ВЗИМКУ ІТАЛІЯ ПАХНЕ ДИМОМ
(Новорічна подорож)

Це не щоденник чи опис нашої зимової передріздвяної подорожі, а скоріше просто дорожні нотатки, точніше нариси, які ми потім вже вдома трохи відредагували. Цього разу ми не вели журнал і не фіксували кілометраж або час в дорозі – все ж таки різдвяні свята і ніхто нікуди не поспішав.

Четвер, 26 грудня

     Переліт разом з WIZZAIR до Тревізо пройшов вдало, долетіли без затримок і, запхнувши свою валізу в прокатного маленького Fiat-500, під проливним дощем покотили на Тосканщину. Дощ то посилювався, то зменшувався, але коли приїхали у своє село (точніше, саме село - під горою, а наше непоказне Castello Buggiano XVI сторіччя стоїть на горбочку), то дощ саме лупив. Покинули машину під помаранчевими деревами і з усіма своїми лантухами подряпались круто нагору до входу у свою Villa Sermolli (www.villa-sermolli.com), яка веде свою історію з того ж самого сторіччя.

     Поселились. Нічого собі! Наша кімната уся розписана фресками, але значно більш сучасними, хоча й стилізованими, і стіни, і стеля! Нарешті, можна уявити, як же їм жилось отим італійським noblesse. Після реконструкцій у всій віллі нараховується більш ніж 50 кімнат, включно кухні, винні підвали, салон і т.і., які з’єднуються між собою просто середньовічними довгими сходами-переходами. Одразу відчувається стара школа.  Як завжди в таких старих будинках –  прохолодно. Вдень батареї не гріють, а вмикаються тільки під вечір - економлять!. Зрозуміли, що сидіти зараз у кімнаті прохолодно і треба йти шукати обігріву. Знайшли малюпусенький сільський барчик, в ньому двоє: дідусь-власник і дідусь-відвідувач. Попросили "щось зігрітись" і нам – о чудо! – відразу було зроблено наш улюблений punc'al mandarino (мандариновий пунш).  Нам його колись давно Пьєрлуїджі показав, з того часу завжди ним гріємось.
     Поки гуляли по нашому пагорбу дощик потроху вщух, тільки туманом почало все поступово затягуватись.

     Господарі дозволити нам (а ми у віллі були практично самі!) користуватись самостійно винним погребом, кухнею і великим каміном в салоні. Затопили камін, підшукали правильну пляшку винця, сіли під ялинкою і чудово провели залишок дня, потягуючи густе, ароматне червоне тосканське, підкидаючи дрова в вогонь, спостерігаючи за туманом, що поступово поглинав всю долину, тихенько розмовляючи та граючи в антикварні мармурові шахи. Італія!..

     Вечеряли в єдиному на нашому пагорбі ресторанчику-піццерії San Elena, приємний хазяїн запропонував типове тосканське меню і домашнє вино – ми погодились.
     Додому повертались зігріті і задоволені, вдихаючи прохолодне нічне повітря з присмаком диму – містяни надвечір прогрівали свої будиночки.
     Взимку уся Італія пахне димом, оскільки переважна більшість італійців обігріває свої будиночки дровами. Газове опалення – це задороге задоволення (питання: то що дала італійцям дружба Берлусконі з Путіним?). Проте й дровця використовуються дуже економно. Тому, зупиняючись взимку чи ранньої весни в італійських В&В (а також віллах, у друзів і т.д.), маєте бути готові до постійного холоду, бо, як виявилось, прислів’я «скільки тієї зими» - не лише наше. Те ж саме можна почути і від італійських господарів: «вже скоро стане тепліше. Можна нагрітись у ванній (варіант – під душем) і швиденько добігти до ліжка. Та й корисно це для здоров’я». Воно-то корисно, але часом все ж таки трохи не комфортно.

