ПІВДНЕМ ІСПАНІЇ
Час: 29 квітня – 10 травня 2006
Маршрут: Київ – Barcelona (авіапереліт) – Granada – Cordoba – Seville – Jeres-de-la-Frontera – Vejer-de-la-Frontera – Jimena-de-la-Frontera – Capileira – Granada – Barcelona – Київ (авіапереліт).
Це була наша перша поїздка на Піренейський півострів, тому, попри солідну підготовку, ми, чесно кажучи, самі не знали чого чекати.
Крім того, вперше після довгої перерви ми наважились на поїздку не на своєму авто. Психологічно перебороти цей стереотип нам було не просто, але – строки піджимали. Наша весняна відпустка цього року могла бути не довша за 10-12 днів і витрачати не менш 6 з них на дорогу з Києва до Барселони і назад було б просто нерозумно.
Тому вирішили летіти до Барселони, звідти поїздом добиратись до Гранади (900 км), а вже там брати напрокат авто і на ньому – по всій Андалузії.
Рейс з Києва підбирали виходячи з оптимальної ціни квитків та - що для нас було важливо – максимально раннього прильоту в Барселону. Ми були готові раніше прокинутись, зате максимально подовжити своє перебування в Іспанії. Тому, хоч і була стиковка у Відні, проте в барселонському готелі ми розмістились ще до сієсти.
1-й день. Баселона
Умовно всю Барселону можна розділити на три великі частини: Готичний квартал (Bari Gotic); порт з прилеглими до нього горою Монтжуїк (Sants-Montjuic) і Барселонеттою (Barcelonetta); великий район Ешампле (Eixample). Саме в цьому районі зосереджені не лише всі кращі будинки Антоніо Гауді, але й загалом він, виходячи з усіх чуток та інформації в путівниках, мав бути забудований у нашому улюбленому стилі модерн (він же сецессіон, він же югенштіль, він же артнуово і т.і.). Тому готель ми обрали в тому ж Ешампле і час повністю підтвердив наш вибір.
Готель «Антиб» невеликий, затишний, з гаражем та сніданком, в 6-ти хвилинах ходу від Саграда Фамілія і 15 хвилинах – від Рамбла. Місце тихе, поруч багато маленьких затишних ресторанчиків та кафе.
Поселились, швиденько освіжились з дороги і - гайда в місто! Спочатку - в порт аби побродити вздовж моря, пообідати десь в Барселонетті, подалі від рекомендованих для туристів маршрутів. Час розрахували таким чином, щоб, насолодившись найсвіжішими дарами моря, теплом сонця та легким вином, встигнути до 8-9 вечора на площу Іспанії. Завдяки всюдисущому барселонському метро добрались вчасно.
Причина, з якої ми рвалися на площу Іспанії, проста: по п'ятницях і суботах (а ми прилетіли якраз у суботу) з 20 до 22 години на площі працює «співучий фонтан». Побудований він був до Олімпійських ігор, складається більш ніж з 200 форсунок, керованих комп'ютером, по команді якого можуть незалежно змінюватися і сила (висота) струменів, і їх форма, і напрям, тобто величезна кількість ступенів свободи. Все це використовується для створення музично-візуальних спектаклів. Вся площа також вкрита різноманітними фонтанами (ось він, вплив маврів!) і все разом виглядає просто фантастично. А вже якщо працює «співучий фонтан», то видовище просто зачаровує. Хіт програми – гімн «Барселона», написаний також до Олімпіади і виконуваний дуетом Кабальє-Меркурі. Після закінчення його, вся заповнена народом площа починає аплодувати (не дивлячись на те, що всі чудово розуміють, що це ж комп'ютерна програма). Але все настільки здорово, що і сам не можеш утриматися від проявів подяки.
І вся ця казка представляється в променях сонця, що заходить, освітлюючи і місто, і священну гору Тібі-даба. Захопливе видовище!!
_JPG.jpg)
2-й день. Барселона
Цей день ми ще в Києві запланували присвятити Антоніо Гауді та його роботам.
Вчорашнє знайомство з містом нас надихнуло, Барселона ставала нам все цікавішою і цікавішою. На кінець другого дня ми вже не сумнівались, що це "наше" місто, остаточно закохавшись у неї.
