В ЛАПЛАНДІЮ, ТРИМАТИ НА ПІВНІЧ!
Час: 10 – 26 липня 2009 року.
Маршрут: Київ – Gdansk – Stockholm – Turku – Narvik – Vesterolen – Lofotens – Trondheim – Stockholm – Gdansk – Київ.
Протяжність маршруту – 6808 км.
Північ – це ті самі наркотики. Скуштувавши раз, захворюєш на все життя. І хоч з 2003 року ми не бували в північній частині Скандинавії, проте кожен з нас часом задумливо промовляв, наче перебуваючи у трансі: «А може цим літом ми б змогли поїхати до Норвегії, на Лофотени?». На Лофотенські острови (і ще північніше!) страшенно кортіло, та все якось не складалось. Але ось раптом шанс з’явився і ми, мугикаючи про себе фразу з "Пригод Нільса та диких гусей": «В Лапландію! В Лапландію!», не втрачаючи часу, проклали наш літній маршрут за полярне коло. Їхати було вирішено як і минулого разу - «своїми колесами», максимально використовуючи поромні переправи.
1-2 дні. Київ – Lublin (727 км; 8 годин в дорозі) – Gdansk (584 км; 8 годин в дорозі)
Заночували під Любліном у містечку Krasnystaw у 80 км від кордону в дуже акуратному і недорогому Hotel Staromiejski . Ранком виїхали у Гданськ, звідки й відправлявся пором (www.polferries.pl) до Швеції, точніше у містечко Nynashamn під Стокгольмом.
3-4 дні. Stockholm
Після довгої розлуки наша зустріч зі Стокгольмом була дивовижна, як і саме місто.
Зупинились в невеликому, але по-англійськи затишному Mornington Hotel.
Увечері на четвертий день подорожі завантажились на пором (www.tallinksilja.com) до Турку (Фінляндія) і, поринувши у нереально-білу ніч, попливли через казковий Архіпелаг на інший берег Балтійського моря.
Треба зазначити, що перехід поромом від Швеції до Фінляндії приємно вразив нас своєю незвичною розкішшю. Справа в тому, що купуючи квитки на морські пороми ви завжди маєте вибір: або каюти по борту (дорожче, але з віконцем), або ж – всередині (відповідно без вікон, проте з економією). На Стокгольмсько-Туркський пором пропонувались також каюти по борту, але усі з великим (матримоніальним) ліжком. Вирішили не бути скнарами й забронювали саме таку. Коли ми до неї зайшли, виявилося що не тільки ліжко двоспальне але й вікно також – велике, майже в усю стіну, просто в узголів’ї. Поки що за ним був вид на Стокгольм.
І раптом ми збагнули, що лежачи на цьому розкішному ліжку ми не зможемо дивитись у вікно, спостерігаючи за північною природою! А якщо будемо дивитись у вікно, то аж ніяк не зможемо лежати в ліжку!! Залишалось єдине – стояти усю ніч і дивитись… Це нас ніяк не влаштовувало! Що робити?
Увечері, коли пором у присмерках відійшов від причалу і розпочав свій шлях до Турку, краєвид докорінно змінився. За широким, заповненим блакиттю моря і вечора, вікном повільно й беззвучно пропливали соснові й скелясті острови місцевого Архіпелагу. Подивившись на мапу ми зрозуміли, що курс «нашого» порому прокладено саме повз них майже до берегів Фінляндії. Вирішили тимчасово забути про матримоніальне ліжко і бігцем скочили на верхню палубу. Надалі стояли там обійнявшись, дивлячись, розглядаючи, вглядаючись, дивуючись… Біла ніч. Та ні, не біла – блакитна! І темно-сині острівці пливли повз нас, виникаючи спереду і поволі танучи позаду, розчиняючись у темно-блакитному поєднанні моря і неба. Це просто заворожувало… Пройшла вже майже година нашого медитування, але темрява не наступала. Біла ніч…
Аж тут… ми відчули, що зголодніли (було вже по дев’ятій). А раптом поромний «общепіт» от-от зачиниться?! Невже нам судилося лежати у нашому розкішному ліжку голодними, навіть не дивлячись на Архіпелаг, до ранку?! Але ж острови, ніч, краєвид… Вирішили збігти до низу, щось на скору руку вхопити та й швиденько повернутись на свій пункт спостереження за прекрасним. Спустились на «харчову» палубу і побачили… італійській ресторан з прозорими скляними стінами! За якими продовжували плисти повз нас зачаровані острови. Зайняли столика біля вітринного вікна і замовивши пляшку к’янті до флорентійського біфштексу продовжили свої візуальні насолоди, поєднуючи їх з розкішшю гастро-енологічною.
