ПАСТОРАЛЬНА ПОДОРОЖ

ПІВДНЕМ АВСТРІЇ ТА ПІВНІЧЧЮ ІТАЛІЇ

Час:  26 квітня – 12 травня 2007 року.
Маршрут: Київ – Eger – Brandenberg – Portovenere – Lucca – Fiorenza – Siena – S.Gimignano – Monteriggioni – Montalcino – Montepulcano – Techendorf – Wien – Eger – Київ.
Протяжність маршруту: 6 586 км.


    Читаючи попередні нотатки ви, можливо, вже встигли помітити наше тяжіння до невеликих і затишних містечок та сіл. Ця схильність не заважає нам любити також і  Лондон, Стокгольм, Прагу, Відень, Барселону та ін. Проте, якби нам хтось запропонував провести тиждень на вибір, наприклад, в Парижі чи в Онфльорі, то рішення наше було б миттєвим і не на користь мегаполісу. 
    Ось і цього року ми вирішили не тільки навідати знайомі та милі серцю й очам місця, але, роблячи це, не акцентуватись на міських краєвидах. Виключенням став лише Відень: від цього свята ми не в силі були відмовитись.
    Нам вже давно мріялось досхочу поїздити по Тоскані, роблячи зупинки в маленьких містах і селах заради того тільки, щоб, наблукавшись ними, посидіти в барі на старій невеликій площі, розкуштувати скляночку місцевого вина чи філіжанку капучино (замість останнього можна обрати щось інше) і відчути що життя, якщо до нього ставитись з повагою, - річ незрівнянна…
    А ще ми так багато чули й бачили (по TV) про Карінтію, найпівденнішу частину Австрії, насичену озерами неперевершеної краси й чистоти, що вирішили неодмінно погостювати днів з два-три біля одного з них.

     Ось так і народився маршрут цієї подорожі.

Тіроль

1-й день. Київ – Eger. (1081 км, час в дорозі 10,5 годин). 

     Наш традиційний початок, так би мовити, наша «інвазія в ЄС». Те ж саме містечко, той самий затишний готель «Panorama», джакузі після цілого дня в машині, вечеря в улюбленому ресторанчику.

.

2-й день. Eger – Brandenberg. (840 км, час в дорозі 8 годин).

     Відразу після сніданку - в дорогу, через Будапешт (знову на це пішло ніяк не менш години, бо об’їзної дороги досі нема, просто жах…) повз Відень, де навпаки з’явились нові тунелі і на проїзд вже йде не 20, а 15 хвилин, до Тіролю, де у невеликому гірському селищі Brandenberg ми знайшли притулок на цю ніч. Мешканців в селі небагато, проте хатинки розбрелись по всіх найближчих горах і долинах, до того ж і вулиць немає, тому доводиться орієнтуватись виключно за номерами на будинках. Нашими господарями на цю ніч стали Норберт і Крістін Ленгауери (carmenlengauer@gmx.at ). Вони, як і більшість тірольців, до яких ми писали запити при пошуку В&B в цьому районі, розмовляють тільки німецькою, в якій ми, на жаль, не дуже вправні. Тому при замовленні довелось звертатись по допомогу до консультантів з австрійських туристичних сайтів (www.tiscover.at, www.tirol.at), які знайшли це помешкання, повідомивши, що подружжя Ленгауер має для нас маленький номер. Останній виявився двокімнатним апартаментом з усіма можливими зручностями та балконом. З якого нам і відкрився фантастичний Тірольський Краєвид!

PanoramaTirol.JPG
 

     Село обирали виключно задля ночівлі, десь посередині дороги від Егера до Портовенере. А виявилось, що самі того не очікуючи натрапили на перлину! Бо це невеличке звичайне тірольське село, не туристичне, не славетне чимось, виявилось таким чарівним!

     А можливо, що саме ця звичайність і не-курортність була для нас найбільш привабливими. Бо наступного дня ми з'їздили до сусіднього села Alpbach, яке "славиться своїми найбільш аутентичними тірольськими будиночками" і гірськолижними курортом. І тільки утвердилися у правильності нашого інтуїтивного вибору на користь Бранденбергу!

     Наші господарі Крістель і Норберт крім туристичного бізнесу мають ще й головну тірольську справу – тримають корівок і здають молоко до мільхпункту.

