ПІСНЯ ПОКЛИКАЛА У ПУТЬ.
Час: 07-20 листопада 2014 р.
Маршрут: Tenerife – Cabo Verde
Протяжність маршруту - 863 морських милі
Яхта El Intrepido (компанія Alboran)
Чому пісня? А ви послухайте Цезарію Евору! На превеликий жаль, вона пішла від нас три роки тому, але ж записи залишились!! Нам пощастило побувати на її концерті, й після цього назва Cabo Verde (або ж острови Зеленого Мису) зазвучала для нас як магнетичний спів сирен, і рано чи пізно ми мали туди відправитись. Але обов’язково яхтою!!
Ми йшли втрьох, так само, як і два роки тому з Балеарських островів на Канарські.
Та ви послухайте самі! Невже ще не хочеться все кинути й піти? :)
На Тенеріфе летимо через Барселону, але завдяки довгій стиковці погостюємо у каталонській столиці майже добу. Гуляємо містом, сидимо в кафе й барах. Сонячно, тепло, морепродукти, паелья, місцеве червоне, крема каталана… Чого ще треба? Навіщо кудись їхати, стояти вахти, мокнути під бризками-дощами, обід «віддавати» за борт? Оксана й досі не може відповісти на це питання, проте визнає, що саме вона перша минулого літа завела мову про новий перехід.
Єдиний негатив – вночі зламались окуляри Капітана, проте рано-вранці вже не було можливості шукати нові. Це таки проблема, бо у нього мінус 3,5...
Субота, 08 листопада
Рейс Vueling на Тенеріфе злегка затримується, але ж ніхто й не чекав іншого від бюджетних іспанських авіаліній. В літаку ще раз проходимось по списку закупівель, проговорюємо на що звертати увагу при прийманні яхти.
Прибули на Тенеріфе з майже годинним запізненням, потім ще втратили хвилин 40 у пошуках погранців в порту (поставити виїздний шенгенський штампик). По дорозі до марини Оксана залишається біля супермаркету, Сашко і Капітан їдуть до марини приймати яхту.
В марині Радазул, такій рідній для нас ще з позаторішнього переходу з Болеарських островів до Тенеріфе, життя кипить: усі екіпажі приймають свої яхти, хлопці з Альборану мотаються між суднами з інструментом, кінцями, білизною, бензином і т.д. У нас є дві новини: хороша і не дуже. Не дуже – що яхта не доукомлектована, а простіше сказати: без генуї (вона ж стаксель), без тузіка (він же дінгі) і мотору до нього. Ну, і ще деякі дрібниці. Хороша – додаткові каністри з пальним заправили, є резервних 70 літрів. До вечора возимося на майже своєму (бо без генуї ж не підеш!) “El Intrepido": розбираємось з комплектацією по check-list, розпихуємо продукти куди тільки можна. На відміну від позаторішньої Chachi, тут є ще одна додаткова каюта, куди можна загрузити і продукти, і свої речі. Намагаємось розкладати харчі за більш-менш знайомою з попередніх переходів схемою: воду – під пайоли, алкоголь – під лівий диван, хліб і солодке до чаю – шухлядки біля столу, яблука і цитрусові – у кормовій каюті, овочі – під пайолами в додатковій каюті і і т.д. Проте зранку довго шукаємо молоко – на сніданок заплановано геркулес...
Вночі не спиться, організм відмовляється отак за 2 дні перелаштовуватись до нових часових умов: спати до 8 ранку, вечеряти опівночі (бо тут це всього лиш десята вечора). Слухаємо яхтенну симфонію в марині: хлюпає за бортом водичка, натягуються, співають на всі голоси кінці в клюзах, їх підтримують контральто принайтованих трапів... Вітру в бухті нема зовсім... Бо з вітерцем додались би нові нотки в цій музиці: гуділи б баси щогл, удари такелажу задавали б ритм. Але то була б симфонія вітру. Натомість сьогодні вночі – симфонія яхтенного спокою. До речі, німецький екіпаж, що оформляється поруч, запевнив, що за прогнозом на найближчі два дні - вітер слабкий, аж до повного штилю. Ну-ну, подивимось на океан при штилі, минулого разу нам його таким не вдалось побачити. У марині оформлюються яхт десять: німці, два-три польських екіпажі, північні "не-брати" з Пітера (заходили увечері "паабщацца", звичайні яхтенні знайомства. Вони йдуть на тиждень по Канарських островах). І ще – приємна несподіванка! – екіпаж з Рівного і Луцька, хлопці вчотирьох теж ідуть на Кабо Верде! З ними обмінюємось телефонами (у них теж є супутниковий). Вийти разом навряд чи вдасться, бо їхня яхта повністю укомплектована, отже, зможуть вийти у неділю зранку. Ми ж будемо ще чекати генуї і дінгі.
