ПОРТУГАЛЬСЬКА КРИЇВКА ТАМПЛІЄРІВ

Час:  28 квітня – 11 травня 2009 року.
Маршрут: Київ – Lisboa (авіапереліт)  – Obidos – Tomar – Coimbra – Aveiro – Porto – Pinhao – Lamego – Monsanto – Evora – узбережжя Alenteje – Algarve  – Lisboa – Київ (авіапереліт).  
Протяжність сухопутної частини маршруту – 2141 км

     Ми захотіли поїздити по Португалії після того, як один наш добрий приятель, що бачив всю Європу, якось несподівано зізнався у бажанні роздивитись цю країну зблизька. Того разу ми не запитались в нього чому власне її, проте його авторитетність була поза сумнівами і в нас з’явилась ідея. Та надто ж далеко від Києва тая Португалія, що стоїть атлантичним форпостом Європи на її протилежному від нас краю. Тож ми ніяк не могли наважитись: їхати до неї своїм ходом чи летіти. Врешті решт ми схилились на користь авіаційно-автомобільного варіанта, оскільки фактор часу був вирішальним.
     Квитки купили за українськими мірками не надто дорогі (МАУ), визначились з місцями, що нас цікавили, маршрутом та ночівлями, і в дорогу! На той час ми не володіли якимось суттєвим запасом знань про Португалію, знали що це батьківщина Великих географічних відкриттів, портвейну та притулок багатьох українців. А хіба можуть наші люди зробити хибний вибір!?

Лісабон

1-2-й дні Lisboa.  

     Летіли довго (4,5 години) і прибули у Лісабон надвечір. В аеропорту не стали чекати на shuttle-bus, сіли на звичайний рейсовий автобус, зекономивши дещицю євро та за 20-25 хвилин були вже на авеню da Liberdade біля нашого готелю Ibis Lisboa Liberdade. Готель невеликий і, хоча й розташований у центрі, недорогий та затишний.

     Кінець дня пройшов у «нетрях» кварталу Байру-Алту, одного з районів міста, у пошуках закладу з «фаду».

     Взагалі-то у Португалї, втім як і в Іспанії, життя увечері вирує чи не бурхливіше, аніж вдень. Мабуть, тут є й данина денній спеці, яку краще перечекати за "сієстою". І її дотримуються всі, у тому числі й заклади харчування. А вже по сієсті починають неспішно відкриватися для вечірніх посиденько. Як за нашими мірками - то аж занадто пізно, десь години з восьмої вечора. А враховуючи ще й різницю у часі, то за нашим "біологічним" годинником це вже десята вечора! Та що ж поробиш,  Як-то кажуть, усякий піп по-своєму й співає.

     Отож, розпитались на рецепції, а куди вони самі ходять слухати "фаду", бо хотілось, як завжди, чогось не надто туристичного. "Фаду" - це особливий тип лісабонського міського романсу, присвяченого підступам долі (фаду й перекладається як доля). Ввечері його співають у різних ресторанчиках, проте нам кортіло знайти щось не показове, "для своїх". 

     Знайшли, й чудово повечеряли знаменитою сушеною тріскою (bakalhau) та іншими рибками, запиваючи все відмінним білим вином та слухаючи пристрасну співачку, що співала під гітарний акомпанемент.

     Концерт закінчився, глядачі, подякувавши квітами співачці розійшлись, а ми продовжували потягувати вино, закусюючи його місцевими сирами. І тільки-но ми замовили біле порто, як у вже напівпорожню залу повернулися музики, налаштували гітари і один з них заспівав власні пісні про долю. Це було прекрасно, дуже приватно і з душею. Та й порто був відмінним. Ми досиділи до кінця, подякували виконавцям і почимчикували до готелю нічними вуличками. 

     Як добре, що ми сюди приїхали!

     Наступного дня вдосталь находились міськими схилами, прорізаними різнокольоровими вуличками та гаптованою візерунками бруківкою тротуарів, а потім сіли у трамвай 28 маршруту, колії якого виписують хитромудрі петлі всіма пам’ятками старого Лісабону. Круто вгору - різко вниз! Такі кругтогори, що навіть київським узвозам, спускам і підйомам до них далеко!

