком ще встигаємо забігти в місцевий генделик перекусити кашупи – місцевої традиційної страви з нуту, бобів, м'яса і смаженого яйця. І ситно, і віддавати за борт буде не важко. Бо ще хто зна, як себе проявить організм, може після кількох днів на суші йому знову доведеться проходити повну очистку.
     Тепер усім ополоснутися в душовій і – гайда!
     Вітер непоганий, відразу по виходу з бухти ставимо вітрила, стаємо на курс і полетіли!   

Дивно, але кашупа прекрасно тримається в організмі. Мабуть, місцева їжа саме під моряків підлаштована.

                Кабо Верде – Антигуа

 

 

Четвер, 23 листопада. День одинадцятий.
   Потягнулась за гребінцем, треба б таки коли-небудь розчесатися. Вчора в марині Мінделу перед виходом збігала в останнє в душову, помила голову, прибігла на яхту і там закрутилось: доливаємо воду в баки, віддаємо швартови і виходимо. Поки усе це робили,  волосся саме собою на вітрі висохло, потім відразу о шостій вечора – Сашкова вахта, я на годинку пішла перепочити, потім о восьмій – моя вахта, потім підвахта, знову відпочити. О шостій ранку, оце зараз (по UTC, т.т. по Лондону, а по місцевому це пів на п'яту) – знову на вахту. Втім, а навіщо його перед вахтою розчісувати? Все одно зараз закрутиться й обтріпається. До того ж, океанські вітри вклали його в таку досконалу зачіску "легка океанська недбалість", якій позаздрили б кращі перукарі.   

За бортом зоряна тропічна ніч, але потроху починає сіріти, і десь о 7.50 встає сонце.

     Вітер, який підганяв наш катамаран вчора увесь вечір і півночі, тепер влягається. Повземо близько 3 вузлів.
     Виходить на свою вахту Командор і починаємо вправляння в перестановці вітрил в надії спіймати вітер: блістер (він же генакер) - на правий борт, блістер - на лівий борт, блістер плюс генуя "в метелика". Усе намарно, бо вітер всього лиш 4–6 вузлів, то звідкіля б взялась швидкість у ката? Майнаємо всі вітрила й надалі цілісінький день йдемо під двигунами. Так, не спортивно, зате ж хоч дихати можна в такій спеці.
     Сонце неначе в якомусь хмарному серпанку. А в той же час – отака спека!
     По різні боки яхти – абсолютно різне небо. По лівому борту – білі хмарки на темному небі, по правому борту – темні хмари на світло-блакитному. А ми йдемо рівно посередині цього неборозділу.
     Океан зовсім втихомирився і зараз нагадує величезну переливчасту краплину ртуті. Хвилі як такої нема. Є піднімання й опускання величезних площин, розмірами зі спортмайданчик: ось ми неспішно піднімаємось разом з одним майданчиком, на мить зависаємо, а тепер повільно опускаємось.
     Витягаємо на просушку матрацики з овочевої каюти. Так, в Мінделу вони повністю висохли. Але ми вперто продовжуємо практику заливання їх водою: вихід з марини був досить швидким (аби вийти засвітла і пройти пролив між островами), і ми знову забули задраїти всі ілюмінатори. На щастя, постраждали лише матраци, до овочів хвиля не дістала.

 

   Після сніданку виявляється, що знову закінчилась вода в носовому баку. Оце так! Отже, як і минулого разу, то не ми її вихлюпали за дві доби, а таки десь є протікання цього бака. Командор з Володею в Мінделу обстежили його найретельнішим чином, проте не знайшли ушкодження. Але ж чудес не буває: за одну ніч вода зникла. Що ж, принаймні, тепер знаємо, що маємо розраховувати на два кормові баки плюс опріснювач.

     Вдень під хамон, цього разу вперше в житті нарізаний Сашком з Командором, відкорковуємо пляшечку тенеріфського червоного. Прекрасно збадьорює і підтримує командний дух!
     Сьогодні влаштували помідоровий день (потребують якнайшвидшої утилізації!): до вже майже ритуальної ранкової Сашкової яєчні я зробила помідорно–тунцевий салат, а на обід Тетяна героїчно натерла на тертушці помідори на гаспачо. Такий смачний суп, що їв навіть Володя!

     Проте помідори – ще не найгірше збереглись серед усіх овочів. Лідером виявилась папайя! Вона почала псуватись ще в перші дні переходу. А їсти її, окрім дружини Командора, не хотів ніхто. Ну не прийшлась вона до душі нікому, навіть вегетаріанцю Володі! Отож, вже на підході до Кабо Верде ми пустили у вільне плавання штук п’ять папайок, всі як одна жовті (хоча купувались ще зеленими) й підгнилі. Проте ще кілька мучениць жовтіють і підгнивають в овочевій каюті під запевняння дружини Командора, що їй овоч (чи вона таки фрукт? Без інтернету ж так і не знаю!) дуже подобається і що вона їх буде під’їдати. Колись. Не сьогодні. Обов’язково.  
     Сонце припікає і згори і з боків, відбите від дзеркала океану. Матрацики на такому сонці  сохнуть швидко.  

     А на підході чергова проблема – з супутниковим зв'язком: немає мережі. На красивих електронних кольорових картах зона гарантованого  покриття Thuraya тягнеться ще миль на 300 на захід від Кабо Верде. Проте телефон вперто не бажає знаходити усі супутники. А без нашої смс-ки з Турайї на київську фірму не можна активізувати інший супутниковий телефон Inmarsat. По черзі з Сашком носимося по всьому катамаранові, хіба що на щоглу з телефоном не видираємось "ловлячи" супутники, сподіваючись підключитися. Усе намарно, нас не "бачать" – зв'зку немає... 

 

     Сонце втомлено заходить на спочинок о 18.50 за місцевим часом або ж 19.50 по UTC, даруючи розкішний вид на захід і перепочинок від спеки. Сповзаю в кокпіт. Звісно, можемо йти і без зв'язку, без метеопрогнозів. Врешті решт, ми ж вільна яхта, а не круїзний корабель, можемо ходити по океану за будь-яких умов. Але уявляємо як будуть хвилюватися родичі й близькі, коли від нас не буде ніяких повідомлень.  

А ми про них постійно думаємо. Навіть якщо дехто в цьому сумнівається. І про дні народження друзів пам'ятаємо. І про не відкорковане божолє (це ж яку силу волі треба мати!!!), яке зберігають для нас Андрій і Галя. І про тих, хто потроху опановує систему координат і прапорцями на карті відмічає просування нашого катамарану на захід. І хто наспівує Бетховена разом з нашими гіка–шкотами. І хто слідкує за нашими пригодами разом з Котиком Шкотиком. Ми згадуємо їх усіх часто і ці спогади зігрівають нас і надають нам сил і натхнення.
     З цими думками й засинаю після вечірньої вахти.
     За добу пройшли 124 милі (розрахункова доба у нас на цей перехід Кабо Верде – Антигуа – з 17.45 по 17.45 UTC, оскільки з Мінделу вийшли саме о цій годині).

     Виставляю будильник, зосереджено перепровіряючи аби не помилитись. Ця часова роздвоєність: на наручному годиннику в мене стоїть час місцевий, але вахти несуться по UTC. Поки що різниця всього лиш 1 година, далі на захід вона буде збільшуватись.

Пятниця, 24 листопада. День дванадцятий.
    На нічну вахту відтепер можна виходити в шортах. Сашко навіть в одній футболці свою відстояв. А я на майку накинула ще фліску. Проте, здається, скоро й її можна буде скласти подалі у шафу. Теплішає.
     Океан зараз світиться зовсім інакше. Не розсипами зірочок, які спалахують і гаснуть, а черенями м'якого світіння, розміром від невеликого блюдця до великої тарелі, які засвічуються під обома поплавками катамарана, і потім неспішно зменшують інтенсивність світіння і врешті гаснуть десь аж там, в темряві. Це можуть бути як медузи, так і колонії ночесвіток чи якихось кишковопорожнинних.
     Вітру нема зовсім. Повний штиль. І місяць, і зорі трохи прикриті якимось маревом, так само як і сонце вдень. До чого б це воно? В наших широтах – це прикмета вітру на завтра. Але, може, у них тут зовсім інші прикмети?

     Володі за нічну вахту вдалось досягти недосяжного: знайшов мережу Турайї і Сашко разом з ним встиг двічі відправити смс-ку на київський офіс Інмарсата. Тепер чекаємо, коли вони активують наш номер.    

     Після чергового традиційного ранкового овочевого огляду викинули банани і половину груш, які тримались прекрасно майже 2 тижні, а потім враз зіпсувались. Папайя продовжує агонізувати. Перець, капуста, баклажани і манго тримаються. Авокадо майже увесь перезрів і їсти його зараз - суцільне задоволення. Лимони й апельсини – як щойно з магазину, свіженькі й бадьорі. До цибулі й картоплі вирішили не заглядати, хай буде як буде.    

 

   В таку спеку важко думати про суп, борщ чи гречку з тушонкою. Хочеться чогось не гарячого і не довгозігріваючого. Салат з капусти і яблук прекрасно доповнив запечену курку і смажену картоплю. Капуста збереглась прекрасно, пролежавши 2 тижні. В запасі є ще 3 капустини. Хоча брали її з розрахунку для борщів, але зараз здається, що краще її залишити у свіжому вигляді на салати. А з борщами щось вигадаємо.
     Нарешті наш "супутниковий" ваучер було активовано і нам вдається відправити смс-ки через Інмарсат! Видихаємо з полегкістю, бо дуже переживали як би хвилювались усі близькі та рідні через нашу мовчанку.
     За кілька годин приходять СМС-ки від капітана Редька. Хм, прогноз на наступний день зовсім не обнадійливий: вітру не буде! Значить, знову доведеться торохкотіти під двигунами. Між іншим, за 27 годин вчора і сьогодні ми спалили близько 80 літрів. Це багато! А П'єтро розповідав, що нам нашого баку вистачить на 2000 миль. Казки Альборану!

  Сонце хилиться до виднокраю. Сьогоднішнє його занурення в океан особливо красиве. Захід не надто яскравий, трохи приглушений, пастельний, проте насичений кольорами. За Лондонським часом – 19.50. Але ми знаходимося в часовому поясі UTC–2, і за місцевим часом це 17.50. Ранувато як для заходу...

     Попри сподівання всієї команди, ранок не приносить ані вітру, ані навіть надії на нього. Сонце вже о 9 ранку (за місцевим) припікає до 28 градусів, небо безхмарне і прозоре, океан ліниво ворушиться, піднімаючи й опускаючи лани води.

     За більш ніж добу відсутності вітру гуркотіння моторів всім вже остогидло! Під проводом Командора знову починаємо вправляння з вітрилами: ставимо блістер – попрацював кілька годин і заполіскує. ОК, майнаємо блістер, розкриваємо геную. Ставимо грот. Міняючи галс, перекидаємо геную з лівого борту на правий. І все це – у 30 градусну спеку. Скачемо катамараном як мавпи, чіпляючись за шкоти, фали, відтяжки. Впираємось ногами, тягнемо руками, крутимо лебідками. Пітніємо. Це вам не північні широти. Тут, на 16–й паралелі, вздовж якої йдемо від Кабо Верде і до Антільських островів, вдень вже навіть шорти-непромоканці заважкі, лише звичайні шорти і топік.

     Вітер знову кудись зникає. Відпускаємо усі шкоти, даючи вітрилам змогу самим знайти його подих. Потім обережно підтягуємо, підлаштовуємо. Фух! Нарешті щось завіяло, щось впіймалось в парусину і катамаран потихеньку поповз вперед, на захід. Мокрі, втомлені, але задоволені попадали в кокпіт, ховаючись нарешті від сонця і підсушуючись на цьому благенькому вітерці.
     Найкращий і перевірений досвідом багатьох поколінь моряків поповнити свій водно-сольовий баланс після таких робіт – по келиху білого з водою і льодом.

На нічну вахту вже виходжу без фліски, лише шорти і футболка. Ще на підході до Кабо-Верде був місяць-молодик, а зараз вже добряче приріс. Дивно, але тут він зовсім інший, ніж в наших широтах: лежить ріжками догори, достоту як на прапорах деяких південних країн, чи на мінаретах. На спокійному і гладенькому, як озеро, океані, місячна доріжка виблискує майже картинно. Ба більше, навіть від найбільш яскравих невисоких зірок тремтять тоненькі доріжки. І ніякого натяку на вітер!
     Та краса красою, а таке безвітря призводить до того, що все ж таки майнаємо геную і вмикаємо двигуни. На жаль.
     Навіть не дивились миляж за сьогодні. Відчуваю, що надзвичайно мало. Аби миль 60 набралось...

 

 

Субота, 25 листопада. День тринадцятий.
    У Радазулі Альборан нам встановив абсолютно новий грот, тому вдень він біліє як гірській сніг і, затуляючи сонце, надає нам захист від його незвично-пекучих зимових променів. Але вночі, при світлі зірок він несподівано стає чорним і, враховуючи наше майже невідчутне ковзання по спокійному океану, Ron Punsh починає нагадувати піратський вітрильник, що тихенько і непомітно підкрадається до чогось. Якщо вдень грот рятує від сонця, то вночі він затуляє зірки, наче ковтаючи їх, не залишаючи шансів на насолоду від споглядання небесного куполу переповненого ясними, а не мерехтливими як на суходолі, зорями. Це його друге обличчя, трохи хижацьке. В такі вахтенні години залишається тільки милуватись зоряними доріжками на воді та відблиском в Атлантичному океані Чумацького шляху, або ж спостерігати за невеличкими, сяючим діамантами хвильками на темній воді, які від нашого повільного просування вперед, виблискуючими смужками, розходяться по темній воді. Як не крути, але у нічних вахтах є своя насолода. А також захват від того, що ти тут і можеш все це, нарешті, бачити своїми очима!
     Ну, і крім того, набираючись від океану мудрості, зайвий раз пересвідчуєшся, що одна й та сама річ може бути і світлою і темною, все залежить від фону, на якому вона існує...
 

    Взагалі, нічні вахти – це не лише спостерігання за океаном, суднами, вітром і вітрилами, це ще й час для спілкування. Зі своїм підвахтенним. От ми з Оксанкою й завели розмову про часові пояси, проте не в сенсі законодавчому (яка країна який собі час обирає), а в сенсі астрономічному. Уся земна куля розбита на 24 часових пояси, кожен з них завширшки у 15 градусів широти. Входячи у новий пояс, треба переставити годинник на одну годину вперед чи назад. Оскільки ми рухаємось зі сходу на захід, то години треба віднімати, тобто, стрілки годинника відкручуються на годину назад.     Отут і з'ясувалось, що пройдену відстань, чи відстань до мети подорожі у відкритому океані, можна вимірювати не тільки у милях чи градусах, але й у часових поясах. Наприклад, ми зараз у другому поясі, тому різниця з Лондоном – 2 години, а до Кариб, що розташовані у 4 поясі, нам ще двічі переводити стрілки годинника назад. Звичайно, що стрілки переводяться не заради розваги, а для того, щоб не переплутати сніданок з вечерею чи обід з five o'clock. Бо інакше життя може просто втратити свій глибинний сенс, та й зуби невідомо коли чистити.

    На нічній вахті Командора осяяла геніальна думка як зекономити паливо: йти не під двома двигунами, а під одним, по черзі змінюючи лівий і правий. Спробували – дійсно, можна йти. Вирахувати економію складно, бо по-перше, нема лічильника мотор-годин, по-друге – паливний бак теж без будь-яких позначок. Але будемо сподіватись, що один двигун на 1100 оборотах на хвилину «з'їдає» менше, аніж два на тих самих 1100 оборотів.
     Врешті, навіть економний режим нарешті можна зараз буде вимкнути, бо зранку, на нашій з Сашком вахті, просинається якийсь легенький вітерець. Швиденько розгортаємо геную і до виходу Командора вже хвалимось йому ходом під вітрилом. Нехай не летимо, але ж своїх 3 вузлики даємо. І без солярки!
     Відразу після сніданку наша родина береться в чотири руки за приготування борщу. Ріжемо, обсмажуємо, усе – в скороварку. П'ять хвилин – до закипання, десять – на мінімальному вогні. Все, борщ готовий. Щоправда, він ще буде настоюватись у скороварці кілька годин, без випускання пари. Але ж яка економія газу і часу!   

     Крик з кокпіту: "Щось є!" – Володя тягне рибний шнур. Таки щось там тягнеться і поблискує! Ого, з півметра буде! Щоправда, якась вона худенька... Але ж це наш перший улов! Ваху-ваху! Ріжемо, чесно ділимо на чотири частини, сковорідку на вогонь, в неї олії й часнику, рибку присолити-поперчити і смажити. Запах такий, що навіть Володя втягує носом. З холодильника дістаємо пляшечку білого тенеріфського, оливки, сир... Якщо чесно, то найсмачнішим в ваху-ваху був соус, який усі вимочували хлібчиком. Ну де ще можна отримати таку насолоду?!

     Сьогодні океан спить, спокійний і розслаблений. Наш катамаран спокійно піднімається й опускається гігантськими валами, наче на величезних дихаючих грудях цього водяного велетня.

     На заході сонця океан настільки втрачає свої кольори, що стає білим мов молоко. А ось небо навпаки – темнішає. О, здається по лівому борту видніється дощик! І відповідне підсилення вітру. Вимикаємо двигуни, ставимо геную. Я мчусь задраювати люки. Найперше – в овочевій каюті! А вже потім – у своїй, в гальюні, в салоні. Дощик може і не дійде до нас, але краще перестрахуватись, аніж спати у мокрих постелях!

Неділя, 26 листопада. День чотирнадцятий.
     Дощик так і не дійшов. І вітер теж. Всю ніч молотимо під двигунами, поперемінно то під правим, то під лівим. Ну де ті пасати ховаються?

     На нічній-ранковій вахті спостерігаємо чергову зміну світіння океану: сьогодні це напевне світяться одноклітинні ночесвітки, тонкою лінією висвітлюючи не всю хвилю, а лиш контур хвиль нашого кільватерного сліду.

     Близько шостої за місцевим часом сонце прокидається, неспішно заливаючи небо по кормі ніжним персиковим (чи папайєвим?) суфле. Хмарки темнішають, але не схоже на те, що вони принесуть вітер. Ось зійде сонце – і вони розчиняться без слідів.