До собору Святого Сімейства (Саграда Фамілія) від нашого готелю приємно пройтись житловими кварталами, подумки готуючись до зустрічі з шедевром архітектури. Проте те, що ми побачили, перевершувало всі фотографії, проспекти, розповіді та інше. Це просто якийсь вибух відчуттів, фантазії, пристрасті й віри! І цей вибух наздоганяє тебе, попри те, що собор продовжує добудовуватися (над ним декілька кранів), навколо - натовп туристів і автобуси, а сам собор дещо «затиснутий» між навколишніми будинками. Гауді був великий архітектор, слава йому і вічна пам'ять!
Хвилює і впливає все: і Святий Андрій, що сидить з сітями між двох пілонів, і самі пілони, як скам'янілі пальми, і небаченої форми й кольору хрести. Одне слово – Геній.
Подальше знайомство з творіннями Антоніо Гауді тільки укріпило ці відчуття.
Парк Гюель вражає не тільки своєю пишністю, але і цілісністю втіленого задуму і сприйняття. І це відчуття не можуть зменшити навіть БОЖЕВІЛЬНІ натовпи відвідувачів. Їх настільки багато, що часом через них важко розгледіти саму архітектуру парку (треба врахувати, що це відбувалось у неділю). Але коли ліс людей хоч трохи «проріджується» нарешті постає вся розкіш і приголомшлива різноманітність самого парку. Він невеликий, а з його найвищої точки відкривається чудова панорама на місто, тому рекомендуємо обійти його цілком. Він того вартує.
Цікавість веде нас далі до творінь Гауді. Керуючись картою міста, на якій ми наперед позначили всі будівлі Гауді в Барселоні, знаходимо й оглядаємо їх одну за одною.
Менш відомі будівлі, такі як Casa Vinzen або Casa Calve, закриті для відвідин, тому навколо них немає туристів, що жодною мірою не зменшує їхніх чеснот. В інші - знамениті La Pedrera або Casa Batllo - такі черги, що примушують пригадати викид дефіциту в радянських універсамах. І хоча зовні будинки просто зачаровують, але стояти в чергах не маємо ніякого бажання.
Аж тут, поки ми шукаємо якнайкращі ракурси навколо Casa Batllo, черга різко скорочується. Виявилось, що в ній не було екскурсій (на той момент!), а ціна за вхідний квиток в 16 євро розполохала людей зі слабкими нервами. Але ми вже настільки приголомшені красою побаченого сьогодні, що виявляємо твердість духу і купуємо квитки. І не пошкодували!!!
Побачене всередині дому: і сходи, що утворюють патіо, і доступні відвідувачам кімнати - не просто доповнили, а вразили нас. Навіть дах дому (а для Гауді це було одне з головних місць) і димарі зачаровують настільки, що з дому просто не хочеться йти, продовжуючи переходити з кімнати в кімнату, з поверху на поверх.
В будинку відкриті для відвідувачів лише два поверхи та дах. У решті квартир живуть люди. Хто вони і як уживаються з нескінченним потоком відвідувачів, залишилося для нас загадкою. Мабуть, саме усвідомлення того, що живеш в будинку Гауді, примушує змиритися зі всією рештою незручностей. І потім, увечері і вночі прийшлого народу нема, живи собі, насолоджуйся.
Під вечір - знову до Барселонетти, району міста біля моря. Проспектом Діагональ з яскравими папугами в кронах дерев, затим гамірливою Рамбла з живими "статуями", затим до колони Колумба і далі набережною - до Барселонетти.
На набережній готують паелью. І нічого незвичного у цьому не було б, її готують по всій Іспанії. Аби не величина пательні! Було щось страшенно рідне у такому рецепті: цибулі - багато, помідорів - багато, мідій - багато, рису - багато!
Але чекати на готовність страви нема бажання й часу. Тому продовжуємо свій шлях до Барселонетти. І таки не прогадали! Яка ж тут краса: вітрильники, рибальські баркаси і човники, таверночки зі свіжим уловом і просто діжки-столики на два келихи. І все це - біля моря, під теплим весняним сонцем і ніжним морським бризом.
Взагалі-то, ми вдень не обідаємо. Ну, хіба що два-три глечики сангрії, кілька хрумких підсушених шматків хліба, натертих часничком і помідором та збризнутих оливковою олією. Та ще по тарілочці зарзуели зі всіма морськими гадами, наловленими сьогодні зранку. Ото й усього!