     Зате такий маршрут дає можливість оглянути місто не якимось там "Sightseeing tours", а звичайним міським транспортом, неспішно милуючись будинками, вкритими типовими португальськими (й іспанськими) кахлями "азулєжу". Причому ці кахлі мали не лише декоративну функцію, але й специфічну здатність регулювання температури в будинках. Поліхромними чи монохромними кахлями вкриті як звичайні міські будинки, школи, ресторани, бари, такі церкви та палаци.Здається, що неможливо знайти двох однакових будинків з "азулєжу", бо різноманітність орнаментів кахлів вражає!

     Після чого вирушили вже сучасним швидкісним трамваєм у район Белем, звідки, власне, й починались усі Великі географічні відкриття. Там стоять два пам’ятника тій славетній добі.

     Перший – старовинна башта, що колись стояла посередині ріки Тежу і вказувала дорогу мореплавцям. По закінченні великої доби вона «прибилась» до берега (бо ріка змінила русло) й стала туристичною атракцією.

     Другий – сучасний монумент тим далеким славним рокам, прикрашений зображеннями героїв-першовідкривачів та їх покровителів.

     А поруч височить шедевр – монастир Жиронімуш, останній притулок  Вашко да Гами та Луіша Камоенса. У всіх путівниках його називають еталоном готичного стилю «мануеліно». Та хіба можна називати цю шалену фантазію, витонченість і велич еталоном? Це просто свято в камені!

     І на стінах монастиря, і всередині його нас неабияк здивувало постійне поєднання хрестів тамплієрів з армілярною сферою – першою мапою зоряного неба, що вела вірним шляхом португальських мореплавців. Таке сусідство нас дещо збентежило. Здивувала також і фігура онука короля, Генріха Мореплавця з тією ж сферою в руках на пам’ятнику Великим географічним відкриттям. Він – попереду, а вже далі за ним йдуть власне першовідкривачі.

     Далі – більше. З’ясувалось, що саме цей Генріх Мореплавець був великим магістром Ордена Христа. А Орден Христа з’явився після того, як король Португалії перейменував в нього Орден лицарів Храму або ж тамплієрів! Тобто, в той час, коли по всій Європі, підданий анафемі Ватиканом орден фізично знищувався, в Португалії він отримав захист, землі й монастирі в подарунок від короля Даніша.  А заради повного захисту від гонінь ним же був й перейменований в Орден Христа. І от «збіг обставин»: десь за сто років потому й почались Великі географічні відкриття. Подивіться на португальські каравели – на їхніх вітрилах хрести тамплієрів, тобто Ордена Христа!

     А компас і армілярна сфера, що були подаровані тамплієрами – засоби цих відкриттів.

     Забігаючи трохи наперед зауважимо, що саме Генріх Мореплавець й заснував першу морехідну школу на мисі Сагріш, де й до нашої пори збереглась учбова «роза вітрів» - навчальний посібник з навігації.
     І саме після цих відкриттів Португалія й перетворилась з периферійної держави у могутню колоніальну імперію…
     До центру Лісабону повертались натхненні власним відкриттям.

 

     До речі, щодо наших лісабонських пересувань. Якщо ви плануєте провести в місті день-другий, то найкращим буде купити єдиний квиток на 24-48 годин. Він коштує трохи більше 2 євро за добу, але надає право пересуватись протягом всього терміну всіма видами лісабонського комунального транспорту Carris (включно фунікулери). Окупається за дві-три поїздки. Продається у численних магазинчиках.

     За порадою женевських друзів подались ми на пошуки закладу, де місцеві п'ють жінжінью.

     Неподалік центральної площі Лісабону - Praça Rossio, вона ж Praça de D. Pedro IV - знаходиться найстаріший з таких жінжіья-барів.

     Жінжінья, або жінжа, порт. ginjinha, або ginjinha - це лікер з вишні, з додаванням виноградного спирту, кориці та цукру, дуже популярний в Португалії, Наливають його в маленькі чарочки з вишеньками на дні склянки, як кажуть в народі при замовленні напою, "com elas" ("з ними"). Або ж, коли хочеться насолодитись чистим лікером, то "sem elas" ("без них").