Вечеряли довго, проте видовище за вікном і не думало закінчуватись. Хіба що синього ставало все більше, а червоно-рожевого (і в келихах, і за вікном!) - все менше. Біла ніч!
Добігла кінця і наша вечеря, і години роботи ресторану, а з часом закінчився й цей незабутній морський круїз. Ранком наступного дня пором ошвартувався в Турку.
Лапландія
5-6 дні. Фінська Лапландія.
Ми свідомо обрали шлях через Фінляндію, бо не хотіли двічі їздити тими ж самими місцями та й у "країні 1000 озер" кортіло побувати.
З’їхавши з порому ми налаштували GPS, розгорнули відповідну мапу і покотили фінським гудроном на північ, до Kuopio, сподіваючись до вечора подолати більш ніж півтисячі кілометрів до заздалегідь замовленої хатинки у кемпінгу на березі одного з тисячі фінських (звичайно ж, що чарівного!) озера. Доїхали і, залишивши машину під соснами, пішли шукати господиню табору JOKINIEMI HOLIDAY COTTAGES, з яким списувались зарані для ночівлі. Знайшли її легко, таку веселу й позитивну. І так само легко й весело вона повідомила, що вільних будиночків немає! І швидко, не даючи нашим обличчям витягнутись (шоста вечора, глуха глушина серед фінських лісів і боліт!), продовжила: «Та це не проблема! (мабуть для неї, подумали ми одночасно). Мій сусіда на іншому озері (ага, країна тисячі озер, збагнули ми) має чудовий окремий мисливський будиночок, а я маю від нього ключі! Поїдемо, подивимось?!» Не дуже добре зрозуміли що саме нам пропонується чи будиночок, чи кімнатка в будиночку. Але що вже тут вибирати. Ну, звісно ж, що погоджуємось, аби вже лиш десь голову на ніч прихилити! Сіли в автівку і, дочекавшись її фольксвагена, попрямували за нею. Для початку з’їхали на ґрунтівку, а далі вже по ній рушили лісом. Обоє мовчимо, проте у кожного в голові крутиться лиш одне: от так в халепу ми вскочили, гарно ж починається наша північна подорож....
За десять хвилин дістались до чергового хуторка і біля останнього обійстя загальмували. Хм, таки цей будинок точно не може здаватися повністю, він же великий! Отож, таки йшлося про кімнатку. Ну та вже хай буде...
Зайшли за браму на абсолютно порожнє подвір’я. Тітонька впевнено й швидко перетнула його і зупинилась біля чималого дерев’яного зрубу, що стояв… на березі (другого з тисячі і, звісно, ще чарівнішого) озера, опираючись глухою стіною на темний ялинковий ліс. А господиня продовжувала: «Тут є тільки загальна кімната, ліжок немає, але вздовж усіх стін широкі м’які лави для спання, отут кухня, тут ваша окрема сауна, а онде на березі, – типова фінська баня, з опаленням по-чорному. Де схочете, там і зможете протопити. А вранці гроші просто залиште на столі, ключі покладіть до поштової скриньки. Хорошого вам відпочинку!»
Ми були настільки ошелешені такою розкішною нерухомістю на березі тихого озера в абсолютно безлюдному місці, що ледве оговтались аби подякувати господині кемпінгу за таку щедру заміну: ніяких сусідів, ми живемо самі на березі чарівного фінського озера. Чого ще бажати?!
Господиня поїхала, а ми, припаркувавши своє авто біля будиночка, подались оглядати «маєток». За стіною «чорної» лазні натрапили на бамбукову, не дуже довгу «дитячу» вудку з надламаним поплавком і чималеньким гачком, а біля будинку знайшлися дрова та невеличкий гриль.