Ось так, переповнені естетичними й гурманістичними враженнями, закінчуємо ми свій другий день в Іспанії і чвалаємо на спочинок.
3-й день. Монсерат
У перекладі з іспанської «монсерат» означає «зубчата гора». Висотою ця гора близько 1400 м і «несподівано» постає серед рівнини кілометрах в 70 від Барселони. Добиратися до неї приміською електричкою від площі Іспанії близько 50 хв.
На горі розташований монастир і від залізничної станції до нього можна достатись або канатною дорогою, або гірським поїздом. Підійнявшись до монастиря, зі здивуванням виявляєш, що його самого через величезний натовп туристів ідентифікувати неможливо! Проте, якщо сісти на фунікулер, що ходить від головного майданчика практично до вершини гори, то там, на верхній точці гори, туристів значно менше. Звідти можна відправитися в походи по «с’єррі», тобто по горі. Численні доріжки ведуть мальовничими виступами і проваллями до віддалених скитів, будов, хрестів та інших святинь. По доріжках блукають туристи, наївно сподіваючись побачити ченців або службу (у нас цим цікавився навіть святий отець, що привіз групу дітей). Марно! Але хіба це головне? Там просто красиво і приємно, а святість у кожного в душі своя.
Повернулися до Барселони увечері стомлені і сил вистачило хіба на паелью з пляшкою рожевого і дорогу до готелю.
4-й день Барселона
Це останній день в Барселоні, увечері маємо потяг до Гранади. Оскільки за попередні дні трохи ознайомились з місто, то сьогодні вирішили просто побродити вуличками, посидіти в яхт-клубі, побувати там, де ще не встигли.
А почали з екскурсії в Palao de musica de la Catalona, тобто концертного залу, побудованого в кінці ХIХ в. Екскурсія триває годину, фотографувати в залі заборонено, сам палац зовні «затиснений» будинками і толком його теж не знімеш. АЛЕ! Бути в Барселоні і не побачити цей зал-палац просто неприпустимо! Ваші фотографії палацу вам з успіхом замінять листівки, яких вдосталь продається біля нього. Палац не просто чарує, не просто приголомшує, він притягає до себе, не відпускає від себе і надовго зберігається у вашій пам'яті. Це гімн і свято стилю модерну й музики!
Нам залишається тільки пошкодувати, що в дні нашого перебування не було гідної програми, а то б неодмінно сходили б увечері на концерт.
Вийшли з Концертного залу і .... потрапляємо знову на свято музики і танцю! Просто на одній з площ Готичного кварталу барселонці і туристи, покидавши свої сумки й наплічники у центр кола, танцюють традиційні танці.
Андалусія
5-й день. Гранада
Ніч провели в потязі.
Квитки на потяг (спальний вагон) купували через Інтернет (www.renfe.es ), отримання в Барселоні на вокзалі. У принципі, можна їхати і на сидячих місцях, на які квитки швидко не розкуповуються або ж летіти літаком. Літаком навіть виходить дешевше, але втрачається половина дня. Тому вирішили їхати, спати, набиратися сил і економити на готелі. Потяг називається trenhotel, досить комфортабельний, квитки краще брати відразу в двох напрямах – так набагато дешевше. Єдине, що треба врахувати – в Іспанії на вокзалах всі говорять іспанською (навіть диктори і ті із службовців, хто думає, що говорить англійською). Нас виручала італійська: якщо говорити поволі, то вас розуміють.
Прокидаємось вранці в потязі і переконуємось, що підготовлені ще в Києві метеопрогнози не збрехали: за вікном ллє дощ. На жаль, лив він весь день, тому перше знайомство з містом і Альгамброю проходило за його безпосередньої участі.
Поселилися в невеличкому B&B "Lagualuz", розташованому в колишньому арабському районі Альбайсин. Незважаючи на попередження деяких знайомих, арабів ми в районі не побачили ні вдень, ні вночі, зате бродять самотні туристи: район - одна з визначних пам'яток Гранади. Таксі з вокзалу до B&B коштує аж 7 євро. Дім і кімната в мавританському стилі нам сподобалися, а вид з нашої тераси на Альгамбру - просто фантастичний.