     Все ж таки новий день приніс надію на вітер і він не забарився. Поки вся команда спала Командор з дружиною змайнали "безробітний" грот, бо вітер з носового бейдвінду перетворився на кормовий фордак. І самі ж поставили блістер. Інші члени екіпажу, що відпочивали після вахт, повискакували на звук підйому вітрила й взялися активно допомагати у настройці цінними порадами і вмілими рухами. Нарешті вимкнули двигун, вітрило напнулось, запала урочиста тиша і катамаран, поволі набираючи хід, рушив вперед. Щоправда швидкість могла б бути й більшою, проте це вже не наша справа, а вітрова турбота. Підсилиться – полетимо! А ні – будемо потроху прокрадатись до Куби. До якої ще ой як далеко...

     На сніданок була мачедонія: банани зовсім загинаються, манго й шарон – на підході, як не з'їмо сьогодні – завтра викинемо. На груші дивитись шкода: були такі апетитні, а зараз всі як віспою плямами взялися. Усі фрукти чистимо, обрізаємо, нарізаємо у велику салатницю, потім додаємо основний інгредієнт: з ромом можна їсти усе що завгодно! А якщо до цього ще намазати по бутерброду з арахісовим маслом, то не лише цілий день, а й усі два протриматись можна.
     Наїдені й повні сил зустрічаємо нові проблеми. Цього разу – з опріснювачем води, який мав би видобувати її з океанської, проте вперто на бажає цього робити. Повторили його запуск декілька разів, а результати ті ж самі: води нема. Почали розбиратись з матеріальною частиною і з'ясувалось, що інструкцію чартерна компанія традиційно в черговий раз забула покласти на борт. Чоловіки полізли вивчати горизонтальну осмотичну систему самотужки. Результатів, крім тихих, але запальних прокльонів, ніяких. Зате цікаво провели годин шість, з 9 ранку до 3 дня, лазячи по усіх рундуках, шафках, закутках, малюючи можливі схеми роботи опріснювача, доводячи одне одному де саме може бути поломка.

    Навіть холодне пиво не допомогло, тому вирішили: написати чергову SMS-ну фуру на Альборан і ввести жорстку економію на споживання води. Звісно, у нас цілий бак на 200 л по лівому борту, а баком по правому борту, теж на 200 л, ми користуємось третю добу, але дуже економно. Але ж іти до найближчих Антільських остповів ще не менше 1600 миль, а з такою швидкістю, як оце останні 3 дні, це може зайняти днів 16-18. А може й більше.

     Сашко заповзає на дах нашого катамарану, тобто на накриття від сонця, яке, до речі, справді захищає вдень від палючого сонця, і спеціальною змазкою промазує направляючі каретки гіка, яку увесь цей час доводилось з силою рвати аби переставити. За кілька годин каретка ходить як по маслу, тепер я без проблем можу сама її переставляти. Але... Але Бетховена вона більше не грає... На жаль.

     Після усіх цих ремонтно-наладних робіт Сашко пішов мити руки-ноги океанською водою, а Володя з Командором, приготувавши нового й смачного воблера, узялись за риболовлю. Спочатку наче усе йшло добре – не встигла приманка зануритись у воду, як до неї пригорнулась якась рибенція. Але далі залицянь справа не пішла і шляхи здобичі й приманки розійшлись. Тож сидимо, чекаємо.
     Видираюсь на рубку катамарана, під грот, на сеанс радіозв'язку, адже чим вище і без перешкод – тим краще телефон ловить супутники. Написати хочеться багато, але ж 1 смс-ка в Інмарсаті – всього лиш 170 знаків. Це ніби й більше ніж було в Турайї (70 знаків), але все одно мало. Найперше, зрозуміла, що англійські слова коротші аніж українські, навіть в латинській транслітерації (в супутниковому зв'язку кирилиця прирівнюється до графічних символів і коштує дорожче). До того ж, деякі слова можна поскорочувати, викинувши голосні – все одно буде зрозумілим, що pls – це please, а frcast – це forecast. Далі – більше: згадую телеграми і розумію, що можна писати і без усіляких to, with, .... В результаті вдається вмістити хоч якусь дещицю інформації окрім наших координат і запиту прогнозу на кілька днів. Сподіваюсь, капітан Редько розшифрує моє послання.

 

     Обід наша родина вирішила прогуляти, турбуючись про стегна навзаєм, але інші наш рух не підтримали. Підемо відпочивати.

 

 

Понеділок, 27 листопада. День п’ятнадцятий.
     Під час ранкової вахти Сашка з Володею продовжили накопичуватись хмари, проте вітру ще було малувато. Несподівано вони побачили, як по правому борту з однієї з хмар до океану почала витягуватись сіра воронка. Смерч! Воронка зростала, з неї до води тягнувся поки що легенький і тоненький хвостик, що збільшувався просто на очах. Хлопці вже почали подумки готуватись до катаклізму, але несподівано воронка на очах почала зменшуватись, блідніти і... зникла. Пронесло...

     Здається, з'являється ВІТЕР!!! ПАСАТ!!! Довгожданий, очікуваний, необхідний нам як прісна вода і паливо разом узяті! Бо саме він принесе нас до суші, прісної води, палива! Не очікуючи Командора, кидаємось утрьох (Сашко, Володя, Оксана) розтравлювати вітрила, шкоти, фали, відтяжки. Така собі ранкова зарядка. І до появи Командора на шканцях генакер і генуя "в метелика" вже несуть наш катамаран зі швидкістю більше 5 вузлів.

     За це Командор з дружиною приготували команді на сніданок смачнючу "Яєчню імені 33 меридіану", який ми тільки-но перетнули, а пізніше – вечерю.
     Нарешті з'явився зв'язок від Inmarsat! Отримали штук 10 СМС-сок вчорашніх і сьогоднішніх. Дякуємо усім! Що то було вчора із супутниками – хто ж його зна?
     Також отримали СМС від капітана Булгакова – йдуть на 2 градуси попереду нас і трохи південніше. Це близько 120 миль, добовий перехід. Поділились з ними щойно отриманими прогнозами на 3 дні.
     Вдень Оксана з Командором підклеїли гуму в якірному рундуці. Потім Володя  з Сашком намагались відремонтувати систему підкачки води, бо десь у труби проникає повітря і з'являються повітряні пробки, від чого помпа самостійно вмикається і вже не вимикається. Як цього не почуєш (а в такому гуркоті й шумі це легко) – буде працювати, ризикуючи згоріти. Наче й дірку знайшли і загерметезували її, але, нажаль, не допомогло.

     До речі, про гуркіт і шум. На суші всі чомусь уявляють собі яхтинг як безшумне, природне і дуже приємне ковзання океанськими просторами. Насправді ж все зовсім не так. Тихо буває тільки у повний штиль, коли вітрильник безпорадно лежить у дрейфі. Але ми цього собі дозволити не можемо, бо яхту треба здавати на Кубі певної дати (так вимагає контракт), крім того, лежати у спеку в дрейфі дуже жарко і практично нестерпно. Тому вмикається двигун і тиша зникає. А вже коли дме вітер, тут усе свистить (такелаж), шумить (вода), гупає (хвилі об днище) і просто гримить. Розмовляти у такому шумі можна тільки вельми голосно.
     Володя перебрав барометр, який усі ці два тижні стабільно показував 745 мм.рт.ст. Знайшов причину – весь корпус практично розвалився. Розібрав його, протер, ретельно все зібрав. Тепер, можливо, маємо працюючий барометр на борту.
     Здається, після першої, мабуть рекламної, частини подорожі, наш спа-катамаран можна з упевненістю перейменовувати в ремонтно-налагоджувальний вітрильник.

 

    Головна наша проблема після відновлення зв'язку – це прісна вода. Встановлений на катамарані зовсім новий опріснювач працює, гудить, навіть відпльовує за борт солону воду, але прісної не дає. Звичайно, що інструкції і до цього приладу на каті не було... Чоловіки двічі облазили все, намалювали безліч схем, але це, як не дивно, не допомогло і прісна вода не з'явилась. Почали активно її економити: посуд мити тільки океанської водою (дістаючи її відрами з-за борту, адже помпи забортної води на каті нема), у ній же прати, замість душу з прісної води приймати талассо-ванни, чоловіки перейшли на гоління забортною водою, або ж просто з радістю і смішками кинули цю справу.

    Тому маємо ще більше стимулів для скорішого просування вперед і надолужування згаяного під час ремонтів і штилю часу. Намагаємось робити усе, аби "витягнути" з наших вітрил якнайбільшу швидкість.
     В обід усі разом знову переставляжмо вітрила. Командор намудрував такого! Використати грота-гік як спінакер-гік для відтяжки стакселя! А потім ще і його, й генакер відрегулювати відтяжками Барбера. Тепер стабільно і впевнено йдемо під фордаком.
     Вітер, що з’явився зранку десь під 6 вузлів, на день вже роздмухався до 8–10, а на вечір і до 14 піддуває. Йдемо не менше 6 вузлів, часом розганяючись до 9–10!

Вівторок, 28 листопада. День шістнадцятий.
     Здається наші зусилля по прискоренню руху Ron Punsh почали приносити плоди – вночі наздогнали якусь яхту, а вдень її випередили! Вони, скоріш за все не "чартерні", тому й можуть не поспішати, а у на  час – це гроші.
     На сніданок Оксанка пригодувала смачненьку "Мачедонію з ромом імені 35 меридіану" (манго почав швидко псуватися, треба терміново поїдати) на відзнаку того, що ми дійшли вже до 35 градусу західної довготи, і канапки з авакадо (розкішні, перезрілі до підгнивання) з цибулею.
     Після того були оголошені роботи по прискоренню нашого руху на захід. Перелаштували блістер, підняли грот, перетягнули заваль талі. Швидкість 5,5–6,5 вузлів, тому що вітерець трохи притомився і послабшав. А коли вже вдень він розгулявся, то ми почали проходити за годину більше 7 морських міль!

    Взагалі-то, в океані ніколи не буває сумно, його обличчя постійно змінюється, він то широко посміхається, даруючи нам радість, то грайливо починає все сильніше підхльостувати нам у корму, розганяючи веселі хвилі не більше 2 метрів. Але сьогодні у ньому щось занадто людно. І мова не про торгові судна (їх зараз ми зустрічаємо не більше 1-2 за добу). Мова про яхти. Під кінець нашої з Оксаночкою нічної вахти ми помітили попереду вогник, що то випірнав з океану, то знову зникав у хвилях. Ранком з'ясувалось, що це інша яхта, яку ми успішно випередили після полудня. Потім прямо по курсу ми помітили ще одну, яка то наближається до нас, то втікає трішки вперед. Воно звичайно приємно йти в компанії, всі люди браття, а яхтсмени ще ближчі родичі, але ж як бути з насолодою від "пустелі хвиль і небес"?! Бо саме заради цього також ми й ідемо в океанський яхтинг! Щось занадто людно стає в Атлантиці...

     В Києві ми усі мали великі плани і чисті наміри повправлятись у відкритому океані з секстантом і розрахувати наші координати за сонцем чи зорями. Володя навіть позичив у знайомих легкий пластиковий прилад і підготував таблиці. Тож сьогодні, під час вахти Сашка він вирішив почати це робити. Десь близько півгодини налаштовував секстант, потім ще півгодини "ловив сонце", тобто заміряв біля полудня за місцевим часом його кут над обрієм. А потім узявся за марудні розрахунки. Нашого місця на земній кулі йому визначити не вдалось, а от новий і несподіваний приступ "морячки" він отримав. З прокльонами кинув цю справу, а Сашко філософські зауважив: "Дрібнішає народ... Раніше це б на вітрильниках зробили б швидше й краще, куди діваються морські традиції?!".

Середа, 29 листопада. День сімнадцятий.
     Сьогодні передостанній день осені. Відповідно, і кліматичні умови у нас вже майже зимові: температура повітря 29° вище нуля, вологість повітря 72%, тиск невідомий, бо барометру, навіть після ремонту, довіри ніхто не має. Вчора на загальних вечірніх зборах (тобто під час вечері) вирішили, що нічні вахтенні зміни мають наловити не менш ніж по три літаючих оселедця. Жарти жартами, але на вахті Тетяни й Володі вони зібрали саме такий врожай. Його було стрінуто радісними вигуками, миттєво почищено, підсмажено і з насолодою з'їдено на сніданок з черговою ромовою мачедонією (фрукти треба з'їдати, аби не викидати) імені 37 меридіану. Було смачно!

 

    Вночі вітер роздувався до 20 вузлів, тому часом наш кат летів зі швидкістю 10,5–10,7 вузликів. Один раз навіть висмикнуло зі стопора генакер-шкот. Нічого, спіймали, скрутили і засунули на належне місце.

     На нашій з Оксаною нічній вахті майже половинний місяць світив так, що все було видно як... ввечері. Хмари, схожі на сріблясті шматки місячного світла сяяли на тлі темно-перлинного неба, а зорі, хоча більша їх частина перелякавшись місяця й зникла, виглядали з-за краю кожної хмари як далекі суднові ліхтарі. Красиво... Так і відбули свою чергову спільну вахту у розмовах і спогляданні океанських див.

     Чоловіки вдень, після триденної напруженої праці, дійшли висновку щодо опріснювача: не працює, тому що зламаний! Тож режим економії прісної води продовжено. Будемо потроху просолюватись, як це і належить справжнім океанським яхтсменам.
     Вдень отримали по супутниковому телефону чергові прогнози: якщо взяти південніше – вітер буде трохи більшим. Отож усі за рукавиці, обв'язки – і розбіглися по кату переставляти вітрила. Йдемо під генакером і гротом правим бакштагом. Дякуємо за прогнози і поради, нашу надійну берегову синоптичну підтримку: капітана Редька й пані Наталю!
     До речі, сьогодні вночі перетнули 37'5 градус довготи, тобто увійшли у новий часовий пояс UTC–3 і відкрутили годинники на годину назад. Тепер ми ближче до своєї проміжної мети – острова Антигуа. Зараз, о шостій вечора за місцевим часом, ми будемо сідати вечеряти, а у Києві це вже 11 година вечора і усі, мабуть, солодко сплять.
     Від Кабо Верде вечеряємо й снідаємо вже в кокпіті, коли спадає спека або зранку коли ще не так жарко.
     Та після вечері нас чекає новий сюрприз від катамарана: помпа підкачки прісної води перестала працювати зовсім! Точніше, вона вмикається і робить вигляд, що працює, але воду в крани не закачує.

    Як не дивно, ніхто особливо не засмутився. Здається, усі настільки звикли до проблем на цьому човні, що чергова халепа нікого не вражає. Ба більше, ця чергова проблема лиш нагадує нам, наскільки у нас все ж таки все добре: по-перше, гальюни ще працюють і нема потреби перетворювати наш іспанський катамаран у справжній іспанський галеон, хай би у нас, як і в галеоні, теж натягнуті сітки між передніми частинами поплавків (як відомо, слово гальюн походить від назви давніх іспанських вітрильників – галеонів, що мали довгий бушпріт з сітками біля нього, на яких матроси справляли нужду). По-друге, у нас працюють двигуни (хоча батареї все одно повністю не заряджаються, мінімум двічі на добу запускаємо двигун на холостому ходу для підзарядки акумуляторів). По-третє, маємо вітрила і вітер. По-четверте, є газ, і є сірники з запальничкою (були, були випадки навіть в недалекому минулому коли на яхті закінчувались сірники і, маючи запаси продовольства, доводилось вживати лише те, що можна було з'їсти, згризти сирим).

А щодо води, то як мінімум її можна буде відсмоктувати шлангом з баків в каністри і користуватись нею. Ну, будемо не з крану митись, а зі стаканчика хлюпатися. Командор усвідомив ситуацію і прийняв мудре рішення займатись вирішенням проблеми завтра зранку. Звісно, ремонт на ходу – це фірмовий стиль команди нашого ремонтно-налагоджувального катамарана Ron Punsh, але електроенергію треба економити і тому ремонтні роботи почнемо при денному світлі. А на сьогодні – усім спати, окрім Сашка і мене – ми перші на нічній вахті.

30 листопада, четвер. День вісімнадцятий.
    На нічну вахту вкотре виходжу в футболці й шортах, фліски вже складені в шафу.
    Вночі до нас знову навідались колеги – невідома яхта, яка дві попередні доби лавірувалась перед нами, зараз з'явилась ліворуч, але вже по кормі. Виявляється, ми їх все ж таки трохи випередили. Поки що. Бо невідомо чого треба чекати надалі. СМС-ку з прогнозами досі не отримали, тож ідемо тим самим курсом підень-захід-захід. Яхта змінила галс, повернувшись до нас лівим бортом (червоний ходовий ліхтар), пройшла від нас метрах в 500–700, привітавши нас світлом яхтенного прожектора. Ми їм відповіли тим самим і через півгодини вітрильник вже зник за обрієм.
     П'ята ранку за місцевим часом. Тут – глупа ніч. З Києвом зараз маємо різницю в п'ять годин: ми – у третьому часовому поясі, т.т. між нами і Лондонським часом різниця 3 години, а між Лондонським і Київським часом – ще дві години. Хвилин за 20 починає сіріти, а о 5.50 заспане і бліде мов місяць, з-за хмарних перин потягнулось сонце. Прокліпалось, оглянулось і, швидко підскочивши з хмарного ліжка, взялось за роботу. Аж розчервонілось, розчищаючи небо від залишків нічних темних хмар. Але серпанок круг нього залишився. "Таке марево – на вітер. Це точно" – ми намагаємось трактувати будь-які прикмети собі на користь. Хоча навряд чи хто з нас достеменно знає як тут все у цих океанських широтах, та ще й у західній півкулі, організовано. Хіба лиш наш Ron Punsh, який цим і зворотним маршрутом ходить вже не один рік і мав би, як добре навчена домашня конячина, сам неспішно добиратись до кінцевої точки без усіляких там управлінь.

     Зранку оглядаємо яхту, особливо сітку між поплавками: на жаль, сьогодні летючих рибок нема. Чи то хвиля була недостатньо висока, чи їм чомусь не літалось цієї ночі. Отож, сніданок буде без рибки.

     Та зі сніданком не склалось. Бо українців не спинити у пориві щось полагодити й удосконалити: щойно хлопці продрали очі – відразу до водяної помпи. Підійшли до вивчення питання ґрунтовно: обстежили відсік за відсіком, замальовуючи як і куди йдуть водяні труби. А їх там було немало: старі ніхто не демонтував, просто ставили нові, залишаючи обрізки старих. Отож хлопці все це відстежили, намалювали нову схему розводки водяних труб на яхті (бо та схема, яка є на борту, м'яко кажучи, не зовсім актуальна).