     Традиційно, і худоба, і господарі, й подорожні - всі під одним дахом немаленького тірольського будиночка, який у Ленгауерів називається "Riedelhof". Попри це, худобою в "людській" частині не пахне. Проте й попити молочка не можна: за санітарними правилами, господарі мають забезпечити безконтактну дійку і збір молока, якщо хочуть здавати його на мільхпункт. Що поробиш – Європа, стерильність, комп’ютери, розподіл праці, автоматика. Проте можна залюбки попити домашнього грушевого шнапсу, що Ленгауери роблять «для себе». Штука надзвичайна!

     Усе це й багато чого іншого ми дізнались від Крістель і Норберта виключно завдяки неповному десятку німецьких слів, які знали ми, такої ж кількості англійських слів, які знали господарі, а ще жестам, підморгуванням, міміці й кільком чарчинам домашнього шнапсу з тієї грушки під вікном, що саме зараз була облита білим цвітом.

Лігурія

3-й день. Brandenberg – Portovenere. (600 км, час в дорозі 7,5 годин).

     Їхали довго, бо спіймались на туристичну приманку – «мальовничу гірську дорогу з суто тірольськими хатинками» –  Альпбахталь, що неподалік від Бранденбергу по інший бік траси А-12. Виявилось, що «рекламна обкладинка» була значно більш гомінкою, населеною та тривіальнішою за Бранденберг. Тільки час згаяли.
    Хай там як, але до третьої години були вже в Італії, на лігурійському узбережжі, в Портовенере.
    Це вельми відоме пляжно-курортне містечко лежить на берегах маленької картинної бухти, захищеної зовні кількома острівцями, неподалік від великого порту Спеції. Відоме воно своєю фортецею часів Відродження, спорудженою за генуезького панування, ще й підпертою з узбережжя додатковим муром з різнокольорових будинків-башт.
    Між поціновувачами італійської кухні Портовенеро знане смаком мідій, які розводять у кришталевих водах його бухти.

     В Портовенере ми планували зупинку на кілька днів і тому заздалегідь переймались пошуком пристойного помешкання. Проте виникли ускладнення.
По-перше, вартість кімнат в готелях та B&B попросту вбивала, а по-друге, вільних місць для початку травня не було вже на початку березня. Ми саме розгорнули масштабні пошуки БУДЬ-ЯКИХ готелів та B&B по всій Спеції, як несподівано відгукнувся один з B&B в самому Портовенере. І хоч коштував він Є100, проте для нас це було справжнім порятунком, а до того ж будиночок стояв поза гомінким історичним центром і мав власного гаража. Одне слово – нам неймовірно пощастило!

     Портовенере - досить шумне місто, звідси відходять катери до "Cinque terre", тому натовпи туристів тут не вибувають до самого вечора. Але оливковий садочок нашого будинку захищав і від сторонніх очей, і навіть від шуму.

     Неподалік від нас працювали піцерії, фокаччерії, джелатерії й таке інше. Тому, побачивши всю цю смакоту, ми відразу вирішили повечеряти невимовно смачними на вигляд, п’янко ароматними фокаччо та пляшечкою місцевого вина просто на нашій веранді. І отримали надзвичайне задоволення. Вже в сутінках знову пішли гуляти понад морем, немов купаючись у хвилях теплого повітря, насиченого пахощами… чого?  Всього! Квітів, піній, кипарисів, акацій, моря, жасмину! Ми знову в Італії!

017 Portovenere.JPG

4-й день. Portovenere.

     На сьогодні вирішили пройтись, саме пройтись пішки, по Cinque Terre (П’ять Земель). Таку назву має велика ділянка узбережжя, на якій стоять п’ять чи то невеликих селищ, чи то маленьких містечок: Riomaggiore, Manarola, Corniglia, Vernazza, Monterosso al Mare. Кілька років тому ми під'їжджали до Монтероссо, проте пройтись всіма п'ятьма Землями ми тоді не мали часу.Отож, спробуємо цього разу.

     До Ріомаджоре,  першого селища, дістались катером з Портовенере.

     Крім пішоходної стежинки селища з’єднує тільки залізниця, що проходить по видовбаному у скелі тунелю, або ж катери, проте й останні заходять не в усі «землі». Руху автотранспорту немає!