Перед візитом до Альгамбри вирішили подивитися собор і каплицю з могилами Фердинанда й Ізабелли. Як відомо, в Х столітті Іспанію захопили маври. Тривала ця окупація близько 400 років, приблизно стільки ж, скільки татаро-монгольське іго в Україні. Правда, назвати період перебування маврів в Іспанії ігом не зміг ніхто, навіть інквізиція. Маври принесли в тоді відсталу Іспанію всю свою багату культуру, науку і навіть духовність. Були вони (маври) вельми терпимі й абсолютно спокійно і демократично дозволяли жити поряд з ними і католикам, й іудеями, ні тих, ні інших не пригноблюючи (у кожному місті, де ми бували, обов’язково є район Худерія, тобто єврейський квартал).
Але католицьким монархам дуже не подобалося, що податки платять не їм, і ось король Фердинанд і його дружина Ізабелла вирішили вигнати маврів. Виганяли довго, поступово звільняючи одну провінцію за іншою, звідси і досить часто вживаний у назвах андалузьких міст префікс de-la-Frontera, тобто на кордоні. А коли вже всіх вигнали, ще небагато поцарювали, потім померли і були поховані в Гранаді.
До речі, плодами культурної експансії маврів вони, та і багато інших іспанських королів, зовсім не нехтували, а навпаки - віддавали строгі накази про збереження мавританських палаців, будівель і навіть мечетей. У палацах і будинках жили самі та їхні вірнопіддані, а в мечетях, як наприклад, в Кордобі, навіть будували свої собори. І всі ці Аль-гамбри, Аль-байсини і Аль-касари стоять і понині!
У соборі найбільше здивувало наявність не одного, а відразу двох величезних органів (такий собі долбі-сюрраунд), а каплиця з могилами було проста і строга.
У місті, як і раніш, періщив дощ. Проте місцеві жителі, здається, не надто на нього звертали увагу: на площах збирались жінки, чоловіки і діти у яскравих традиційних костюмах, готуючись до якогось свята.
Квитки в палац Назаретів ми купили через Інтернет ще в Києві (до речі, замовляли за 2 місяці і квитки на потрібний нам день були лише на вечір, на 18. Але до цього, з 14 години можна за цими квитками зайти на територію Альгамбри і походити по всіх садах, а ось з 18.00 до 18.30 ти маєш право зайти в Палац Назаретів).
Альгамбра зустріла нас потічками глинистої дощової води, що дзюркотіли уздовж алей, які піднімались вгору, до садів і палаців.
Як ми в Києві мріяли про те, що сидітимемо в тіні квітучих апельсинових дерев і пальм, слухаючи струмені фонтанів і вдихаючи аромати квітів, кипарисів і маслин! Струмені, звісно, звучать, але не зовсім ті, а точніше зовсім не ті: дощ ллє і ллє!
Забігаючи наперед скажу, що коли за 5 днів ми повернулися після туру Андалусією до Гранади, погода була прекрасна і всі наші мрії здійснилися, але зараз ми про це не знали...
Сади й палаци Альгамбри нас дійсно здивували, ми в житті не бачили нічого подібного, і все це було цікаве й чудове! Прекрасне і в дощ, і в сонячний день!
6-й день. Гранада-Кордоба
А дощ продовжує лити і сьогодні. Їдемо в бюро прокату автомашин Crown-car, де замовили автівку (ще з Києва). Щойно виїхали з міста в напрямку Кордоби. І – о диво! – дощ скінчився! І більше ми його в Іспанії не зустрічали. Настрій відразу покращав, а коли ми, в'їхавши в Кордобу, розшукали наш наступний B&B Hostal Alcazar, то він (настрій) став просто прекрасним! Місцерозташування хостела чудове, кімнати затишні, а господар трохи говорить італійською.
В садах Алькасар цвітуть мандарини-апельсини-лимони-маслини. Тихенько дзюрчать фонтани. Непогано влаштувалися халіфи на заході Європи!
Від місцевих дізналися, що з 19 години починається festa de patio, тобто конкурс на «краще патіо нашого міста». Всі будинки, що беруть участі у фестивалі, відкривають вхідні двері, а городяни і гості міста заходять досередини, милуються, розпитують про режим поливу, догляду і таке інше. У Кордобі цей процес поєднується з іншим традиційним іспанським вечірнім заходом – «paseo». Це коли кабальєро і сеньйори, одягнувшись в краватки і капелюшки, неквапом прогулюються містом, показуючи себе і розглядаючи інших.