     Народ перед баром зібрався колоритний. З трохи пом'ятого виду й червонуватих носів відразу видно, що переважна більшість - це завсідники жінжінья-бару. Звісно, треба неабияке вміння потягувати таку маленьку чарочку годинами!

     Португальська вишнева наливка нам посмакувала! Чудовий аперитив перед вечерею! Хоча вмінню розтягнути малюсеньку чарочку на кілька годин неспішного споглядання оточуючих нам ще вчитись і вчитись!

    

     Ввечері завітали у заздалегідь знайдену маленьку таверну-ресторанчик. До вечері взяли місцеве вино – і воно було надзвичайне. А після таверни завернули до Центру порто при Інституті порто. Це не просто якийсь там бар з такою помпезною назвою. Це і справді науковий заклад, що займається вивченням та дослідженням національного надбання - порто (чомусь у нас його називають портвейн, але у Португалії це просто "порто", так само, як назва міста, завідки походить цей чудовий напій). Від принесеного офіціантом меню ми трохи отетеріли: цей грубезний фоліант, де на сотню сторінок набралось виключно портвейну, аж ніяк не в'язався у нас з поняттям "меню". Вибрати щось серед такого, ще й не будучи аж ніяким знавцем порто - задача не з легких. Чесно скажемо: вибрали майже навмання. А виявилось дуже непогано!

     Як добре, що ми сюди дістались!!

     Про португальські вина. Який контраст із Сицилією! Всі вина, незалежно від кольору, - пречудові!! Хіба що нам не дуже сподобались «vinho verde», може окрім рожевого «Mateus». Але всі інші й білі, й червоні були просто перфектні! Та й ціни-ціни!.. В магазині можна купити пляшку надзвичайного вина за 3-4 євро! А келих може обійтись і в 50 євроцентів! Здебільшого вина робляться з місцевих сортів винограду, навіть з тих, з яких виробляють порто. Дивовижне сполучення вологого і теплого клімату, південного сонця,  яскраво червоного ґрунту й хисту місцевих виноробів назавжди перетворили нас на пристрасних прихильників португальських вин.

Рібатежу

3-й день. Lisboa – Obidos  – Tomar (213 км).

     Замовлений ще з Києва автомобіль (www.auto-jardim.com  через сайт www.leisurecar.com) був вранці доставлений до нашого готелю. Фірма місцева, з головним офісом в Альгарва. Вартість оренди дизельного Renault Clio на 11 діб склала 274 євро, включно Super C.D.W (штука на ненайкращих португальських дорогах зовсім не зайва).

     За годину з чимось приїхали в Обідуш, місто-фортецю, з усіх боків оточене похмурими мурами, але з радісними й веселими хатками всередині.

     З приємністю зясували, що Обідуш - теж осередок жінжі, причому тутешній вишневий спеціалітет п'ють не зі скляних чарочок, а з шоколадних, якими ласують в кінці!  

     Місто й справді незвичайне: білосніжні хатки під черепицею, закриті дворики, тихі живописні вулички, що тонуть у квітах, міцні надійні укріплення. Менш ніж за годину можна обійти навколо міста тими широкими мурами і побачити все місто. Трохи збиває з середньовіного настрою кількість сувенірних магазинчиків і туристів. Але що ж поробиш, і ми ж теж - туристи!

     Отож випили по келиху червоного (О, знову досить пристойне!), та й поїхали далі в Томар.

     Прикрасою цього міста є чудово збережений замок тамплієрів, тобто Ордена Христа, і їхній же монастир Convento de Cristo, з вражаючою уяву своєю міццю та легкістю, багато оздобленою круглою церквою, монастирськими подвір’ями і складними кам’яними візерунками. І знову маємо можиливість роздивитись стиль мануеліно: чудернацькі поєднання морської й християнської символіки.

     Заночували ми в B&B Quinta da Anunciada Velha, колишньому монастирському подвір’ї, що було куплено далеким предком господині (між іншим графині) у … тамплієрів. Садиба вишукано декорована, зі смаком і любов’ю.