     Після цього мозковим штурмом визначили можливі проблемні місця і напрямки їх усунення. За таку фахову сантехнічну роботу мали б заробити немалі гроші, як за європейськими цінами.
     Нам з Тетяною ледве вдалось їх відірвати на сніданок імені  40-го меридіану (перетинали меридіан саме на кінець сніданку!): канапки з яблуком (терміново треба їсти) й авокадовий салат (ну, про те, що авокадо у нас в черзі на споживання ви вже знаєте. Але ж які вони смачнючі коли справді нормально достиглі, а не переморожені як в Києві!).
     Після хліба й солі – ніякого тобі "два години волі", відразу ж до роботи! Відкручують труби, заливають воду в систему. Паралельно герметизуючи усі зайві старі патрубки. Корки для затикання труб наробили з в'єтнамка Командора: вчора один в'єтнамок змило за корму, але другий він по-господарськи далекоглядно не викинув – бува згодиться для якихось ремонтних нужд. Ось, потреба не забарилась, вже сьогодні його розрізали на пробки.

 

     Кінець кінцем Сашко і Володя знайшли поламане з’єднання, через яке у систему заходило повітря. Володя, виявивши неабияку винахідливість, поновив герметизацію і, о диво!! -  система запрацювала штатно! За це було миттєво видобуто з холодильника пиво і проголошено тости! 

   За сьогодні пройшли 124 милі. Наче й не багато, але з урахуванням того, що вночі вітер "засинав", – результат вельми непоганий. Отримали прогноз погоди: завтра вітру має бути більше, себто й швидкість може підрости. Сподіваємось...

1 грудня, п'ятниця. День дев’ятнадцятий.
     Ну от і зима! Надворі вітер до 17 вузлів, температура 28 градусів вище зеро. Йдемо зараз майже фордевіндом курсом на північний захід, точніше прямо на Антигуа. З ранку раненько змінили галс, тому що усю ніч прямували до зони більш сильних вітрів, а на ранок, досягнули її й зробили лавіровку. Тепер швидше просуваємось до мети.
     Ніч пройшла спокійно, місяць знову висвітлив усе небо, розсипав лелітки на воді, пригасив зорі і чітко окреслив лінію обрію. Єдина вада – не видно нічного океанського життя, бо занадто світло. Ми з Сашком йдемо на свій післявахтенний відпочинок, а життя на яхті продовжується за своїм розміреним вахтовим розкладом.
     Зранку о 10:30 за Гринвічем ми спустошили бак з прісною (технічною, не питною) водою правого борту – принаймні, так нам здається, бо помпа не може більше видати ні краплі води. А подивитись у бак нема можливості, бо ні доступу до всього баку нема, ані показники рівня водяних баків не працюють. Перемкнулись на бак правого борту, він повний – 200 л, але це останній бак, тобто до Антигуа на більше ми розраховувати не можемо. Йти не менше 10 діб і виходить що на добу на гігієнічні потреби усього екіпажу залишається 20 літрів, а нас п'ятеро...

2 грудня, субота. День двадцятий.
     Летимо океаном як летючі рибки! Завдяки прогнозам, надісланим нашою береговою підтримкою, ми спустились до 15 паралелі і тут знайшли пасати! Стабільні, швидкі, 12–14 вузлів, пориви – до 20 вузлів і більше. Вчора зранку змінили галс, ось вже другу добу йдемо, не змінюючи налаштування вітрил.
     Океан під такими вітрами вже зовсім не схожий на сонного млявого велетня. Зараз він шумить, катає гігантські вали вперемішку зі звичайними хвилями, піниться, забризкує в корму і в ілюмінатори (вчора Командор зазівався і цілий день просушував свій матрац і простирадло: "ми поставили смугасті ліселі й відразу додали в швидкості!" – жартував увесь екіпаж). Відчувається, що океан з нашим Ron Punsh не перший рік знайомі. Один наполегливо, але незлобливо піддає п’ятірнею хвилі в корму, інший неспішно заповзає на вал і легко й швидко сьорфає з нього. Вночі на вахті Володі й Сашка наш кат ковзав хвилями зі швидкістю більше 13 вузлів. Поки що це наш season best переходу.

     А ще океан і наш кат грають у якусь свою, лише їм відому гру, яку починають щойно кат, як застояний жеребець (не дивлячись на його далеко не підлітковий вік – 2006 року побудови) вилітає з марини, готовий бігати і співати своїм такелажем, і через силу закінчують, коли він повертається в бухту.
 

     Океан, спраглий до друзів і веселощів, наздоганяє, огортає, збиває, а катамаран вивертається від його обійм, при цьому час від часу то перевалюючись з боку на бік як від лоскоту, то гепаючись пузом з усіх свої двох поплавків, перечепившись об хвилю. Жодного з гравців не обходить, що думаємо про їхню гру ми, мешканці катамарана. Треба добряче втомитись на вахті, аби засинати під це безперестанне гамселення хвиль у днище і поплавки. Я вже не кажу про такі навички, як наливання чаю з термоса чи з чайника: потрапити в чашку на вивертах катамарана теж треба пристосуватись. Хоча, цю тряску і хитавицю на катамарані навіть порівняти не можна з тим, що в цих самих умовах було б на monohoul (однокорпусному судні в перекладі, т.т. яхті в класичному варіанті)! Її б тут шарпало з борту на борт значно, значно сильніш!

     За вчорашню добу пройшли 163 милі! Це теж наш season best за цей перехід.Вночі перетнули 44 меридіан – рівно половина переходу Кабо Верде – Антигуа. А сьогодні пішла двадцята доба – приблизно середина всього маршруту.

Починає відчуватись нестача особистого простору в нашому катамарані. Кожному хотілось би усамітнитись хоча б на деякий час, але зробити це можна лише в каюті, де вдень спекотно, до того ж там можна лише лежати і не видно океану. Місця в кокпіті й салоні не так вже й багато. Та й члени команди, чесно кажучи – люди абсолютно різні й найчастіше навіть за сніданком чи вечерею спільних тем для бесіди не знаходиться... Психологічна сумісність – одна з найголовніших проблем у тривалих подорожах.

     Океан вже другу добу проносить повз нас саргасові водорості. Бурі, лапчасті, схожі чи то на розкішні зірчасті бур'яни, чи на величезних жовтуватих медуз. Одна з водоростей вловилась на наш гачок (як затяті рибалки, чоловіки продовжують закидати мотузок з грузком і "кальмаром", хоча всі усвідомлюють, що на швидкості 5–7 вузлів ніяка баракуда чи дорада за ним не поженеться. Але це як "тефтель – з рисом, котлета – з картоплею, міняти не можна": або нормально йдемо, але рибалити не можна, або киснемо, тоді є надія щось впіймати). Усі вперше побачили саргасові водорості: розглядали, фотографували. Сашко прочитав коротеньку лекцію про них та їхніх мешканців. І справді, за допомогою лупи видивились на бурому листі масюпусенькі білі зернинки – морські жолуді.

     Третій сніданок поспіль – без риби. Ну не залітають чомусь ці океанські ластівки на палубу, хоча в океані пурхають і зграйками, і поодинці, найбільше – зранку і звечора.
     Після середини маршруту Командор дав вказівку перерахувати запаси харчів. Виявилось, що у нас всього не лише вдосталь, а навіть забагато. Питної води залишилось 440 літрів, тобто більш ніж по 4 літри води на людину кожного дня. П'ється вона мало: хоч як її не присмачуй лимоном або чаєм – все одно не смачна і в горло не лізе. Заставляємо себе, бо треба. З харчів з'їдені: практично уся морква (на подив, зарекомендувала себе як найгірший овоч для зберігання), авокадо, баклажани, цукіні, перець. З'їдені чи викинуті на корм рибам: папайя (лишилась одна нещасна, яку дружина Командора обіцяє доїсти), банани. Лишилось достатньо картоплі, цибулі, часнику, капусти, апельсинів, лимонів, манго (зарекомендував себе як кращий фрукт до зберігання), шарону, яблук. Помідори – окрема тема. За увесь шлях ми їх їли свіжими лише один раз, Оксана робила салат з тунцем. Решту помідорів ми відбираємо кожного ранку напівгнилими, ретельно обрізаємо і готуємо з них яєчні, пасти, овочеві піджарки, рис з овочами, супи. Здається, після повернення додому, це буде другий овоч (після папайї, звісно, але її в Києві, слава богу, нема), на який ми ще довго не зможемо дивитись. Дружина Командора додає їх в усі страви, намагаючись використати раціонально. А Оксана вже другий тиждень намагається згадати того персонажа, який, як і ми, кожного дня з'їдав напівгнилі овочі, допоки вони усі не згнили, так жодного разу й не поївши їх свіжими. Так от цих помідорів другої свіжості у нас ще лишилось близько ящика.
     Сири, м'ясні консерви, тунець, оливки, томатна паста, кетчуп, консервовані горошок, кукурудза й ананаси – майже неторкані. Достатньо різних круп. Сирів і яйць – здається, ми стільки не з'їмо. Що ж, привеземо подарунки братньому кубинському народу. Хоча, брати харчів більше хоча б у півтора рази – це добра морська практика. Про всяк випадок.
     З прісною (не питною, технічною) водою – гірше. Помпа, незважаючи на щоранкові ремонтні роботи Володі, працювати нормально не хоче. Але віддавати назад пиво, випите 2 дні тому за успішні ремонтні роботи помпи, команда відмовляється.
     З обіду вітер зайшов трохи на південь – міняємо галс. Переставляємо вітрила: генакер заводимо з правого поплавка на мідель, грот – у "метелика". Командор дивиться, оцінює як працюють вітрила, затим глибокодумно видає вердикт: "Попередній варіант працював краще". Що ж, нас папайєю не годуй – дай лиш щось помайнати-потравити-набити-увалитись-привестись в 28-градусну спеку посеред океану. Ноги в руки – і ставимо все як було. Отак і день проходить.
      "Екватор" подорожі святкуємо підвечірком з розкішних зрілих ароматних манго, сиру і вина. А також нарешті відпускаємо у плавання останню папайю, яку дружина Командора, як і обіцяла таки намагалась з'їсти: їй навіть вдалось знайти 3-4 не підгнилих місцини і вирізати пару скибочок. Якщо риби такої ж думки про смакові якості папайї, як і наша команда (окрім дружини Командора), то подружки цієї тенеріфської папайї, скинуті за борт ще на підході до Кабо Верде, вже мабуть пустили гудину на океанському дні, а може й невеличкі морські папайки вже пов'язались.
     Надвечір Володя підраховує наш добовий перехід: 177 милі! Ого, знову season best! Але ближче до ночі вітер трохи влягається. Боїмось, що наступної доби такого хорошого результату вже не досягнемо...
     На нічній вахті – місяць в повні. Видно майже як вдень, оскільки крім місячного сяйва на небі світиться ще й широченна місячна доріжка в океані від корми катамарана аж до горизонту. Точніше це не доріжка, це океан срібла: уся його східна частина заллята живим блиском. Воно рухається, перетікає хвильками, виблискує, мініться. Усі кіношні спецефекти відпочивають: ти розумом тямиш, що океан – з води і солі, але зараз своїми очима ти правдиво бачиш, що він зі срібла! Неймовірне, фантастичне видовище! На жаль, ані зняти, ані зафільмувати це явище не вдасться. Таке треба бачити самому.

3 грудня, неділя. День двадцять перший.
     Сьогодні – день нашої капітуляції. Повної. Перед помпою прісної води. Командор зранку оголосив про запровадження норм споживання прісної (технічної, не питної) води: 2 літри на особу на день. Тією ж напівпрацюючою помпою, яка сердито чхала і незадоволеною відпльовувалась повітряними пробками, було накачано з бака воду в бутлі (які у нас залишились від спожитої питної води) і видано по 8–літровому бутлю на сім'ю на 2 дні, Володі – на 4 дні. Кожен зі свого бутля переливає це в 1,5–літрові пляшки для зручності користування (отаке переливання з пустого в порожнє) і плюхається в гальюні: два плюхи – на чищення зубів, один плюх – на вмивання, кілька плюхів – на інші санітарно–гігієнічні потреби. Чи вистачить цієї норми на миття рук (цього найбільше хочеться перед сном, бо солоне тут не лише власне тіло, а й усе, до чого торкаєшся: канати, банки, поручні, стіл, штурвал) – поки не можна оцінити, ось пройде перших два дні – зрозуміємо. Поки що на митті рук економимо, тим паче що мікроба, вона бруду боїться і від нього гине!
     Купання в океанській воді зовсім не є альтернативою, як це здавалось ще в Києві: о, буду купатись зранку й до вечора! Зараз тут відчуваєш, що без можливості сполоснутись потім прісною водою, просолювати тіло ще більше, ніж воно вже просолене, нема ніякого бажання. Лиш дружина Командора стоїчно щодня приймає океанські ванни, миє голову й накручує бігуді. Але ж то такий статус – дружина Командора! А Оксані що – закрутила волосся у мишачий хвостик – та й по всьому.
     Під вечір виявили на борту нелегала. Величезний кабовердійський тарган (чи може ще й тенеріфський, бо що на Канарах, що на Кабо Верде їх багато на вулицях, розміром і справді значно більші за наших). Мабуть, хотів пробратись на Кариби й заснувати нову расу тарганів-метисів. Не пощастило, бідасі – полетів за борт, тепер матиме можливість дати початок новій расі океанських тарганів. Якщо, звісно, знайде партнерку. Чи партнера. Зі страху я не роздивилась стать нелегального мігранта.
     На честь перетину 48 меридіану ми з Сашком приготували плов. Пахло, мабуть, на пів-океана! Вмолотили по три порції!
     За добу пройшли 142 милі. Непогано. Але продовжуємо спускатись на південь,  до 15 паралелі – там вітру більше. Хоча це нам і трохи не по курсу.
    
4 грудня, понеділок. День двадцять другий.
     На нічній вахті так тепло, що навіть у шортах і топіку, а Сашкові просто у шортах (плюс поверх – обов'язковий рятувальний жилет з обв'язкою) – надто жарко.
     Під ранок перетнули 49 меридіан. Ще трохи – і пройдемо цей часовий пояс й перейдемо в UTC–4.
      Після запровадження режиму економії прісної води помітно збільшилось споживання питної води. Куди – важко сказати, але наповнювані кожного ранку 1,5 літрові пляшки (розливаємо в них з 8-літрових бутлів, для зручності користування) досить швидко спустошуються. Воно-то й не біда, бо у нас на решту переходу залишилось по 4 з хвостиком літрів на особу на день. А до цього моменту ми споживали приблизно по 1,75 літри в день на особу. Просто цікавий факт.
     Продовжуючи йти на південний захід, майже дійшли до 15 паралелі, на якій, згідно прогнозам нашої берегової підтримки, мають бути пристойні східні вітри. Треба прискорювати наш рух, намагаючись скоротити час океанського переходу і залишаючи більше часу на карибське дозвілля. За прогнозами, вітер сьогодні, завтра й післязавтра має підсилюватись і заходити трохи на північ. Він і справді вже посилився до 12-14 вузлів – те що треба! Отож, під вечір робимо лавіровку, продовжуємо йти під генакером і зарифленим гротом. На диво, швидкість наша не змінюється від посилення вітру: як ішли близько 5 вузлів, так і йдемо. Добре, каже Командор, а ми геную й генакер "в метелика" поставимо й підемо фордаком. Майнаємо грот, переносимо генакер на мідель, розкриваємо геную, заведену відтяжкою за гік – ніякої зміни швидкості! Що за дивина?! Володя і Сашко не здаються, пропонують ще варіант: генакер на правий поплавок, геную змайнати. Прийнято! Знову крутимо лебідки, заводимо відтяжки, тягнемо, впираємось. Поставили. Чуда не сталось: при вітрі 12-14 йдемо 5-7 вузлів. Ми ж за цим вітром перли з 16 паралелі майже до 15! Прийшли, знайшли, а скористатись не можемо! Але, принаймні, під одним вітрилом кат іде стійкіше і надійніше, легше керується. Отож, на ніч лишаємо все як є, а за вечерею вирішуємо, що завтра вдень треба буде пірнути оглянути днище катамарана, чи не намотали часом якогось лайна на себе, чи не тягнемо що за собою. А може це нас саргасові водорості так обросли? Вже котрий день бурі стрічки тягнуться океаном нам назустріч скільки не кинь оком. Чесно кажучи, навіть у Дніпрі такого заростання не пригадаємо. І це ми ще не в Саргасовому морі! Тепер і справді можна повірити в ті розповіді моряків про страшні саргасові водорості, які обплітали кораблі і поглинали їх.
     За добу пройшли 144 милі, але це в лавіровку, т.т. по "катетах", а в чистому напрямку до Антигуа, т.т. по "гіпотенузі" – 123 милі.

Вівторок, 5 грудня. День двадцять третій.
 

     За ніч вітер, на щастя, не змінив свого напрямку і за силою був задовільним, тому ми впевнено просувались до мети – острова Антигуа. Дива зі швидкістю катамарана як несподівано вночі почались, так само вдень і закінчились. Тому ніхто вже не збирається пірнати і щось досліджувати на відстані близько 600 миль від найближчої землі. Навіть зі страховим кінцем і підтримкою команди робити це ані Володі, ані Сашкові, ані Командору не дуже й хотілось.

     До речі, щодо відстані до мети: сьогодні під кінець дня сподіваємось подолати черговий рубіж – 500 морських миль до того самого Антигуа.

     А поки що, зважаючи на сталий за напрямком і силою вітер, продовжуємо йти під генакером повним фордаком, тобто "попутним вітром", якого так полюбляють бажати яхтсменам і який вони люблять найменше. Сучасні яхти, з "косим" вітрильним озброєнням, на відміну від старих красивих вітрильників, найкраще ходять у "піввітру", тобто галфіндом, або бакштагом чи бейдвіндом, інакше кажучи, вітрами, що дмухають збоку: в корму чи в ніс. Саме під час такого потужного бакштага ми й встановлювали наші катамаранні рекорди швидкості, тим більше, що кати взагалі найкраще ходять саме бакштагом. Тому ми намагаємось зажди так налаштувати вітрила, щоб йти під найвигіднішим кутом до вітру.   Але сьогодні виключення – йдемо попутняком-фордаком, тому що саме він просуває нас до мети найкоротшим шляхом. Ніхто по яхті не гоцає, вітрила не смикає. Хто спить, хто читає, а вахтові слідкують за човном і за океаном. До речі, англійською вахта так і буде watch, тобто дивитись, слідкувати.

     Попутняк дме непоганий, до 15 вузлів, ще й океан додає швидкості своїми 2-метровими хвилями в корму. Щоправда, від таких хвиль наш катамаран ходуном ходить. Коли хвиля підкочується під корму й гупає, грюкає, стукає, гепає громовим розкатом в пузо кату, він здригається обома своїми поплавками, передаючи це дрижання койкам, диванам, столам, посуду, ну і нам, пасажирам, аж печінки підскакують разом з каструлями в камбузі.

