ДОВГІ ВЕСНЯНІ ПОШУКИ ТЕПЛА НА ПІВДНІ ЄВРОПИ
Час: 24 квітня – 14 травня 2008 року.
Маршрут: Київ –Eger –Munchen – Brandenberg – Savona – Corse – Sardegna – San Vincenzo – Montecchiello – Venezia – Techendorf –Salzburg– Eger – Київ.
Протяжність маршруту: 7 762 км.
Навряд чи цьогорічна зима в Києві була надто холодна, а ось весна до нас припізнилась та й теплом якось не радувала. Може тому ми нестерпно й затужили за теплим сонечком і солодким байдикуванням (ildolcefareniente як кажуть італійці) під його промінням. А тут ще й влада від своїх щедрот подарувала всім українцям Великодні канікули – цілих дев’ять днів! До того ж ще й травневі свята. Ось ми й вирішили дременути на південь Європи, але не на континентальний, а острівний – познайомитись з Корсикою і Сардинією.
Дорогою хочемо навідати Мюнхен: по-перше, ми там жодного разу не були, а по-друге, була нагода послухати у баварській опері «Набукко» Дж. Верді.
А потім і до друзів у Лігурії кортіло заїхати, та й весняною Тосканою зайвий раз помилуватись. Нарешті, весь рік нас муляло, що минулою весною ми поїхали з Вайсензеє за день до початку сезону рибної ловлі. Дуже хотілось спробувати спіймати хоча б парочку їхніх рибин.
А якщо вже бути відвертими до кінця: ми просто хотіли ще раз навідати наші улюблені місця.
Ну, й на сонечку погрітись…
Баварія
1-й день. Київ – Eger. (1 060 км, час в дорозі 10 годин).
Як завжди, з Києва виїхали раненько, ще й сонце не вставало. До обіду були в Чопі, а вже біля третьої години приїхали в Єгер. А там було не просто тепло, а тепло як влітку! Наші замерзлі тіла й душі просто танули від задоволення, сидячи під сонечком за столиком й смакуючи місцеві вина. За все наймиліше!
2-й день. Eger – Munchen. (856 км, час в дорозі 8,5 годин).
Після переїзду у Мюнхен були здивовані тим, що хоча сонця там було і багато, проте воно чомусь лише світило і зовсім не гріло. Зупинились майже у центрі міста, проте наш маленький готель Adria стояв на тихій вуличці і був затишним і зручним.
3-й день. Munchen.
Мюнхен нам не впав в око, навіть важко сказати чому. Наче все непогано, але ж якось не гріє, причому не тільки в сенсі температури. Сподобалась Pinakothek der Moderne, надзвичайно сподобався Deutsches Museum, в якому найбільш дивує те, яким чином можна наочно й без надмірних спрощень розказати про історію розвитку техніки та її останні досягнення.
Навідались до пивних, повештались суботнім днем по ринку.
Але серце залишалось байдужим до всього, крім хіба що Баварської національної опери. Може це просто не «наше» місто…
4-й день. Munchen – замки Hohenschwangau і Neuschwanstein – Brandenberg . (310 км, час в дорозі більше 4 годин).
Наше повільне пересування цього дня пов’язано з відвідуванням двох дивовижних баварських замків, що стоять неподалік один від одного, в оточенні туманно-таємничих гірських озер.
Нижній замок Hohenschwangau, збудований у неоготичному стилі, підноситься між двома озерами, що з ними пов’язані місцеві легенди про дівчат-лебедів та принца – їхнього визволителя. Саме тут минули дитячі роки Людвіга ІІ Баварського, який збудував пізніше замок Neuschwanstein.
Баварці чомусь вважають, що цей їхній король був трохи не в собі. Але за нашим переконанням він був просто незвичайною особистістю, без тями закоханою у музику Вагнера, патріотом своєї землі й сміливим володарем, що ризикнув на свої власні кошти збудувати диво, яке прославило і його, і його королівство – замок Neuschwanstein!