Тоскана

П’ятниця, 27 грудня.
     Зранку прокинулись в нашій розмальованій кімнаті. Внизу такий казковий туман лежить, а у нас на горбочку - сонце! Так красиво! І запах димку залишився ще зночі…

     Поступово там, внизу, туман розсмоктується, ми вбираємось до сніданку і плануємо куди б сьогодні поїхати.
     Після сніданку сонечко стало зовсім теплим, вийшли помилуватись краєвидом на величезну терасу і з подивом знайшли, що вся вона обсаджена лимонними деревами, вкритими плодами. Що то за насолода: зранку зірвати маленький жовтий фрукт (між іншим, зовсім не кислий, скоріш солодкуватий) і з’їсти його повністю, з цедрою і ароматом, на повні груди вдихаючи свіже пахуче гірське повітря! Італія!.. Як же ми тебе любимо!
     Вдень вирішили проїхатись за вином до кількох винних господарств, які вже давненько облюбували. Не поспішаючи проїхали майже через усю Тосканщину – вона така різноманітна. Передноворічні дні, дороги вільні, тож їхали не поспішаючи. Погода була незимова, надвечір сонечко давало таке тепле, червонувате освітлення пагорбів, починали підніматись дими з хаток ...
     Повертаючись до свого кастелло намагались знайти ще якийсь ресторан в окрузі (щоб двічі не ходити в один і той самий), але виявилось, що усі зачинені, не працюють у цей сезон і взагалі - криза тут у них. Тому знову пішли до Святої Олени і не пожалкували! Цього разу знову взяли піцу (вона тут неймовірно смачна, навіть просто з овочами: помідор, цукіні, моцарела) , ньйокі з соусом із горгонзоли, прошуто і цукіні (надзвичайно ніжне) і равіолі з соусом песто, але песто місцевого рецепту: не лише базілік і піноліо, а ще й чебрець, чебрець, цибулька зелена, орегано. Ну, і по чарочці ароматної граппи на десерт!

 

Субота, 28 грудня
     Сьогодні зранку міняємо дислокацію – переїжджаємо з нашої гори на сусідню (10 км) у село Montecarlo.

     По дорозі продовжили свято наїдання: завернули до містечка San Miniato, яке славиться своїми трюфелями, передусім білими. А зараз же саме сезон трюфелів! І у магазинчиках повно цих грибів як натуральних, так і виробів з них. Від їхнього аромату голова паморочиться і слина котиться. А їх же ще й всюди їдять!! Ну як це можна витримати?  

     Пройшлися вуличками, взяли по бокалу червоного і по порції смажених яєць (вважається найкращим поєднанням з трюфелями): одні з чорним трюфелем, одні - з білим, щоб порівняти. Смачно і те, і те,  кожне по-своєму. Щастя все ж таки є!

     Надвечір нарешті дісталися свого маленького пропахлого димком Montecarlo (зовсім не те Монте Карло, де усі нуворші наші тусуються), у той самий В&В (www.anticadimorapatrizia.it), в якому були років 3 тому. Господарі В&В за цей час змінились, а от кімната нам досталась та ж сама! Ще приємна новина –  у фойє стоїть кабінетний рояль з розкритою партитурою Nessun dorma (Ніхто не спить) Пуччіні. І заспівати приємно (жарт, хоча Сашко вітаючись з Alessandro і проспівав перші рядки) і нагадування, що  Лукка, рідне місто маестро, зовсім поруч.
     У цьому селі теж мають бути трюфелі, принаймні три роки тому їх було багато, так що увечері продовжимо...

Неділя, 29 грудня

     Вчора обійшли село, виявили, що ресторанів тут не так вже й багато, є  одна тратторія, одна остерія, один ресторан, одна піцерія і 3 енотеки. Ну, є звичайно і церква. Довідка: в верхній (старій) частині села мешкає 305 (триста п’ять!) чоловік…

     Одностайно вирішили, що за меню й інтер'єром нам підходить лише тратторія, усе інше - занадто пафосне, нам таке не цікаво. Замовили на вечір столик у тратторії, але до 7 вечора (коли в Італії відкриваються ресторани) залишалось ще години півтори.
     Тож вирішили не гаяти часу і зайти в енотеку випити по бокалу білого вина Il Conte Bianco, що виробляється неподалік від нас. З трьох енотек обрали якраз ту, що поруч з тратторією, стінка в стінку. Розміром енотека – не більше 13-15  м.кв., столиків на 5, вона так і називається La Рiccola Еnoteca (Маленька енотека).Замовили того самого Білого графа, знайомого нам вже давно, років 5. Господар налив нам, хлюпнув і собі в стаканчик зі словами: «Так, добрий вибір, дуже хороше місцеве біле, витримане, але я вже забув його смак – давно пив…»
 

