top of page

ПАСТОРАЛЬНА ПОДОРОЖ

ПІВДНЕМ АВСТРІЇ ТА ПІВНІЧЧЮ ІТАЛІЇ

map2007_Toscana.jpg

Час:  26 квітня – 12 травня 2007 року.
Маршрут: Київ – Eger – Brandenberg – Portovenere – Lucca – Fiorenza – Siena – S.Gimignano – Monteriggioni – Montalcino – Montepulcano – Techendorf – Wien – Eger – Київ.
Протяжність маршруту: 6 586 км.


    Читаючи попередні нотатки ви, можливо, вже встигли помітити наше тяжіння до невеликих і затишних містечок та сіл. Ця схильність не заважає нам любити також і  Лондон, Стокгольм, Прагу, Відень, Барселону та ін. Проте, якби нам хтось запропонував провести тиждень на вибір, наприклад, в Парижі чи в Онфльорі, то рішення наше було б миттєвим і не на користь мегаполісу. 
    Ось і цього року ми вирішили не тільки навідати знайомі та милі серцю й очам місця, але, роблячи це, не акцентуватись на міських краєвидах. Виключенням став лише Відень: від цього свята ми не в силі були відмовитись.
    Нам вже давно мріялось досхочу поїздити по Тоскані, роблячи зупинки в маленьких містах і селах заради того тільки, щоб, наблукавшись ними, посидіти в барі на старій невеликій площі, розкуштувати скляночку місцевого вина чи філіжанку капучино (замість останнього можна обрати щось інше) і відчути що життя, якщо до нього ставитись з повагою, - річ незрівнянна…
    А ще ми так багато чули й бачили (по TV) про Карінтію, найпівденнішу частину Австрії, насичену озерами неперевершеної краси й чистоти, що вирішили неодмінно погостювати днів з два-три біля одного з них.

     Ось так і народився маршрут цієї подорожі.

Тіроль

1-й день. Київ – Eger. (1081 км, час в дорозі 10,5 годин). 

     Наш традиційний початок, так би мовити, наша «інвазія в ЄС». Те ж саме містечко, той самий затишний готель «Panorama», джакузі після цілого дня в машині, вечеря в улюбленому ресторанчику.

.

2-й день. Eger – Brandenberg. (840 км, час в дорозі 8 годин).

     Відразу після сніданку - в дорогу, через Будапешт (знову на це пішло ніяк не менш години, бо об’їзної дороги досі нема, просто жах…) повз Відень, де навпаки з’явились нові тунелі і на проїзд вже йде не 20, а 15 хвилин, до Тіролю, де у невеликому гірському селищі Brandenberg ми знайшли притулок на цю ніч. Мешканців в селі небагато, проте хатинки розбрелись по всіх найближчих горах і долинах, до того ж і вулиць немає, тому доводиться орієнтуватись виключно за номерами на будинках. Нашими господарями на цю ніч стали Норберт і Крістін Ленгауери (carmenlengauer@gmx.at ). Вони, як і більшість тірольців, до яких ми писали запити при пошуку В&B в цьому районі, розмовляють тільки німецькою, в якій ми, на жаль, не дуже вправні. Тому при замовленні довелось звертатись по допомогу до консультантів з австрійських туристичних сайтів (www.tiscover.at, www.tirol.at), які знайшли це помешкання, повідомивши, що подружжя Ленгауер має для нас маленький номер. Останній виявився двокімнатним апартаментом з усіма можливими зручностями та балконом. З якого нам і відкрився фантастичний Тірольський Краєвид!

PanoramaTirol.JPG
Brandenberg2007

     Село обирали виключно задля ночівлі, десь посередині дороги від Егера до Портовенере. А виявилось, що самі того не очікуючи натрапили на перлину! Бо це невеличке звичайне тірольське село, не туристичне, не славетне чимось, виявилось таким чарівним!