     На світанку, під час нашої ранкової вахти, ми з захватом спостерігаємо боротьбу "світла і тіні". Місяць зараз повня, і на світанку він продовжує висіти на заході вельми високо над обрієм, перетворюючи звичайну Атлантику на океан живого срібла. А коли сонце починає свій ранковий підйом над океаном, то деякий час вони світять разом: повня нам просто в ніс (ми йдемо на захід, пам’ятаєте?), а сонце, піднімаючись по кормі, розфарбовує хмарки у відтінки рожевого. Якусь коротку хвилю вони світять разом, але потім сили дня перемагають, місяць блідне й перестає світити, а сонце, піднявшись вище над обрієм, починає свою денну роботу.

     Вдень вітер кудись зникає. Чи то він не читав прогнозів синоптичної канцелярії, яка обіцяла на сьогодні 13-15 вузлів, чи кудись йому спішно треба було, але його швидкість різко впала до 8-9 вузлів, а наша швидкість – до 4 вузлів тупцювання.

    Сашко вирішує застосувати надійний, перевірений засіб для збільшення вітру: закидає риболовний мотузок з воблером. Усі знають, що найкращий засіб запобігти дощу – взяти з собою зранку парасольку. Особливо якщо старанно вкласти її у маленьку дамську

сумочку,  аби вона зайняла собою її усю й цілий день заважала видобувати помади, ключі, гаманця, хусточки й інші необхідні речі. Чим менша сумочка й більша парасолька – тим надійніший захист від дощу. Так само як найнадійніший спосіб викликати дощ – зовсім не всенародні молебні, а помивка автівки. Приїхав на мийку, помився – все, за кілька годин обов'язково піде дощ. Перевірено усіма автомобілістами. Найкращу здатність викликати дощ мають ті водії, які миють свої авто не фанатично часто, а вряди годи. Отак і з риболовлею: захотів половити в тиху погоду, закинув вудку за корму – варто чекати на збільшення швидкості, при якій ніяка риба не ловиться. От ми й закинули. Тепер чекаємо.
     О 17.17 по UTC перетнули 52° 30' західної довготи і перейшли в наступний часовий пояс UTC–4. А у нас з'явилась на сьогодні ще одна "бонусна" година: до перетину пояса за локальним часом було 14.17. А тепер за новим поясним часом – всього лиш 13.17. Отож, у нас сьогодні "день двох перших годин дня". І таке на світі буває.
     За добу пройшли 150 миль. Дуже непогано!
     Вночі вітер продовжує свою сонну роботу. Наче й задуває, але ледь-ледь. Хлопці вже почали розраховувати: а чи вистачить нам палива до Антигуа якщо вітер зовсім "ляже". Виходило, що вистачить, але навіть при такому слабкому вітрі швидше під дизелями у нас йти не вийде, тим більше, що паливо ми бережемо, нам ще ж і акумулятори заряджати. Тож продовжуємо користуватись вітровою допомогою і йдемо на захід.

6 грудня, середа. День двадцять четвертий.
     Сьогодні пройшло рівно два тижні з дня нашого виходу з марини Міндело. До Антигуа залишилось менше 450 міль. Хоч вітру й зараз вистачає лише на рух зі швидкістю 4-5 вузлів, але усім стало вже очевидно, що наш трансатлантичний перехід добігає кінця. Усе в цьому світі закінчується, що поробиш...
     Проте йти ще кілька діб і розслаблятись немає жодного приводу.

     Тим більше, що океан продовжує розважати нас своїми сюрпризами й цікавинками. На вранішній вахті Сашка був помічений невеликий кит. Його фонтан з'явився спереду праворуч по курсу, і вахтовий відвернув, аби обійти ці 13-14 тон м'яса і кісток. А кит спокійно продовжував свій маршрут, абсолютно не зважаючи на метушню на нашій палубі – усі крім вахтового й Оксани, що відпочивала після вахти, фільмували тваринку і голосно обмінювались зауваженнями. Кит вигулькнув ще раз по траверзі, дав фонтан і, продемонструвавши свій майже півтораметровий хвіст, пірнув і... поплив собі далі.

     А пізніше, вже на моїй вахті, я помітила поруч з катом ще одного китоподібного – чималеньку косатку. Вона, наче граючись, пройшла повз яхту, обійшла її навкруги, потім пару разів випірнула поруч з нами, потужно видихаючи і знову наповнюючи легені киснем, продемонструвала нам свою чорну спинку з серповидним плавником. Потім змістилась до носу ката і, перевернувшись, похизувалась ще й своїм білим черевцем. І, махнувши хвостом, легко нас випередила й помчала далі до Кариб, аби передати тамошнім, що ми наближаємось. Може урочисту зустріч підготують.

     Океан знову сьогодні двокольоровий: по лівому борту, на південь – вилинялий сіро-білий, по правому борту, на північ – неймовірно глибокого й чистого лазурового кольору.
     З лівого борту підтягнулись темні хмари. Океан враз став одного кольору – сіро-стального. Задраїли люки, рятувальники й рукавиці – на себе. Сидимо, чекаємо, що ж буде. Попри наші сподівання вітер посилився не надто і не надовго. Та й дощик ледь-ледь побризкав. Сашку, який висунувся з-під прикриття над кокпітом, в надії прийняти безкоштовний душ з прісної води, навіть змити сіль з лисини не вистачило. Проте якусь годинку пролетіли зі швидкість близько 7 вузлів. А потім – знову плентаємось свої 4,5-5 вузликів.
     Сашко лежить в кокпіті і, поглядаючи на хмарки, приманює їх: хмари, хмари, хмари, йдіть до нас ближче, принесіть вітру більше! Та вітру – катма!

     Що ж, і таке розходження прогнозів з реальністю теж буває. Метеорологи ж ніколи не помиляються з погодою, вони помиляються лиш з місцем і часом. Тож продовжуємо сподіватись на те, що прогнозоване на вчора, сьогодні і завтра посилення вітру до 13-15 вузлів все ж таки коли-небудь справдиться. Краще, аби це сталось сьогодні. Чи хоча б завтра.

     Ще раз вмикаю супутниковий телефон – чи нема коригувань прогнозу на сьогодні. Нічого. І це зовсім не означає, що берегова підтримка нам нічого не прислала. Справа в тому, що за час користування Інмарсатівським сервісом ми вже побачили, що вхідні СМС-ки приходять нам здебільшого з великим запізненням. Не знаємо чи наші, вихідні, приходять відразу чи теж отак. У Києві нас ніхто не попереджав про такий лаг в смс-повідомленнях. Що ж, як каже капітан Редько: особистий досвід набувається особисто.

     Від роздумів про прогнози відволікають дельфіни. По правому борту лисніють їхні сірі спинки й веселі мордочки. Наздоганяють кат і попарно проскакують перед самісіньким правим поплавком. Розвертаються, чекаючи одне одного, і знову парами – вздовж борту катамарана і – під поплавком. Володя з камерою прилаштувався на сітці, що натягнута по носу між поплавками, знімаючи їх над водою і в воді. Дельфіни сприйняли це як гру і з ще більшим азартом підпірнають перед поплавком. А один почав вискакувати з води вертикально вгору, як в дельфінарії. Мабуть, з півгодини отак гралися.
     За добу пройшли всього лиш 118 миль. Мало, надто мало. Виходить, середня швидкість – 5 миль на годину.
     Та прогнозисти таки не помиляються, тим більше – небесна канцелярія. Як вже напрогнозували вітер – то він таки з'явиться. Щойно ми перетнули 55 меридіан, на честь якого Командор ще кілька днів тому обіцявся зробити деруни, як з'явились хмари. А всім відомо, що де хмари – там і підсос від зони високого тиску до зони низького тиску, а отже, і довгоочікуваний вітер. Змайнали генакер, зарифили грот спочатку на першу планку, а потім і на другу. Розгорнули геную. Згорнули геную. Змінили галс гротом. Коротше, повправлялись у налаштуванні вітрил під шквали. Перший шквал прийшов не надто страшний. По кормі вслід за ним вже формувалась друга грозова хмара з фантастичною швидкістю: ось її не було, а враз потемніло, згустилось, зависло й сірі смуги дощу з'єднали небесну сірість з сірістю океанською однією суцільною сірою стіною, що сунеться на нас – ще один шквал. А по правому борту видніються ще і ще.
     Попри непогоду й суцільну мржичку по курсу, є головне: вітер! Він справді посилився до 18 вузлів і, здається, продовжує зростати. Ми летимо!
     Командору з дружиною вдається за цей час посмажити деруни: смакота! Сметанки б до них, або шкварочок... Але під прохолодні краплі дощу гарячі деруни й без сметани розмітаються усіма членами команди миттєво. З набитими ситими брюхами ми з Сашком відповзаємо в каюту спати перед нічною вахтою. Самі знаємо, що не надто корисно, але що поробиш – перед вахтами треба відпочивати.
     Цю добу йшли непогано – пройшли 150 миль (це з лавіровками, по прямій – 142 милі). До омріяних антигуанських душових з великою кількістю прісної води, шампунем і сухими рушниками залишається менше 300 миль.
    
7 грудня, четвер. День двадцять п’ятий.
     На нічну вахту дістаємо непромоканці, лише куртки. Бо й дощ, і вітер – теплі, отож шортів–непромів достатньо.
     Та вдягнутись виявляється непросто: катамаран ходить ходуном як якийсь тобі нещасний однокорпусник, так що втрапити ногою в штанину шорт з першого разу не вдається. Так само як з пляшки з прісною водою – собі в долоню аби вмитись. Тримаючи пляшку правою рукою хлюпаю в ліву долоню, намагаюсь прилаштувати незакручену пробкою пляшку більш-менш безпечно на такій хитавиці. Та поки доношу праву долоню до лівої, води лишається там на протирання лише одного ока. Пробую вмиватись за рецептом котика Шкотика – однією лапкою. Наче краще. А втім, що його вже вмиватись: в кокпіті хвиля вмить забризкує тебе знову солоними бризками.
     Під ранок хвиля перейшла в бічну і тут наш катамаран взагалі став схожим на однокорпусник: перевалюється з боку на бік, висипаючи з полиць посуд, речі, перевертаючи бутлі з водою, кидаючись нами в салоні й у кокпіті, і від кожної хвилі так кособочиться й здригається, що й нам печінки дрижать. Усе, курорт перших 23 днів скінчився! Тепер океан прокинувся і взявся за свою основну роботу: переносити водяні маси, перемішувати їх. Десь тут, приблизно на цій довготі, Центрально-атлантична течія зливається з течією, що йде з півночі вздовж Південної Америки і вже разом вони завертають на північний схід, утворюючи надалі, північніше Куби, течію Гольфстрім. Отож хвиля поступово зростає від 2 метрів до 3,5, затим і до 4 метрів.
     На такій хитавиці й дощі виявляємо нові сюрпризи нашого ката: люк в нашій з Сашком каюті трохи прокрапує (підкладаємо під це місце великий махровий рушник, а потім – пакет. На диво, протікання закінчується. Мабуть, катамарану не цікаво прокрапувати якщо не вдається замочити постіль і матрацик). Камбузний люк в салоні не просто прокрапує – в хороший дощ з нього ллється пристойний потік води і, підставивши під нього відро, нам вдається набрати з полумисок прісної дощової води для миття посуду. Та найнесподіваніше чудо у вигляді розваги під назвою "Сцилла і Харібда" приготував катамаран з вхідними дверима з салону в кокпіт. Широченний, метрів 2 на 1,5 в висоту, вхід у нас до цього часу був завжди відкритим. З появою сильної бортової хитавиці (з боку на бік) розсувні двері виявили здатність до самовільного закривання-розкривання. Причому, непередбачуваного. І при виході в кокпіт – з кокпіта треба пильнувати аби проскочити цей веселий атракціон.

    Ранок і якийсь натяк на сонце, що намагалось продертись між грозовими хмарами аби дати знак, що воно вже прокинулось, не приніс нічого нового: вітер 20, з поривами до 25, бічна хвиля 3,5-4 метри, смуги дощу під темними хмарами, розкидані по обрію, які або наздоганяють нас, аби ми в них входимо. Звісно, в порівнянні з переходом 2012 року з Мальорки на Тенеріфе – це майже курортні умови. І як і тоді, в 2012 – розкішні веселки!

     То малесеньким круглим шматочком між рваною сірістю хмар, то величезною, на півнеба, з півночі на південь, барвистою аркою, яка продовжує рости, рости по воді і доходить своїми кінцями аж до нашого катамарану! Ніколи так близько, метрах в 100 від себе, не бачили початок-кінець веселки, та ще й на воді. Веселки то з'являються, то зникають, дощик то приходить, то відходить, вітер то посилюється, то спадає, хвилі то збільшуються, то зменшуються, океан то сіріє, то синіє, то блідіє, то лазуріє. А ми йдемо, ми собі йдемо. А точніше – летимо до 8-9 вузлів!

     Вже на 9 ранку місцевого часу сонце впевненіше пробирається між хмарами. В непромаканцях стає спекотно.
 

     Увесь день роздуває до 20, з поривами до 25 вузлів. Хід маємо зовсім непоганий. за добу пролетіли 168 миль (по прямій до точки призначення – 152 милі), на жаль, до нового рекорду трохи не вистачило. Але на вечірній вахті Оксанки було встановлено новий рекорд швидкості – 15 вузлів! Вона й сама трохи злякалась, коли катамаран почав стрімко ковзати з величезної хвилі. Але рекорд є!

     Поки я на своїй вечірній вахті безтурботно близько години ганяюсь наввипередки з косаткою: знову прийшла, пропливає вздовж борту, показуючи свій білий бік (а через товщу води він здається зеленим), потім вигулькує попереду між поплавками, демонструючи то біле черевце, то чорну спинку з плавником, і знову – нове коло за колом, Сашко героїчно порається на камбузі, готуючи бефстроганов і одночасно тримаючи-хапаючи безліч предметів, та ще й витанцьовуючи ногами, рятуючись від несамовитої хитавиці й задухи в салоні. Як йому вдалось з тих трьох тоненьких стейків-"підошв" тритижневої виморозки в морозилці зробити таку смакоту – просто не можу уявити! Оце кок так кок!
     Моя косатка нарешті додала швидкості й зникла на заході. Зустрінемось на Карибах!

П'ятниця, 8 грудня. День двадцять шостий.
     З ранку до ночі вітер дмухає нам в очі. Точніше не дмухає, а просто стріляє – швидкість до 25 вузлів на поривах!
     Завдяки суттєвому прискоренню в останні дві доби ми помітно просунулись до Антигуа. Під час нічної вахти Сашка ми були вже на відстані 183 милі. За таких погодних умов (вітер до 23-25, з поривами до 28, часом шквали, бічна хвиля до 4 метрів) Командор запропонував допомагати вітрилам двигуном. Так і зробили, бо палива у нас тепер вдосталь, а на Антигуа зможемо заправитись. Головне завдання: так розрахувати нашу швидкість, щоб підійти до марини у світлу пору доби, краще зранку. Тому зайві 1,5-2 милі на годину мають значення.    
   Зараз ранок, Оксанка ще відпочиває після своєї "собачої вахти", я пишу щоденник, лежачі поруч з нею і не знаю скільки нам зараз залишилось пройти. Сподіваюсь, що не більше 120-130 миль.
     Вдень зовсім розпогодилось: знову блакитне небо, білі легенькі хмарки, сонце. Але й вітру стало значно менше! Як гарна погода – мало вітру, а як пре вітер, то отримай дощі й шквали.
     Доводиться знову йти в лавіровку бакштагами: то майже на північ (ближче до Гренландії), то майже на південь (до Антарктиди). А треба нам рівно між ними – на Антигуа, до якого станом на середину сьогоднішнього дня залишилось не більше 110 миль.
     На диво, коли до марини з душовими й прісною водою, про яку так довго мріялось, лишається добовий перехід, я втрачаю будь-який інтерес до нашої швидкості. Стає все одно коли прийдемо, чи зможемо помитись (слова Командора "заскочимо всього лиш заправитись і залитись прісною водою" раніше насторожували, зараз – нема різниці чи помиємось тут, чи ще через 1200 миль на Кубі), чи встигнемо зайти в магазини за запчастиною для водяної помпи чи будемо й надалі наточувати напівпрацюючою помпою в 8-літрові бутелі, з них – по мірі необхідності – в 1,5 літрові пляшки й хлюпатись цим в гальюні. Стало байдуже чи заскочимо в магазин купити свіжих овочів-фруктів чи поїдатимемо ті запаси, що маємо, бо їх досить багато й теоретично можна все це з’їсти без «свіжини». Єдине чого хочеться – знайти там Інтернет й відправити звісточки рідним і друзям що ми живі й з нами все гаразд.
     Сашко, дивлячись на мене, згадує, що на кораблях першого походу Колумба саме в цих водах, на підході до ще не відкритих Антильських островів, почався бунт. Щоправда, лише на одному з трьох кораблів. Матроси були налякані тим, що закінчується вода й провізія, що землі, про яку їм розповідає Христофор і в існування якої так фанатично вірить сам, не існує і що поляжуть вони в цьому безмежному океані... Ні, я, звісно ж, не вірю, що Антигуа не існує. Й умови у мене набагато кращі за ті, в яких довелось виживати більше 40 діб команді Колумба. Це ж уявити неможливо, якого смаку була їхня "питна" вода. А наша, хоч і гидка й без лимона не п'ється, а з лимоном вже не лізе, бо закисляє організм, все одно чиста й без мікробів. Та й засіки у нас просто тріскаються від запасів сирів, консервів, круп, ще й свиняча ніжка висить на холодильнику напівз'їдена на додачу.
     Витягую себе в кокпіт, всідаюсь поруч з вахтовим Сашком. Вітер, сонце, океан знову лазуровий (а не сірий як під час дощу). Потроху попускає.
     А тут ще починаються чергові вправляння в постановці вітрил: розрифити грот, перекинути грот і геную на правий борт, перекинути грот і геную на лівий борт, перекинути грот на правий, "в метелика", врешті-решт змайнати грот і йти з тією ж швидкістю просто під генуєю. І ці безкінечні вправляння, коли руки зайняті й голова ні про що не думає, зовсім відганяють депресію. Життя налагоджується! Йду готувати суп з сонячними парасольками й кльоцками!
     За добу пройшли 181 милю!!! Середня швидкість – 7,5 вузлів! Це новий season best нашого переходу. Загалом за 25 діб пройшли 3113 миль. О!