     В садибі зустріли українку, яка тут працює вже кілька років. Ніби й не дивно, всі ж знають, що в Португальщині українських заробітчан багато. Та й узагалі - нашого цвіту по всьому світу.

     Графиня Софія, з якою ми розговорились, розповіла нам цікаву історію родини, пожалілась на місцеві негаразди, порадила нам пару ресторанів на вечір і марку місцевого вина. І ми подались вечеряти. І знову вино - відмінне!

4-й день. Tomar – Coimbra - Aveiro (186 км).  

     Цього дня ми запланували зовсім незначний переїзд, до того ж пересувались головними автомагістралями, тому й в Коімбрі були вже до полудня. Старовинне романтичне місто, із найстарішим університетом португаломовного світу на верхівці пагорба, відомим своїми традиціями (справді, студенти у чорних мантіях, схожі на шпаків, снують містом і університетом) і місцевим студентським фаду, яке, як кажуть, менш трагічне і більш життєстверджуюче ніж лісабонське (студентський фольклор все ж таки).

     Проте фаду ми не послухали, оскільки поспішали до океану, в Авейру. Не знати чому, але нас завжди тягне або до води, або в гори!

     Отож, Авейру. Колись це місто стояло на узбережжі та через природні катаклізми було «відкинуто»  в глибину суші, а на березі залишились доладні смугасті рибацькі будиночки, церква й ресторанчики, де пропонувалась кальдейрада (традиційна португальська страва - тушкована тріска, вона ж - бакаляу, з овочами) у дуже апетитних каструлях.

     Ми не піддались гріху обжерливості, а вирішили зберегти сили на вечір. От хіба по келишку іскристого охолодженого Mateus - він освіжить в спеку й додасть сил походити центральною частиною міста.

     Ночівлю ми мали в іншій частині міста Авейру – на каналах. Саме через них місто й отримало «оригінальну» назву – «португальська Венеція». Ночівлю ми собі знайшли в  Hotel Jardim, який стоїть не на самих каналах, а в тихому районі, біля парку. Міськими каналами плавали мальовничі човники «молісейруш», а на берегах буяв Першотравень (демонстрація, пиття напоїв, базар і концерт).

     Ну й ми собі трохи погуляли, скуштували місцевий спеціалітет ovos moles (солодкуваті жовтки яєць у цукровій обкладці), запили їх винцем, потім смачно повечеряли в одному з численних ресторанчиків і … спати.  
     Кілька слів про ландшафт і клімат. В перші дні у Португалії нас не залишало відчуття того, що перетнувши всю Європу, ми немов би нікуди й не виїжджали. Поміркувавши над цим феноменом, дійшли думки, що справа у типі рослинності, яка, на перший погляд, мало відрізняється від нашої. Контрастуючи з сусідньою напівпустельною Іспанією португальська земля зволожується численними річками, озерами і ставками. Плюс вологість з океану. Саме тому вся країна вкрита розкішним зеленим килимом, що складається як з тропічних рослин, так і з рослин помірної зони. І,незважаючи на несподівані сполучення (сосна-евкаліпт -клен-дуб), загальна картина дуже схожа на наші краєвиди. Цією ж вологістю визначається, як нам видається, і своєрідність португальських вин.

Дуору і Бейра

5-6-й дні. Aveiro – Porto - Pinhao (233 км,  4 години в дорозі).
    
     З Авейру до Порто - рукою подати.

     У заповнену туристами лівобережну частину міста ми дістались верхньою частиною мосту, але тільки заради того, аби відразу ж повернутись на правий берег.

     Бо саме тут розташовані складські приміщення з портвейном, що поступово визріває, а на набережній є безліч закладів, де його можна неквапом продегустувати, споглядаючи місто, річку, перехожих.

     Щодо неквапливої дегустації порто в Порто. Закладів дійсно багато і в них багато «організованих» натовпів туристів, головною метою яких є «відмітитись» з бокалом в руці в  столиці портвейну. Ну їм і наливають щось таке, аби вони відмітились…

     Подивившись на це, ми вирішили йти своїм непрямим шляхом, безумовно, довшим, проте значно приємнішим.