     А можливо, що саме ця звичайність і не-курортність була для нас найбільш привабливими. Бо наступного дня ми з'їздили до сусіднього села Alpbach, яке "славиться своїми найбільш аутентичними тірольськими будиночками" і гірськолижними курортом. І тільки утвердилися у правильності нашого інтуїтивного вибору на користь Бранденбергу!

     Наші господарі Крістель і Норберт крім туристичного бізнесу мають ще й головну тірольську справу – тримають корівок і здають молоко до мільхпункту.

     Традиційно, і худоба, і господарі, й подорожні - всі під одним дахом немаленького тірольського будиночка, який у Ленгауерів називається "Riedelhof". Попри це, худобою в "людській" частині не пахне. Проте й попити молочка не можна: за санітарними правилами, господарі мають забезпечити безконтактну дійку і збір молока, якщо хочуть здавати його на мільхпункт. Що поробиш – Європа, стерильність, комп’ютери, розподіл праці, автоматика. Проте можна залюбки попити домашнього грушевого шнапсу, що Ленгауери роблять «для себе». Штука надзвичайна!

     Усе це й багато чого іншого ми дізнались від Крістель і Норберта виключно завдяки неповному десятку німецьких слів, які знали ми, такої ж кількості англійських слів, які знали господарі, а ще жестам, підморгуванням, міміці й кільком чарчинам домашнього шнапсу з тієї грушки під вікном, що саме зараз була облита білим цвітом.

Лігурія

3-й день. Brandenberg – Portovenere. (600 км, час в дорозі 7,5 годин).

     Їхали довго, бо спіймались на туристичну приманку – «мальовничу гірську дорогу з суто тірольськими хатинками» –  Альпбахталь, що неподалік від Бранденбергу по інший бік траси А-12. Виявилось, що «рекламна обкладинка» була значно більш гомінкою, населеною та тривіальнішою за Бранденберг. Тільки час згаяли.
    Хай там як, але до третьої години були вже в Італії, на лігурійському узбережжі, в Портовенере.
    Це вельми відоме пляжно-курортне містечко лежить на берегах маленької картинної бухти, захищеної зовні кількома острівцями, неподалік від великого порту Спеції. Відоме воно своєю фортецею часів Відродження, спорудженою за генуезького панування, ще й підпертою з узбережжя додатковим муром з різнокольорових будинків-башт.
    Між поціновувачами італійської кухні Портовенеро знане смаком мідій, які розводять у кришталевих водах його бухти.

     В Портовенере ми планували зупинку на кілька днів і тому заздалегідь переймались пошуком пристойного помешкання. Проте виникли ускладнення.
По-перше, вартість кімнат в готелях та B&B попросту вбивала, а по-друге, вільних місць для початку травня не було вже на початку березня. Ми саме розгорнули масштабні пошуки БУДЬ-ЯКИХ готелів та B&B по всій Спеції, як несподівано відгукнувся один з B&B в самому Портовенере. І хоч коштував він Є100, проте для нас це було справжнім порятунком, а до того ж будиночок стояв поза гомінким історичним центром і мав власного гаража. Одне слово – нам неймовірно пощастило!

016 Portovenere.JPG

     Портовенере - досить шумне місто, звідси відходять катери до "Cinque terre", тому натовпи туристів тут не вибувають до самого вечора. Але оливковий садочок нашого будинку захищав і від сторонніх очей, і навіть від шуму.

     Неподалік від нас працювали піцерії, фокаччерії, джелатерії й таке інше. Тому, побачивши всю цю смакоту, ми відразу вирішили повечеряти невимовно смачними на вигляд, п’янко ароматними фокаччо та пляшечкою місцевого вина просто на нашій веранді. І отримали надзвичайне задоволення. Вже в сутінках знову пішли гуляти понад морем, немов купаючись у хвилях теплого повітря, насиченого пахощами… чого?  Всього! Квітів, піній, кипарисів, акацій, моря, жасмину! Ми знову в Італії!

017 Portovenere.JPG

4-й день. Portovenere.