Неділя, 9 листопада.
Тим часом у луцько-рівненських козаків усе укомплектовано і вони готуються до виходу. Мають в планах іти спочатку на південні Канарські острови, а вже звідти – на Кабо Верде. Що ж, бажаємо їм хорошого вітру, а самі залишаємось возитись з нашим “Безстрашним”...
Одна по одній виходять сусідні яхти, пішли наші північні "не-брати"; проте є й такі як ми, з якимись проблемами. А з нашим «Безстрашним» не все так просто: тузік-то нам ще ввечері напередодні принесли, і геную теж. Проте вилізли нові проблеми. Зранку браві хлопці з Альборану накинулись на доукомплектування яхти, смикають, запускають мотор до дінгі, знову щось колупають...
Досить швидко усе поставили, перевірили, принайтували. І тут, при перевірці основного мотора яхти виявилось, що щось негаразд зі стартером! Цим зайнявся Герхард: щось там розбирав, перебирав, носив до себе в ремонтну будку... Ну, справа ж, мабуть, не легка, але важлива – двигун! Чекаємо...
Тим часом інші яхти випурхують з марини: виходить сусідній польсько-словацько-хорватський екіпаж – ці йдуть також по Канарських островах, на тиждень. Вже й наші рівненсько-луцькі хлопці на "Mojito" повністю готові, обнімаємось, проводжаємо. А ми все чекаємо Герхарда з двигуном. Аж поки годині по третій дня нам не увірвався терпець, Сашко пішов його шукати і знайшов... у барі! А що ж нашим стартером?!! Так я ж його вже відремонтував, у вас усе працює... А що ж ти нікому про це не сказав, ми ж сидимо чекаємо, час втрачаємо?!! Кліп, кліп чесними прозорими очицями....
Врешті о 15.30 відходимо і ми! За бухтою задуває: 15, 20 вузлів. Йдемо спочатку на двигуні, вмикаємо автопілот, щоб поставити вітрила, і тут з'ясовується, що з автопілотом щось не теє.... І грот заклинило!
Ну ні, так йти не можна, нас же всього троє, без автопілота не справимось. Добре, що від марини відійшли всього на пару годин. Дзвонимо, повідомляємо, повертаємось. Ремонтник нас вже чекає, відразу береться до роботи, обіцяє до ночі закінчити. Ну, а ми, щоб не заважати – в ресторан вечеряти.
Понеділок, 10 листопада.
"Вторая попытка первого помощника капитана". О 9:00 виходимо знову, будемо сподіватись – успішно. Вітерець підхоплює "Безстрашного" і ми летимо вздовж південного берега Тенеріфе, проходимо маяк на південному мисі і беремо напрямок на Кабо Верде, острів Сал. Біжимо свої 5-7 вузлів. Сонце пригріває, роздягаємось до майок. Проте, збираючись на нічну вахту, все ж доводиться одягатись по-повній: комбез, черевики, непромоканець.Вахти несемо як і в попередньому переході: кожен дві вахти по 4 години: капітан з 10 до 2 (вдень і вночі), Сашко – з 2 до 6 (вдень і вночі) і Оксана – з 6 до 10 (зранку і звечора). Сонце сідає о 18.25. Вітер почав зменшуватись вночі. Під ранок таки довелось вмикати двигун.
Вівторок, 11 листопада.
Схід сонця о 07.25. Хвиля ще є, а вітер вже ліг. Йдемо під мотором. Приходили дельфіни, проте, мабуть, для них ми під мотором занадто повільно повземо – пішли собі далі.
На борту буяє морська хвороба. Вчорашню вечерю з ніжної телятини усі члени екіпажу з різним часовим інтервалом віддали "за борт". Воно-то скоро має пройти, але поки...
Тіло поступово вкривається синцями і подряпинами: від незвично високого порога з салону в кокпіт; від клятих вогнегасників, що якийсь розумник додумався розмістити обабіч центрального диванчику в салоні – місце, звичайно, дуже доступне, проте, впевнена, жодній нозі на яхті не вдалось його безболісно оминути. Ці синці й подряпини з'явились ще в марині. Тепер до них додались суто "ходові": від дверей у гальюн і в бортову каюту, які чомусь не фіксуються; від того, що кидає під час хитавиці; від мокрих солоних кінців...
Необхідні морські звички, як то: триматись при пересуванні за усі можливі предмети; надійно закріплювати будь-що; фіксувати себе обв'язкою під час вахт і т.і. відновлюються миттєво. Складніше тим, хто ніяк не може відмовитись від сухопутної звички тримати під час їжі виделки-ножі на тарілці, замість кожного разу класти їх на антиковзаючу підстилку. Проте 2-3 замивання шортів під час вечері відновлюють і цю корисну звичку.