     Спочатку ми завітали в один звичайний бар на березі річки, де з огляду на ранковий час (11 година) було майже порожньо і господар не був зайнятий обслуговування клієнтів. Замовивши собі звичайного порто (бо іншого там і не було), завели з ним неспішну розмову про вино, Португалію і Дуоро. Високо відгукуючись про якість вин вінтажних років (став у пригоді вечір в інституті порто в Лісабоні) ми попросили його налити нам чогось надзвичайного. На жаль, у нього нічого такого взагалі не буває: «Це ж звичайний бар…». Але з огляду на наші скислі фізіономії додав: «Проте я можу подзвонити своїй знайомій, яка працює у дегустаційному залі одного з відомих виробників порто і вона вам точно допоможе!».

     Сказано – зроблено! І ми, заковтнувши свій звичайний «Sandeman», пішли до його приятельки. Вона працювала у виробника «Kopke» (https://kopke1638.com), що виробляє порто з 1638 року!! Його портвейни знавці позиціонують як «супер-преміум сегмент» і він є найстарішим виробником цього вина у Португалії! Зустріла вона нас радо й приязно, а дізнавшись від кого ми, посміхнулась ще чарівніше і відвела нас нагору.

     На другому поверсі закладу було обладнано VIP-зону зі зручними фотелями ручної роботи, дубовими книжковими шафами (замість книг – пляшки порто найуспішніших років) й панорамними вікнами на Дуоро. Визначивши який рік ми хотіли б покуштувати, вона вийшла і повернулася з двома бокалами наповненими… казкою. Залишаючи нас попередила, що ми можемо не поспішати і повністю віддатись смакуванню вина. Протягом усієї нашої дегустації (хвилин 30) вона ще пару раз піднімалась до нас, запитуючи чи не треба нам шоколяду чи ще чогось. Нам було не треба, бо вистачало казкових ароматів і надзвичайного смаку вина.

     Відпочивши тілом і душею, подихавши ароматами Порто і портвейну, ми продовжили свій шлях вгору по Дуору. Раніше цією річкою йшли човни з виноградом з навколишніх берегів до Порто. Але зараз на Дуоро зустрічались здебільшого туристичні катери.

     Їхали довго, бо вирішили проїхати «живописною» дорогою понад річкою Дуоро від Порто до Регули. Виявилось, що вона не надто «живописна», проте вельми звивиста, бо петляє горами. В той час як найхарактернішими краєвидами з виноградниками найкраще милуватись з дороги, що проходить уздовж ріки, а ще краще – із самої Дуоро.

     В невеликому містечку Піньяну, на одній з виноробень нас чекала ночівля та відмінна вечеря, що її приготували господарі просто на терасі із мальовничими річковими краєвидами. Пили місцеве вино й дивувались, ну навіщо стільки винограду і раніше і нині марнується на портвейн? Звісно, на колір і смак - товариш не всяк, але ж яке розкішне сухе вино виходить з цього ж таки винограду!

     До речі, щодо виробництва сухого португальського вина. З кінця 18 сторіччя Португалія почала експортувати свої вина до Англії, оскільки та внаслідок нескінченних воєн з Францією була позбавлена своїх постачань з Бордо. У цей час почали будуватися британські порти на території Португалії, звідки британські кораблі йшли в різні кінці світу. Ось тут, в долині Дуору, того часу був створений один з перших виноробних регіонів світу, Região Demarcada do Douro.Проте португальські вина погано переносили перевезення морем та скисали, тому англійські купці стали додавати в бочки з вином алкоголь для того, щоб припинити подальше скисання винограду і оберегти вино від мінливостей морських подорожей. Трохи пізніше в портвейн почали додавати виноградний спирт (бренді) вже під час ферментації, таким чином народився сьогоднішній портвейн. Для розширення виробництва цього напою португальський король навіть підписав указ про виділення земель під виробництво портвейну!