П.І.Чайковський, вперше побачивши ці два замки, був настільки вражений, що саме тут йому на думку й прийшло славетне «Лебедине озеро». Бо місця й направду краси казкової.
Інтер’єри замку Neuschwanstein зроблені за мотивами опер Вагнера, тобто вони, звичайно, не старовинні, проте старанність розписів та їх продуманість створюють повне враження «витворів стародавніх майстрів».
Від замків - два кроки до тірольського села Бранденберг, де ми зупинялись минулого року. Ось і цього разу ми знову вирішили скористатись гостинністю родини Ленгауер (carmenlengauer@gmx.at). Надвечір’я було хоч і не надто теплим, проте дуже приємним.
Треба зауважити, що весною 2008 року підмерзала вся Європа. На це нарікали усі наші друзі, знайомі та господарі «подорожніх притулків», що живуть у різних країнах (від північної Австрії до південної Сардинії). Зрозуміло, що у кожному місці свої складнощі. В Тіролі, наприклад, погано росла трава, а в Тоскані - виноград і плодові дерева. Проблеми існували повсюди. Хоча увечері після відвідин місцевого бранденбурзького «гаштету», після зустрічей по дорозі додому безтурботних місцевих косуль, про це вже не згадувалось.
Лігурія
5-й день. Brandenberg – Savona . (917 км, час в дорозі 8,5 годин).
Цього дня нічого незвичайного не сталось і вже надвечір ми (якраз до вечері) добрались до маленького села, що загубилось в лігурійських горах між Савоною і Турином, де нас чекали старі друзі.
6-й день. Liguria (Savona) – Piedmont (Alba).
Місцевість, де живуть наші друзі, - це густі й майже завжди вологі ліси Лігурійщини. Проте 20 хвилин машиною - і ти вже на сонячному узбережжі Лігурійської Рив'єри! Нагрілись, надихались морем і - гайда до П’ємонту, батьківщини найкращих і найделікатніших італійських вин. Тут ми вже не просто навідували місцеві романтичні принади, але й віддавали своє п’ємонтським виноробням і їхній продукції, поповнюючи домашню винотеку.
А ввечері зібрались усі наші старі й нові друзі, й відбулась одна з тих казкових італійських вечірок, на яких кращі вина і закуски змінюють один одного, а час спливає в їх спільній дегустації і приємній загальній бесіді. Друзі приготували нам (та й собі) подарунок: були відкорковані Barollo 1975 року і Babaresco 1976... Смакували всі разом, обговорюючи і радіючи життю! В каміні горіли дрова, але тепло було не тільки від них.
7-й день. Savona – Corse.
Ще пів-дня продовжувались наші екскурсії «зеленим морем» Лігурії (так називають місцеві гори, вкриті лісами), і синьому Лігурійському морю, по винних місцях П’ємонту, а ввечері завантажились на пором (www.corsica-ferries.it) і відплили до Корсики.
Корсика
8, 9, і 10-й дні. Corse (загалом наїздили 784 км) .
Пором прибув на північ Корсики, у Бастію, біля шостої ранку. Звісно, ми ще вдосвіта вибрались на палубу: виглядаємо той четвертий за розміром острів Середземного моря, про який стільки читали. Он там, між темрявою ще нічного моря і вже синіючого неба, проступають обриси з миготливими вогнями. Сонце поступово вихоплює із загальної темної маси окремі схили і нарешті, майже зі сходом сонця, ми наблизились до острова.
З’їхали з парому - і відразу піднімаємось високо у гори. Дорога до містечка Ольмето на півдні Корсики, де ми плануємо зупинитись на кілька днів, - не швидкісна, зміїться гірськими схилами, проходячи через корсиканські національні парки, занурюючи нас в острівну екзотику.