На вечірній вахті захід сонця о 18.28. Зненацька звертаю увагу, що сонце сідає правору майже по носу яхти. А мало б – по правому борту. Ми що, в Америку йдемо?! Піднімаю команду, перевіряємо курс: ні, усе правильно, за всіма показниками – йдемо правильним курсом, 221 градус. Усі заспокоюються, розходяться спати, я залишаюсь на вахті.
А все ж таки чому сонце сідає у вилицю?...
На 12:00 пройшли 116,2 милі.
Вдень, справа по курсу чорніє якийсь предмет. Що б воно таке могло бути? Підходимо ближче – чи то відро, чи фітинг труби, щось невелике циліндричне.
Години за дві пропливає зліва по борту разова пластикова тарілка. Ще за годину – пластикова упаковка. Що ж за свині йдуть попереду нас?!
Ми дозволяємо собі викидати в океан лише серветки (або ж їх і так часто зносить вітром) і лушпиння від овочів. Це ж органіка, буде комусь кормом. Захід сонця - о 18.30.
Морська хвороба потроху відпускає. За добу пройшли 125 миль
Середа, 12 листопада.
Прогноз, який прислала з Києва Альона, таки підтвердився: штиль. Деренчим під двигуном.
Вночі поглядаю на годинника, щоб не проспати свою ранкову вахту. Якось не дуже чітко розрізняю вже ці стрілки, що світяться, доводиться перевіряти ще й на телефоні. На наступний перехід треба б було купити годинника з більшим циферблатом... Стоп! Який наступний раз?! Ніколи і нізащо!
Виходжу на свою ранкову вахту: штани, непромоканець, черевики, обруч для волосся, спасжилетик плюс обв’язка. Обручем обмежується увесь туалет з волоссям: з першого дня вирішила його не чіпати, не виривати даремно, за півдня ходу на хорошому вітрі волосся сплелося в такі собі дреди, які достатньо лише стягнути на день обручем. Досить практична зачіска. Може, спробувати її і в сухопутному житті? Але як мити?..
Схід сонця о 07.27.
Четвер, 13 листопада.
Вночі вітер трохи збільшився, хоча й залишається фордевінд. Йдемо під стакселем і гротом на завал-талі вузлів 6-6,5 в середньому.
Схід сонця о 07.30.
Знову приходили дельфіни, цього разу довше супроводжували нас: ми ж під вітрилами, та й біжимо швидше!
По кормі – фонтанчик, дві темні спинки з плавниками, дві мордочки з білими щічками. Косатки!
За день хвиля збільшується, стає більш хаотичною. Яхту кидає в усі боки: є і бортова хитавиця, і кормова. Стукає-грюкає усе так, що заснути важко навіть після вахти. Поперекладали всі пляшки-посуд-чашки чим тільки можна, проте все одно усе подзенькує, гіка-шкоти скриплять, стаксель і грот лопотять при сході з хвилі й на хвилю.
За добу пройшли 121,3 милі.
П'ятниця, 14 листопада.
Порівняно з вчорашнім днем хвиля зменшилась, вітер став рівнішим. Йдемо під повним гротом і стакселем. Наш "Безстрашний" весело біжить у повному озброєнні.
Сьогодні вдень проходимо приблизно середину нашого маршруту!
Якась проблема з аквафором: вода чмихає, йде повітря. Датчик рівня води показує, що в баці її ще предостатньо, ми ж завжди економно використовуємо. Сашко з капітаном усілякими експериментами намагаються розібратись у чому ж причина, проте таки доводиться здатись і просто переключитись на другий (повний) бак, залишивши проблему для спеціалістів з Альборану.Ця яхта не має забору забортної води (що було досить зручно на “Chachi” два роки тому), проте є свої переваги: вийшла якась плутанина з нашим попереднім замовленням питної води і замість 80 літрів нам доставили 120! Тому почуваємось впевнено. Позатим, вирішуємо не «бродити» по островах (Сал, Сан Ніколау, Санта Люсія), а все ж таки лягати на курс на острів Сан Вісенте, де є єдина марина на всьому архіпелазі. Наш новий курс – 200 градусів.
Досить часто пролітають чайки. Ну за яким дивом їм летіти аж посеред океану? Чи тут риба смачніша? Чи її більше? Чи, може, вони просто отримують кайф від океанської прогулянки?
По лівому борту пролетіла зграйка летючих риб. Як завжди, ми з Капітаном одразу і не второпали що це риби, а не пташки якісь. Добре, всезнаючий Сашко їх розпізнав!