Вудка була швидко полагоджена і налаштована. Затримка була тільки за рибою. Точніше за наживкою. Де ж узяти хоч щось на гачок? Пішли у ліс, але там у незліченній кількості були тільки великі й голодні комарі (такий собі мотиль-переросток), які хоча й не наважувались вилітати з-під дерев, до наживки, вочевидь, не дотягували. На землі, під комарами лежали чималенькі моренові каменюки. Ми вдвох відвернули найближчу й побачили одного звичайного товстого довгого й смачного дощового черв’яка, від якого уся наша дніпровська риба з огидою б відвернулась. Та нема з чого вибирати. Перекинули ще декілька морен і назбирали штук шість місцевих «красенів». Вирішили, що чіплятимемо їх по частинах.
І почалось!
За півгодини ми змогли наловити чудової свіжої великої плотви на вечерю. Коли вже наживка майже закінчилась (на відміну від дня, що плавно перетворювався на білу приполярну ніч) до нас по озеру попрямувала моторка. Ну все, перелякались ми, це рибний інспектор, а в нас же ліцензії на вилов нема, а риба – ось вона, у відрі виграє. Човен причалив, з нього вийшов серйозний дідусь солідного вигляду з величенькою текою в руках… Ми заклякли!
З напруженням подолавши мовний бар’єр, бо дідусь знав тільки фінську, ми з полегшенням зітхнули: дідусь був просто сусідом, що приїхав до нашого невідомого господаря (як з’ясувалось, бухгалтера) порадитись щодо свого власного бюджету. І зовсім не збирався когось карати за нелегітимний вилов риби. Більш того, він її взагалі не помітив, мабуть тут плотва навіть рибою не вважається… А от у нас ще й як вважається!
Сусіда сів у човен та й поїхав собі, а ми заходились топити баню і патрати здобич. Пательні й олії не знайшли, тому, напарившись, нарізали вербових паличок і насадивши на них по рибинці, почали її запікати. Тихо, тепло, дрова потріскують, димок куриться і рибка ароматизує свіжою чистою водою й гіркуватою вербою. А в багажі знайшлась і чарка. Жити – то велике щастя, а жити вдвох – вдвічі більше. Сиділи довго, пили чай з фінською полуницею і були просто на сьомому небі, а не на березі озера.
Звідки полуниця? Місцева! Купили її по дорозі з Турку. А знаєте у кого? В українців! Які самі цю полуницю й збирають. Їздять сюди вже не перший рік, "на полуницю". І, чи то нам на чужині так видалось, чи вона й справді солодша аніж вдома!
Отакий казковий вечір біля озера!.
Наступного дня, поклавши гроші на стіл, ключик - у скриньку і подумки ще й ще раз дякуючи Маріті й долі за таку щасливу заміну, продовжили рухатись просто на північ (547 км; 6 год. в дорозі),
Промайнули полярне коло, погостювали в селі Санти Клауса (сам він якраз впорядковував пошту й не зміг з нами зустрітись) й заночували у кемпінгу HOLIDAY CENTRE LOHEN LOMAKESKUS міста Kemijarvi, неподалік від Rovaniemi. Місце як місце, переночувати можна, та от чарівності - нуль…
7-й день. Kemijarvi – Narvik (650 км; час в дорозі 8 годин).
Цього дня, рухаючись по Via Karelia, перетнули країну саамі, старанно об’їжджаючи місцевих «мешканців», що спокійно вештались на дорозі і біля неї.
Narvik Camping, що посів високий берег фіорда окрай міста, зустрів нас дрібною мжичкою (мабуть, трольські витівки!), добре хоч день був полярний і сутеніти взагалі не збиралось. Та й взагалі, це ж Норвегія! Не подобається погода – зачекайте чверть години!..
Та дощем халепа не обмежилась. Адміністраторка кемпінгу з хитрою трольською посмішкою, повідомила нам, що теплі ковдри видаються виключно в комплекті з їхньою одноразовою постільною білизною (а ми ж, навчені попередніми нечуваними розцінками за «норвезьку» білизну в кемпінгах цього разу узяли як всі бувалі туристи свою, з дому!). «А якщо це буде наша постіль?» – запитали ми. «Тоді без ковдр!» – очікувано посміхнулась дівчина. Про вартість ми, досвідчені подорожні, вже й не запитували. І так усе було зрозуміло: матеріал – целюлоза, коштує як шовк… Отакої!.