     Ну, і подаючи нам вино, запропонував щось типу "можемо подати закусочки" (для позначення "закуска під вино" в італійській мові є багато слів, ми твердо знали лише одне, але воно, здається, вживається на півночі. Інші можемо впізнати, а деяких взагалі не чули).  І відразу поставив нам маленькі мисочки з гострим супом-пюре з гарбуза з грінками, за хвильку приніс ще по мисочці оливків і чіпсів - ну, стандартні закуски під вино. Ще за хвилину - стопку смаженого тосканського хліба і мисочку з песто (запитали з чого, сказав - з цукіні), потім з'явилась тарілочка з маленькими заварними тістечками, але не з солодким кремом, а з вареним прошуто із соусом на кшталт майонезу з травами. Такого ми не чекали аж ніяк! А коли після цього він з'явився перед нами ще й з тацею із шматочками піцци з сиром (pizzetta), очі у нас, мабуть, просто полізли на лоба, бо господар запевнив що це вже найостанніша закуска… Ясно, що бокали білого у нас скоро спорожніли, а закуска ще залишалась... Ну, ми просто були вимушені замовити ще по бокалу місцевого червоного. Атмосфера у Маленькій енотеці панувала просто домашня (субота ж): люди пили, жартували, посміхались і раділи життю на повну! Ну, і ми з ними.

     А там вже й час для вечері підійшов і ми плавно перемістились у сусідню тратторію. Звичайно, запланованого bisteca fiorentina (біфстейк по-флорентійськи) ми вже не змогли б осилити, тому замовили дещо трохи легше: на антипасту - одну на двох запіканочку з білим соусом із трюфелів, а на головне - місцеві варенички під соусом із тельбухів, і такий же місцевий суп-рагу з рубця і тельбушків. Дуже смачно!!!
     Потім зробили вигляд, що прогулялись по селу після вечері (пройшли не напряму до нашого В&В, а обійшли через центр, тобто на 30 кроків довше).
     В кімнаті було не просто тепло – жарко!! Відкрили віконце і тут з’ясувалось, що на сусідній вежі (напроти нас через вулицю) кожну годину, всю ніч, дзвін чесно відбиває час… Тут ми й пригадали партитуру з Nessun dorma на роялі внизу… Так от що вони мали на увазі! Лежимо. Не спимо. Дихаємо свіжим повітрям з легким ароматом димку… Не запам’ятались лише 5 ударів годинника – мабуть-таки вдалось заснути міцніше.
     Сьогодні збираємось до Лукки, може там ще буде різдвяний, або ж новорічний базарчик.


Все ще неділя, 29 грудня.
     Вночі йшов дощик, вдень теж трохи хмарилось. Поїхали в Лукку. Страшенно поталанило – знайшли безкоштовну паркову просто біля воріт старого міста!  В місті сподівались натрапити на новорічний базар і таки знайшли його на центральній площі, але це був не справжній різдвяний базар, а його жалюгідна тінь: суцільні ятки з сіндзянськими шарфиками, гуанджоуськіми шапками й дешевими окулярами, де продавцями або китайці, або індуси (ще й музичку свою крутять). Із "їстівних" яток - лише солодощі. Фе-е-е!
  

   Нанюхались цієї солодкої гидоти – і просто вимушені були піти десь випити і перекусити, аби перебити приторний присмак, який засів у ніздрях.

     В першій тратторії не вдалось,  усе було вже переповнене (вчора в San Miniato ми були першими обідніми відвідувачами, а за нами протягом 10 хвилин заповнився увесь заклад. До речі, навмисно підрахували: відвідувачів було 20 чоловік - обслуговувала 1 офіціантка. Питання: скільки офіціанток було б в українському кафе, навіть не тратторії, на таку ж кількість відвідувачів?).  

     Пощастило в наступній тратторії. З огляду на трюфельний сезон в Тосканщині і на те, що завтра вже їдемо звідси на Лігурійське узбережжя, де трюфелів не буде, замовили все з tartufo: тартар (сирий фарш) з tartufo, картопляні ньйоккі з tartufo і тальятелле з tartufo. Усе надзвичайно смачно, але тепер у роті тримався вже присмак трюфелів, аж допоки не випили вже у себе в Montecarlo пончо мандаріно.