     Всі П’ять Земель мають статус національного парку, тому для подальших екскурсій треба придбати квитки. Стежка, що поєднує всі «землі», має назву Via dell'Amore, або Стежка кохання. Це надзвичайно популярний туристичний об’єкт, по якому в сезон сунуть добрячі натовпи італійців і приїжджих.

      Починається Via dell'Amore дуже легко і привабливо, як і кожне кохання – така собі красива доріжка-карниз уздовж моря, замощена гладенькою бруківкою, де стоять лавочки для закоханих і маленькі скульптурки купідонів та таблички з цитатами про кохання. Легко й невимушено йдеш повз красні краєвиди, мудрі слова філософів і письменників, ступаючи відполірованими камінцями.

     А далі легка і приємна дорога закінчується і починається бездоріжжя, бруд, падіння, піт, спека і треба проявляти терпіння й силу, аби рухатись далі. Звичайно, що як і у реальному житті час від часу на стежині зустрічаються райські моменти – легкі, приємні, красиві й гостинні місця. За тим – все з початку. І піт, і збиті ноги, і пилюка, і важке дихання на підйомах-спусках, і немає сили підняти голову і подивитись на чудовий краєвид, лазурне море, блакитне небо, зелені гори. Доводиться терпіти. Усе як у житті.

    Це і є Стежка кохання, і ми маємо великі підозри, що далеко не всі охочі змогли пройти її повністю, а закінчували свої подорожі саме там, де закінчується рекламна гладенька бруківка…

     Ми пройшли усю Via dell'Amore до самого кінця і діставшись Вернацца втомлені просто впали на лави тратторії, де довго поновлювали сили місцевим вином і нескладними наїдками-закусками. А відпочивши та покращивши настрій, пішли разом далі.

      Повернулись в Протовенере катером під кінець дня. І вже тут поласували місцевими мідіями (cozzе) та іншими дарами моря. Усе - щойно виловлене, он, з тих нетрів, що перед нами.

5-й день. Portovenere – Portofino – Lucca.(244 км, час в дорозі близько 2 годин).

     Портофіно впливає на нас якимось надприродним чином: там зупиняється час. І це свята правда! Першого разу ми це відчули ще у 2004 році, а зараз, у 2007, впевнились: час дійсно, якщо не стоїть, то принаймні пригальмовується.
    Можливо саме через це Портофіно причарував до себе найбагатших людей Європи і світу, певно, так вони подовжують собі життя… Хай там як, а час дійсно стрімко стрімко летить повз твою свідомість.
    Хоча цього разу з’ясувалось, що і в’їхати в Портофіно вельми непросто. Велика парковка на в’їзді до міста реконструюється, а маленька в місті вщент заповнена. Тому на дорозі утворилась довжелезна і практично нерухома черга. Вирішили повернутись до Santa Marghereta Ligure, запаркувати машину і вже звідти дістатись до Портофіно катером. І це навіть на краще, адже всі прибережні міста побудовані фасадом до моря.

 

     На верхівці півострова, що турботливо затуляє бухту Портофіно, стоїть замок Saint George. Вид, що відкривається звідти на Портфіно, на Лігурійське узбережжя, на навколишню акваторію - приголомшливий! А яка кількість вітрильників! 
    І що цікаво: як і минулого разу, гуляючи містечком і ковтаючи напої ми й не зогледілись, як пробігло п’ять годин! А ми то вважали що хвилин сорок, ну може година…Нам вже треба не просто бігти, а бігти бігцем, аби встигнути на катер до Святої Маргарити Лігурійської.

    Ні! Вирішили ми, з цим Портофіно жартувати не можна. Тут треба затриматись на ніч аби повністю насолодитися місцевим колоритом і побачити його пізно ввечері, на заході сонця, що має підсвічувати помаранчевим з темряви міста церкву і монастир Сан-Джорджіо, чи вночі, коли ясні і великі зорі відбиваються у водній гладі порту, а денний галас зникає і запановує тиша й спокій…

    Чого б це не вартувало. Життя коротке і райських насолод в ньому не так вже й багато…


 

046_1 Portofino.jpg
041 Portofino.JPG

     До Лукки дістались близько п’ятої вечора, тому часу вистачало лише на те, щоб, залишивши речі, поблукати вечірнім містом і повечеряти.