острови Вестеролен і Лофотени
9-10 дні. Норвезька Лапландія – острови Вестеролен і Лофотени (загалом проїхали 1415 км).
Від Нарвіка до села Krakberget (о-ви Вестеролен) їхали трохи більш як 5,5 годин (включно з поромом на острови з континенту). І з цього місця прекрасна і до болю дивовижна Норвегія (саме та, яка снилась ночами) прийняла нас у свої обійми. Яскраві ошатні будиночки таких кольорів, що навіть і не уявляв собі раніш, що можна в такий колір пофарбувати житло. Зарості іван-чаю такого насиченого соковитого кольору, що ми не відразу здогадались, що це - той самий іван-чай, що й на наших луках цвіте, проте так собі невиразненько і буденно, що й не запідозриш його у родстві з цим північним пломенистим братом! Безтурботні напівсонні болота з купинами м'якенької пухівки, що тріпоче на вітрі. І повітря! Кришталево-прозоре, аж ніби дзвенить від чистоти.
Дві фантастичні доби ми провели у Fjordcamp, абсолютно неймовірному місці. Скляна стіна нашого будиночка виходила на фіорд, і море хвилювалось за півтора метра від неї. І яке море!
Неможливо відірватись від споглядання краєвиду за вікном: ми всілись перед скляним екраном, наповнили келишки ароматним ромом і спостерігали як все змінюється кожні 15-20 хвилин: прийшов туман, виглянуло сонце, нізвідки пішов дощ, знову туман...
Поїздки островами Вестеролен (фіорди, море, гори, розвішена в’ялена тріска на сушарках, тихі озера і рибальські човники-кораблики) дарували нам стільки радості, що й не перекажеш. Саме тут виловлюють тріску, яку розвішують на величезних сушарках, аби потім продати португальцям для їхньої національної страви - "бакаляу". За час висушування з неї виходить частина риб'ячого жиру і при подальшому готуванні вона не так штиняє. Сюди приїжджають спостерігачі за птахами, бо гніздиться їх тут чимало й різних. З нашого будиночка ми годинами спостерігали за тупиками (іпатками): неймовірно кумедні й милі птахи!
Аби поблукати куточками "нашого" фіорду ми взяли напрокат у кемпінгу моторного човна (16 євро/год).
Цікаво, чому це в СРСР життя за полярним колом пов’язувалось із героїзмом та поневіряннями мужніх полярників. Чи коло там було іншим?
.Ночі й справді тут "білі", а точніше - їх просто нема. Ми не відразу це збагнули, їздили собі островами, орієнтуючись на "коли стемніє". А воно не темніє і не темніє. А ми їздимо та й їздимо. Аж глядь на годинник - то вже ж 11 вечора! Таки варто повернути до будиночка трохи подрімати. А там - прокидайся о котрій хочеш і їдь собі знову споглядати заполярну казку. Зупинялись фотографувати навіть там, де це практично неможливо: такі невидані раніше чисті кольори, така прозора вода фіордів, тремтливі хмари, величні гори!
Після Вестеролена ми місточками й поромами плавно перебрались на Лофотенські острови. А вони виявились ще красивішими! Лофотени - сліпучо-чарівні! Це просто північний острівний рай – осередок сили, щастя і спокою…
Отак ми їхали-їхали цим заполярним раєм та й приїхали в містечко з назвою A (читається як «О»), де на березі фіорда у рибальському кемпінгу Aa-Hamna Rorbuer нас чекала рорбу – рибальська хижа на березі моря з усіма зручностями. Задоволення не з дешевих, але річ надзвичайна: контакти з морем і навколишньою природою просто абсолютні.
Континентальна Норвегія. Лапландія
11 день. Дорога №17 – Tonnes (230 км; три переправи, час в дорозі 12 годин)
Зранку раненько прокинулись сонячною ніччю (ще й третьої не було), зібрались, спакувались і з поромом відпливли на континент. Але ще довго бурхливе море не могло поглинути острови вікінгів, на яких ми залишали дещицю свого серця.