Пасео - поширене проведення часу по всій Іспанії. А от кращих патіо, аніж у Кордобі, ми не зустрічали ніде!
Необхідно пам'ятати, що весь устрій життя іспанців неспішний і підпорядкований, окрім paseo, інший, святій для них речі – сієсті. Вдень з 13 до 16:30, а то і до 17 години закриваються всі магазини й офіси, а народ, попоївши в кафе і ресторанах, неспішно переходить до післяобіднього відпочинку. Після 17 години вже починається сієста і в закладах громадського харчування, яка закінчується десь о 20, а то й 20:30. Тобто ресторани, кафе та інші заклади харчування знову відкриваються тільки після їхньої сієсти. Іспанці, втомлені paseo, тягнуться прямо до столів і стійок, де і відновлюють сили. Приїжджим доводиться пристосовуватися.
7-й день. Кордоба – Севілья – Херес-де-ла-Фронтера.
Вранці, ще до сніданку відправилися в Мескіту. Вважається, що це найбільша мечеть в Європі. Точніше колишня мечеть, оскільки після звільнення Кордоби і вигнання маврів усередині неї був побудований собор, чи то пак вона просто була переобладнана в собор. Одночасно із спорудженням собору королем був виданий указ що забороняв руйнувати саму мечеть. Завдяки чому Мескіта, зі всіма своїми 428 колонами, жодна з яких не повторюється двічі, стоїть і понині. При цьому всередині мирно співіснують і християнське розп'яття, і цитати з Корану. Зранку, під час служби, вхід в Мескіту безкоштовний (пізніше, вдень – плати!).
Від Кордоби до Севільї (столиці Андалусії) їхати всього нічого, головна складність – знайти парковку в місті. Нам пощастило: перед початком сієсти, коли ми в'їхали в центр, вдалося не просто швидко поставити машину, а й зробити це абсолютно безкоштовно. Ми не хотіли затримуватися в місті до вечора, тому наш план включав огляд площі Іспанії (торжество стилю мудехар), мавританського палацу Алькасар, тютюнової фабрики, на якій, за Проспером Меріме, працювала Кармен, і прилеглих до них красот і визначних пам'яток. На все пішло близько 4 годин.
При підготовці до поїздки і читанні звітів мандрівників у нас склалося враження, що Севілья нічим особливим не примітна (мовляв і Алькасар можна не дивитися тим, хто бачив Альгамбру, і про площу Іспанії якось побіжно згадували), так що ми навіть подумували чи заїжджати в Севілью чи ну його. І як же ми правильно зробили, що заїхали!
Площа Іспанії не схожа ні на що: по-південному яскрава, простора, відкрита, сонячна, переливається всіма фарбами!
А Севільский Алькасар нам сподобався навіть більше, ніж Альгамбра. І при цьому в Алькасар ми зайшли абсолютно без жодних бронювань квитків і черг, та і сам квиток коштував набагато менше (4 EURO). Справді, як себе спозиціонуєш, то і матимеш.
До вечора приїхали в Херес-де-ла-Фронтера. Відверто кажучи, з цим містом ми пов'язували дегустацію й насолоду всією різноманітністю місцевих вин, спочатку навіть плануючи провести в ньому пару ночей, а вдень влаштувати собі прогулянку атлантичним узбережжям.
Але місто нас розчарувало всім. B&B, який ми знайшли через Інтернет і замовили ще в Києві, насправді виявився непривабливим і ми від нього відмовилися. Досить швидко знайшли йому заміну у вигляді непоганого хостела**, проте сам по собі Херес здався нам абсолютно провінційним, в гіршому сенсі цього слова. Дві з вибраних нами бодег (так називаються місця для розпивання місцевих вин) були присутні, до нашого якнайглибшого здивування, тільки на картах, і лише після 22 годин ми змогли знайти тихе чисте містечко, де із задоволенням і до глибокої ночі, дегустували всі наявні там сорти хересу.
Якщо ви замовите в Іспанії, а тим більше в Хересі, вино «херес», то на вас подивляться з подивом і скажуть, що такого немає. Тому що це вам не Лондон, де на прохання принести «шеррі» вас запитають: «А який саме сорт ви бажаєте?» Всі вина, відомі як «херес» діляться на 4 групи: найсухіший fino, сухий amotiliado, напівсухий olorosso, солодкий pedro ximenes. Так і тільки так їх треба замовляти в Іспанії. А далі – бажаємо насолоджуватися і вибирати найбільш вподобаний вид вина!