    Наш B&B Arcobaleno (т.т.Веселка) займає частину типового лукканського «палаццо» на тихій зеленій вуличці, неподалік від міських мурів. До речі, саме такими заміськими віллами, а точніше резиденціями, побудованими купцями Луччезі між XV и XIX ст. на статки від їх банківської справи, і пишається Лукка. Ще коли ми були тут вперше, місто вразило нас своїм особливим романтичним настроєм, що народжується чи то від незайманого павутиння вулиць, оточених периметром старих мурів (Лукка – єдине велике італійське місто, яке зберегло його повністю ще з XVI ст.), чи то від величезної кількості гарних і розумних облич (завдячуючи університету), чи то від всього разом, і на додачу ще щось невимовне, проте реально існуюче.

     Центральна площа міста зведена саме там, де колись стояв античний гладіаторський цирк, тому несе в собі його овальну форм. А будинки навколо площізберігають стару античну кладку.

     Ми настільки захопились містом, що навіть забули замовити столика на вечерю, а коли отямились було вже пізно – всі тратторії й остерії вже вщент заповнені. Ледве вдалось знайти столика в хай і не в дуже дешевому, проте надзвичайно доброзичливому родинному ресторані Giglio, що стоїть на площі з тією ж назвою.

 

6-й день. Lucca– Fiorenza (Passo dei Pecorai).(116 км). 

     Зранку продовжуємо блукання Луккою: прогулянка мурами і валами, перетвореними на приємний міський парк, зійшли на найвищу вежу, роздивились обидва собори Duomo di San Martino та San Michele, посиділи в кнайпі на площі Пучіні (місцеві кажуть, що маестро полюбляв це місто і залюбки смакував там капучино).

Тоскана

     Лукканські чари не минали і тільки після обіду ми знайшли сили відірватись від міста і поїхали до передмість Флоренції. де у маленькому селі Passo dei Pecorai або «Овеча стежка» (саме так перекладається ця назва) ми мали заброньований номер у родинному готелі-винотеці-ресторані Casprini da Omero. Місце нас привабило своїм зручним «стратегічним» розташуванням: від Флоренції усього 30 км (навіть автобус їздить), та й до інших міст, селищ та сіл Тоскани їхати всього нічого.

     До Флоренції найкраще в’їжджати через п’яцетту Мікеланджело – практично просто до центральних міських паркінгів. А щодо краєвиду з п’яцетти…

Panorama Firenza.JPG

     Завдяки італійському товаришу наслухались стільки цікавого, оглянули старе місто: площі, мости, сади, собори. Такого в жодному путівнику, напевно, не вичитаєш. Чудово мати друзів по всьому світу. Та й мови знати теж не завадить!

069 Firenza.JPG

7-й день. Fiorenza.

     Цього дня ми планували відвідання Уфіцци, проте зовсім не заради тотальної екскурсії. Так, години 1,5-2, не більше. Але з’ясувалось, що стояти в черзі до музею треба ніяк не менш ніж 4 години й навіть посидіти ніде. Поки стояли, дізнались що аби мали розум і  замовили квитки через Інтернет – стояли б не більше півгодини. Але хто ж знав! Організаційно Уфіцци далеко до Лувра… Отже, хоч і зробили омріяне, але й сил на це поклали – не виміряєш. Врахуйте наші помилки – цінуйте Інтернет.

8-й день. Passo dei Pecorai – Castello di Brolio – Siena – Monteregioni – Passo dei Pecorai.(152 км ).

     Зранку приїхав П'єр-Луїджі, наш приятель, і запропонував поїхати до однієї з найвідоміших виноробень провінції. Чудово! Отож, розпочинаємо наші подорожі пасторальною Тосканою.
    Дорога до Castello di Brolio віється пагорбами К'янті, серед перелісків і виноградників. Здалеку побачили замок (звідти й назва), проте головне – сама енотека з прекрасно обладнаною залою для дегустації, де можна не поспішаючи розкуштувати всі вина, що тут народжуються, а обравши якісь – саме тут їх купити.