Під вечір на горизонті справа по носу з'явилась яхта, йде у напрямку Кабо Верде, проте курс трохи напереріз нашому. Спостерігаю. Після заходу сонця яхта повністю розчиняється... Отакої! А хто ж буде вмикати ходові вогні?! І чому їх у їхній яхтенній школі вчили? Ясно ж сказано: у темну пору доби кожна яхта на ходу має вмикати ходові вогні. Навіть якщо тобі здається, що ти один посеред океану! Ще кілька годин своєї вахти вдивляюсь у тому напрямку, що б бува несподівано не проґавити їх. Мабуть, змінили напрямок...
Ночі цього переходу надзвичайно зоряні. Сидиш собі, дивишся у небо, чекаєш коли зірка буде падати, щоб встигнути загадати бажання. От тільки питання: чого забажати? Чи щоб війна скоріше скінчилась (ну, ясно, що перемога буде за нами, у цьому не сумніваємось); чи щоб рідні і близькі були здорові? А зірка ж може бути лише одна. Отож...
Пройшли 129 миль.
Субота, 15 листопада.
На Сашковій нічній вахті на палубу залетіла летюча рибка! Збіглись усі її роздивитись, пофотографувати і швиденько випустити.
Вдень їх з’явилось дуже багато. Сидиш собі в кокпіті, роздивляєшся по обидва борти: рибки літають з хвилі на хвилю чи зграйками, чи поодинці. Мимоволі складаю дитячі казочки: про летючих рибок, про рачків, про інших жителів океану...
От ще б це все не полінуватись записати...
З учорашнього дня наш "Безстрашний" спіймав рівний стійкий вітер (пасат?) і тепер біжить під фордаком свої 6-7 вузлів. Починаємо розраховувати час приходу в марину Мінделу. Звичайно, все залежить від вітру: якщо збережеться такий сприятливий – можемо бути біля Мінделу вночі з понеділка на вівторок. Але заходити у великий незнайомий порт вночі дуже ризиковано. Та й в лоції написано, що у протоці між островами Сан Вісенто і Сан Антау є рифи і значне збільшення вітру, навіть до 35-40 вузлів (ну, як це завжди буває в протоках). І взагалі лоція наполегливо застерігає: не заходьте в бухту Мінделу в темну годину доби! Будемо думати...
Неділя, 16 листопада.
Схід сонця о 07.42. Ми вже десь на межі часових поясів: у Кабо Верде – Грінвіч мінус 1 година. Т.т. різниця з Києвом – 3 години.
До Сашка на вахті знову прилітали рибки. Тільки й встигав їх викидати назад за борт.
На сніданок Сашко готує гречану кашу з тушонкою. Капітанська тушонка – це щось надзвичайне!!! Робить її сам, за своїм рецептом. Що борщ, що гречка з такою тушонкою – сма-ко-та!
Тільки сіли снідати у кокпіті – на горизонті по кормі забіліло вітрило. Ну ясно ж – внюхали, на запах каші ідуть!
Яхта йде під “метеликом", т.т. грот і стаксель по різні боки. Складно на такій хвилі... Підходить ближче – ага, яхта, видно, приватна, тому має можливість утримувати стаксель спінакер-гіком, а грот на завал-талі, от і мають змогу йти “метеликом".
По рації вітаємось, домовляємось зустрітись у Мінделу, бажаємо один одному щасливого плавання.
З другої половини дня починаємо виглядати землю, бо за розрахунками вже має бути видно вершину острова San Antao. Проте – нічогісінько! Чи туди ми йдемо?
На своїй вечірній вахті вже й я бігаю по палубі скидаю в море зальотну летючу рибку.
Добовий хід – 116,5 миль.
Перебираю овочі, викидаю одного баклажана. Наступного разу баклажани не буду закупати –швидко псуються. Стоп! Який у шкертика душу брашпіль наступний раз? Ніколи і нізащо!
Хитавиця сьогодні знову сильна, вимотує. Але хто зна, що буде далі. Тому буду готувати сьогодні на вечерю борщ, якось вхитримось його посьорбати з високих піалок. Бо бува надалі ще й гірше хилитати буде... Танцюю "камбуз-танго": туп-туп вправо, туп-туп-туп вліво; перехват руками; відкрити шухлядку, дістати ножа, закрити шухлядку; розрізати упаковку; вигнутись; зігнутись; присісти; перехват; відкрити шухлядку, покласти ніж на місце; закрити шухлядку; два перехвати руками. Туп-туп вправо, відкрити холодильник, дістати моркву; бум! Це яхту гойднуло і кришка холодильника – по голові. І правильно, треба ж було її тримати! Чим? Однією рукою тримаюсь за поручень, другою дістаю моркву, чим ще тримати кришку?! Ага, як каже в таких випадках один російський спортивний коментатор: "надо изловчиться!".
І далі: тут-туп вправо – перехват, тут-туп вліво – відкрити, взяти, покласти, закрити...