Та були в Хересі і приємні здивування: розговорились в бодезі за келихом вина з одним професором кулінарії і він по-перше, виявився знайомим з нашим кримським хересом, а по-друге, дуже високо оцінював його смак і якість.
Вранці ми сходили до найближчого супермаркету і за 20 євро (!) купили чотири пляшки (!) хересу з тих, які нам найбільше сподобалися. Взагалі, по всій Іспанії ціни на вино і його якість просто вбивають наповал. Вино відмінне і коштує копійки. Насолоджуватися ним можна всюди і у будь-який час (хіба що не за кермом).
8-й день. Херес-де-ла-Фронтера – Ронда – Вехер-де-ла-фронтера
Дорога від Хереса до Ронди і далі до Вехера проходить абсолютно казковими місцями. Гори з розкиданими ними білими селами, гаї оливкових дерев, що розливають тонкий приємний аромат, діброви пробкових дубів і стрункі поцятковані евкаліпти вздовж доріг. Все це переходить одне в інше у міру підйомів в гори і спусків з них. До нашого здивування ні в одному з відомих нам путівників про все це немає майже ні слова, а тим часом місця просто чудові.
Ронда – маленьке містечко, розташоване з обох боків досить глибокої ущелини. Обидві частини міста сполучені старим і дуже красивим кам'яним мостом, який і є головною визначною пам'яткою Ронди. І місто, і міст вартують один одного і того, щоб там побувати.
Ронда славиться своїми коридами й бандитами. Ернест Хемінгуей змалював кілька сцен свого роману "Для кого дзвонить дзвін" саме тут, увічнивши особливу ауру цього місця.
Старий міст Пуенте Нуево перетинає ущелину Ель-Тадо глибиною 130 метрів. Друга пам'ятка Ронди - Плаза де Торос, де й дотепер проходять бої биків.
Проте особисто нам Ронда запам'яталась неймовірно органічним поєднанням "Аранхуеського концерту" з квітуючим жасмином. У міському парку, біля куща жасмину в цвіту, сидів гітарист. І грав "Аранхуеський концерт". І хоча грав він неподалік від Пуенте Нуево, проте музикант грав так натхненно, так відсторонено і так прекрасно, неначе грав виключно для себе. Це було втілення Андалусії: гітара, долина, ущелина. І жасмин.
Дорога від Ронди до Вехера на автомобільних картах позначена, як особливо красива і мальовнича. Воно звичайно так і є, але на картах не написано, що, крім того, вона ще й достатньо гірська і звивиста. Дорогою низько пролітають мотоциклісти, що вибирають її зовсім не заради краси, а швидше заради додаткових доз адреналіну. Якщо у водія є досвід гірської їзди, а у пасажирів - нормальний вестибулярний апарат, то щасливого шляху! Якщо ні – то краще їхати не такими мальовничими трасами. Для тих, хто все ж наслідує наш приклад, повідомляємо – середня швидкість руху буде 43-47 км/год, так що плануйте час.
Пропетлявши горами, до вечора приїхали у Вехер-де-ля-Фронтера, що стоїть на вершині високого пагорба за 8 км від атлантичного узбережжя. Не роздумуючи, поїхали в центральний готель Hotel Convento de San Francisco, розташований в колишньому замку. Нам дістався чудовий великий номер з височенними стелями. Паркінг безкоштовний. Чого ще бажати стомленому подорожньому?
Саме містечко є типовим старим мавро-іспанським поселенням, зі стрункими рядами цукрово-білих будиночків, обсипаних квітами, площами з фонтанами, пальмами і терасами з чудовими видами на навколишні простори.
Увечері городяни виходять на традиційне пасео: неспішно, парами, сім'ями з дітьми, ошатно вбрані, інколи навіть з парасолею від сонця, прогулюються вздовж вулиці Corredera. Звідси відкриваються неймовірні види на мальовничу долину району Хандо, що знаходиться на півдорозі між затокою Кадіс і Кампо-де-Гібралтар.
Ми теж беремо участь у пасео, милуючись красотами, адже все одно раніше восьмої вечора жоден ресторан не відчинить свої двері, яким би голодним ти не був.