    На вечерю все ж таки зібралися з силами і замовили у вчорашній тратторії bifsteca fiorentina з кров’ю - знову таки з огляду на те, що поїдемо з Тосканщини і на Лігурійщині вже такого не знайдемо. Як завжди, bifsteca була фантастично смачна (хоча, думаю, багато хто назвав би її просто "сирою"), проте Оксанині сили раптово скінчились вже на 4-5 шматочку. І як не намагалась, більше з'їсти вже не змогла. Добре, хоч Сашко героїчно і з прицмокуванням під'їв майже все!

     Прогулялись навкруги села перед сном, ситі і вдоволені вляглись. . .

     І тут сон пройшов не від бемкання дзвіниці (тої, що від нас через вулицю), а саме через його відсутність! Чекали, чекали, а воно не бемкає! Уже ж одинадцята година - і нічого! І випити не було вже де…

      От і пишемо зараз ці дорожні нариси, бо якось не спиться без дзвонів…

     Nessun dorma…

     Італія...

Понеділок, 30 грудня.
     Завжди говоріть з людьми - дізнаєтесь багато нового. Так, Alessandro, новий господар нашого В&В у Монтекарло, ще в перший день згадав про якусь Garfagnana (Гарфаньяна) - регіон на північ від Лукки. Надалі з'ясувалось, що це невелика гориста місцина в Апуанських Альпах (виявляється є й такі), де, згідно слів Alessandro, мало що змінилось за останні десятиріччя, де й досі у маленьких селах життя тече традиційно і неспішно. Дорогою з Монтекарло до Лігурійської Рів'єри вирішили туди зазирнути, дуже цікаво було поглянути: що ж для італійців, які буденно живуть у кастелло і кам'яницях XV-XVI сторічч, означає "старовинна".
     Насправді, чутки про індустріальну недоторканість Гарфаньяни виявились трохи перебільшеними, оскільки як мінімум до Bagnia Luca вздовж річечки Serchio тягнулись суцільні паперово-картонні виробництва... Проте вище в гори, вже до Castelnuovo Garfagnana і справді села виглядали сіро-кам'янисто.
     Та найприємнішою знахідкою цієї умовної подорожі у минуле стала тратторія на під’їзді до Bagnia Luca, біля мосту Ponte della Maddalena. Міст настільки незвичайний, що не зупинитись біля нього просто неможливо. А зупиняєшся - відразу помічаєш невеличку тратторію Del Diablo. Хоча в гори ми піднялись ще не так високо, проте температура тут таки впала порівняно з долиною, отож холод і бажання пропустити стаканчик невідворотно спрямували нас у тратторію. До 2 бокалів червоного нам запропонували в якості stuzzuchino (це оте чарівне слово «закуски до вина», яке після Маленької Енотеки в Монтекарло ми вивчили) нарізку з ковбас домашнього виробництва, бо виявилось ще це не просто тратторія, а ще й сімейна (вже майже чотири покоління!!) norcineria (ковбасня), що працює з 1945 року.

     Обслуговують подорожніх чоловік з дружиною, син та його приятель. Першу з ковбас ми змогли вгадати майже миттєво: з фенхелем! Справді, з фенхелем, підтвердив господар, але не простий фенхель, а finocchio selvatico, тобто дикий, лісовий фенхель. І наче у винагороду за нашу ерудицію, приніс ще нарізочку - цього разу салямі з трюфелями: неймовірний аромат і казково-витончений смак!

     В цій тратторії навіть улюблена Сашкова мортаделла була найсмачнішою з тих, що коли-інде їли…
     Але найбільше вражав не смак ковбас, а якійсь надприродний дух поваги, любові і приязні, що просто-таки насичував всю тратторію Del Diablo. І ця любов йшла від напрочуд дбайливих і лагідних відносин між усіма членами цієї родини… Ми просто купалися у тій розкоші добрих почуттів, що зігрівала краще ніж вино і світила тепліше ніж тосканське зимове сонечко! Там ми збагнули що то значить «грітись біля чужого вогнища»…
     На наше питання, чому ж тратторія називається Del Diablo привітна господиня розповіла легенду про дивної архітектури міст. «Давним-давно люди, що жили по обидва береги річки Serchio, ніяк не могли збудувати міст. І тоді з'явився диявол, який запропонував побудувати його за одну ніч, проте з однією умовою: перша жива душа, що пройде цим містком, буде належати йому. Люди погодились (адже ми, італійці, хитруни, - посміхнулась господиня), в одну ніч з'явився міст неймовірної конструкції (помилуватись ним і досі приїжджають звідусіль). А першим по цьому мосту люди пустили. . . цуцика!»