У скороварці борщ готується досить швидко. Та ще й пару годин настоюється до вечері. Борщ посеред океану – це те, що треба! Навертаємо по порції, Сашко навіть з часничком. А от по 100 грам нікому не хочеться...
На моїй вахті сонце сідає вже о 18.53. За останню добу пройшли 138 миль! Рекордний показник за обидва переходи.
Понеділок, 17 листопада
Земля з'явилась вночі на Сашковій вахті, далекими вогнями... Вийшла на свою вранішню вахту змінити Сашка: аж перед нами вже обриси острова San Antao, ланцюжки вогнів по береговій лінії... Поки ще години 1,5-2 йдемо у суцільній темряві, лише місяць підсвічує. Світати сьогодні буде десь о 7.30 за тенерифським часом (по якому ще поки живемо на яхті), або ж 6.30 – за місцевим.
Команда вже не йде спати, усі залишаються на палубі. Намагаємось розгледіти маяк, який в усіх лоціях позначений на острові San Antao, а його нема! Всі очі прогледіли, усі разом спалахи рахували, але маяка таки немає!!!
Ну, та вже потихеньку починає світати, роздивляємось пролив між островами San Antao i Sao Vicente, малим ходом прямуємо у бухту, де має бути марина.
З погодою сьогодні пощастило: практично штиль. Бо саме ця протока між двома островами славиться тим, що тут роздувається сильний вітер, піднімається хвиля. Та й приливу в ці години немає.
По рації просимо в марині місце для швартовки. "Чекайте, зараз до вас вийдемо на дінгі. Вкажемо місце".
Чекаємо на малому ходу. І тут повз нас, не поспішаючи пропливає велика морська черепаха – один з символів Cabo Verde! Дуже схоже на офіційне привітання.
А ось і тузік червоний йде. Але, мабуть, це не по нас, здається там двоє у темних костюмах для підводного плавання.... Підходить дінгі: ой, таки по нас, просто це аборигени такі... повністю темношкірі :-)
Швартуємось о 09.30 за місцевим часом. За минулу добу пройшли 116 миль з гаком.
Отож, усього залишили за кормою 863 милі.
Марина заповнена повністю! Ще б пак, це ж якраз зараз відбуваються знамениті перегони “ARC” – трансатлантика на приватних яхтах! Поруч стоять катамарани і яхти з голландськими, американськими, французькими, австрійськими прапорами...
Господар марини (єдиної на усіх островах Кабо Верде) німець Луц приходить привітати, розказати що і де. Приємна увага...
Миємось, оформлюємо документи, поліція просила поки зачекати - багато роботи з членами перегонів ARC.
Сонце пече! Температура, може, й не надто висока завдяки сталому північно-східному вітру, проте сонце дуже африканське.
Якщо закінчимо усілякі митно-візові формальності, на вечір плануємо вибратись у місто. А на завтра – поромом з'їздити на сусідній острів San Antao (набагато більший за наш Sao Vicente), там взяти якесь таксі і поїздити по ньому. Луц розповів про ціни на таксі, де краще брати т.і.
Пройшовши необхідні формальності ми нарешті ввечері отримали електронні кратки-перепустки на вхід та вихід з території марини, після чого Сашко перший пішов на розвідку на незнайомий нам африканський берег…
Треба зазначити, що острови Зеленого Мису лежать неподалік від екватору, тому поняття ранок та вечір (а тим більше ранкові часи чи надвечір’я) тут нікому незнайомі. Отже, поки Сашко зібрався, пройшов усю марину (наша яхта стояла на її найвіддаленішому краю) день раптово скінчився, сонце хтось вимкнув і до набережної міста він вийшов вже глупої темної теплої африканської ночі.
Хоча набережна й була освітлена ліхтарями, довгий пірс, що вів з марини до берега, перебував в повній темряві, у якій вдало маскувалися місцеві кадри зі спільноти: «One dollar, sіr, please!». Обережно пробираючись між ними Сашко почув ритмічні звуки невідомої африканської пісні, що линули невідомо звідки у повній темряві. Щось на кшталт «Абага-кукарелла!». Підійшов до огорожі пірса, побачив білу лінію прибою, а за кілька метрів від неї в морі – людину, що стоячи по груди у темній воді, мила собі голову (біла піна було добре помітна) та у захваті від цього щастя співала тую пісню. Сашко трохи оторопів, тому що море біля марин завжди брудне, а місцевий пляж довгий і безкоштовний, тому знайти більш чисте море для вечірнього туалету – не проблема. Але місцевий мився отут, просто поруч з мариною. І у захваті виспівував свою пісню «щасливого миття голови».