9-й день.Вехер-де-ла-Фронтера – Хімена- де-ла-Фронтера
Весь цей день ми хотіли присвятити поїздці по узбережжю. Починаючи від атлантичного до Коста дель Соль, тобто середземноморського.
Найближчий до Вехер-де-ла-Фронтерра пляж Барбате, біля однойменного містечка, має репутацію одного з найбільш спокійних і чистих у всій Андалусії. А які там мушлі!!!! Тепер вони прикрашають наш балкон. Хоча замість них у багажі можна було привезти як мінімум одну пляшку вина.
В цілому, атлантичне побережжя нам дуже прийшлось до смаку: пустинне і достатньо дике. Час від часу із задоволенням зупиняємось і здійснюємо піші прогулянки по берегу. Погода тепла, багато місцевих купаються, але ми не ризикнули. Океан від цього гірше не став.
Чудово, що навіть на безлюдних пляжах інколи зустрічаються хижки-таверни, де можна освіжитись фіно чи амонтільядо.
Увазі всіх любителів екстремальних видів спорту! На атлантичному побережжі Андалусії через постійні і сильні вітрі, а також відмінне піщане дно - просто рай для подібних занять. Ми заїхали в один з «екстремальних» клубів на узбережжі і, хоча самі є людьми спокійними, спостерігали за тими, що літають і ширяють під вінд- і парасьорфами - з величезним задоволенням. Видовище барвисте і ненабридаюче. Клуб називається «Містраль» (а як же ще!), вхід – безкоштовний. Час у тих, хто спостерігає, летить непомітно.
Від «Містралю» до порту Тарифа всього близько 30 хвилин їзди. Тарифа – це іспанський Гібралтар, т.т. іспанська частина мису, що розділяє Атлантичний океан і Середземне море. Від нього до африканського узбережжя не більше 14 км і в гарну погоду (а нам в цьому пощастило) добре видно силуети Атлаських гір Африки. Увечері, коли сонце спускається нижче, гори видно ще краще.
Якщо пройти по довжелезному молу, що веде з містечка до форту в морі, то можна побачити покажчик, на якому для приїжджих написано, з якого боку молу море, а з якого - вже океан. Місцеві це, здається, і самі знають. Екскурсія до форту, швидше за все, може бути затьмарена тільки одним: у цьому місці постійно дмуть дуже сильні вітри, що несуть величезну кількість дрібнюсінького піску. Вітри такі сильні, а пісок як пил, що набивається усюди куди тільки можна уявити. І навіть туди, куди уявити не можна. Після повернення до машини ми вичищали його не лише зі всього одягу-взуття, але навіть з корпусів мобільних телефонів, що лежали в кишенях! Але з іншого боку, це ж дихання Африки!
До речі сказати, якщо хто захоче повторити нашу екскурсію, рекомендуємо не витрачати час на пошуки парковки в містечку, а просто їхати в порт (в'їзд в нього вільний, не дивлячись на шлагбаум) і ставити машину в ньому.
Щодо Африки. Між Тарифою і Гібралтаром розташоване велике місто-порт Ла Лінеа. Звідти мало не кожну годину ходять пороми до Африки. Причому не в Марокко, а в іспанський анклав на африканському березі. Такий собі іспанський варіант Гібралтару. Час в дорозі – 35 хвилин, віз не треба – ви ж не виїжджаєте з Шенгенскої зони. Квитки в касах продаються, охочі поспілкуватися з марокканцями (або іншими вихідцями з Африки) можуть з'їздити.
Ми не побажали. Ми просто подивилися на них, на пороми і подалися до Гібралтару, що стоїть на іншій стороні бухти, помилуватись з-за кордону на володіння Її Величності,
Під вечір їдемо знову в гори, до місця нашого нічлігу – маленького гірського села Хімена-де-ла-Фронтера (а як же інакше!), що у півгодини їзди від узбережжя. Це місце, як і всі решту, ми довго і прискіпливо вибирали ще в Києві, готуючи нашу поїздку. Як завжди в таких випадках має місце певна лотерея, все ж таки інтернет-сайт - це реклама. Зрідка бувають «проколи» (як було в Хересі). Але! Частіше бувають відверті успіхи. Саме так нам поталанило у Хімена.