 

Субота, 9 грудня. День двадцять сьомий.
     Так, і в нас вже нарешті субота, рівно північ. Бо в Києві це вже 6 годин як настала субота, в Лондоні – вже 4 години суботи, а у нас тут, в Атлантиці – тільки от щойно.
     Моя вахта тільки-тільки закінчилась, але залишаюсь на підвахті у Командора.
      На небо вискочив добряче надгризений місяць: здається, пройшло всього лиш кілька днів як був повним як головка сира, а зараз його лишилось майже половина!
     Знаходимось за 45 миль від Антигуа. І, звісно ж, за усіма законами: саме тепер, коли нам зовсім не треба поспішати, бо не хочеться заходити в незнайому марину поночі, дме стабільний сильний вітер. І ми навіть на носовій хустинці зарифленої генуї премо не менше 6 вузлів.
      За нашими планами маємо підійти до острова вдосвіта (за місцевим часом сіріти починає десь близько 6 ранку). Сподіваємось знайти місце на боні або в марині, або поруч є ще інша. Заправитись прісною водою, пальним, помитись, зв'язатись з чартерною компанією щодо марини на Кубі (в Радазулі наш менеджер сказав, що нам потрібно спочатку зайти в марину Сантьяго-де-Куба, а лиш потім – в Сьєнфуегос. Скільки не вивчали лоцію – так і не второпали навіщо? Чому не можемо йти навпростець в Сьєнфуегос?), відправити рідним повідомлення і виходити. Ну, не будемо загадувати, побачимо як складеться.
     Намагатимусь як мінімум відправити ці записки по мейлу, а вдасться – черкну щось по Viber.
     Кілька слів про Антильські навітрені (т.т. ті, що на вітрі, ближче до океану, бо є ще й підвітрені, далі від океану) острови. Назву островів можна перекрасти як "навпротишні" острови, бо коли їх відкрив Колумб вони були першими островами по той бік океану, "навпроти знаного світу". Більшість Антильських островів повідкривав Колумб під час своїх чотирьох походів. І називав їх особливо не вигадуючи: відкрив острів у неділю – назвав Домінікою (т.т. "неділя" іспанською-португальською). Відкрив у день Святого Вінсента – назвав острів Сан-Вінсент. Підійшов до острова в день Святої Люсії – маємо острів Санта Люсія. Ще один острів назвав на честь відомого монастиря Монсеррат, що під Барселоною. Один з нововідкритих островів Колумбу нагадав своїми зеленими й квітучими берегами сади Альгамбри в Гранаді, от він його й назвав – Гранада. На одному з островів були зарості хлібних дерев з величезними бородами звисаючих повітряних коренів – острів назвали Барбадос, т.т. Бородатий. Острів Антигуа – на честь собору Святої Богоматері Антигуанської, що в Севільї.
     За Антильськими островами вже починається Карибське море. По якому нам належить пройти ще близько 1200 миль до Куби. На Джамайку, скоріш за все, заходити не будемо. Натомість, якщо буде видно, що є запас часу, перед заходом в Сьєнфуегос спробуємо підійти до невеличких кубинських острові Кайо Ларго і Кайо Розаріо. А не вписуватиметься це в час – тоді просто в Сьєнфуегос. Так, ну ще ж треба з'ясувати питання чи нам таки необхідно в Сантьяго-де-Куба.

Субота, 9 грудня. День двадцять восьмий.
     Ну от і закінчився наш трансатлантичний перехід!!

     Сьогодні вранці ми нарешті побачили на обрії гори острова Антигуа. І це нічого, що відкритий він був трохи до нас, здається ще Христофором Колумбом (Христьо з Коломиї?!). Цього разу, наприкінці третього тижня після виходу з Кабо Верде його відкрили ми!

    Острів нічого собі, колишня англійська колонія. Нині – незалежна держава, з 1981 року. Марина Falmouth Harbour Marina, яку вибрав Командор для поповнення запасів палива й води, виявилась приватним клубом для багатеньких моторок, які вони, тобто мільйонери, чомусь називають яхтами. Лавіруючись між тими три- чотири- чи й п'ятиповерховими особняками на воді, ми добрались до заправки. Потім ще трохи поштовхались між плавучим  готелями – випросили водички заправитись. Усе, звісно, розраховане далеко не на звичайні вітрильники.

     Часу на помивку Командор, як і грозився, не дав. Ми з Сашком помились поки він з дружиною ходили телефонувати додому. Помпа підкачки прісної води, як і раніш забита повітряними пробками (ми ж не мали часу сходити в магазин за запчастинами), вона чхає й плюється, та це все ж таки краще, аніж митися з пляшки. Отут відчуваєш, що чисте волосся й тіло – це така розкіш, скажу я вам! Хоча, оскільки Командор з якихось лише йому зрозумілих причин розпорядився не обдавати кокпіт прісною водою від солі (справа хвилинна, але таки необхідна погодяться бувалі яхтсмени), то відразу вийшовши з марини й зайнявшись постановкою вітрил ми знову чистими попами збираємо на себе кристали солі. Бо за останні дні Атлантичного переходу висока хвиля в корму настільки усе забризкала, а сонце висушило, що і кокпіт, і вся яхта, і навіть яблука, підвішені, як вже знаєте, в сітках по кормі, виблискують на сонці неначе інеєм вкриті.
     Також не вдалось закупити провізію. То, може, й нічого, бо ціни на Антигуа ще ті. Неподалік від заправки ми з Сашком хотіли купити в овочевій ятці у місцевих аборигенів зелений салат і фруктове асорті (нарізані скибочки дині й ананаса). Веселий туземець, оком не моргнувши, виставив рахунок: 60 долярів. За 2 пучки салату й 5 контейнерів з фруктовим асорті???!!! Звісно, разводілово. Посміялись, взяли один салат – 5 баксів. Треба буде на Печерському базарі господиням сказати, що задешево вони салатик продають. А ще ж вирощують не в тутешніх цілорічних літніх умовах, а взимку.

 

     З підганянням Командора ми вправились з усім за якихось 3 години: в 10 ранку (за місцевим часом) ошвартувались, в першій дня вже вискочили.

     Як виявилось, у Командора змінились плани й він націлений іти і на Джамайку, і в Сантьяго-де-Куба заходити, і на Кайо Ларго й Кайо Розаріо (живописні острівки на західному узбережжі Куби) заглянути. Цікаво, бо ще кілька днів тому він був настроєний Джамайку проходити повз. Що ж, цікаво й там побувати. Отам антигуанські ціни здадуться просто смішними: Джамайка, за відгуками яхтсменів, – один з найдорожчих островів.

Антигуа - Куба

 

 

   Хвиля в Карибському морі й справді вже не океанська, а морська: значно коротша, значно жорсткіша. Добре, що ми поки йдемо фордаком і хвиля нам в корму. Хоч і забризкує час від часу, та все ж це краще, аніж зустрічати її носом. Бачили катамаран, що йшов нам назустріч (відповідно, назустріч вітру й хвилі): заривався поплавками в хвилю по пів-поплавка, а потім злітав нагору на пів-корпуса!

     Командор віддав команду ставити генакер, ну ми й поставили... Ні, спочатку все йшло просто чудово: кат летить, ми сидимо в кокпіті й пиячимо за наш океанський перехід, але згодом вітер наддав і при спробі змайнати генакер він вийшов з ладу. Тобто, від сильного вітру (більше 22–23 вузли) заклинило механізм його складання. Кінець-кінцем Командор рубонув ножем по шкоту і вітрило зі страшенною силою підкинуло вгору. Як ми не намагались, він не йшов вниз, а роздувався на вітрі. І тільки коли Сашко "придавив" по вітру двигунами (він стояв за штурвалом), трохи зменшивши тиск вітру на вітрило, вдалось «погасити» наш блістер.
     І тут нова халепа: в метушні кінці від генакера попали під правий поплавок і заплутались на гвинті... Стоп машина! Перемкнулись на лівий двигун, а потім лягли у дрейф. І хоча потужним вітром нас все одно перло, Володя героїчно кілька разів пірнав аби звільнити гвинт, проте велика хвиля не давала ніякої можливості підпірнути під поплавок. Було вирішено під лівим робочим двигуном йти вночі 2,5 години до найближчого острова, там під захистом від вітру ставати на якір і чекати світанку.

Неділя, 10 грудня. День двадцять восьмий.  

     Вночі підійшли до острова Невіс, заякорились. Ми з Сашком залишились до кінця ночі на вахті. Романтика захоплювала: навколо Кариби, прибій шумить у 150 метрах, на березі булькотить "реггі", в хатках співають півні, час від часу з хмарок, що чіпляються за гору на острові, віджимається  дощ. Спокійно на душі і лагідно на серці.

     Після сходу сонця вдалось легко розплутати гвинт. Поснідали й знялись з якоря. Йдемо непогано. Дружина Командора підняла по бортах додаткові "ліселя", і, отак обвішані Командорськими труселями, майками, тєльніками, наш кат неначе циганська кибитка, перевалюючись і підскакуючи, суне хвилями безмежного сірого Карибського поля. Йдемо до Джамайки.
     Аж раптом... Без будь-яких попереджень і зайвих звуків автопілот наказав довго жити... Кінець безтурботному життю -  залишок переходу доведеться йти у ручному керуванні. Вдень і вночі.
     Розподілили вахти по-новому: вночі 12 годин стоять по черзі Командор і Володя, вдень –  ми з Оксанкою (нагадуємо, що день і ніч тут по 12 годин, екватор, однако...).
     За добу пройшли 78 миль (від відходу з Антигуа). Враховуючи, що пів-ночі простирчали на якорі для ремонту – дуже непогано.


Понеділок, 11 грудня. День двадцять дев’ятий.
     Усю ніч періщить дощ. Тобто не постійний, а саме такий, як прогнозувала пані Наталка: "можливі короткочасні дощі". Отож, саме дощі, а не дощ. Одна хмара пройшла – за нею друга підходить. А там ще одна підтягується. Видимість – нуль. А це ж вже не океан, в Карибському морі рух має бути інтенсивнішим, треба бути уважним. Напружена вахта була у Володі, Командора і дружини, бо ж хвиля під шквалами ходить. Одна така "хвиля-кікбосер" лупонула нас таким хуком у правий борт, що аж ніс поплавка у ній захлинувся. В салоні – гуркіт, щось гепнулось і розбилось. Вилітаю з каюти, натягуючи майку. Східці з салону до нашої каюти обтікають густою смердючою рожевою рідиною, знизу лежить великий 2,5-літровий бутель з рідким засобом для прання: випав з шафки, розбилась кришка. Мене від віддушки в цьому засобі нудило від початку переходу (доводилось перечікувати, доки сушилось численне прання дружини Командора, бо вона це робить ледь не через день), а тут довелось рачки вимочувати цю смердючість, потім ретельно промивати ще кілька разів водою, адже якщо лишиться хоч крапля детергенту – є величезний ризик посковзнутись на східцях. Я й раніше без детергенту кілька разів ледь не проїхала по них попою! Тож бігаю набирати забортну воду, а при 7 вузлах ходу, ще й на хорошому вітрі від шквалів, коли летить наш кат уночі гупаючи по хвилях, це робити весело! Вимити вимила, але ж запах ще деякий час залишився і в каюті, і на руках. Бєєєє.

     Наша вахта – з 6 ранку до 6 вечора, тобто від сходу сонця й до заходу. Стоїмо.
     І тут несподівано з'ясувалось, що Оксанка, яка вранці вперше в житті стала до штурвала катамарана  – рульовий від бога. Майже не пристосовуючись і не помиляючись, кермувала 11 тонним катамараном як іграшкою. У мене від захвату просто рот відкрився і мову відняло. Я потім просився знову до штурвалу, та де там – відганяла і впевнено тримала курс туди, куди треба!
     Під час нашого короткого офіційного перепочинку (на 1 годину вдень нас підміняють Командор з Володею) так приємно полежати у нашому родинному "кубріку" – каюті. Тепло – 28 вище нуля; волого – 85–90 відсотків, бо дощі; задуха, – бо усі люки-ілюмінатори задраєні з огляду на хвилі та дощ, з горішнього люку на живіт крапає дощова прісна (!) водиця, трошки його охолоджуючи, хвилі як дошками луплять по дну катамарана! Чистий тобі Ron Punsh! Курорт на Карибах з романтично-вітрильним ефектом.   

     Йдемо далі!! Джама–а–а–й–ка, як співав колись Робертіно Лоретті!

    Вдень дощі продовжуються. В 25 градусів сиджу в комбезі-непромі і куртці-непромі. Уявити собі, що ти серед літа натягнеш на себе це все і випрешся на київську вулицю, та хай би навіть і в яхт-клуб – нереально. Але тут доводиться, бо дощ то посилюється, то сипле як через сито, то затихає. Враховуючи, що поверх усіх непромів ще й обов'язковий рятувальний жилет одягнутий, то одягатись-роздягатись ну ніяк не виходить. Адже автопілот не працює, відірватись від штурвалу не можна. Отож, сиджу, приймаю талассо-парові процедури.

     Поки я насолоджують кермуванням цієї плавучої платформи (о, як я "полюбляю" кермувати автомобілями, яхтами, катамаранами! Але ж захочеш жити – ще не такого навчишся!), Сашко готує вечерю до підйому "нічної вахти". Білоруську мачанку зі смаженою картоплею. Запах з салону йде... Бумц! На камбузі розбилась пляшка оливкової олії. Так, так, за три тижні якось розслабились, неначе на каті хитає не так як на однокорпуснику. А тут на тобі: Сашко залишив її на столі на хвилину поки ставив на вогонь сковорідку – і отримуй! Зелена масна пляма повільно розтікається по підлозі. Цього разу – біля сходів, що ведуть в каюту Володі. Благо, Володя не спить, сидить у салоні пише щоденник. Прошу його підмінити мене на штурвалі, зриваю з себе обв’язку й непроми й починаю вимочувати олію паперовими рушниками. Тепер трохи миючого засобу для посуду, відро за борт – ретельно промити раз, вдруге, ще раз – за борт, промити. Здається, рівно 12 годин тому я всю цю процедуру проробляла, лиш з іншою рідиною. О, з'являється нова яхтенна прикмета: як з відром ранок зустрінеш – так і до вечора з ним будеш бігати. Проте зараз, біля нашого кубрика підлога від чистоти аж відблискує, а біля Володиної каюти ще й приємно пахне оливковою олією!
.

     Зате мачанка й картопля вийшли фантастично смачними. Втім, як і кожного разу у нашого кока!
     За добу пройшли 168 миль.

12 грудня, вівторок. День тридцятий.
Новий розклад вахт вже стає звичним, людина, вона ж до всього призвичаюється. Та й дощі сьогодні вночі вже припинились. Разом з вітром, тож "нічна вахта" вночі увімкнула двигуни і знову ми почали торохкотіти.

     Наша денна вахта розпочалась надзвичайним сходом сонця, воно нарешті вигулькнуло не з-за хмар, як бувало усі ці дощові дні, а просто з моря, зачаровуючи нас з Оксанкою грою фарб на небі, графікою вранішніх легеньких, майже серпанкових хмаринок, виблисками вже не срібних, а золотих леліток, що одночасно заграли майже на третині поверхні Карибського моря.

     Досі видно обриси Пуерто Ріко. Ми йдемо вздовж нього ще з учорашнього дня на відстані близько 50 миль, проте вдень його не видно, острів проявився тонкою бузковою смужечкою лиш в променях призахідного сонця, та сьогодні – при сході сонця. Острів величенький і тільки зранку закінчився у нас по траверзу. І тепер на 360 градусів розкинулась безострівна морська поверхня. На підході наступна острівна держава – Домініканська Республіка. Разом з Гаїті вона розкинулись на острові, який Колумбом був названий Еспаньола. Там він зробив столицю свого віце-королівства. Кажуть, що це один з наймальовничіших куточків Кариб, але часу на все у нас явно не вистачить, тож пройдемо повз нього.

     Сьогодні у нас День Двох Полуднів. Як ви вже здогадались, ми знову перетинаємо межі часових поясів: одна середина дня була у нас за часом UTC–4, а потім, за 35 хвилин, ми перейшли межу часового поясу UTC–5, тобто треба було стрілки годинників відкрутити на одну годину назад, що ми й зробили. І отримали 11:35 за новим часом. І за 25 хвилин зустріли келишком пива другий полудень!
     Вітер, який спочатку наобіцяв нам багато своїми 10-12 вузлами, потім злегка підупав і ми, змайнавши стаксель з гротом, поставили відремонтований генакер. Він класно потягнув нас, розганяючи до 6 вузлів! Але затим вітер знову майже повністю зник (значно раніше прогнозованого завтрашнього майже штилю у 5-6 вузлів), довелось змайнати й генакер, ввімкнути двигун, на допомогу якому ще підняли грот, от і йдемо зараз 5-6 вузлів. Це дозволяє нам триматись нашого жорсткого графіку руху, бо нагадуємо, яхту нам треба здавати 23 грудня...

     Поступово звикаю до ручного управління. Якщо на вахті при автопілоті відчуваєш себе часом приставкою до комп'ютера, бо твоя роль – час від часу підкориговувати курс на 1-5 градусів, решту часу – сиди собі колупайся в носі з видом на океан й віддавайся спогадам, роздумам, мріям, то вахта в ручному управлінні – це постійна увага й руки на штурвалі. Звісно, й тут можна звести усе до легкої комп'ютерної гри: тримай поворотами штурвалу циферки на електронному компасі у межі 289-299 (це коли наш курс 295). Цифри змінюються постійно, бо ж яхту хилитає на хвилі. 290, 288, 285, 280 – поворот штурвала праворуч, заганяю цифри у потрібні межі. 298, 299, 302, 310 – поворот штурвала ліворуч.
     Під однією генуєю рулити найпростіше. Генуя плюс грот по одному борту – трохи складніше. Але ці вітрила у нас завжди затягнуті відтяжками і навіть якщо трохи збиваєшся з курсового кута, все одно вони не захлопуються і не заполоскують. А от з генакером – найскладніше. Бо його шкоти не закріплені так жорстко відтяжками і при переході вітру менше 120 градусів він так і норовить скластись, перекрутитись через штаг, ще й заплутатись на додачу. Тому доводиться слідкувати не лише за цифрами курсу, а й за показниками напрямку вимпельного вітру.
     На наш гачок так нічого й не ловиться. Хлопці не втрачають надії й закидають його кожного разу як вітер лягає й наша швидкість зменшується. Хіба лиш саргасові водорості, якими й Карибське море заросло не гірш океану, радо начіплюються бурим їжаком й на кальмарчика і просто на мотузок, тягнучись за нами різдвяною гірляндою. Зате в компенсацію за відсутність улову на гачок, вчора після ночі знайшли 2 летючих рибки, сьогодні – ще одну. Це вже не атлантичні, а карибські. Хоча, підсмажені Сашком з часничком, смакують так само, як і попередні.
     Летючі рибки літають так само інтенсивно, як і в океані. Проте у місцевих, морських летючок, життя значно небезпечніше за їхніх океанських побратимчиків: тут на них полює не лише страшна риба дорада у воді, але й численне птаство на поверхні, бо ж острови поряд: чайки, крачки, альбатроси. Навіть якийсь вид поморників з довгими роздвоєними хвостами Сашко угледів, хоча за всіма даними вони мають жити значно північніше!   