«Да-а,– подумки протягнув Сашко, – Африка-с, дикуни-с… Ідіотизм… Можна ж було вибрати й краще місце під зорями для свого миття».
Проте, як з’ясувалось згодом, коли ми трохи вжились у місцевий ритм життя, був він глибоко неправий. Але в той вечір (чи ніч?) Сашко повернувся на нашу яхту і весело переказав історію, як анекдот з циклу «їх норови». Ми усі разом посміялися. І також, як виявилось надалі, дарма…
За кілька днів ми краще познайомились з нашим і сусіднім островами архіпелагу, його населенням та місцевими звичаями. Так, це безумовно була Африка, з усіма її атрибутами: бідністю і недолугим комунальним господарством, брудом і дивними магазинами, тими, хто працював і тими, хто вештався без справи, з дітьми і дорослими, з жінками і чоловіками. Їх об’єднувало одне: незалежно від свого майнового чи суспільного стану вони усі були майже весь час щасливими!! Навіть тоді, коли на губах у них не грала посмішка!
Вівторок, 18 листопада
На ранковому 8-годинному поромі вирушаємо до San Antao. На поромі разом з нами – практично всі яхтсмени з ARC-перегонів, у них ще день відпочинку, от і використовують.
Завдяки Луцу, господарю марини в Мінделу, вже знаємо, де в Порто Нуово треба брати таксі, причому «це ж Африка» – треба торгуватись до 72 євро.
Але такого ми навіть не уявляли!!! На виході з порому нас чекає НАТОВП водіїв, які навперебій пропонують свої послуги. З рукописними табличками, чи просто розхвалюючи себе.
Починаємо торгуватись. Ясно, що на першу пропозицію – не піддаватись.
Італійська – хоч якась перевага перед германо- і франкофонними туристами, бо порозумітись з португалофонними кабовердійцями нам таки легше. Швиденько домовляємось з Мауро саме за 72 євро на цілий день. Проте і тут є свої особливості: Мауро проїжджає всього квартал і міняється з Нані – зовсім дитя. Ясно, Мауро – зазиває і торгується, а Нані – безпосередньо кондуктор (водій). Кожен водій тут знає туристський маршрут по острову: в гори, потім на північно-західне узбережжя, в Порто до Соль – для харчування туристів, потому – фабрика грогу, узбережжям назад до порому на 5 вечора.
З Нані теж можна порозумітись на суміші італійсько-іспанських-португальських слів.
Острів San Antao відкривається для нас спочатку своїми східними схилами: абсолютно гола, пустинна гориста місцевість. Місячні пейзажі.
Піднімаємось в гори, ще вище, ось перевал і за ним з'являється рослинність, пінії, якісь посадки. В самій кальдері (колишньому кратері вулкану) – багатюща родюча долина!
І далі на північно-західних схилах – суцільні тераси маїсу (кукурудзи), картопельки, бататів, бананів, ще чогось місцевого. Часом просто неможливо повірити, що на іншому схилі гори – гола земля!
Розхвалене у всіх форумах-путівниках місто Порто до Соль – невеличке селище на морі з кількома рибними ресторанчиками. Місцеві рибалки саме у цей час приходять у село з денним уловом, тут же все чистять, патрають, продають.
Фабрика грогі, т.т. рому, на жаль, сьогодні виявляється зачиненою, проте не жалкуємо: по дорозі до Тропікани роздивляємось буденне життя кабовердійців. Загороди для кізочок і курочок, часом зустрічаються корівки і свинки на випасі. На лицях місцевого населення - ніякої журби, лише усмішка і задоволення від життя.
Навіть ось ця місцева немолода чорна красуня, що змогла вибрати час і відірватись від домашніх турбот заради океанічного купання. А що вода неглибока, то не забувайте, що це ж Атлантика і пасат ТАКІ хвилі на берег накочує!! Чималенькі. Тому й купатись у відкритому океані небезпечно, тим більше людям не дуже молодого віку.
А отак посидіти не бережку, поливаючи себе прозорою солоною водою і тихенько щось наспівуючи собі під носа можна! І вельми приємно, бо ми потихеньку спостерігали за купальницею не менше години. Вона була щаслива!!
Острів нас справді вразив своєю різноманітністю, здається, це найбільш різноманітний острів, який ми будь-коли бачили.
Ніколи більше після подорожі по Кабо Верде я не зможу сказати про наші землі "такий поганий ґрунт на ділянці / в селі / біля будинку, що там нічого не росте", як це часто чую від дачників. У порівнянні з Кабо Верде будь-який най-найбідніший ґрунт нашої країни - це просто рай! А вони ж на ньому примудряються вирощувати батат, кабачки, цибулю, моркву і навіть зелень!