     Отакі вони вигадливі, ці гарфаньянці!
     Звичайно, перекусивши таких смаколиків, ми не могли не купити ковбасок ще й додому!

Лігурійська Рів'єра. Sestri Levante.

     Невелике прибережне лігурійське містечко з двома зручними бухтами по обидва боки півострова, з центральною вулицею з магазинчиками і вервечкою тратторій-остерій-ресторанчиків вздовж набережної.

     Наш В&В розмістився у типовому лігурійському будинку, вузькому і високому, що й досі належить родинні знаних колекціонерів Traversaro. В ньому довго жила відома художниця Dina Bellotti, яка була персональним живописцем при двох папах: Павлі VI та Івані Павлі II. Поруч з будинком В&В (www.dimoradellatorre.it) – маленька площа,  що носить її ім’я, а всередині помешкання усі стіни трьох поверхів просто завішені картинами Беллотті чи картинами з родинних колекцій. Можете не вірити, але навіть у нашій ванній кімнаті висила велика мозаїка за підписом пані Bellotti…
     Зараз на першому поверсі будинку офіс (це архітектурна майстерня нового власника Андреа), а далі три поверхи вгору і на кожному - всього по одній кімнаті.   

     Оскільки місця для сніданку в будинку не вдалось знайти, то каву та до кави кожен був вільний брати собі у номер з маленького безкоштовного буфету.

    Ми швидко зметикували, що замість тих стандартних магазинних солодощів і кави-чаю, ми значно з більшим задоволенням будемо снідати у фокачерії неподалік, адже різноманіття фокачча, що випікаються просто тут, у пічці, таке, що вистачить на кілька днів: сьогодні беремо фокачча з песто і фокачча з цибулею (обидві - виключно лігурійський спеціалітет), завтра - з оливками і з розмаріном, післязавтра - з сиром рекко і з цибулею та помідорами. А ще ж є безліч солодких фоккач!

     Ще один лігурійський спеціалітет, який випікають у фокаччеріях або піццеріях, але лише після 4 вечора - farinata, такий тонесенький млинець-хлібець з кукурудзяного борошна. Чому лише після 4 вечора? Не знаємо, але припускаємо, що з тієї ж причини, чому каппучіно п'ють до 10 ранку. Сила традицій…

Вівторок, 31 грудня.
     Заклад для святкування Нового Року обирали серед кількох тратторій, рекомендованих господарями нашого В&В. І таки з вибором не помилились. Новорічне меню у La cantina del polpo було не a la carte, а так би мовити фіксованим і складалось з 3 закусок, 2 primi piatti, 2 secondi piatti і солодкого. Навіть не думали, що осилимо увесь перелік страв, але коли почали подавати... кожна страва - неповторно смачна, неможливо утриматись, щоб не з'їсти! Морський гребінець з мусом з топінамбуру і цибулею-гляссе; запіканка з креветок; лігурійська паста з соусом з трав; риба, запечена в хрусткій картопляній обкладинці; сієнська свинина з соусом; семіфредо (місцеве морозиво) з каштановим гляссе і ванільним мусом.... Та що там казати, навіть хліб з горіхами, але випечений у печі на дровах, був неперевершений! Viva Italia!!
     Між іншим, потім ми збагнули, що якби новорічне меню було б не фіксованим, а так би мовити «під замовлення», то шеф-кухар не зміг би так точно все розрахувати і був би вимушеним або закупати дешевші продукти, або ж не так «вкладатись» у кожну зі страв. І тому фінальні оплески всієї зали шефу були цілком щиросердними і бурхливими.
     Ну, і сама новорічна атмосфера! Наче всі сиділи окремими компаніями за окремими столиками, але все одно всі були разом, чому сприяло невимушене і чудове обслуговування. Офіціанти, молоді дівчата і хлопці, працювали швидко, ставились до всіх надзвичайно приязно. І все це чудо раптом закінчилось вже після першої години, коли народ потягнувся на море дивитись фейерверки чи на центральну площу на дискотеку.