     В горах К’янті виробляються як білі, так і червоні вина. Якість білих вин, відверто кажучи, не вражає, все ж таки біле з півночі Італії краще. Навпаки, червоні вина – відмінного ґатунку. Справжнє Chianti Classico маркується печаткою з Чорним півнем (Галло Неро) і вважається найкращим к’янті. Всі різновиди справжнього к’янті розливаються у пляшки виключно бордоського типу, тому якщо ви десь побачите пузату оплетену соломкою пляшку фьяско (fiasco), майте на увазі –  вона містить лише непоганої якості місцеве вино далеко не найвищого ґатунку і розрахована, в основному, на туристів. Вино, витримане у діжках не менш 2 років, позначається написом “Riserva”. Зрозуміло, це відображається і на якості, і на ціні. Купуючи вино не у виноробнях,  а в супермаркетах, зверніть увагу на те, що якісні італійські вина завжди марковані DOC, DOCG, в крайньому випадку, Vini tipici.


    Звідти взяли напрямок до Сієни. По дорозі з’ясувалась цікава річ. Виявляється, всі гори К’янті немовби поділяються на північні і південні, а межа між ними пролягає десь на широті Сієни. На північ від неї гори вкривають густі ліси, навіть за виглядом яких (мохи, ліани, лишайники) зрозуміло, що дощі тут – звичайне явище. А ось південніше Сієни – навпаки: ліси зникають, стає тепліше і відчувається, що опадів тут менше ніж на «північних» К’янті. Проте на якості вин це аж ніяк не відбивається, в той час як справжніми «тосканськими» краєвидами краще милуватись на півдні регіону.

     Чарівна Сієна була саме такою, як ми її уявляли, несподіванкою стало хіба що її розташування на верхівці високого пагорба. Місто дуже приємне, головний майдан, на якому двічі на рік відбувається «palio», хоча й був «перенасичений» туристами, але від цього зовсім не програвав. А от вулички навкруги площі - на диво гармонійні і просто причаровували до себе.

060 Firenza.JPG
 
 
072 Siena.JPG
076 Siena.JPG
070 Siena.jpg

     А після Сієни почалась мальовнича дивовижна пасторальна Тосканщина, тепер вже південна Тоскана.

     Коли готувались до поїздки, то вишукували в путівниках і звітах подорожніх де ж саме ці "типові тосканські краєвиди", аби ж не прогавити їх. Здавалось, що це виключно кілька місць з обладнаними місцями для зупинки авто. Насправді ж виявилось, що всенька Тоскана - отака мальовнича! Ніяких спеціальних, окремо виділених місць, ніяких зупинок, така краса - повсюди навколо тебе! Лиш знайди можливість приліпити десь машину на кілька хвилин.

9-й день. Passo dei Pecorai – San Gimignano – Radda in Chianti (278 км).

     Цього дня ми дещо змінили своє «місце проживання», перенісши на дві наступні доби нашу ставку у невеличке селище Рада ін К’янті, що стоїть на схилі пагорбу всього в 45 км від  Passo dei Pecorai. Переїзд поєднали з відвідуванням Сан Джиміньяно, про яке так багато згадують путівники і телепередачі. Стоїть таке собі село, мешканці якого декілька сторіч тому несподівано захворіли на «хмарочосну» хворобу й розпочали будівництво так званих сторожових веж, намагаючись зробити свою вежу вищою за сусідню. Оскільки вважалось, що чим вища вежа – тим багатша родина, яка нею володіє. Такий собі «античний» Нью-Йорк. Понаробили отих башт аж 72, але до нас дійшли тільки 14…

     У цій місцевості виробляють достатньо відоме біле вино Vernazza. Відверто кажучи, ані село, ані вино на нас помітного враження не справили, може вам більше пощастить.

     Під вечір дістались місця нашого нового помешкання – Рада ін К’янті. Селище невелике та затишне, стоїть у «дощовій» частині К’янті. Є в ньому готель та декілька ресторанів. Але нам найбільш до душі прийшлась піцерія Da Mickele («У Миколи»). І смачно, і все якось по-домашньому, і господар гостинний.