Повернулись на Сан-Вісент лиш навечір. А в марині - вечірка з нагоди завтрашнього старту регати. Святково вбрані (наскільки дозволяє клімат) члени команд, пиво, ром, регіт, обнімання, сперечання, вихваляння, знову обнімання. І тут, несподівано, весь цей гамір заглушили барабани. Багато барабанів! Це місцевий сен-вісенський клуб юних барабанників прийшов привітати учасників регати. Найменшому барабаннику, мабуть, і п'яти років ще нема. Але ж як вони грають! Це щось неймовірне! Барабанники поволі пройшлись по молу. Керівник гурту йшов попереду, диригуючи усім цим дійством всього лиш однією рукою у білій рукавичці.
Злітала вгору біла рукавичка в темряві ночі, з двома, трьома чи чотирма пальцями, даючи зрозумілий лише членам команди сигнал - і ритм змінювався. Злагоджено, одностайно, ладно.
А які натхненні й щасливі обличчя були у дітей!
Середа, 19 листопада.
Сьогодні – день старту перегонів ARC: Grand Canaria - Sao Vicence - Santa Lucia. Хочемо побачити вихід яхт з нашої марини, мабуть це буде красиве видовище. А надалі спробуємо взяти таксі й оглянути острів.
А ще ж треба ознайомитись з місцевими аперитивами! За ці дні ми спробували місцеве рожеве з острова Фого – дуже пристойно.
На жаль, старту регати ми так і не змогли дочекатись. Обіцяли на 12, але й у 12:39 навіть лінії старту не були зроблено. Вирішили не чекати.
Проїхались по острову. В порівнянні з Santo Antao – це просто голий вулканічний острівець. Намагались скупатись в бухті Baia de Gatas (бухта котів): в тому місці, де купатись можна – води по пояс, а далі – відгороджено каменюками від океанських хвиль.
Praia Grande – величезний дикий пляж; океанські хвилі розганяються з півночі і накочують одна за одною...
Повертаємось в марину – порожня! Тобто яхт 20-30 стоять, але в порівнянні з тим, що було тут ці 2 дні перед перегонами ARC...
На вечір нарешті змогли підключитись до Інтернету. Бо поки в марині стояли ARC-івські яхти, Інтернет "ліг". Ясно, що кожен капітан яхти перед виходом намагався подивись прогноз на найближчі дні...
Отримали листи з України. А крім того – повідомлення від авіаліній Кабо Верде про те, що наш завтрашній рейс з Сан Вісенту до Салу переноситься з 17.40 на 9.20! Твою шкертика душу в брашпіль! Так, усі попереджали про те, що можливі зміни розкладу поромів і літаків між островами, але такого ми просто не уявляли! Ну, а якби ми розраховували у цей день, четвер, зранку лише приходити на Сан Вісенте з тим щоб ввечері летіти на Сал? І що, отримали б ми отаке повідомлення десь в океані, на підході до Сан Вісенте?! Але, для повноти ефекту через три години отримали нового листа: рейс таки завтра, але вже об 11:20. На наш лемент місцеві зреагували спокійно: мабуть екіпажу не хотілось вставати дуже рано, ну й перенесли ще раз. Африка, самі розумієте… Ну що ж, розумно, погодились ми. І вирішили не паритись і не змінювати зараз час для водія – а бува до вечора Кабовердійські Авіалінії придумають ще якесь рішення, ще зручніше для всіх...
Добре, що сьогодні зранку вже встигли попередньо зібратись, так що зараз можемо спокійно продовжувати ознайомлення з місцевими напоями, бо ще трохи залишилось обов'язкового: місцевий ponche, і ще якийсь місцевий напій, десь щось читали, треба перевірити себе.
З іншого боку, є й перевага: раніше прилетимо на Сал – зможемо ще й цей острів оглянути.
Четвер, 20 листопада.
Зранку розшукали таксиста Джона, з яким звели дружбу, він нас возив по острову Сан-Вінсенте, допомагав у деяких справах. Повідомили його (сумішшю італійської, англійської і на мигах), що авіакомпанія знову перенесла наш рейс, а він вже чекав на нас біля марини, довелось його розстроїти і попросити під’їхати ще раз через кілька годин. Жодної реакції, жодного обурення чи чогось іншого він не виявив. Ну пізніше, так пізніше… А коли він все ж таки приїхав за нами і нашим багажем аби відвезти до аеропорту (імені Цезарії Евори, щоб ви не сумнівались!), і ми подарували йому кілька величезних пакунків з консервами, крупами, іншими продуктами й водою, все що в нас залишились після переходу – знову ніякої радості, чи навіть посмішки, просто сказав «Thank you!». Але веселий його настрій і вогники в очах не зникали ні тоді, ні зараз. Він таки дійсно був щасливим.