     На сьогодні вирішили пройтись, саме пройтись пішки, по Cinque Terre (П’ять Земель). Таку назву має велика ділянка узбережжя, на якій стоять п’ять чи то невеликих селищ, чи то маленьких містечок: Riomaggiore, Manarola, Corniglia, Vernazza, Monterosso al Mare. Кілька років тому ми під'їжджали до Монтероссо, проте пройтись всіма п'ятьма Землями ми тоді не мали часу.Отож, спробуємо цього разу.

     До Ріомаджоре,  першого селища, дістались катером з Портовенере.

     Крім пішоходної стежинки селища з’єднує тільки залізниця, що проходить по видовбаному у скелі тунелю, або ж катери, проте й останні заходять не в усі «землі». Руху автотранспорту немає!

     Всі П’ять Земель мають статус національного парку, тому для подальших екскурсій треба придбати квитки. Стежка, що поєднує всі «землі», має назву Via dell'Amore, або Стежка кохання. Це надзвичайно популярний туристичний об’єкт, по якому в сезон сунуть добрячі натовпи італійців і приїжджих.

      Починається Via dell'Amore дуже легко і привабливо, як і кожне кохання – така собі красива доріжка-карниз уздовж моря, замощена гладенькою бруківкою, де стоять лавочки для закоханих і маленькі скульптурки купідонів та таблички з цитатами про кохання. Легко й невимушено йдеш повз красні краєвиди, мудрі слова філософів і письменників, ступаючи відполірованими камінцями.

     А далі легка і приємна дорога закінчується і починається бездоріжжя, бруд, падіння, піт, спека і треба проявляти терпіння й силу, аби рухатись далі. Звичайно, що як і у реальному житті час від часу на стежині зустрічаються райські моменти – легкі, приємні, красиві й гостинні місця. За тим – все з початку. І піт, і збиті ноги, і пилюка, і важке дихання на підйомах-спусках, і немає сили підняти голову і подивитись на чудовий краєвид, лазурне море, блакитне небо, зелені гори. Доводиться терпіти. Усе як у житті.

    Це і є Стежка кохання, і ми маємо великі підозри, що далеко не всі охочі змогли пройти її повністю, а закінчували свої подорожі саме там, де закінчується рекламна гладенька бруківка…

     Ми пройшли усю Via dell'Amore до самого кінця і діставшись Вернацца втомлені просто впали на лави тратторії, де довго поновлювали сили місцевим вином і нескладними наїдками-закусками. А відпочивши та покращивши настрій, пішли разом далі.

      Повернулись в Протовенере катером під кінець дня. І вже тут поласували місцевими мідіями (cozzе) та іншими дарами моря. Усе - щойно виловлене, он, з тих нетрів, що перед нами.

5-й день. Portovenere – Portofino – Lucca.(244 км, час в дорозі близько 2 годин).

     Портофіно впливає на нас якимось надприродним чином: там зупиняється час. І це свята правда! Першого разу ми це відчули ще у 2004 році, а зараз, у 2007, впевнились: час дійсно, якщо не стоїть, то принаймні пригальмовується.
    Можливо саме через це Портофіно причарував до себе найбагатших людей Європи і світу, певно, так вони подовжують собі життя… Хай там як, а час дійсно стрімко стрімко летить повз твою свідомість.
    Хоча цього разу з’ясувалось, що і в’їхати в Портофіно вельми непросто. Велика парковка на в’їзді до міста реконструюється, а маленька в місті вщент заповнена. Тому на дорозі утворилась довжелезна і практично нерухома черга. Вирішили повернутись до Santa Marghereta Ligure, запаркувати машину і вже звідти дістатись до Портофіно катером. І це навіть на краще, адже всі прибережні міста побудовані фасадом до моря.