Вибраний нами B&B Hostal el Anon (до речі сказати, єдиний на все маленьке гірське село) був створений сім'єю чоловіка-американця і дружини-англійки на базі трьох сусідніх іспано-арабських будиночків. Вийшло чудово! Поєднання англійського стилю інтер'єрів номерів, декількох патіо з пальмами і бананами, маленьких веранд-кафе і невеликого бару-ресторану з фанатичною любов'ю чоловіка до старовинних залізниць (стіни заповнюють різновеликі моделі паровозиків і вагончиків, антикварні постери, оголошення, дорожні знаки) створює справді чарівну атмосферу. Персонал прекрасний, а кухня просто фантастична. На довершення цієї фантасмагорії – басейн на даху з видом на село й околиці
Проїхати селом до B&B тими крутими й вузенькими вуличками - ой як не просто. Добре, що автівку ми взяли невеличку!
Тим більш приємно було увечері пройтись пішки селом та околицями. Хімена-де-ла-Фронтерра - типове андалусійське "біле містечко". Колись тут був мавританський замок, залишки його досі ще видніються на вершині пагорба. Проте в усьому іншому, це скоріше тихе й затишне село: люди похилого віку палять на ґанках своїх будинів, жінки дивляться серіали, хтось ремонтує будинок, хтось сперечається по телефону.
А от до ресторану нашого B&B з'їжджаються поціновувачі кухні з найближчих міст, навіть з Гібралтару. Та воно й не дивно: таких смачних страв андалусійської кухні ми досі тут не їли!
10-й день. Хімена-де-ла-Фронтера - Капілейра
Шкода розставатись з гостинним Hostal en Anon, а все ж після сніданку рушаємо знову до узбережжя подивитися що ж таке Коста дель Соль. Побачили: величезна кількість абсолютно типових виродків-готелів і таких же котеджів (або як їх по-місцевому називають "урбанізації"), які розповзлися і продовжують розповзатися узбережжям і горами, зжираючи і гори, й узбережжя. Саме узбережжя або «окультурене», або до нього взагалі немає з'їздів. Іншими словами, сонця (sol) удосталь, а ось з берегом (costa) - проблеми. Нам не сподобалося, але кому що подобається, може хтось саме це й шукає.
З узбережжя без жодного жалю повертаємо на північ, до гір Сьєрра-Невада. Наш останній нічліг в Андалусії запланований в гірському селі Капілейра, на висоті 1046 м над рівнем моря. Піднімаючись в гори (а Капілейра - фактично останнє село перед ще засніженими вершинами) ви не лише змінюєте кліматичні пояси від субтропіків до помірного, ви ще й проїжджаєте через милі "білі містечка", перед вами відкриваються все нові й нові панорами на гори, ущелини і долини. Район цей називається Альпухара і є однією з туристичних принад Іспанії.
B&B Hostal Atalaya розташувався на краю села і з балкона нашого номера відкривається абсолютно неймовірний вид на навколишні гори. Увечері і вранці завдяки постійній зміні освітлення вид змінюється, постійним залишається лише кристально чисте і наповнене ароматами рослин, води і кольорів повітря.
Село, хоч і маленьке, але досить популярне і з розвиненою інфраструктурою. Багато пішохідних маршрутів навколишніми горами, різного ступеня складності і тривалості, багато невеликих ресторанчиків, барів, B&B, готельчиків-хостелів. З неабияким задоволенням побродили околицями, оглянули село: тихо, спокійно, затишно. Повний релакс!
В місцевому магазинчику накупили місцевих спеціалітетів: хамон, сир, оливки, вино. А ще - сало! Так, не "щойно ще бігало", а трохи в'ялене, але все ж - це справжнє сало. Й усіма цими делікатесами, на балконі з видом на гори С'єрра Невада, відсвяткували наш останній день в Андалусії та і, власне, закінчення нашої подорожі Іспанією. Оскільки завтра ми вже повертаємося до Гранади, звідки увечері наш потяг йде до Барселони. Звичайно, ще залишалися сади Альгамбри в Гранаді, вже при сонячній теплій погоді. Але все-таки подорож добігає кінця. Дякуємо, Іспаніє!
11 і 12-й день Капілейра – Гранада – Барселона – Київ
Нічого надзвичайного в ці дні не відбулося, все йшло за планом і за планом же на 12 день до десятої години вечора ми були вдома, де потрапили в обійми Пуфи. Його криків і котячих ніжностей було багато і в цей, і в три подальші дні.
Так все і закінчилося в цю весну.