     Англійські компанії вкладали чималі гроші в регіон: і не лише у лози. Наймались архітектори, які проектували схили пагорбів отими терасами, які ми бачимо зараз. Треба віддати належне англійцям, які вміють залишати пам'ять про себе на віки, чи то в Швейцарії, чи на Лазурному Узбережжі, чи в інших регіонах.

     Але вже в середині минулого сторіччя португальські родини, що мали у своїй власності виноградники, потроху перестали перепродувати свій виноград англійським виробникам портвейну, почали запрошувати енологів і виробляти сухі вина. Одним з яких ми зараз і смакуємо! Хвала господарям нашої гостинної виноробні! Ще по келишку!

     Наступного дня ми проїхались на типовому португальському човні вгору-вниз по річці: кожен поворот ріки відкривав ще мальовничіші види!

      Ніколи раніше (і як надалі виявилось - і ніколи пізніше) не зустрічали ми в Європі нічого схожого на ландшафт долини ріки Дуоро! Слава англійським купцям і архітекторам "терасного" виноградарства! Хоча бзаради такого рукотворного чуда варто було летіти в Португалію!

     З’їздили у розташоване неподалік місто Ламегу (110 км), відоме своєю церквою Носса-Сеньора-душ-Ремедіуш, до якої ведуть 686 сходинки.

       В місті гуляв ярмарок, де ми й понакупали усіляких місцевих м’ясних та сирних  смаколиків (а вино в нас було своє, як-не-як на виноробні живемо!), та й влаштували собі чудову вечерю на нашій терасі під співи соловейка.

     Увечері вийшли ще раз пройтись містечком, бо назавтра вже їхати далі.Сіли на террасі місцевої таверни, замовили по келишку.

     І тут - нове винне відкриття!

    Vinho verde. Назва походить від так званого «зеленого» винограду, тобто збирається він дещо недозрілим, в долині між руслами річок Дуору і Міню. Вина цього регіону за обсягами експорту посідають друге місце після портвейну. Найпопулярнішими у Португалії та за кордоном є білі вина.

     Але зараз нам пропонують ... червоне віню верде! Овва! Виявляється, це молоде (зелене) вино може бути з білих, червоних, а також рожевих сортів винограду.Всього існує близько 2000 марок цього виду вина.

     Сказати чесно, червное віню верде, як і порто, не з першого разу зрозуміли. Здалось занадто різким і прямолінійним (на відміну від освіжаючого і легкого білого віню верде). Проте надалі, надегустувавшись, знайшли в ньому свою родзинку!

7-й день. Pinhao – Monsanto (283 км, 3 години в дорозі). 

     Час на Дуору летів непомітно, та треба було переїжджати у «найтиповіше португальське село» як назвав Монсанто диктатор Салазар. Виявилось, що насправді село - найсамобутніше! Воно приліпилось  до схилу високого пагорбу, верхівку якого займає тамплієрський (а який же ще?) замок, що захищав перших мешканців Монсанто. Звичайно ж, всі хотіли жити поближче до захисника, а оскільки пагорб був рясно завалений валунами, то й будинки будувались навколо і серед них. З часом замок зруйнувався, а село живе. І дарує радість і відпочинок подорожнім своїми вуличками-площами та спокійним ладом життя.

          "У Монсанто ніколи не знаєш, чи народжується камінь з будинку, чи будинок з каменю", так жартома кажуть мешканці цього дивного містечка. І варто зауважити, що фраза ідеально відображає оригінальність місцевої архітектури. В селі з каменю зроблено майже усе: будинки, лави, столи, і навіть пралки! Ну, точніше тогочасні попередники наших пральних машин - ночви. Причому вони й досі стоять біля багатьох будинків, мабуть що й досі у використанні.

     В селі є чудовий приватний готель  Estalagem de Monsanto (колишня пусада), коштує недорого (70 євро зі сніданком), але враховуючи, що в них зараз йде перерозподіл власності ми трохи помучились коли робили замовлення, а от платили вже на місці. Проте вид з вікна номера на долину був компенсацією за страждання.

     Село ми обійшли двічі: вдень та вранці. Так, такого не побачиш ніде у світі! Як добре, що ми сюди приїхали!