За добу пройшли 121 милю.

     Надвечір у нас була гостя. Прилетіла ластівОчка. Гарна прикмета, звістка ближньої землі. Посиділа на леєрі біля рульового Сашка. Вітер ліг настільки, що генуя вже не працювала, треба б було її скрутити. Та ми з Сашком все чекали, бо скрутка й стаксель-шкот – саме з того боку, і близько до пташки, не хотілось би її злякати. Врешті-решт відтяжка, без вітру, так стукала по рубці, що ми потихеньку скрутили геную. Ластівка зовсім не злякалась. Ба більше – перелетіла ближче, майже Сашку на плече, на шкертик над рульовим.

     Роздивлялась нас, повертаючи голову з боку на бік. А ми – її, підставляючи миску з водою, адже так далеко залетіла. Потім перелетіла на панель з приладами біля штурвалу, потім зробила кілька кіл і знову всілась на рятівний рафт прямо навпроти нас. Отак вона перепочивала, потім недалечко відлітала і знову поверталась, десь з годину чи більше. Відпочивши, зробила прощальний обліт навколо катамарана й полетіла собі далі. Чи то до Пуерто Ріко, чи до Домінікани – зараз ми знаходимось приблизно на однаковій відстані від обох островів.
     ...Вона таки повернулась! Десь за годину прилетіла, щось швидко прощебетала і залетіла прямісінько в салон! Там, аби убезпечити її від стукання у вікна (бо ж пташка буде намагатись вилетіти там, де їй видно вільне небо з хмарами), Сашко взяв її обережно й повільно напоїв її водою. З рота в дзьоб. Пила, пощипуючи дзьобиком язика.

     Винесли в кокпіт і відпустили. Не впевнені, чи не злякалась мала, але хоча б напоїли її, а в морі для пташини це важливо.

13 грудня, середа. День тридцять перший.
     Все ж таки сходи й заходи сонця в морі й океані – фантастичні! І хоча сьогодні сонце сором'язливо на сході прикривалось хмарками (може, прокидається таке само нечесане як і я: виповзаю на вахту затемна, просто закріпивши волосся обручем, а вже згодом всідаюсь на кормі прочісувати свої дреди), відволікає тільки фантастична картина  зміни кольорів хмар до, під час і після сходу – це щось неймовірне! На жаль, ані словами, ані фарбами, ані фото чи відео цього не передаси, це треба бачити наживо. Тому ласкаво просимо в океанський яхтинг
.

     Таке неспішне спостерігання за сходом сонця стало можливим завдяки тому, що знову запрацював автопілот. Ще на нічній вахті Командор ввімкнув його і він працює й досі. Адже хвилі зараз нема зовсім, вітерець, як і прогнозувала наша надійна берегова підтримка – 5,0-5,5 вузлів, південний. Що ж, якщо буде й надалі працювати, хоча б і в таких комфортних вітрових умовах – то й добре. Ми з Сашком із задоволенням роздивляємось хмарки, спочатку бузкові й рожеві на сході сонця, затим біленькі й сірі вдень. Яких же різноманітних форм вони тут набувають! Можна не лише вгадувати що на що схоже, а цілу казку вигадати, благо тих хмарок – 360° круг тебе.

     В такий штиль летючі рибки літають менше, мабуть вітру й хвилі не вистачає і їм, не лише нам. А ми кожного разу відтепер, коли бачимо летючу рибку, найперше приглядаємось уважніше, чи то не "наша" знайома ластівка.

    За добу продеренчали під двигуном всього лиш 122 милі. Малувато.
     Сонце плюхнулось у сірі подушки хмар о шостій вечора за місцевим часом

.

14 грудня, четвер. День тридцять другий.
     На свою денну вахту виходимо навіть не вдосвіта, а затемна. Найтемніше – перед світанком. Отож зараз, о п'ятій ранку за місцевим часом навкруги темно, як у місцевих жителів у шлунку та у голові.
     Потроху починає розвиднюватись. І вже о 6.08 сонце бадьоро вискакує з-за хмар й починає свої щоденні перерахунки й перефарбовування хмар, хмарок і хмаринок: ті, що вже полічені – перефарбовує з вранішнього рожевого на денний білий чи блакитний колір. Години за дві йому вдається закінчити рахунки й воно починає припікати по-повному.

     Та саме в цей час сьогодні з'являється вітерець. Турботливо напрогнозований нашою береговою підтримкою і надісланий нам у допомогу вами усіма. Дякуємо, саме його ми й чекали! Ставимо генакер, вимикаємо двигуни, під якими торохкотіли півтори доби штилю.
     Автопілот, який дав нам перепочинок на цілу добу, в таких умовах вже відмовляється працювати. Та й на тому дякуємо. За цю добу ми з Сашком милуючись так нарозглядались хмарок, що, сподіваюсь, на кілька днів наперед вистачить: тут тобі й повітруля, й ведмеді, що бігають один за одним, і вітрильники, й літачок, і навіть воротар, що падає, ловлячи м'яча.
     Отож, переходимо на ручне управління.

     Знаходимось саме на траверзі острова Беата, що на південному заході Домініканської Республіки. Ще мористіше від нього, тобто південніше, стирчить безіменний уламок скелі. Саме до нього ми йшли усі ці п'ять діб. Від цієї точки маємо трохи змінити курс у напрямку на Джамайку. Підвертаємо північніше на 10 градусів і, облизуючи острівець з залишками якоїсь піратської фортеці на вході до маленької бухточки, беремо курс на Джамайку, до якої ще 278 миль.

     Несподівано, на яхту прилітає метелик. Потім з'являється ще одна біла плямка по правому борту – теж метелик. Звичайні білі, з чорними цятками на кінчиках крилець – капустянки! Один з них увесь час тримається біля яхти, сідаючи на Володю, який на рубці з годину париться під сонцем, роблячи сектантом заміри його висоти. Ти ба, може це ми острів Метеликів щойно пройшли? Як на мене, непогана назва для цього безіменного зеленого шматка скелі. Та ні, розчаровує мене Володя, він зовсім не безіменний, а називається Isla Alto Vela, т.т. острів Високе Вітрило. Просто на чарт-плотері чомусь назва не проявилась, а ось на паперовій карті він підписаний. Шкода, острів Метеликів – теж красиво. Що ж, в моїй пам'яті він залишиться саме з таким іменем.

     Взагалі-то, у нас з Оксанкою ще після Антигуа з'явилось чітке відчуття того, що головне наше завдання-бажання – перехід через Атлантику – реалізовано. Тому переходи по Карибському морю ми розглядаємо вже як додаткову і необов'язкову опцію, своєрідний бонус. Тим більше, що часу на довгі стоянки у нас вже практично не залишилось, увесь додатковий тиждень було витрачено на ремонтні роботи на Радазулі та Кабо Верде. Що поробиш...
     Тому на Джамайці плануємо простояти лише добу, відпочити й закупити дизель-воду-пиво. А куди далі – побачимо. Проте, як ми сьогодні з Оксанкою підрахували, до здачі яхти-катамарана нам залишилось усього... дев'ять діб. Усе в цьому житті минає, лише кохання живе!
     Ну от, не поспішаючи напнули генакер і під свіженьким вітром летимо собі 6–8 вузликів. Вправляюсь в ручному управлінні цим 11-тонним катом в помірний вітер (13–15, з поривами до 18) і доволі високу як за морськими мірками хвилю в корму. Як на мене, то в цьому плані наш кат – як наш кіт: потребує твоєї повної і безроздільної уваги. Котик Шкотик не любить, коли ти чухаєш його, а думаєш про щось своє, або ще гірше – намагаєшся в цей час почитати книжку. Такого приниження жоден кіт не стерпить! Якщо вже тобі великодушно дозволили почухати м'яке пухнасте пузіко, то не відволікайся на якісь дрібниці. Отак і управління катом: маєш дивитись на цифри, що з шаленою швидкістю змінюються на екрані й покручувати штурвал у відповідний бік. Ледь на секунду задумався про щось своє: ого, ти вже летиш або в берег, або в море. Можливо, це лиш для мене, чайника, так. Але мені ця гра "втримай цифри в заданих межах" навіть починає подобатися саме тим, що повністю займає твої думки й увагу. Отак ще й втягнуся в кермування, чого доброго!
     За добу пройшли 133 милі.
     Ближче до вечора вітер підсилюється, а ще й капітан Редько чергові прогнози прислав про те, що завтра буде вітру суттєво більше. Ну і тут Командор, навчений недавнім прикрим випадком з генакером, пригадав "хорошу морську практику" (про те, що ризикувати вночі з генакером не варто за можливого підсилення вітру непрацюючому автопілоті) і скомандував: "Блістер майнаємо, стаксель ставимо!" (блістером тутечки генакер ще називають). Ну й усі побігли, за шкоти-фали потягнули, раз! два! три!, і все готово. Йдемо зараз спокійно, але впевнено. На траверзі правого борту Порт-о-Пренс – столиця Гаіті, але ми туди ані оком, ані ногою, бо знаємо, що там люди бідні, тому й злі. А майдани влаштовувати не вміють. Йдемо собі курсом на Джамайку...

15 грудня, п'ятниця. День тридцять третій.
     Вчора ввечері спочатку йшли під хитрою вітрильною конструкцією, що її запропонував Командор: генуя, притягнута до гіка; вночі хлопці її розібрали й змінили галс, бо вітер на траверзі Гаїті змінився. Після початку нашої з Оксаночкою вахти прийшла нова вказівка – генакер! Зробили й одразу полетіли. Хвиля в Карибському морі сьогодні чималенька, коли Ron Punsh піднімає на ній вгору, то до впадини щонайменше 3-3,5 метри. В океані, звичайно, хвилі можуть бути значно більшими, але ж вони пологі, а тут короткі й щосили гамселять в корму, а потім по днищу катамарана, аж усе всередині здригається й підскакує. Найвдаліше, мабуть, цей гуркіт можна порівняти з канонадою чи з громом.
     Зараз 12 за місцевим часом, а у Києві вже 7-ма вечора, ми фактично вже пройшли Гаїті, його західне узбережжя у нас по траверсу, виходимо до Джамайської протоки, що розділяє ці дв карибські держави. В протоці, як і годиться за всіма законами фізики, вітер розганяється в узині й зростає до 15-18 вузлів, з поривами й за 20. Прямуємо на північний схід Джамайки, у марину, де хотіли б відпочити добу, а потім – останній кидок на північ до Куби, точніше до Сант'яго-де-Куба, де ми маємо пройти митні й паспортні процедури й оформити в'їзд в країну.
     За добу пролетіли 155 миль (ніч – під генуєю й двигуном, день – під генакером).

     Моє бачення сьогоднішнього дня, хоч а й не дуже гламурне:

     Підйом. Гальюн. На вахту.
     Сашко – біля штурвалу, я оглядаюсь навкруги щодо зустрічних суден і можу милуватись сходом сонця.
     Вийшла "нічна вахта" після 2-годинного відпочинку, усі разом майнаємо геную, ставимо генакер.
     Нас підміняє на 2 години Командор з дружиною: сніданок з чаю і трьох бутербродів.

     Я – на вахті. 288, 290, 294, 299, 302 – штурвал ліворуч. 295, 290, 288, 276 – штурвал праворуч. Ніяких інших думок в голові, лиш цифри, курс і право-ліво. Бумц! – схлопнувся генакер. Це я лиш на мить замислилась: а чи буде завтра в тій марині в Джамайці душ, чи варто помити голову сьогодні. Штурвалом майже цілий оберт різко ліворуч.
     Сашко дрімає в кокпіті на принайтованому вітрилі.
     Перепочинок – 1 година. Плюхнутись в салоні на диванчики, не вставати, не рухатись, але й не проспати!
     Сашко – біля штурвалу, я дрімаю на вітрилі й скручених шкотах.
     Я – біля штурвалу, Сашко записує щось у щоденник.
     Сашко – біля штурвалу. Я можу насолоджуватись заходом сонця. Та воно мене не гріє. Бо я боюсь. Боюсь цієї морської жорсткої й високої хвилі (океанська – пологіша), цієї яхти, яку не відчуваю на такій шаленій швидкості (вітер –15-18 вузлів, ми премо 6.5-9 вузлів), бо на підйомі хвилі вона проковзує як по ожеледиці, стерна нею в цей час не управляють. Саме тому я не дивлюсь від штурвалу на хвилі, на яку висоту вони нас піднімають, а

просто втуплююсь в екран з циферками. Здається, за увесь цей перехід мені не було так страшно, як зараз. Подібна м'ясорубка хвиль була на підході до Тенеріфе, у 2012 році. Можливо, навіть ще гірша, бо тоді хвилі йшли з усіх боків, зараз – лише в корму. Проте тоді у нас був автопілот, який міг вирулити. Зараз йдемо під величезним пузом генакера і в ручному управлінні. 

    Певно, це втома від 5 тижнів дається взнаки. Вже ось-ось – і кінець переходу. Треба згадати настанови котика Шкотика і взяти себе у лапки, чи то пак – у руки. І Сашко завжди поруч, завжди підтримує й заспокоює.

Сонце сіло. Я – біля штурвалу. А куди подінешся з цього судна посеред Карибського моря? Сашко – поруч, видивляється зустрічні судна.

     Виходить "нічна вахта", розкладає свої подушки-простирадла у кокпіті, бо вони навіть у салон не спускаються перепочити, дрімають чи відпочивають прямо тут.
     Ми здали вахту, спускаємось в салон вечеряти. Їсти вже й не хочеться, але ж розумієш, що треба. Щось просте типу равіолі чи пасти. Усе це готується в темному салоні (аби не засвітлювати кокпіт для нічної вахти, так їм гірше видно у темряві), тому кожен ходить з налобним ліхтариком: присвічуєш собі коли набираєш воду, ставиш каструлю, дістаєш щось з поличок.

Від часу переходу на "денну" та "нічну" вахти команда харчується нарізно, ну, а Володя й раніш харчувався за своїм режимом і за своїм веганським раціоном.
    З одного боку, стало менше підстав для напруги між деякими членами команди, з іншого – побут все більше нагадує комунальну квартиру: кожен сам собі готує, сам своє їсть. Перебування у замкненому просторі протягом п'яти тижнів дається взнаки.
     Та ми не звертаємо на це уваги. Сашко накриває на стіл, кладе скраю стола свій налобний ліхтарик, аби світив угору – так він дає більше світла і наша трапеза нагадує романтичну вечерю при свічці. Бокали, вино, равіолі. Смачно! А наче й не хотілось їсти.
     Знову налобники на себе – помити посуд, витерти, розставити.
     Побажати "нічній" вахті хорошої вахти.
     Гальюн.
     Каюта.
     Прорахунок скільки пройдемо за ніч і чи будемо біля входу в марину вдосвіта чи аж вдень. Звісно, усе залежить від вітру й нашої швидкості.
     Сон під гуркіт хвиль, завивання вітру і занудливе ниття гвинтів, що крутяться від руху яхти.

16 грудня, субота. День тридцять четвертий. 
     Вночі вітер роздувся до 20 вузлів, з поривами до 25. Звісно, це ж протока. "Нічна"вахта підняла нас на аврал: майнаємо генакер, ставимо геную. Кожен на своєму місці: Сашко – на штурвалі, Командор і Володя – одягають "панчоху" на генакер і приймають його на палубу, я – на генакер-фалі і шкотах. Усе чітко й злагоджено.
    На ранок прокидаємось змінити "нічну" вахту: ми вже йдемо вздовж берегів Джамайки. Вітер трохи влігся, хвиля теж. Ще миль 12-13 до нашої марини. На той час сонце вже встане, робочий день почнеться. Бо, по-перше, ніхто не знає з котрої години у них тут на острові життя починається, а по-друге, інформації про цю марину у нас нема (бо на борту нема лоції підвітрених Антильських островів), про неї Командору розповів на словах попередній екіпаж Ron Punsh. Ну, будемо сподіватись, що місце там нам знайдеться. І що душ буде. А як не буде – то теж не біда, голову я вчора таки вимила.
     Останні миль 10 додеренчали на двигуні. І нарешті ошвартувались в марині Port Antonio, що на північному сході Джамайки. Від Антигуа до Джамайки ми пройшли 913 миль, від Тенеріфе – 4129 миль.

     Марина Порто Антоніо на Джамайці, куди зайшли за рекомендацією попереднього екіпажу Ron Punsh, виявилась справді прекрасним місцем: гарно захищена бухта, містечко маленьке, марина нова, відкрита 2002 року, судячи з усього розрахована на багатіїв, чиї вілли, крокет- і гольф-клуби розкидані неподалік.

На вході в бухту – острівець з пальмами, ліанами, метеликами й пташками, просто таки з Парку Юрського періоду! Та й сама марина – неначе екскурсія ботсадом: рослинність буяє, усе таке незнайоме, усе цвіте (хоча й не пахне чомусь)!

     І ось тепер киснемо тут вже кілька годин. Бо перш ніж зійти на берег, треба заповнити купу паперів, які приніс береговий офіцер. Командор париться з тими формами, а ми паримось у катамарані. Бо вітер у бухті відсутній, а вологість висока, як це зазвичай і буває на океанських островах. Кожного разу, буваючи на островах, дивуюсь, ну чому вважається, що ці острови – рай? Ще коли підходили до Джамайки, було здалеку видно як на морі сонце зійшло й освітило усе навкруги, а над Джамайкою як зночі зависли хмарки, так вони й висять густим аж липким маревом над зеленими пагорбами острова. Так само і на Тенеріфе, і на Кабо Верде, і на Антигуа: спекотно й волого, і завжди нависають хмарки. Тому й рослинність на таких островах буяє, а от для людини перебування тут не надто комфортне. І це ще ми не зустрічали місцевих москітів, якими усі так лякають.