Ось, наприклад, найперше диво - макІ. Оці запашні чагарники, що вкривають гори - і є знамениті макІ? Не можна такого проґавити! Тулимо свого Scenic десь на обочині (так, дороги тут не рясніють місцями для зупинок) і йдемо внюхувати ці пахощі. Аромати - фантастичні, проте ноги й руки обдираються миттєво! Не даремно ж тут переховувались всі ті, хто опинився поза законом і суспільством на Корсиці. Таким чином корсиканською мовою макі набуло ще одного значення - поза законом. Гуляйполе, по-нашому.
"Корсика! МакІ! Бандити! Батьківщина Наполеона!", - щось такого штибу писав про цей острів Мопассан. Що ж, макі вже бачили. Їдемо далі знайомитись!
Головне слово, яке спадає на думку на острові, - «дика». Дика природа, дикі звичаї (це вже в історії), дикі береги (от цього більш ніж достатньо), дикі дорогі. Про останнє - детальніше. В цілому, дорогі непогані, навіть вельми мальовничі, але… По-перше, ними гасають натовпи мотоциклістів, які навмисно сюди пливуть з континенту аби «відтягнутися», оскільки поліції на шляхах майже не побачиш. Всі ці «байкери» з презирством ставляться до небезпеки, водіїв автомобілів та правил дорожнього руху, і тому треба бути постійно напоготові. По-друге, дороги з покриттям мають огидну звичку несподівано закінчуватись, різко переходячи у кам’янисті ґрунтовки. І якраз у найбільш мальовничих місцях. До того ж, неодноразова доводилось об'їжджати каменюки розміром з тенісний м'яч. І то добре, що вони вже лежали на дорозі, а не котились з гори. Тож на Корсиці не варто нехтувати елементарними правилами самозбереження. Хоча пейзажі, що відкриваються за кожними новим поворотом дороги, так і волають зупинятись і милуватись.
Дика і безумовно фантастична природа острова знаходиться майже у первісному стані. Численні мальовничі бухточки, гірські озера і просто пляжі не знають слова «інфраструктура», тобто там ви не зможете купити собі не тільки води (вона на Корсиці, між іншим, досить дорога), але до них навіть дістатися непросто. Якщо туди й ведуть дороги, то виключно ґрунтові з камінням та пісочком, але частіш і таких немає, а просто стежинки довжиною в 1-2 км.
Корсиканською базою для нас став резиденс-готель Arco Plage в Ольмето, що складається з окремих маленьких вілл, які мають все необхідне для спокійного і безтурботного відпочинку: індивідуальні подвір’я з чудовим морським краєвидом, прекрасний басейн, п’ять хвилин пішки до лінії прибою та наявність рибного ресторану у тому ж місті. Правду кажучи, він був дещо дорогуватим, проте є інший – «всього» в 3 км від резиденсу у сусідньому селі, за бажанням там можна і повечеряти, а потім «покрутившись» гірськими серпантинами, повернуться «додому». А можна, закупивши провізію, все приготувати «вдома» на власній відмінно обладнаній кухні.
Аби не бажання оглянути мальовничі бухти острова, то так би й просидів отут, на ґанку свого будиночка, де час зупиняється під щебетання пташок і шелест прибою, а смачні сніданки неспішно переходять у дегустації місцевого рожевого й локальних сирів і ковбасок. Рожевому корсиканську ми віддали належне!
В цілому з інфраструктурою на Корсиці не склалося. Відчувається, що країна (Франція) має потужне соціалістичне коріння, тобто її громадяни постійно чекають державної підтримки. От і не розвивають власний бізнес, а чекають субсидій на його розвиток. Навіть питання про незалежність острова (що її так жадає його населення) постійно зависає в повітрі, оскільки кожен раз з’ясовується, що в разі її досягнення припиняться всі дотації з Франції. В цей момент отієї незалежності вже й не так хочеться.