     Стомлені після походу, приземлились у місцевому генделику, що примостився між двома каменюками. Сидячи на кам'яній лаві, біля кам'яного столика ми неспішно потягували місцеве вино. Ні, як не дивно, не з кам'яних келихів, а зі звичайних пластикових склянок. 50 центів - одна склянка. Випив - береш склянку - і до шинквасу, там за 50 центів її наповнюють знову. Скільки таких походів за "подвійними половинками" ми зробили - вже не пам'ятаємо. А от смак того вина - пам'ятаємо й досі!.

8-й день. Monsanto – Evora (260  км, 3 години в дорозі)

    Їхати з Монсанто не дуже й хотілось, але треба було до Евори, на яку ми налаштувались ще в Києві. З’ясувалось, що там можна було б і не ночувати, бо нам вистачило півдня аби все в місті роздивитись. Та робити не було чого – ночівлю вже замовили (B&B Casa Sao Tiago). Втім, аби не поїхали, то не побачили б такого надихаючого пам'ятника!

Алентежу й Альгарве

8-й день. Monsanto – Evora (260  км, 3 години в дорозі). 

    Їхати з Монсанто не дуже й хотілось, але треба було до Евори, на яку ми налаштувались ще в Києві. З’ясувалось, що там можна було б і не ночувати, бо нам вистачило півдня аби все в місті роздивитись. Та робити не було чого – ночівлю вже замовили (B&B Casa Sao Tiago). Втім, аби не поїхали, то не побачили б такого надихаючого пам'ятника!

9-10-й дні. Evora – узбережжя Alenteje біля Cavaleiro (210  км, в дорозі 2,5 години).
     Дні, що залишались нам в Португалії, вирішили розділити порівну між двома провінціями: сільськогосподарською Алентежу та курортною Альгарва.

     Дорога від Евори до узбережжя океану часом бувала не менш живописною, аніж вздовж Дуору: величезні, скільки бачить око, пагорби з корковими дубами, а між ними де-не-де - невеличкі села з біленькими хатками. Як же часом Португалія нагадує батьківщину!

     Перші дві ночі провели у B&B Monte da Moita Nova, де хоч і не годують сніданком, проте в помешканні є все, що потрібно для самостійного життя: в загальній комірчині є вино, пиво, вода, легкі закуски, сухі сніданки, хліб, береш у будь-який момент скільки тобі потрібно, записуєш крейдою на дошці, а при виїзді з В&B - розраховуєшся.

     Ферма стоїть поза селами, в 5-10 хвилинах пішки від узбережжя океану. На фермі є басейн, а поміж скелями на узбережжі – безлюдні дикі пляжі. Господарі мають коней, на яких можна здійснювати прогулянки узбережжям океану. А якщо не такий любитель коней, як наша донька - то просто довгі піші прогулянки: до маяка, на пляж, до сусіднього села...

     Вдень здебільшого відпочивали на пляжі (їх навкруги вистачає) або вдома на нашій веранді, насолоджуючись вином, спокоєм, пташиним співом та екзотичними квітами.

     Вечеряли в сусідньому селі (їхати 10 хвилин), у затишному рибному ресторанчику, що стоїть поруч з маленьким рибним портом, до якого рибалки вдень повертаються зі своїм уловом, а ввечері він вже на столі! Свіжіше не буває!!

     Перед вечерею – перегляд заходів сонця. Аж не віриться, що оце там, на захід - вже лише океан, океан, океан і аж десь там - Америка. Хоча ні, а ще ж Мадейра й Азори! От цікаво було б колись і там побувати...

11-12-й дні. Cavaleiro –Vale da Telha – мис Sagres - узбережжя Algarve біля Armacao de Pera (198 км, час в дорозі 3,5 години).

     Вранці прокинулись, розпрощались з гостинними господарями (вони, до речі, німці) і поїхали собі до сусідньої найпівденнішої провінції Альгарве.

     Дорогою заїхали на мис Сагріш подивитись на місцеві атракції – маяк (береги біля нього римляни вважали краєм землі)  і форт, що був збудований на місці морехідної  школи, заснованої ще магістром Ордена тамплієрів Генріхом-мореплавцем. Саме тут збереглась ще з тих часів "роза вітрів".