PanoramaPortofino.JPG
Portofin2007

     На верхівці півострова, що турботливо затуляє бухту Портофіно, стоїть замок Saint George. Вид, що відкривається звідти на Портфіно, на Лігурійське узбережжя, на навколишню акваторію - приголомшливий! А яка кількість вітрильників! 
    І що цікаво: як і минулого разу, гуляючи містечком і ковтаючи напої ми й не зогледілись, як пробігло п’ять годин! А ми то вважали що хвилин сорок, ну може година…Нам вже треба не просто бігти, а бігти бігцем, аби встигнути на катер до Святої Маргарити Лігурійської.

    Ні! Вирішили ми, з цим Портофіно жартувати не можна. Тут треба затриматись на ніч аби повністю насолодитися місцевим колоритом і побачити його пізно ввечері, на заході сонця, що має підсвічувати помаранчевим з темряви міста церкву і монастир Сан-Джорджіо, чи вночі, коли ясні і великі зорі відбиваються у водній гладі порту, а денний галас зникає і запановує тиша й спокій…

    Чого б це не вартувало. Життя коротке і райських насолод в ньому не так вже й багато…


 

046_1 Portofino.jpg
047 Portofino.JPG
041 Portofino.JPG

     До Лукки дістались близько п’ятої вечора, тому часу вистачало лише на те, щоб, залишивши речі, поблукати вечірнім містом і повечеряти.

    Наш B&B Arcobaleno (т.т.Веселка) займає частину типового лукканського «палаццо» на тихій зеленій вуличці, неподалік від міських мурів. До речі, саме такими заміськими віллами, а точніше резиденціями, побудованими купцями Луччезі між XV и XIX ст. на статки від їх банківської справи, і пишається Лукка. Ще коли ми були тут вперше, місто вразило нас своїм особливим романтичним настроєм, що народжується чи то від незайманого павутиння вулиць, оточених периметром старих мурів (Лукка – єдине велике італійське місто, яке зберегло його повністю ще з XVI ст.), чи то від величезної кількості гарних і розумних облич (завдячуючи університету), чи то від всього разом, і на додачу ще щось невимовне, проте реально існуюче.

     Центральна площа міста зведена саме там, де колись стояв античний гладіаторський цирк, тому несе в собі його овальну форм. А будинки навколо площізберігають стару античну кладку.

     Ми настільки захопились містом, що навіть забули замовити столика на вечерю, а коли отямились було вже пізно – всі тратторії й остерії вже вщент заповнені. Ледве вдалось знайти столика в хай і не в дуже дешевому, проте надзвичайно доброзичливому родинному ресторані Giglio, що стоїть на площі з тією ж назвою.

 

6-й день. Lucca– Fiorenza (Passo dei Pecorai).(116 км). 

     Зранку продовжуємо блукання Луккою: прогулянка мурами і валами, перетвореними на приємний міський парк, зійшли на найвищу вежу, роздивились обидва собори Duomo di San Martino та San Michele, посиділи в кнайпі на площі Пучіні (місцеві кажуть, що маестро полюбляв це місто і залюбки смакував там капучино).

Тоскана

     Лукканські чари не минали і тільки після обіду ми знайшли сили відірватись від міста і поїхали до передмість Флоренції. де у маленькому селі Passo dei Pecorai або «Овеча стежка» (саме так перекладається ця назва) ми мали заброньований номер у родинному готелі-винотеці-ресторані Casprini da Omero. Місце нас привабило своїм зручним «стратегічним» розташуванням: від Флоренції усього 30 км (навіть автобус їздить), та й до інших міст, селищ та сіл Тоскани їхати всього нічого.

     До Флоренції найкраще в’їжджати через п’яцетту Мікеланджело – практично просто до центральних міських паркінгів. А щодо краєвиду з п’яцетти…

Panorama Firenza.JPG

     Завдяки італійському товаришу наслухались стільки цікавого, оглянули старе місто: площі, мости, сади, собори. Такого в жодному путівнику, напевно, не вичитаєш. Чудово мати друзів по всьому світу. Та й мови знати теж не завадить!

069 Firenza.JPG

7-й день. Fiorenza.