Неймовірним контрастом до мальовничості острова стали .... його будинки. Більш "ніякої" архітектури нам ще не доводилось зустрічати: сірі похмурі одноманітні коробки, без будь-якого декору. Дуже подібні до совкової стандартної архітектури, хоча це - насправді традиційні корсиканські будинки. І немає різниці, де розташоване місто: на морі чи у горах, вигляд його один і той самий, навіть фотографувати немає бажання. В чому причина такої аскетичності нам не вдалось зрозуміти.
Єдиним виключенням з цього незрозумілого правила стало містечко Боніфачіо - південні ворота острова.
Щоправда, з'ясувалось, що побудували його ... генуезці! Міська цитадель з могутніми кутовими бастіонами і найпотужнішими стінами на краю вапнякової скелі, заввишки в шістдесят метрів монолітною брилою закупорила вузьку горловину морської затоки як корок пляшку і зробила місто абсолютно неприступним з боку моря.
Неподалік від чарівного Боніфачіо, в 27 км на схід, на берегах маленької бухти Santа Manza лежить село – три хатки і два ресторани, а в бухті вирощують найсмачніші мідії на Корсиці. Один з ресторанчиків «Du Golfe» (golfe@planetepc.fr) навіть згадуються у путівнику Mishelin. І саме в ньому ми й насолодились і кухнею, і спокійно-романтичним краєвидом на бухту, і тихою душевною бесідою з його господарем під захід сонця. В цілому вечір вдався не гіршим за день.
Наступного дня ми переїжджали до Сардинії.
Сардинія
11 і 12-й дні. Sardegna (загалом наїздили 552 км).
Переправу з острова на острів, так само як і переїзд на континент, ми здійснювали поромами компанії MOBY. Квитки на всі судна замовляли із Києва, хоча на MOBY їх можна було купити і на місці.
Протока між Корсикою і Сардинією не широка, з одного острова видно інший, пором йде близько години. А шкода! Бо погода - прекрасна, сонце і теплий вітер, є нагода ще раз глянути на Боніфаччіо з моря, а потім просто сидіти на палубі й спостерігати як один острів віддаляється, інший - наближається, розмірковуючи про те, яким же буде цей, новий острів - що може бути кращим?
Пором прибув у північний порт Santa-Teresa-di-Galula, а помешкали ми замовили в селі Toro del Pozzo, на південному заході острова, отож трохи пройшовшись величезними сірими валунами Санти-Терези, ми неспішно покотили через пів-острова.
Перехід від французької Корсики до італійської Сардинії відчувся миттєво. І навіть не якістю доріг (значно кращі й більш швидкі), чи яскравими різноманітнішими будинками, а духом підприємництва: на узбічччях з’явились фермери, що продавали свій врожай. Від смаку весняних помідорів-лимонів-яблук просто паморочиться в голові. Ціни – копійчані. Купити й з’їсти кортить все і одразу.Намагаємось стримувати себе, але сардинські бабусі - такі ж люб'язні і привітні, як і наші українські: а ще ось таке візьми, дитино; і оцей помідорчик скуштуй. Таки накупили помідорчиків черрі, кілька баночок перчиків, фаршированих тунцем....
В B&B Torre Del Pozzo приїхали вже після обіду і були просто причаровані і селом, і морем, а потім і місцевою кухнею. На відміну від Корсики, у цьому селі було три ресторани, а в сусідньому (700м!) - ще двійко.
Та до всяких ресторанів, ми з'їли ... помідори черрі. Відразу. У кімнаті. А точніше, навіть не в кімнаті, а у ванній: пішли помити їх і не змогли відірватись аж поки не з'їли усе гроно! Солодкі як виноград і ароматні, як щойно з бабусиного городу! Їли, і не могли зрозуміти, чому ж он там, на сусідньому острові ми три дні поспіль в різних ресторанах їли виключно зеленкуваті "зимові" помідори? Воістину: два світи - дві долі.