     Зупинялись ми традиційно у невеличкому сімейному B&B «Casa Lastrucci». По суті, це звичайний будинок, в оточенні садочку, з чудовим видом на долину. Діти виросли, вилетіли у незалежне життя, от господарі й здають колишню дитячу спальню-вітальню-кабінет-ванну з джакузі. А зранку - годують подорожніх, майже як своїх дітей: "А що ви любите на сніданок, А й яйця зварити на м'яко? Який хліб ви любите?" і т.і. Дуже турботливо. От лише на опалення їхня турбота не поширюється. І на наші дрижаки у день приїзду й питання чи не можна б підкрутити батареї, господарі лише стенули плечима: "та скільки там тієї весни? Вже й літо скоро. Навіщо ж опалення вмикати? А погрітись можна у джакузі і - швиденько у ліжко!"

     Що ж, заради такого краєвиду зранку за вікном можна увечері трохи й померзнути!

10-й день. Radda in Chianti – Montalchino – Banfi – Montepulcano –  Radda in Chianti (280 км.)

     Продовжуємо наші сільські мандри із виразним присмаком і ароматом вин. Дорогою робимо постійні зупинки аби ще й ще зафільмувати тосканські краєвиди.

     Містечко Монтепульчано знане своїм «Благородним» вином (Vino Nobile di Montepulciano) і нічим іншим –  якщо ви довіряєте путівникам – не здобуло слави, проте завітавши до нього, швидко поїхати далі ми вже не змогли. Блукали вуличками, скуштували капучино і по бокалу чудового місцевого вина. До речі, Vino Nobile «Благородним»  зветься не тільки через шляхетний смак, але й тому, що раніше виробляти його дозволялось виключно найбільш титулованим дворянським родинам.
    Лагідність і спокій місцевого стилю життя, тепле тосканське сонечко, смак вина, свіжі брускетти… Все це нас настільки міцно приворожило, що навіть думати про подальший шлях немає бажання.

А якщо до цього додати можливість завітати «в гості» до господарів безлічі маленьких приватних магазинчиків, майстерень, кав’ярень, де можна і на товар подивитись, і «за життя» не поспішаючи потеревенити …
    Поруч з Монтепульчано, буквально через дорогу,  ще одне маленьке містечко – Монтальчіно. Побудоване воно, як і більшість тосканських міст, на пагорбі, верхівку якого окупує невеличкий замок, оточений парковками. В замку та навкруги – безліч дегустаційних, де можна (і треба!) продегустувати Брунелло ді Монтальчіно (Brunello di Montalcino) - одне з найкращих вин регіону К’янті.  

     Посмакували ним у місті, нагорі, а купити вирішили внизу, в маленькій винотеці, що стоїть на в’їзді в містечко. І були праві: вийшло дешевше.

 

     Трохи в бік від Монтепульчано і Монтальчіно стоїть, оточена з усіх боків полями та виноградниками, вілла Банфі. Наш італійський товариш на прощання позначив нам її на карті таємним хрестиком і дуже рекомендував побувати.

     Вілла, а краще сказати маленький замок, раніше належав кардиналу Ратті, вже потім обраного Папою, а замком опікувалась міс Банфі, яка з часом стала його власницею і перетворила віллу та господарські споруди в одну з найяскравіших пам’яток Тоскани, місце невимовного спокою, чарівності та розкоші, а вино Banfi й досі вважається одним з кращих в Італії.

 
083 Banfi.JPG

     Сповнені вражень (і вина) повертаємось «додому» в Рада ін К’янті і перед нами постало дуже важливе питання: знайти достойний заклад для "останньої" вечері в Італії, намагаючись зробити все, аби вона запам’яталась на довгий час. Зупинили вибір на тій самій піцерії Da Mickele, і не шкодуємо: бо піцу з грушею і чотирма сирами ми згадуємо й понині!

     Взагалі-то, ми - великі прихильники італійської кухні (можна навіть ширше – середземноморської), до того ж любимо не тільки «смачно» посидіти в італійських остеріях, але й дома самі постійно готуємо щось «медітеранське». Але під час подорожей на кухні практично не стоїмо (виключення –  зустрічі у друзів). Проте  виявилось, що в  Італії створено все, аби смачно попоїсти вдома і до того ж без куховарні. В усіх італійських супермаркетах (від величезної «Panorama» до будь-якого маленького «COOP») існують відділи кулінарії. Так от, саме тут і є де розгулятись. Пропозиція величезна, а купити  хочеться все: і салати з морепродуктів, і маринованих каракатиць, і в’ялених помідорів-перців-маслин, і фаршированих чимось малесеньких ротундочок в оливковій олії, і білих грибочків, і сиру, сиру, сиру, та ще й мортаделли двох-трьох видів. А в сусідніх відділах – фокаччо, паніні, чіабата і вина! Ну чого ж ще бажати?! Закуповуєш все це – і «додому», де легко і швидко організується вечеря в родинному колі.