     Оскільки ми не любителі курортного відпочинку (пляж, лежаки, парасольки, бари, натовпи туристів), то намалагилсь знайти в цій найбільш курортній провінції щось не надто шумне.

     І коли приїхали після мису Сагріш до обраного нами притулку на дві останніх португальських доби, то зрозуміли, що нам це вдалось:маленький затишний і гостинний готель Albergaria Nossa Senhora da Rocha стоїть просто на березі океану, на краю невеликого міста, поруч з  маленьким рибним портом та рибальською церквою. Нам дістався номер з величезною терасою та прекрасним океанським краєвидом!

     А навколо – дике вапнякове узбережжя Атлантичного океану, жовтуваті скелі Альгарва, порізані ярами і карстовими печерами, вкриті тропічною рослинністю. Ми в повному обсязі їх усі облазили, перемежаючи екскурсії дикою природою з прогулянками довкіл та дегустацією вин на терасі.

     Що далі на південь - то будиночки стають все білосніжнішими, а димарі - все чудерняцькішими. Цікаво, невже тут взимку холодно?

     Увечері ще раз пересвідчились у правильності нашого вибору, бо сусідство з рибальським портом дарувало нам не лише най-найсвіжіші морепродукти на вечерю, але й кілька приємних ранкових годин споглядання за поверненням рибалок, розбір вилову. Щоранку ми мчали до порту і за чашкою ароматної португальської кави заклякали разом з чайками, не відводячи погляду від вправної роботи рибалок!

     А ввечері мали приємність вибрати з цього улову будь-яких морських (чи ні, - океанських!) мешканців на свій смак у тій же таверні біля порту. Білі португальські вина провінції Алгарве  виявились напрочуд приємними: свіжі й злегка фруктові! І при цьому коштують ну просто копійки!

     До речі, кілька слів про каву в Португалії. Хоча й вважається, що італійська кава - неперевершена, але для нас від часу знайомства з португальською кавою саме вона стала такою. Ароматна, без натяку кислинки, і найголовніше - не викликає шаленого, надмірного серцебиття.Можливо, причина у походженні - з Бразилії, колишньої португальської колонії.

Біля Лісабона

13-й день. Algarve – мис Cabo da Roca – Montserat – Sintra - Lisboa (388 км).

     Ось і настав (на жаль!) останній день наших португальських канікул.
     Рейс до Києва відлатав пізно ввечері, а їхати до Лісабону було всього нічого – 250 км (2 год. 40 хв.), тому вирішили подивитись на найзахідніший мис Європи Кабо да Рока. Місце для краю континенту було вибрано зі смаком і правильно, відчувалось, що далі до Америки – тільки вплав. Потім проїхались до Сінтри дорогою 247, заздалегідь попереджаємо: вона вузесенька, петляє селами і готує безліч сюрпризів.

     Але нам дуже кортіло оглянути Монсерат – будинок, зведений ексцентричним англійцем в індійському стилі, ще й з казково-екзотичним парком. Після банкрутства першого господаря будинок перейшов у власність сера Едварда Кука. Та й на дивовижні димарі королівського палацу в Сінтрі також хотіли подивитись.

     Оце і все! Далі був звичайний переліт до Києва і зустріч з Пуфіком.
     І прекрасні спомини про Португалію, яка наче навмисно була вигадана для тих, хто полюбляє спокій, тепло і океан. І щоб крім велелюдних курортів були б і нормальні людські обійстя, де мешкають звичайні мешканці, а не тільки туристи та обслуговуючий персонал з готелів.  І щоб, гуляючи вузенькими вуличками, можна було б заглянути до звичайного шинку та й перехилити гарного місцевого винця. Спостерігати за життям містечок, які наче оминув час. Прогулятись до гавані, роздивляючись як рибалки витягують свої човни на пісок, а може й потеревенити з ними.

     Коротше кажучи, це наша особлива країна. Ну й тамплієрів ми також розуміємо.

Мандрівка довжиною в тисячі кілометрів починається з одного кроку

 

© 2023 by Going Places. Proudly created with Wix.com

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now