     Години за півтори Командор закінчив з паперами, прийшли митні офіцери. З бону доноситься гучне реггі, що заглушає розмову Командора з офіцерами: це місцевий робітник марини прибирає сміттєві бачки. З плеєром на грудях, що надривається веселим реггі – аби прибиралось легше.
     Це були лише офіцери марини. Ще маємо чекати імміграційних офіцерів, митницю, може ще когось. Подивимось, коли ж вдасться зійти на берег, бо тут WiFi нема.
     Оформлення в марині йшло неспішно "сьогодні ж субота" – пояснення офіцерів митниці, імміграційної, санітарної служб. Але нарешті усі папери заповнені, печатки поставлені, пиво випито, електронні картки для входу-виходу з марини отримані. А головне – є пароль для WIFI! Екіпаж кидається до своїх гаджетів. Як же ми скучаємо за вами, наші рідні й друзі! Як ми чекаємо на звісточки від вас! Скільки ми думаємо про вас, сидячи на вахтах, чи засинаючи після них. Навіть коротенькі записочки від вас потім перечитуються нами в переходах по кілька разів. Дивна річ: ми можемо не зустрічатись, а то й не телефонувати одне одному навіть довше, ніж ці 5–6 тижнів, перебуваючи в Києві, але все одно відчувати що ми поруч, що з нами усіма все ОК. А зараз, розділені океаном, відчуваємо, наскільки ж ми близькі одне одному, наскільки нам важливо підтримувати контакт, просто подавати сигнали ("один довгий два коротких") що ми пам'ятаємо одне одного.

    Це так важливо відчувати, що хтось думає про тебе. І коли ти бовтаєшся під вітрилом посеред безкраєї пустелі хвиль і небес, і коли вештаєшся тропічними островами. І нехай навіть той, хто про тебе думає, не поділяє твого захоплення сновиганням океаном (бо ти за увесь цей час і сам не змозі толком пояснити чого тебе сюди так тягне), проте важливо, що він тебе згадує, підтримує думками й чекає від тебе звісточки.

     Вечір суботи на Джамайці – це "шо–то особенного". Ні, в марині усе вельми пристойно, я б навіть зауважив заради шабату, кошерно. Душ з гарячою водою, мало народу, сек'юріті, таке інше. Ну ми помились, причепурились, дочекались доки з прогулянки сутеніючим Порто Антоніо повернулась "трійка" Командора (він не хоче залишати яхту без нагляду, навіть незважаючи на охорону й прохід в марину лише за електронними картками), та й пішли разом з Оксаночкою шукати місцевий ресторан, де за рекомендацією вет-сан лікаря добре готують рибу.

     Слухайте, ми таке побачили!! Усі розповіді про ямайський стиль життя нервово курять травку в сторонці. Народу – купа, усі перукарні забити жінками й чоловіками, усім щось на голові роблять. Антисанітарія повна, бо усі розуміють, що мікроба вона бруду боїться і від нього гине. Автівки усі з "правим", тобто неправильним кермом, проте їздять по "правильному" боці вулиць, звукові сигнали не лише не заборонені, а навпаки – саме ними місцеві спілкуються (навіть поліція так роз'їжджає), вулиці вузенькі, нетрі починаються просто в центрі міста, дорогами вештаються місцеві та ми, бо тротуари зайняті торгівлею, ще й машини припарковано. Галас стоїть неймовірний, додатково з усіх щілин реве "реггі", все ж таки це його батьківщина. Зупинились біля однієї ятки на тротуарі запитати що там у них булькає в каструлях, а за власником реве колонка ватів на 75–85! Ледве розчули, що то у них chiken soup. На вулицях і в закутках витанцьовують місцеві вже обкурені бомжі в характерних шапочках, і просто місцеві, в банданах і без.
     Побачене настільки вразило, що вже якось розхотілось йти до місцевого ресторану, згадали про то, що в марині є вельми порядний заклад – бар з їжею й басейном, та й почалапали "додому".

     Бар дійсно був суперовий. Ми із Ксюнею замовили рибу під місцевими прянощами, креветки–гріль, а до них – карибські коктейлі. Спочатку Піно Колада з кокосовим молоком, потім Ром Колінз, потім Ром Пунш (нарешті ж треба скуштувати напій імені нашого катамарана!). Ну, а на десерт – по подвійному замороженому Дайкірі без цукру і добавок. Дівчата казали, що такого у них не роблять, але мені вдалось потоваришувати з барменом з Куби і він, оцінивши наш смак, пішов на зустріч і зробив їх. Було чудово – ніч, напої, "реггі" з міста, гостра рибка, а на десерт – москіти! Тут тепло і волого, тож вони також вечеряють.

     Настала волога тропічна ніч, ми повернулись на кат, вляглися і тут зрозуміли, що заснути навряд чи вдасться: москіти, з нагоди завтрашньої неділі, вирішили продовжити вечерю до ранку, те ж саме вирішили й місцеві. З двох нічних закладів до 4-ї ранку ГРИМІЛО веселе "реггі", у паузах підспівували, обпившись

рідкісною в цих краях кров'ю білої людини, москіти. Більш за інших вони вподобали мене. Закрити люки неможливо, бо вологість і спека, київські антикомарині засоби на них не впливають, музика гупає, я гупаю по тілу у такт їй, тобто загальне свято триває. Одна радість, Оксанка з її рідкісним подвійним резус-фактором крові спить і майже не реагує на мої танцювальні рухи вночі.

     Нарешті не витримую. Встаю, одягаю шорти, йду прийняти душ в марину, повертаюсь, наливаю собі на три пальці віскі, одним ковтком всмоктую, бо ж нерви.

І тут стається диво – музика замовкає. Дивлюсь на годинник – 4-та ранку. І чого я раніше цю процедуру не зробив, може б допомогло?!

     Нарешті засинаю і про все забуваю...

     Джама–а–а–а–йка!!

17 грудня, неділя. День тридцять п’ятий. 
     Прокинулись рано, о 6:30 (до речі, нарешті саме по прибутті на Джамайку судновий годинник рішенням Командора нарешті було переведено на місцевий час. До цього усі вахти, записи в судновому журналі й т.д йшли за Лондонським часом, що розходився з місцевим аж на 5 годин і часом добряче збивав з пантелику: «О котрій завтра схід сонця?» – «Десь об 11.30 дня!»)

     Вирішили до сніданку прогулятись парком, в якому розташована марина і самим Порт Антоніо. Потім душ і сніданок. Та не сталося як гадалося. Не встигли закінчити погулянку по парку, як почався дощик. Довелось бігти на човен й задраювати люки. Потім вже вирішили піти в душ. Ну а потім і до міста.
     Там сьогодні тихо, усі готуються до служби Божої, церкви відкриті, бомжі щось варять на вогнищах, мабуть травку.
     Тинялись, сподіваючись хильнути справжньої ямайської кави, та де там! Усе зачинено після вчорашніх нічних гульок. Блукали-блукали, а потім раптом знайшли відкритий місцевий заклад, зайшли – локальний фест фуд, але чистий, охайний і кажуть що еспрессо роблять. Постояли в черзі й замовили місцевий сніданок: курча в пряному соусі, смажені банани, картопля, пончики, тощо, плюс соки й кава. Все дуже смачне й незвичне, а от каву зробили фактично розчинну, ще й у паперовій "скляночці",... Дегустацію справжньої доведеться відкласти...

     Каву продегустували в барі в марині, коли розраховувались і виписувались. Кава як кава, смачна, бо не гірка як українська арабіка.
     Віддали швартови десь по 12 дня, відразу ж по виході з бухти почали гупати високі хвилі: таки прогнози берегової підтримки справдились, вітер північно-східний, до 18-20 вузлів, піднімає досить високу хвилю, майже бічну для нашого напрямку, оскільки рухаємось вздовж берега на захід, до Монтего Бей.
     На ніч зайшли перестояти на якорі в бухту Оракабеса. Заходили вже коли стемніло, поночі шукати захід у бухту, буйки і місце для ставання на якір – велика морока. Та все ж це краще, аніж іти далі в таку хвилю на ручному управлінні. Та й час нас тепер не підганяє, до Куби тут через протоку – рукою подати. Отож, відтепер можемо дозволити собі перейти на каботажне плавання (походить від слова cabo – "мис", т.т. плавання від мису до мису, від суші до суші). Заякорились наче й надійно, та все одно несемо по одному нічні вахти аби контролювати чи не зриває з ґрунту наш якір.
     Рідкісна загальна вечеря зі спагеті болон'єзе з вином пройшла у дружній атмосфері.

18 грудня, понеділок. День тридцять шостий.
     О 5:30 ранку підйом, зняття з якоря і в путь, до Монтего-пляжа, бо щоб підійти туди ще при денному світлі треба виходити чим раніше. Обережно вийшли, ледь на наразившись на рибальські нетрі, що хтось поставив просто серед проходу. Вперед!

     І треба відзначити, вперед у нас вийшло! Та ще й як!         

     Вітерець був північ-схід-схід, тобто підходящий для нашого руху вздовж північного узбережжя Джамайки, а от сила вітру... до 31 вузла! При тому, що штормовим вважається вітер більший за 26 вузликів. І це при ясному блакитному небі і яскравому сонці. Поставили лише трохи зарифлений стаксель і... полетіли! Хвилі величезні, під 4-5 метрів, короткі, нам у праву раковину (т.т. бік-корма). Хилитає так, що можна стверджувати, що за увесь перехід гіршої хитавиці не було!

     Наш катик підскакує на бурунах хвиль, підноситься на вершечок, перевалюється з поплавка на поплавок і зісковзує вниз. І знову підхвачується новою хвилею. На такому сьорфанні з хвилі викатуємось часом і до 9-10 вузлів.
   У зв’язку з переходом на каботажний режим плавання Командор розписав вахти по-новому, адже тепер йдемо лише вдень, вночі стоїмо на якорі: знову кожному - по 2 години вахти і 2 – під вахти.   

   Від такої хитавиці йду відлежуватись в каюту. І не спиться, й не лежиться, і сон мене не бере. Розбирає лінь, слабкість, не можу себе вишкрябати з койки і випхати на свіже повітря. Піднімає мене лише запах з камбуза: щось таке смачне, таке домашнє, таке рідне!

     Виповзаю нечесана й немита: Сашуня готує нам на сніданок паштет з білої квасолі! Ну як йому вдається так бадьоро триматися самому, ще й за мною турбуватися. Аби не його підтримка – я би взагалі тут не їла й не пила. Бо ані зранку мені ще не хочеться їсти, ані увечері після вахт вже не хочеться. А він готує, наполягає, ледь не з ложки годує. Напевно, це кохання. А може якийсь розрахунок?

     Планували перехід закінчити під вечір, натомість стали на якір в Montego bay вже о 15:30, середня швидкість 6,7 вузлів, пройшли-пролетіли 68 миль за менш ніж півдня. Щоправда, за рішенням Командора за штурвалом були тільки чоловіки, вахти по 3 години, бо кермування сьогодні вимагало повної уваги і зосередженості, занадто екстремальними були умови переходу.

     Пройшли повз увесь Монтего-бей, роздивились розкішні резорти, готелі, гольф-клуби, пляжі-пальми і таке інше. Зараз стоїмо на якорі не дуже далеко від аеропорту, літаки злітають і сідають майже що п'ять-десять хвилин, просто лондонський Хітроу якийсь, а не Джамайка. На наше щастя "реггі" сьогодні майже не гримить, а може просто бережуть нерви приїжджих багатіїв. Проте саме місто досить голосне: ті ж самі звукові сигнали машин, особливо в пробках, які тут численні; ревіння двигунів без глушників усіх видів транспорту починаючи від мотоциклів і закінчуючи вантажівками; гупання музики на всю потужність динаміків з вікон кожної другої машини (ми стоїмо неподалік дороги); якась дискотека-караоке на пляжі... Здається, саме ця какофонія і є візитною карткою Джамайки, не залежно чи то провінційне "тихе" містечко чи фешенебельний резорт.

    Завтра нам треба зробити добовий перехід до Куби, причому близько 90 миль – протокою між Джамайкою і Кубою, де за прогнозом і всіма законами фізики вітер буде задувати з не меншим захватом, ніж сьогодні. Ще й має додатись бортова качка, бо бакштаг нам точно не світить. Підемо відсипатись і набиратись сил. Усім добраніч! І нехай Святий Миколай принесе усім щось хороше під подушечку, а найперше – світлого святкового настрою і радості повний міх!

19 грудня, вівторок. День тридцять сьомий.Любий Миколаю!     Оскільки ми теж діти, хоч і дорослі (ну бо хіба ж не дитвацтво пертися через океан туди, куди можна купити квиток і долетіти за кільканадцять годин?), то в цей день дуже прошу уділити і нас дарунком. Знаю, що сьогодні, можливо, вже трохи запізно писати листа, та все ж вірю, що ти встигнеш його прочитати. Не буду просити нездійсненного: сухих і чистих простирадл, несолоної води у морі чи солодкого смаколика під подушкою. Маємо від нас п'ятьох лише одне маленьке бажання: направ, будь ласка, хвилю в протоці між Джамайкою і Кубою, на північ і хоча б трішки зменш її! Всього лиш на сьогодні.

    Ти, певно, ніколи не подорожував яхтою чи катамараном і не знаєш, що бічна хвиля для них не зручна і навіть небезпечна. У нас же сьогодні не просто бічна, зі сходу, а хвиля у праву вилицю, т.т. в кут між носом і бортом. Вона розкачує катамаран з боку на бік, а він своїми розчепіреними поплавками намагається утриматись на воді, біжучи назустріч шаленому північному бейдвінду неначе ігуана по воді.

     При такій бортовій хитавиці всередині судна важко не те що в штанину ногою попасти, а й просто пересуватись, бо тебе проносить непередбачуваним нахилом ката ледь не сторчма через увесь салон, і добре якщо ти встигнеш ухопитись за поручень чи край стола, хоча тобі, насправді, треба було всього лиш дійти пару кроків до камбуза. А величезні хвилі з шумом розбиваючись об поплавок, заливають увесь катамаран і проникають всередину через люки, бо частина з них не герметичні й або прокрапують, як в нашій каюті, або й просто ллються як в камбузі. До того ж Командор (чи його дружина?) відкрили люк в своїй каюті на провітрювання, бо в таку спеку дихати й справді нічим, і тепер, після отримання пари відер забортної води, увесь салон завішаний їхніми простирадлами, подушками, майками. Як тільки ми вийшли з Montego Bay о шостій ранку, одразу й попали в цю зустрічно-бокову хвилю з зустрічним же вітром під 20-25 (з поривами до 31–32), так і вибовтуємось під зарифленими гротом і генуєю ось вже шосту годину. Вітер, насправді, непоганий, але він підняв добрячі хвилі, що часом накривають наш кат "з головою", хіба що щогла стирчить серед Карибського моря. Відповідно, у ці хвилі усі, і ті хто несе вахту, і ті що лежать в салоні, відпочиваючи після неї, і ті хто як я, притиснутий до простирадл приступом "морячки", через незагерметизовані" люки отримують свої "відра" солоненького. Під таким вітром ми летимо 8-9, часом до 10-11 вузлів, і саме це нам і потрібно аби пройти через протоку засвітла, а там вже, біля  кубинського Cabo Cruz сподіваємось прикритись берегом і йти спокійніше на архіпелаг Сади Королеви. От лиш аби хвиля була хоча б трііішечки меншою і в іншу сторону!
     Любий Миколаю, ми так сподіваємось, що ти вже розніс подарунки діткам в Україні і тепер матимеш час почути й нас.

     Любий Миколаю!
     Дякую тобі за твій подарунок!
     Лист, мабуть, якийсь час лежав у тебе у стопці нечитаних (проте ми й самі винні, бо надіслали його запізно), тому хвилі й надалі намагались перевернути наше суденце посеред протоки Джамайка – Куба, обливаючи водою й солоними бризками. Ще й несли уламки дерев'яг, від яких ледь встигали ухилятись стернові. А одного разу поруч пронеслась ціла пальма, вигинаючись на хвилях як гадюка! Проте які красиві веселки вигравали усіма кольорами кожного разу як хвиля розбивалась об наші поплавки на тисячі бризок! Такого на суші точно не побачиш!

    Але миль за 25-30 від мису Cruz хвиля таки почала влягатись, і вітер стишився до комфортних 14-16 вузлів. Команда подумала, що це ми вже прикрились сушею. Але ж я знаю, що це ти прочитав нарешті мого листа! Правда ж?
     Саме тому я змогла наполягти на своїй вахті (бо Командор ще в бухті Montego Bay розписав розклад вахт на сьогодні на всіх членів команди, а коли почалась ця нещадна висока хвиля й шалений бейдвінд, він перерозподілив всі вахти лише на чоловіків): і хвиля не висока, і вітер не страшний – саме для мене управління!
     Але далі, мабуть, сталась якась прикра помилка. Бо під вечір вітер поволі-поволі почав розганятись знову до 20-23 вузлів галфвінд, хоч вже й без високої хвилі. Здається мені, Миколаю, що це вочевидь хлопчачий подарунок! Якомусь дорослому хлопчику, який в дитинстві мріяв ганятись на вітрильниках по Карибському морю, гратись у піратів і таке інше. Натомість, усі ці гонки в 7,5-9,8 вузлів, ще й поночі, довелось вирулювати мені. А ти ж знаєш, що я далеко не любитель швидкісних перегонів! Ну що ж, витримати я витримала. Шкода лише, що той дорослий хлопчик, якому призначався цей екстрім, залишився без твого дарунка. Чи, може, він був десь поблизу на іншій яхті? Ну, тоді я за нього щиро рада.
     Ще раз дякую, любий Миколаю, за твій сьогоднішній подарунок нашій команді. І не біда, що вони про це не здогадуються й вважають, що це Куба нас прикрила. Але ж я точно знаю, що це був ти!

20 грудня, середа. День тридцять восьмий.

     Капітан Редько вчасно передав СМС-ку з привітом від нашого спільного стоматолога: вчорашній день я перетирала зубами страх, нудоту й злість від тієї страшної бічної хитавиці, заливання водою, вечірньої вахти під генуєю й гротом і летінням у пітьмі на швидкості 8-9 вузлів. Думаю, після такого скрипіння зубами стоматологу знайдеться робота в моєму роті.

     Усю ніч вітер так і тримався 15-18, з поривами до 20-22 вузли, тож ми пролетіли від Cabo Cruz до Ахіпелагу Сади Королеви до сходу сонця аж миль 60 з хвостиком. І на нашій з Сашком ранковій вахті о 5.30 вже лишалось якихось 24 милі до точки повороту на острови.
     Зранку на сітці між поплавками знайшли дві летючі рибки. Це найбільші рибки за увесь час нашого переходу. Не інакше, як Святий Миколай одарив нас.