Припливли на континент ( це теж Лапландія, норвезька континентальна) і, не поспішаючи, роблячи зупинки (бо навкруги відкривались кра-є-ви-ди!) поїхали 17-ою дорогою вздовж узбережжя у напрямку Тронгейму. Їхали потроху, по 200-300 км щоденно.
Незважаючи на те, що цього дня ми повернулись із заполяр’я у «нормальні» умови життя, неймовірні красоти продовжувались!!
Надвечір приїхали у містечко Тоннес, де в мотелі Oscarbrygga нас очікував затишний нічліг і смачна вечеря – смажені тріскові язички! Спеціалітет предивний, треба тільки попросити, щоб їх добре просмажили.
Про язички дізнались випадково: розговорились з сусідами по будиночку. Пара норвежців приїхали сюди з Осло навмисно аби спостерігати за пташками, яких тут, як і на Лофотенах чи Вестеролені, надзвичайно багато. Ось саме ці сусіди й посвятили нас у таємниці норвезької кухні: "А ви знаєте, що саме в ресторані цього мотелю є така рідкісна страва (навіть для Норвегії) - язички тріски?" Хм, звісно ми не знали. Ми навіть не знали, що язички тріски можна готувати окремо. Це ж скільки треба тріски, аби з неї язичків на одну порцію насмажити? А з іншого боку - тріска ж тут сушиться в неймовірних кількостях (та, яка потім експортується до Португалії). Сусіди написали нам як норвезькою буде "язички тріски" і ми почимчикували до ресторану. На питання офіціанта "Що будете замовляти" ми гордо показали напис (на карті). Офіціант підозріло глянув на нас, приблизно так, як ми дивимось на іноземця, який каже, що буде їсти сало. Але, мабуть, ми випромінювали рішучість скуштувати делікатес, тому хвилин за 15 отримали по величезній тарілці чогось з рибним запахом. Розібрати чи це язички, чи щічки, чи може ще якісь частини тіла тріски, було, звісно, неможливо. Смак просто неймовірний! Північний і рибний одночасно! Шкода, що у Дніпрі тріска не водиться!
12 день. Tonnes – Kolvereid (дорога №17, 322 км; чотири переправи, час в дорозі 8,5 годин).
І сьогодні виїхали якнайраніше: треба встигнути на ранковий пором аби не вийти з графіку руху й не заночувати десь на острівці.
А далі, що не фіорд, що не переправа – нескінченна північна казка!...
Ось лиш проблема з харчуванням виявилась не казковою. Де б не доводилось нам чекати пороми, скрізь меню припоромних яток однакове: нудотний сморід "бельгійських вафель" і деяка подобина "хот-дог". І то - в кращому випадку. Бо й таких острівків фест-фуду біля поромів не густо. А чекати в черзі на пором інколи доводилось і по годині! Туристи й піші, й автомобілісти, тиняються у пошуках чим би себе розважити. Можна лиш уявити, скільки б яток, яточок і просто торгівців з машини було б на таких ласих підприємницьких місцях в Італії, Франції, Португалії, не кажучи вже про більш східні терени. Але як нам пояснили вчорашні сусіди-норвежці: "тут нема потреби в додаткових заробітках, чи й у заробітках взагалі. Держава забезпечує достатні соціальні виплати. А навіть якщо ти безробітний, то випадкові заробітки навпаки знімуть державне соціальне забезпечення. Т.т. держава не стимулює дрібну підприємницьку діяльність".
І коли біля якогось з поромів, де довелось чекати хвилин 40, під'їхала машина і тітонька почала торгувати креветками, звичайними місцевими рожевими запашними й гарячими креветками, туристи розмели їх за кілька хвилин!
Отакої!
Ночівлю собі замовляли у норвезько-голландському кемпінгу Kvistero Kystcamping. Хатинка стоїть у лісі, хоча й море видно. Навколо будиночка - просто неймовірні зарості чорниці. За півгодини набрали на вечерю, а зранку ще й на сніданок по повній мисочці.
13 день. Kolvereid – Trondheim (272 км; один пором, час в дорозі 4,5 години).
І хоча ми вже були значно південніше 70 градусів п.ш., Норвегія продовжувала обдаровувати нас радістю й красою.