Для того, щоб пройнятися місцевою філософією достатньо звернути увагу на те, що багато хто з аборигенів носить майки з написом «Don’t worry, be happy!», тобто «Розслабся – не парся!». Або ж можна принагідно процитувати рядок з однієї популярної радянської бардівської пісні «Приходя не радуйся, уходя не плачь…». Тобто, зеленомисці з задоволенням і радістю сприймають будь-які прояви життя. Така собі дуже оптимістична стоїчеська філософія. І цього нам, українцям, у них варто навчитися! Бо у нас або «Слава!» або «Ганьба!»… Третього не маємо.
Тепер - урочистий спуск прапору з нашого надійного "El Intrepido", і - гайда в аеропорт!
Посадка в літак в аеропорту імені Цезарії Евори - це як давним-давно у дитинстві: пасажири просто проходять на злітну смугу, йдуть вервечкою до літака, піднімаються, займають свої місця. Ніяких тобі пересторог, зайвих умовностей. Усім зручно, всі задоволені.
Вилетіли з Сан Вісента таки "десь годинці об 11 плюс-мінус" і на Сал прилетіли вчасно. І таки так, усім зручно: і рано не вставати, і на Салі достатньо часу. Оце й є життя за кабовердійським девізом "Розслабся! Не парся!"
Більш того, аби прилетіли на Сал раніше, то там би не було чого робити цілий день! Бо острів виявився плаский як долоня (ну, є два невеличкі горбочки від вулканів на півночі) і зовсім не обжитий місцевим населенням. Чиста тобі пустеля (недаремно ж називається Sal, т.т."сіль, соляний"). Найпласкіший з усіх островів Кабо Верде, а також найдавніший острів архіпелагу, цей острів у наші дні по праву може називатись "майже рукотворним": всі необхідні для життя ресурси завозяться сюди по морю. Острів не може похвалитися буйною рослинністю і родючим ґрунтом, на ньому нема джерел води. Тому місцевого населення тут теж не було. Усе, чим багатий Сал - це пісок і прекрасна вітряна погода цілий рік. Тому на острів були завезені вода, люди, будівельні матеріали, побудовано неабияку інфраструктуру для туристів. Одне слово – повний набір для відпочивальників. Тепер - це рай для сьорфінгістів, кайтерів, дайверів та інших екстремалів. І просто любителів посмажитись на сонці.
Як добре, що ми побували спочатку на Сан Вісенті і Санта Антао і побачили справжнє життя кабовердійців. Бо на Салі цього практично нема: усе окуповане європейськими туристами, усе крутиться навколо їхніх потреб... Тут і чудові сувеніри в численних ятках, і смачна їжа в ресторанах, виступи місцевих барабанників і виконавців морни, проте як це все відрізняється від того, що ми бачили на Сен Вісенті! Приблизно як балет "Грек Зорба" від народних грецьких танців.
Місцеве населення тут використовується або як обслуговчий персонал для готелів і резортів, або як постачальники морепродуктів до столу тих же туристів.
Проте, саме у цьому "туристичному раю" ми знайшли те, заради чого, власне, і проперли 800 з гаком миль через океан: справжня кабовердійська пісня! Так, у провулочку, навпроти прибазарного ресторанчику, сиділи двоє гітаристів. Спочатку лише грали, і це було, як сказав Сашко "Цезарія Евора в музиці". А коли старший з них ще й заспівав! Фантастика!!! Причому настільки класно, що не тільки місцеві, але й німецько-скандинавські туристи, що проходять по вуличці, все забувають і присідають за столики. Співали і грали на гітарах практично без перерв майже до 22:30!
Ми просиділи в ресторанчику аж до закриття, незважаючи на москітів, підспівуючи і відбиваючи ритм на столику і не могли наслухатись. Ми для цього й шли сюди!!!
А під фінальну "Oi Cabo Verde, terra ‘stimada" Оксана вже навіть присолювала свій мохіто сльозою...
Так, саме бажання побачити країну, про яку так натхненно співала Цезарія Евора, було першопричиною нашого рішення йти сюди з Канар, наявність у Альборана саме такого one-way маршруту лише підштовхнула. Саме її ми слухали, готуючись до переходу, прораховуючи і прокладаючи маршрут. Саме вона тримала нас в океані, коли в животі усе перекидалось і йшло в зворотному напрямку, а в голові набридливо крутилось: "Ну і заради чого я оце тут, посеред океану?!!". Так, заради того, щоб побачити і почути!
І коли наступного дня, під’їжджаючи до аеропорту в таксувці заспівала Цезарія про Cabo Verde ми вже й не здивувались: а як же могло бути інакше?!..
P.S. Мабуть, надалі треба бути обережними з такою любов'ю до музики. Бо є ще улюблений Антоніо Жобім і є one-way маршрут з Канар до Кариб :-)