Втамувавши "овочеву спрагу" йдемо оглядати село. І знову побачене перевершило усі наші сподівання. Замовляючи саме цей B&B ми керувались перш за все зручним розташуванням: хотіли оглянути західне узбережжя, менш туристичне і більш самобутнє. А місце виявилось настільки не схожим ні на що раніше бачене, що ми були трохи спантеличені. Адже перед поїздкою читали про острів немало, відмічаючи куди б поїхати й що подивитись, але ніде ні словом, ні пів-словом не було про таке чудо архітектури! Аби щаслива доля не підвела наш палець на карті саме до цієї точки, то ніколи б і не побачили! А їхати й бачити на власні очі ці неймовірні місцеві будинки, а особливо димарі, варто!
Місцеві красоти органічно доповнювала місцева кухня. Риба, лангусти, молюски, домашнє вино!... Тихе і приємне життя на сонечку край моря. На жаль, море тут на Сардинії, як і на Корсиці, трохи прохолодне – отака весна цього року…
Тоскана
13-й день. Sardegna – Piombino – San Vincenzo.
З неабияким сумом розпрощались зранку з Сардинією і о десятій з порту Olbia поромом попливли до континентальної Італії, до Пйомбіно. Пливли довго і тільки під вечір були на березі. Подорож урізноманітнив лише прохід повз острів Ельба (тобто ми побували і на батьківщині Наполеона і поруч з місцем його першого заслання). Поруч з Пйомбіно, у Сан Віченцо, ми замовили номер у Hotel del Sole.
Сан Віченцо – найтиповіше невеличке італійське прибережне містечко, хоча готель виявився несподівано сучасним, гарним і недорогим.
14-й день. San Vincenzo – Montecchiello (171 км).
Ось ми і знову на Тосканщині!
Весна. Тепло. Сонячно. І неймовірні краєвиди.
Їдемо не поспішаючи, бо ж поспішати нема куди, та й бажання нема.
Знову заглянули на Віллу Банфі, не тільки заради поповнення винотеки, але просто заради краси невимовної і спокою.
Вперше на Віллу Банфі нас привіз давній італійський приятель кілька років тому. Відтоді ми намагаємось кожного разу, буваючи в Тоскані, заїхати сюди. Оточена з обох боків власними ж виноградниками, вілла Банфі й справді стала для нас уособленням умиротворення й затишку.
А ще ж і вино тут - одне з кращих в Італії! Можна і продегустувати, і додому купити (ось вони - переваги подорожі власним авто. Кількість того, що хочеться привезти додому, лімітується лише розміром багажника й гаманця).
Від тосканських краєвидів неможливо відірвати око! Тому ми завжди намагаємось їздити не швидкісними трасами, а звичайними, так званими "білими" дорогами. Хоча вони й не широкі і зазвичай не мають якихось спеціальних "кишень" для оглядових зупинок, проте завжди можна знайти таку-сяку місцину на узбіччі, де приткнутись на кілька хвилин. Адже хіба ж не заради милування оцими рукотворними ландшафтами ми сюди приїхали?
Дорогою до місця сьогоднішньої ночівлі заїхали до Пієнци, одного з найромантичніших міст Італії.
Ще в 15 столітті папа Пій II, корінний житель цього місця, вирішив перетворити непоказне село в елегантну папську резиденцію, "ідеальне місто" з рівними й світлими вулицями (принаймні, у центрі міста). Не увесь проект вдалось реалізувати у зв'язку з передчасною смертю Понтифіка, проте те, що вдалось і справді виглядає як ідеальне місто. Тож не даремно історичний центр міста внесений до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Поза центром кам'яниці з мальовничими квітковими балконами обрамляють вузенькі вулички, що збігають вгору й вниз пагорбом. Місцеві жителі не надто переймаються присутністю туристів, в'яжуть і вишивають серветки на ґанках своїх будинків,
З високого кріпосного муру, що стільки віків захищає місто, відкриваються неймовірні краєвиди на долину Val d'Orcia. Кожного разу здається, що ось цей ракурс - ще красивіший, що просто необхідно зробити ще й ще фото з кипарисами, з пагорбами, з мурами.