     Від ночі йдемо вздовж архіпелагу Сади Королеви, по правому борту. Тримаємось на відстані не менше 5 миль, хто його зна які там рифи можуть бути, навіть не позначені на карті. Командор вибрав якийсь один з заходів до островів і нам, стерновим, лишається лиш триматись вибраним маршрутом, який позначений точками на чарт-плотері. Рулимо.

     Десь на 12-ту дня нарешті ми прийшли до визначеного Командором острова Cayo Breton й повернули у протоку між рифами до нього у визначеній ним точці. Змайнали вітрила і потроху прокрадаємось між пісчаних банок до місця підходящої якірної стоянки.

     Йдемо не поспішаючи, 1,5-2,5 вузли, роздивляючись навколо. На наш превеликий жаль, мангрові ліси тут зазнали якогось лиха і більш ніж 70% їх повсихало. Ну просто тобі Чорнобильській ліс. Хоча молоденька мангрова парость вже почала відвойовувати собі території, ще вкриті загиблими деревами. Життя...

     Покрутившись протоками, нарешті стали на якір на повноцінний денний перепочинок, оскільки виходити до С'єнфуегосу треба не раніше 16 години, щоб бути там у світлу пору доби.
     Пірнати на місці нашої стоянки немає жодного бажання, бо вода каламутна, та й приливно-відливна течія вузлів під 1,5, вигрібати проти неї важкувато. Відпочиваємо, а повз проходять кубинські рибалки і пропонують хто рибу, хто лобстерів. Ми чемненько відмовляємось, наче щось знаємо...
     Відпочиваємо й чекаємо відходу, коли б ми разом з припливом залишимо цей гостинний притулок у королівських садах. Поснідали (0 12.30!) знаменитою Сашковою яєчнею з беконом і смаженою рибкою. Хтось таки попірнав, хтось поспав, хтось просушив намоклі матраци, простирадла, речі.

     Рівно о 16 знялись з якоря й взяли курс на С'єнфуегос, до якого лишилось 78 миль. Це буде останній перехід під час цього круїзу! І одночасно – величезне полегшення для Оксаночки, яка героїчно і майже без нарікань витримала усю цю круїзу яхтенну "розкіш і насолоду".
     Вітру нема абсолютно, Карибське море – як скло, в морі – повний-повнісенький штиль. З великої букви Ш. Тож маємо торохкотіти цим темним дзеркалом до С'єнфуегоса усю ніч. Але ввечері сталася ще одна пригода. Щойно стали на курс, Командор вирішив зробити останню рибальську спробу.

Так би мовити, на щастя. І тут... задзвонив дзвін (ринда), до якого була прив'язана жилка! Зрозуміло, що усі справи були відкинуті й вони вдвох з Володимиром почали її витягувати. За кілька хвилин з'явилась майже метрова баракуда, якій сподобався наш штучний кальмар-наживка. Рибу витягли, гачок вийняли, сфотографували з усіх боків, а потім усі чомусь подивились на Сашка.

Він відверто роз'яснив, що баракуда – риба не отруйна, але вважається жорсткою і несмачною. Проте громада одноголосно вирішила – все одно, з'їмо! Довелось йому її готувати. Засмажив, і дійсно – усю з'їли! Виявилась зовсім непогано.

     Після спільної вечері ми з Оксаночкою пішли на вахту, а інші вляглися відпочивати. Сонце, майже в останнє зачаровуючи нас карибськими зимовими фарбами, потроху занурилось у море, дозволяючи зорям всіяти весь небосхил.

     Хвиля не гатить, кат не перекособучується, автопілот в таких комфортних умовах працює – сидимо, насолоджуємось карибською ніччю.
     Зненацька вітер, якого на початку вахти й помину не було, задмухав до 15, 17, з поривами до 20 вузлів. Що ж, розгортаємо геную, вимикаємо двигуни і тепер насолоджуємось карибською ніччю ще й у майже повній тиші, без механічних звуків.

     Романтика! Мабуть, це трохи запізнілий дівчачий дарунок від Миколая.

21 грудня, четвер. Останній, тридцять дев’ятий день подорожі.
     На свою чергову й останню вахту ми з Оксаночкою заступили о 4 ранку. Ніч вже готувалась вимикати зоряне небо і вмикати виставу "Схід сонця". Вітер, що допомагав нам наближуватись до мети усю цю ніч, майже зник, а от Куба якраз з'явилась. І вже не тільки на горизонті. Увесь ранок ми йдемо вздовж гористих і лісистих берегів Зеленої ящірки, Першої вільної території Америки, батьківщини Баккарді (виберіть що кому більш до вподоби).

     Вже не тільки на чарт-плотері, але й у зоні бачення з'явився білий маяк С'єнфуегоса. Невже все закінчується і після майже шести тижнів в океані й Карибському морі ми дісталися бажаної мети? Довгим каналом, чи точніше заливом підходимо до С'єнфуегоса. Ошвартувались об 11.40 за місцевим часом. На диво швидко пройшли усі формальності: прикордонники, митники (прийшли на катамаран з двома собаками, які, звісно ж, першою справою кинулись до свинячої ноги, що підвішена у нас біля холодильника), офіцер марини. Усе весело, з посмішкою. Пригостили їх цукерками – були несказанно раді. А вже пляшці оковитої – то й поготів! Як і гадала, усі мої навчені іспанські слова й конструкції були витрясені з голови за ці 6 тижнів, тож я звично спілкувалась якимось есперанто з італійських слів, надаючи їм іспанських закінчень. І як завжди – усі все розуміли. Але все одно варто довчити мову коли повернусь!

     Від марини Радазул на Тенеріфе до марини С'єнфуегос на Кубі пройдено всього 4517,5 морських миль.
     Невже це усе? Хтось зітхне з полегшенням, хтось – трохи зі смутком, але це будуть зітхання задоволення. Дійсно, усього чого ми хотіли – ми досягли!! Ми пронесли наш маленький український прапор через увесь океан і прилеглі до нього Кариби, і хоча він обтріпався на вітрах так, що його треба буде заламінувати на пам'ять, аби не розлізся, він – з нами. Та й наша команда просолена, з синцями і засмаглою трохи обвітреною шкірою – разом з ним!
     І на цьому можна закінчити нашу не дуже гладку, але максимально правдиву розповідь про "ВІТРИЛЬНІ ПРИГОДИ В АТЛАНТИЦІ Й НА КАРИБАХ".
     Дякуємо усім, хто разом з нами і підтримуючи нас подумки перетинав Атлантику і блукав піратськими водами Карибського басейну, дякуємо усім хто відмічав прапорцями на мапах пройдені нами милі, хто увесь час був разом з нами, бо саме завдяки цій підтримці ми й змогли здійснити наші мрії!!
     Обнімаємо вас усіх і до зустрічі!!!

 

П.Н.22 грудня, Гавана.
     Те, що С'єнфуегос – перлина Куби, ми зрозуміли лише сьогодні, коли переїхали в Гавану. Усе пізнається у порівнянні. Це вчора нам здавалось, що С'єнфугос – неохайне містечко. Бо ми не бачили столиці! Сказати про Гавану занедбана – це нічого не сказати. Це – Дрезден відразу після бомбардування 45 року. Це – фантасмагоричне місто після ядерної війни. Найм'якіше – київський Поділ 90-х років. Гаванські  добротні родинні дво- триповерхові особняки, були, як і годиться, розділені новою пролетарською владою на клоповники комуналок, без проточної води, без туалетів, суворо за метражем, де звільнений пролетаріат почав вільно гадити під себе. Вулиці як щелепи зі щербинами від старих зруйнованих вщент будівель, на місці яких починають зводити нові крутелицькі безликі прибуткові центри.
     В нашому B&B стіна розподілу на рівні соціалістично-пролетарських нормативних квадратних метрів пройшлась десь по колишній вітальні. Нашим господарям, Дід'є й Анаіс дістались балкон, зала, довжелезний коридор вздовж новозбудованої стіни розподілу, по якому можна пройти лише у пів-оберта (тим, у кого стегна не як у манекенниць), дві кімнати і якась подобина кухні.
 

    Наш похід під палючим сонцем до готелю Національ (лише там можна поміняти валюту на куки, хоч й за по-совковому безбожному курсу!) і у зворотному напрямку – всього лиш близько години. Але те, що ми побачили за цю годину ходіння кварталами "нової" Гавани начисто відбило у нас бажання ще кудись ходити і щось роздивлятись. Проте бажання послати звісточку сім'ї та друзям було сильнішим за відразу до неймовірного шуму на вулицях. Гуркіт старих американських та радянських розбитих автівок, гучна музика звідусіль, перегукування гаванців і ще бо зна що невідоме й гучне, заповнюють усе місто. Навіть розмовляти одне з одним на тротуарі треба майже криком. Вже не кажучи про сором від споглядання напівруїн, у яких живуть гаванці. Ознаки життя, наприклад, розвішена білизна чи баки з водою, серед майже зруйнованих стін, свідчать про те, що усі придатні та непридатні для життя щілини забиті пролетаріатом, що переміг у революції.
     Те, що місто було колись багатим і красивим, можна легко уявити, роздивляючись занедбані напівзруйновані  будинки. Будинки, які колись належали заможним родинам повністю, або ж їхні квартири займали в них цілі поверхи. Будинки, що були спроектовані й побудовані у різних стилях (від псевдокласицизму до баухаузу), зі смаком і розкішшю, і які усі разом, як це не дивно, не створювали враження еклектичності. Погодьтеся – дивитись на красиве напівзруйноване місто завжди боляче, але значно огидніше й нестерпно боляче дивитись на місто, що було вщент розбите власними мешканцями. Оскільки в Гавані завжди спекотно, то проходячи вулицею доводиться, попри природний сором, "заглядати" у розчинені й забрані гратами двері до помешкань перших поверхів. І коли ти бачиш, у яких брудних і маленьких квартирках живе народ-переможець над власною буржуазією, то сором і огида до соціалізму часом просто заповнюють усе твоє єство...

    Але ж нам треба, освіжившись у "своєму" B&B, підняти зад, хай і не такий розкішний як у місцевих красунь, і посунути в сквер, позначений нашим господарем на карті як місце з "вільним" WIFI. Інтернету вільного і безкоштовного у вільній Кубі не існує, треба купити Інтернет-картку і кожного разу, заходячи в інтернет, реєструватись. Проте і це не гарантує підключення. Бо, сидячи на одній лавочці, мені вдалось знайти мережу й підключитись, а Володі з надцяти спроб – ніяк! Місцеві, здається, знають про географію доступу більше, тому й скупчуються у певних місцях. І від напруги на трафік інтернет там також зникає... Проте, для гаванців це фактично єдина можливість поспілкуватись телефоном з американськими родичами, бо міжнародні розмови коштують грубих грошей, та й контролюються "службою" майже тотально.

     Місто прокидається рано, кубинці у шортах, скубучи себе у різних місцях, напівсонні з'являються на вулицях, запалюючи перші сигари-сигарети. Наростаючий галас, постійне протискування через довжелезні черги, що "розкинулись" на тротуарах за м'ясом, яблуками, за відносно свіжим зеленим салатом, за ще невідомо чим, обминання припаркованих на тротуарах машин, моторолерів, вибоїн, дірок і надовбів – і споглядання руїн, руїн, руїн! І постійний "аромат" сміття з контейнерів, це усе й є красуня Гавана.

     За десять хвилин Сашко першим проговорює вголос те, що на язиці у кожного з нас: давайте завтра їхати в аеропорт відразу після сніданку?! Я і Володя погоджуємось миттєво, бо насправді й самі про це думаємо: там кондиціонер, чистота, інтернет, а головне – тихо!!! Ми ще вчора вирахували, що виїжджати з B&B до Варадеро треба десь о другій дня, але зараз ми готові їхати й опівдні, і навіть раніше.  Ну, а що ще робити в цьому місті?!
     – Треба випити, – знаний рецепт від Сашка в таких ситуація, він киває на якийсь заклад поруч, поки ми зі впертістю совкових туристів тягнемо себе і його оглядати "старий квартал", аби поставити ментальну галочку: "були, бачили". "Ага" – погоджуємось ми з Володею.

 "Тапас & коктейлі" – це така собі невелика забігайлівка на 5-6 столиків. Мохіто і дайкірі, з проханням мінімум цукру – саме те, що потрібно в четвертій дня в п'ятницю в Гавані. Ось освіжимось, переведемо подих і почимчикуємо далі, треба ж ще знайти десь ресторан або якусь кав'ярню на вечерю.

     І тут... Троє у білих сорочках і штанях розчохлили щось на ніжках поруч з нами: віброфон, та ні, вже немолодий ксилофон! А ота червона штуковина в кутку виявилась електричним контрабасом! Барабани ми помітили раніше... А коли старший з "братів" музик постукав для ритму паличками, а двоє інших підхопили, ми зрозуміли, що ми звідси вже нікуди не підемо. Що "галочка" проти "старого кварталу", й проти фортеці не важлива. Що саме оце, отут, і є справжня Гавана, не туристична. Що саме це ми будемо згадувати про місто, а не якусь там фотокартку з показними відреставрованими будівлями набережної Малекон чи розвалюхами-будинками.
     Ми переспівали з гаванськими троїстими музиками увесь знаний нами іспаномовний репертуар, починаючи від «Besame mucho», до «Quisaz, quisaz» i «Paloma, adios». Двоє з музик не просто могли кілька слів сказати російською, а ще кілька – українською, а й заспівати виключно для нас пісню з репертуару Антонова. Мабуть, вчились десь в Союзі, чи з огляду на нестарий вік – в Україні, бо на Київ відреагували дуже, дуже приязно й радо.
     І під ці кубинські джазові вигравання та переспіви вже не здавались бідними й нещасними діти, які поруч з закладом на вулиці грали у "вибивного" і в своєрідний гандбол зовсім не м'ячем, а пакетиком з-під соку. А хто сказав, що від цього гра стає не такою цікавою чи веселою?

   І не думалось, в яких умовах живуть оці дівчата, які, проходячи повз і зачувши з нашого закладу ламбаду, ввалились усією галасливою компанією покрутити розкішними сідничками настільки розкуто, весело й природно, що мені ледь вдалося втриматись самому й втримати Оксаночку. Танцювали вони просто тому, що музика гарна, просто тому, що вечір п'ятниці, просто тому, що вони вміють радіти життю й не помічати його неприємні сторони.
     Нам було весело й приємно на них дивитись. І трохи заздрісно їхній безтурботності. Це також Гавана!

23 грудня, все ще Гавана.
     Зранку не спиться, організм, що звик до вахтеного стилю життя, прокидається через кілька годин сну. В п'ятій ранку його вже не можливо вмовити поспати ще трохи, тому, хоча час ще ранній, але ж ми вже допхались за тридев'ять земель, то й примушуємо себе одягнутись та йти оглядати "стару" Гавану. На Малекон виперлись ще о шостій, у місті незвично тихо, немає ані народу, ані торохкотячих і чадно-вонючих автівок. Темно, схід сонця лише готується кимось нагорі, але рибалки вже стоять на своїх місцях. Йдемо, дивимось на Карибське море, розуміючи що це майже останній раз.

     Нарешті дістаємось до "старої" Гавани. Спочатку здається, що вона у кращому стані ніж "нове" місто, але пізніше на третьому-четвертому кварталі, розумієш, що насправді нічого не змінилось, просто неподалік розташований музей революції, тому прилеглі до нього будинки показово відреставровані. А далі – все теж саме.

     Дійшли до місцевого Капітолія, де розмістилась "народна" влада. Велика площа, де розташована будівля, вельми простора і чудово доглянута. Але! Майже за будинком парламенту починаються ті ж самі руїни-нетрі. Соціалізм зупинити неможливо!
   Брудними вулицями, вдихаючи вранішній сморід й аромати сигар, що їх палять прибиральники, знову доходимо до інтернет-скверу, де остаточно вичерпуємо ліміти своїх, куплених ще у С'єнфуегосі карток. І ця справа завершена.
     До речі, це, мабуть, перше місто, в якому нам не вдалось купити традиційний магнітик на холодильник. Сувенірів нема!!! Одна вітрина в одному на все місто магазині з такими страшненькими й до зубного скреготу стандартними трьома-п'ятьма магнітами на усю столицю?! У той час як в С'єнфуегосі і в Тринідаді були цілі вулиці з сувенірами, намистами, сережками, браслетами, вишиванням, виробами з дерева, з металу. Отож, в чергове зрозуміли (на жаль, як завжди, запізно), що С'єнфуегос – таки перлина Куби не лише щодо краси, а й щодо підприємництва.

     Хоча з продуктами і там, і тут – повнісінький соціалізм. Зрозуміти це не важко: після другого чи третього "супермаркету", куди заходили в пошуках якихось фруктів для Володі, виявили дивну однорідність асортименту усіх магазинів: полиці заставлені консервами томатної пасти, сухої квасолі, олії, сухих сніданків і меду. Є 1-2 морозильні камери з якимось перемороженим м'ясом. Свіже, не морожене, м'ясо продається тут таки, в центрі Гавани, з пересувних яток чи в магазинчиках. Один з таких магазинів – прямо напроти нашого В&В і ми спостерігаємо зі свого балкону як підтягується народ до привозу свіжих тушок, утворюючи чергу. Навіть окрики "Сеньйора, вас тут не стояло!" –  зрозумілі без перекладу, вони вимовляються однаково по всьому соціалістичному світу. Полиць для свіжих овочів-фруктів в магазинах не передбачено взагалі! На вулиці намагалась розпитати у місцевих тіточок де можна купити свіжі фрукти. Пояснили, що лише на базарі, який зараз вже зачинений. "Дитинко, це ж так дорого!", – бабуся похитала головою.

    Ага, це ми й так розуміємо. З таким безбожним курсом для іноземців 1 кук – 1 євро або 0,8 долара, звісно, усе виходить скажено дорого.

     Добре, що зранку господарі зробили й справді розкішний за кубинськими мірками сніданок: кава, чай, булочки, масло, мед, смажене яйце, таріль з фруктами, свіжий ананасовий сік. Для Володі – кілька тарелів з фруктами, а коли зрозуміли, що він і справді нічого іншого крім фруктів-овочів не їсть, то підсмажили йому ще й баклажан. Таки попри соціалізм, кубинці залишились відкритими, добрими, гостинними й життєрадісними.

     Перед від'їздом з B&B підняли келихи  разом з Командором і його дружиною (вони залишаються в Гавані ще на один день) за успішний перехід до Куби, подякували одне одному, і, дочекавшись таксувки, вирушили до аеропорту Варадеро.

     Нарешті додому!!!

Мандрівка довжиною в тисячі кілометрів починається з одного кроку

 

© 2023 by Going Places. Proudly created with Wix.com

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now