Середа, 1 січня
     Навіть взимку Портофіно не втрачає своєї привабливості. До того ж, зараз він став неочікувано дешевим. Під’їжджаючи, ми закладались скільки тут буде коштувати punch'al mandarino. Якщо в Castello Buggiano у дідуся в барі воно коштувало 4 євро (за 2 чашки), у Montecarlo - 5, в Sestri Levante 10, то в Портофіно ми очікували не менше від 24 євро. І помилились! Всього лиш 14, причому стакани тут були насправді великі.

     Та й парковка в самому Портофіно цієї зими дещо подешевшала: 5.50 за годину, 14 - за 3 години, а не те що колись по 8 євро за годину без різниці як довго стоїш.

     В бухті Портофіно ми познайомились з італійськими яхтсменами, що стояли тут же, в марині (яхта практично розміру нашої, 32 фути), вони прийшли сюди вп'ятьох з узбережжя біля Fiorenza) і здивували, розказавши що стоянка для такої яхти в низький сезон на молі взагалі безкоштовна (ну, вода-електрика окремо). Добре таки, що наші пацани не мають інтересу до Портофіно! А він, в перший день року, був тихий і лагідний, практично без туристів.

І навіть легенька мрячка, така типова для морських узбереж, приємно пом’якшувала зимовий краєвид і теракотові фарби будинків. І димком потягувало… Життя – чудова штука, якщо сидячи на центральній площі, на яку накочуються лагідні хвилі, п’єш гарячий punch'al mandarino, слухаєш спокійні, з гумором теревені місцевих і абсолютно нікуди не поспішаєш!!! Італія…

П'ємонт

Четвер, 02 січня
    На узбережжі в Sestri Levante зночі задощило, проте поки надвечір доїхали до П'ємонту дощ скінчився, а от температура помітно впала - всього 2 градуси дуже умовного тепла. Проте сонячно!
    Зупинились як завжди у Паоло і Кьяри, ми вже вчетверте в цьому В&В Casina Sant Eufemia в маленькому хуторку на П'ємонтських пагорбах, з фантастичною панорамою на Альпи.

     Цього разу, щоб зекономити на опаленні тієї частини будинку, де розміщений В&В (гостей не було), господарі запропонували нам оселитись в їх власній гостьовій кімнаті на хазяйській половині, з усіма приватними зручностями. Після нас прибула ще одна сімейна пара давніх приятелів-постояльців з-під Мілану, і ми вшістьох на «господській» кухні (тут найтепліше) за пляшечкою Nebiolo 2008 року виробництва Паоло і Кьяра та дощечкою stuzzichino (закуски, пом’ятаєте?) протеревенили пару годин про урожай цього року і прогнози на вино; про політичну ситуацію в наших країнах; про Майдан; про подорожі вже здійснені і плановані і, звичайно ж, про кухню... Скажіть, в якому 5-зірковому готелі ви отак зможете поспілкуватись?
     Шкода, що у Кьяри не залишилось достатньо соусу табаско і не знайшлось на кухні стебелець селери, бо ми привезли чергову порцію горілки для bloody mary. Вирішили, що докупимо необхідне і завтра таки зробимо.

 

П'ятниця, 03 січня
     "Перші квіти цього року зацвіли!", - сказав, заходячи зранку знадвору батько Кьяри. "Які квіти?" - не зрозуміли ми. "Nocioli (ліщина): чоловічі квітки вже зацвіли, а жіночі розпустяться трохи згодом". І справді, усі північні схили пагорбів Ланге засаджені деревцями ліщини, у той час як південні - виноградом.
     Різницю між просто ліщиною звичайно і місцевою, п'ємонтською, Оксана відчула за сніданком, коли Кьяра подала торт з nocioli, випечений знайомою синьйорою з сусіднього хуторця. Їй здалось, що раніше вона не їла ліщини (взагалі-то це майже правда, бо саме ліщину Оксана не дуже полюбляє), настільки цей смак і аромат відрізнявся від усього того, що вона до цього сприймала як ліщину. Це як коли ти після радянських часів вперше куштуєш справжній рислінг і розумієш, що він не має абсолютно ніякого відношення до тієї рідини з однойменною назвою, яку ти раніше пив. Подумалось, що добре, що ми не приперли "Вечірній Київ", порівняння було б точно не нашу користь...
    За сніданком мова зайшла про те, чому місцева фокачча відрізняється від лігурійської, а місцевий сорт пасти tajarin від тих же тальятеллі і т.і. На думку Паоло, при незмінності рецептів та інгредієнтів, різницю у якості надає вода. Так, вода яка використовується при приготуванні страв, продуктів, товарів.
     Як приклад, він навів історію з міланським кашеміром. Як це часто буває з якісними і популярними товарами, кмітливі китайці спробували було повністю скопіювати кашемірові вироби міланських дизайнерів. Начебто усе вдалось: вовна, рецептура, барвники, лекала. Але навіть при усій китайській дешевизні, товар продавався погано: ну, не таке воно й усе! Довго думали у чому ж секрет і дійшли висновку – у воді. Так, у якості тієї води, яка використовується (промивання, вимочування) для виробництва кашеміру. Отак і з продуктами: наче й борошно те ж саме, і дріжджі, і розмарін, і оливкова олія - а виходить трохи не те, навіть ми, не італійці, це помічаємо.
     І як відмітив Паоло, на наше щастя чи на наше нещастя, в Італії досі кожен регіон має свою неповторну кухню, а місцеві продукти і вино можна купити лише там, де вони виробляються.
     Нам здається, це на щастя! Приємно приїхати в лукканску частину тосканщини і знати, що ти тут знайдеш по справжньому смачні страви з трюфелями, а біля Ліворно у тебе в голові запаморочиться від дарів моря по-ліворнійські, а на пьємонтщині... список можна б було подовжувати й подовжувати.