Аж тут - два мініатюрні столики біля нагрітої сонцем кам'яної стіни неначе запрошують трохи перепочити. Чому б і ні? Адже до нашого B&B - рукою подати, он воно видніється, власне його ми й фотографували звідси, з Пієнци.
Беремо по келиху монтепульчано й насолоджуємось сонцем, весною, й одне одним!
Таки не даремно Франко Дзеффіреллі , всесвітньо відомий режисер, саме тут знімав кілька сцен свого «Ромео і Джульєтти»,
Що ж, а тепер пора вже їхати до Монтек'єлло, що видніється на сусідньому пагорбі. Доріжка зміїться від Пієнци до Монтек'єлло тими ж пагорбами, які ми щойно споглядали. Але тепер вже хтось інший споглядає нас.
Тут нас чекав ще один приємний сюрприз: B&B «La casa di Adelina» . Його господиня малярка пані Аделіна має на першому поверсі майстерню з маленьким магазинчиком, де продаються її акварелі. А от другий і третій поверх старовинного тосканського будинку з надзвичайним смаком переобладнані в кімнати для подорожніх. Ось лише частина наших апартаментів.
І хоча й з нашого вікна вид на долину Valle d'Orchia просто картинний, проте увечері ми вийшли так би мовити за село, тобто на невеличку площу біля головних воріт села. А звідти вид на Пієнцу і всю долину - фантастичний!
І от, уявіть собі, сидимо ми ввечері на цій площі й милуємось заходом сонця, а знизу на маленькому торохкотливому вантажному моторолері з кабіною (дуже популярний в Італії транспортний засіб) під’їжджає дідусь, по всьому видно - місцевий фермер, просто з поля. Під’їхав сюди ж, до міських воріт, вимкнув двигун, сів на сусідню лавочку і хвилин з 20 мовчки дивився феєрію сонячного заходу. Затим, так само мовчки, усівся в кабінку й проторохтів додому. Як вам це, га?
Тепер, уявіть собі, що наступного ранку, на сході сонця, той самий дідусь знову приїхав, вийшов у домашніх теплих капцях, сів на свою лавочку, посидів хвилин 15-20, та й поїхав працювати на фермі… Ну не можуть люди жити і не милуватись своїм краєм.
Може з цього й починається досконалість місцева?
Венеція
15-й день. Montecchiello - Venezia (392 км, час в дорозі 4 години).
Поснідавши в прекрасно оздобленій їдальні гостинної пані Аделіни, ми покотили до Венеції. Чому туди? Дуже просто: ми й раніше не раз бували тут, але весь час зупинялись у Lido di Esolo, невеличкому містечку по той бік лагуни. Звісно, у цьому була величезна перевага: ми впливали до Венеції і вона поставала перед нами у всій своїй красі, як усі роки зустрічала всіх мореплавців-торгівців. Адже будувалось це місто передусім як морське, і як всі міста на узбережжі фасадом розвернуте саме до моря. Проте, в такому віддаленому проживанні були й мінуси: нам доводилось відпливати з міста «додому» ще у світлу годину. Тобто ми жодного разу не бачили ані вечірньої, ані ранкової Венеції. А подивитись кортіло.
Отож, цього разу ми вирішили залишити машину на паркінгу Piazzale Roma, а заночувати в місті. Знайшли непоганий B&B La Madonetta, у звичайному венеційському будиночку між Ponte Rialto і Ponte Academia. І центр міста, і вуличка тиха, ще й персональне подвір’я є (для Венеції це розкіш) та й рибний ринок, на який ми раніше ніяк не могли потрапити (бо зачиняється об 11:30), поруч. А вікна нашої кімнати виходили на маленький канал!