У Тронгейм приїхали рано, оселились у Scandic Solsiden Hotel, зайвий раз переконавшись в якості цього готелю і всієї мережі Scandic. Йдемо знайомитись з містом, між іншим – другим за розмірами у Норвегії, після Осло. Незважаючи на це, місто виглядає якось трохи по-іграшковому красивим і душевним.
Єдине ускладнення (як і де завгодно в Норвегії) – знайти ресторан із свіжими дарами моря, а не з піцами-хотдогами. Спочатку ми легковажно вирішили, що де-де, а у великому місті мають бути ресторани з рибою. Пройшлися центральною вулицею: та де там! Стандартна страва "шматок м'яса - ложка овочів". Добре, не здавались ми: у центрі й має бути усе для туристів, треба йти там, де для своїх. Обійшли маленькі вулички у старому місті і в більш молодому районі, біля нашого готелю. Дзуськи! Меню те ж саме: "Котлета - гірка овочів".
Згадали, що в путівнику вказувався ресторан, в якому є риба. Ми ще тоді, в Києві, коли читали, посміялись: а що ж ще може бути в ресторанах міста, яке стоїть на березі моря?! Аж тепер до нас почало доходити.... Кинулись в готель, до путівника, відзначили на карті і, пройшовши пів-міста, таки знайшли той ресторанчик. На шматку паперу було написано: "Вибачайте, ми зараз у відпустці. Хорошого і вам відпочинку!". Отакої! Звісно, зрозуміти можна, що й власники ресторану хочуть відпочити і погрітись на сонечку. Але де ж поїсти???!!!! За час переїздів фіордами нам ці хот-доги вже остогидли (хоча, маємо віддати належне норвезьким сосискам у тісті - вони таки смачні).
Вже майже втративши надію, ми враз згадали старе правило: «Хочеш риби – йди до порту!». І пішли! І знайшли!!! Практично напроти знаменитого тронгеймського барометра, на іншому боці каналу, заповненого яхтами й катерами, стоїть гостинна таверна, де й відпочили наші вкрай втомлені душі. Прості дерев'яні лави й столи надворі, біле вино у склянках, причому за кожною новою порцією треба ходити до шинквасу; і величезні тарелі зі свіжовиловленими ароматними креветками. Нарешті після біганини містом можна сидіти, смакувати, попивати, спостерігати за човнами тут же, у каналі, які готувались господарями до завтрашнього виходу в море...
Аби не набута за ці кілька днів звичка звірятися з годинником, а не з сонцем, то так могли б просидіти і всю ніч!
14 день. Trondheim – Stromsbruk (530 км; 6 годин у дорозі)
Прощаємось з Тронгеймом і беремо курс на південний захід, до шведського узбережжя Балтійського моря, де (за 300 км від Стокгольму) нами на одну ніч був замовлений будиночок у Kustleden.
Дорогою переїжджаємо через невисокі гори на норвезько-шведському кордоні, прикрашеному мальовничим озером з водоспадом.
Ось ми вже і знову у Швеції. І ось що дивно: і море й гори наче красиві, і будинок тут більш комфортний, ніж житло у Норвегії, (ліжко нормальне, а не у два яруси), але, прокинувшись вранці й дивлячись у вікно, хотілось не їхати додому, а тієї ж хвилі повернути назад, до Норвегії…
Якщо будемо живі, ще раз туди поїдемо!!
15 день . Stromsbruk – Nynashamn (398 км; час в дорозі 4,5 години)
Без будь яких пригод, під спокійним дощиком приїхали у порт, завантажились на пором (www.polferries.pl) і відпливли до Гданська.
16 день. Gdansk – Krasnostav (579 км; 7 год. 40 хв. у дорозі)
Проїхались прекрасною Польщею з півночі на південний схід. Ночуємо знову у Hotel Staromiejski, дуже вже він нам припав до душі, та й розташоване місто зручно – всього в годині їзди від кордону, тож якщо виїхати якнайраніше (ми це зробили о 3.20), кордон можна пройти без «човникової» черги.
17 день. Krasnostav – Київ (627 км; 9 годин у дорозі)
В Київ приїхали ще до обіду, і це при тому, що не дуже й поспішали, так що часу вистачило на все.
Ось тільки що ж робити із скандинавськими видіннями? Знову збиратись у дорогу?..