     Цього дня ми планували відвідання Уфіцци, проте зовсім не заради тотальної екскурсії. Так, години 1,5-2, не більше. Але з’ясувалось, що стояти в черзі до музею треба ніяк не менш ніж 4 години й навіть посидіти ніде. Поки стояли, дізнались що аби мали розум і  замовили квитки через Інтернет – стояли б не більше півгодини. Але хто ж знав! Організаційно Уфіцци далеко до Лувра… Отже, хоч і зробили омріяне, але й сил на це поклали – не виміряєш. Врахуйте наші помилки – цінуйте Інтернет.

8-й день. Passo dei Pecorai – Castello di Brolio – Siena – Monteregioni – Passo dei Pecorai.(152 км ).

     Зранку приїхав П'єр-Луїджі, наш приятель, і запропонував поїхати до однієї з найвідоміших виноробень провінції. Чудово! Отож, розпочинаємо наші подорожі пасторальною Тосканою.
    Дорога до Castello di Brolio віється пагорбами К'янті, серед перелісків і виноградників. Здалеку побачили замок (звідти й назва), проте головне – сама енотека з прекрасно обладнаною залою для дегустації, де можна не поспішаючи розкуштувати всі вина, що тут народжуються, а обравши якісь – саме тут їх купити.

     В горах К’янті виробляються як білі, так і червоні вина. Якість білих вин, відверто кажучи, не вражає, все ж таки біле з півночі Італії краще. Навпаки, червоні вина – відмінного ґатунку. Справжнє Chianti Classico маркується печаткою з Чорним півнем (Галло Неро) і вважається найкращим к’янті. Всі різновиди справжнього к’янті розливаються у пляшки виключно бордоського типу, тому якщо ви десь побачите пузату оплетену соломкою пляшку фьяско (fiasco), майте на увазі –  вона містить лише непоганої якості місцеве вино далеко не найвищого ґатунку і розрахована, в основному, на туристів. Вино, витримане у діжках не менш 2 років, позначається написом “Riserva”. Зрозуміло, це відображається і на якості, і на ціні. Купуючи вино не у виноробнях,  а в супермаркетах, зверніть увагу на те, що якісні італійські вина завжди марковані DOC, DOCG, в крайньому випадку, Vini tipici.


    Звідти взяли напрямок до Сієни. По дорозі з’ясувалась цікава річ. Виявляється, всі гори К’янті немовби поділяються на північні і південні, а межа між ними пролягає десь на широті Сієни. На північ від неї гори вкривають густі ліси, навіть за виглядом яких (мохи, ліани, лишайники) зрозуміло, що дощі тут – звичайне явище. А ось південніше Сієни – навпаки: ліси зникають, стає тепліше і відчувається, що опадів тут менше ніж на «північних» К’янті. Проте на якості вин це аж ніяк не відбивається, в той час як справжніми «тосканськими» краєвидами краще милуватись на півдні регіону.

     Чарівна Сієна була саме такою, як ми її уявляли, несподіванкою стало хіба що її розташування на верхівці високого пагорба. Місто дуже приємне, головний майдан, на якому двічі на рік відбувається «palio», хоча й був «перенасичений» туристами, але від цього зовсім не програвав. А от вулички навкруги площі - на диво гармонійні і просто причаровували до себе.

060 Firenza.JPG
058 Firenza.JPG
Brolio2007
Siena2007
072 Siena.JPG
076 Siena.JPG
070 Siena.jpg

     А після Сієни почалась мальовнича дивовижна пасторальна Тосканщина, тепер вже південна Тоскана.

     Коли готувались до поїздки, то вишукували в путівниках і звітах подорожніх де ж саме ці "типові тосканські краєвиди", аби ж не прогавити їх. Здавалось, що це виключно кілька місць з обладнаними місцями для зупинки авто. Насправді ж виявилось, що всенька Тоскана - отака мальовнича! Ніяких спеціальних, окремо виділених місць, ніяких зупинок, така краса - повсюди навколо тебе! Лиш знайди можливість приліпити десь машину на кілька хвилин.