     На вечерю, попередили Паоло і Кьяра, сьогодні запрошують вони, готується щось дуже спеціальне. Ну, ми теж вирішили до обіцяної bloody mary та двох привезених горілок підібрати за можливості більш-менш підходящі закуски. Вдалось купити темний хліб і сало. Попри усталену думку, що сало їдять в Європі лише українці, ми давно вже виявили, що на півночі Італії його їдять практично скрізь: і в Тоскані, і в П'ємонті, і в Ломбардії. Звичайно, lardo collonato не таке свіже, як наше, його витримують від 3-4 днів і більше, проте для гарячих бутербродів воно підходить якнайкраще

     Отож, на аперитив Сашко зробив гарячі бутерброди з салом та бутерброди з анчоусами і каперсами (які мали символізувати собою тюльку з цибулею, але оскільки після сирої цибулі вино сприймається гірше, то вирішено було її замінити на каперси). Спочатку випили по стопці "Хуторка", а потім bloody mari під селерку. Горілка і закуска мали неймовірний успіх в компанії!

     На основну страву Кьяра приготувала, як і обіцяла, вареного capone - кастрованого півника. Чому кастрованого? Виявляється, в регіоні досить поширений такий спосіб вирощування домашніх тварин: є кастровані і не кастровані півники, бики, кабани. І вони, як запевнили Паоло і Кьяра, відрізняться за смаком. І справді, півник був - як колись у дитинстві: зі смаком справжнього півника, з м'ясистою жовтою шкірочкою.
     А на бульйоні від півника були зварені равіолі, знову ж таки майже як у дитинстві  - пельмені з бульйончиком!
     До десерту господарі запропонували лікер з ginepra. Слово незнайоме, інтуїтивно розуміємо, що якась травичка, але без перекладача під рукою зрозуміти важко.

.

     Добре, що Мілена, яка виросла у Франції, змогла пригадати, що ця трава називається ще artemisia! Хоч щось з університетського курсу ботаніки таки ще залишилось у пам'яті: artemisia artesiana - полин! Насправді, аби ж не чекали пояснень і відсьорбнули цього лікеру, то й без французького перекладу зрозуміли б: аромат гіркого полину, проте не терпкий, а надзвичайно приємний, залишався ще довго на язиці...

Субота, 04 січня.

     Але все на світі закінчується, закінчувалась і наша коротка зимова відпустка. Зранку запакували в валізи накуплене вино і смаколики, розцілувались з друзями і, поринувши в п'ємонтський туман як в молоко, взяли курс під проливним дощем (що став як прологом, так і чудовою кодою нашої подорожі) на аеропорт Бергамо. Кружляючи туманними пьємонтськіми серпантинами знову згадали, що одне з наших улюблених місцевих вин так і зоветься NEBIOLO, або туманне…

    

Arrivederci bella Italia!!! Ще побачимось! Ci vediamo!!!

Мандрівка довжиною в тисячі кілометрів починається з одного кроку

 

© 2023 by Going Places. Proudly created with Wix.com

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now