Каринтія

11-й день. Radda in Chianti – Techendorf (685 км, час в дорозі 6 годин).

     Але все на світі, навіть найкраще, закінчується. Добігав кінця і наш термін в Італії. Час було брати курс на північний схід – до Австрії. Виїжджали з Тоскани, кажучи відверто, з тугою (навіщо залишаємо цей рай?). Проте згодом з’ясувалось, що їхали ми також до раю. Хоч і трохи іншого. Каринтія, найпівденніша частина Австрії, - край надчистих озер, лісів і дивовижних гір.

 
Panorama Techendorf.JPG

     Серед численних озер Каринтії ми обрали Вайсензеє (Weisensee) - найменше і не розбещене туристичне. Зупинились в родинному готелі  «Haus Heimat», в містечку Техендорф, просто на березі озера.

     Озеро Вайсензеє, або Біле озеро, вважається «найвисокогірнішим (962 м над рівнем моря) озером Австрії, в якому ще можна купатись», а крім того,  найчистіше і не велелюдне. На берегах озера лежать тільки два маленьких селища (одне з них – наш Техендорф), багато неприватизованих підходів до води, стежок і затишних лавочок біля самої води. Озеро настільки чисте, що на ньому забороняється використання будь-яких човнів з двигунами внутрішнього згорання. Монополію на екскурсії озером утримує тільки родина Heimat, тому їхнім гостям поїздки пропонуються безкоштовно. На плечах Петри Heimat, яка чудово володіє англійською, – весь готель, а її чоловік Ханс займається катерами, екскурсіями та загальним благоустроєм.

     Отут насолодились пасторальними видами сповна: луки з альпійським різнотрав'ям, візерунки весняної листви, прозорі води озера... Тишу та спокій тільки підсилювали дзвони кірхи та ремигання корів у сараях сусідніх хаток.

     Озеро називають Білим не з доброго дива: є відповідна місцева легенда про двох закоханих з різних берегів озера, злих чаклунок, сонце, місяць, сили вітру, дощу і веселку, яка врешті поєднала закоханих. Проте нам видається, що така його назва пов’язана з великими піщаними мілинами вздовж берегів, якими розгулюють величезні рибини (щуки, форелі, сазани, товстолобики і т. ін.)

     Сезон риболовлі тут відкривається 10 травня, а ми маємо їхати звідси 9-го… Врахуйте це ті, хто буде там після нас! До речі, будь-яке бурхливе курортне життя на Вайсензеє практично відсутнє, що нас, власне, і привабило. А ось якщо хтось забажає порозважатись, тоді краще обирати сусідні Ossiacher see або ж Faaker see. А у нас тут все тихо і пасторально.

13-й день. Techendorf – Glossglockner – Techendorf (223 км).

     Неподалік від Вайсензеє знаходиться пік Франца-Йосифа, з якого сповзає льодовик Pasterze (2 369 м над рівнем моря). Доїхати туди можна гірською дорогою Hochalpenstrasse, а от щоб по ній проїхати треба купити квиток  – Є28 з автомашини (можливо ціну має компенсувати маленька безкоштовна карта дороги!). Спочатку від озера спускаємось в долину, вже від якої дорога йде вгору, саме тут і треба брати квитки. Дорога відмінна, тому залюбки роздивляємось краєвиди…Потім ліси закінчуються, а ми повз альпійські луги з метушливими товстенькими  байбачками, що раз у раз весело свистять до  нас, піднімаємось до льодовика. Льодовик вражає розмірами і ще якоюсь дикою енергією. Місця дійсно запам’ятовуються.

138 Karinthia.JPG

     Від льодовика ми, натхненні своїм автосходженням, прямуємо до найвищої точки місцевих гір, до якої ще можна дістатись автівкою – Едельвайсшпіц (2 471 м над рівнем моря).
    Дорогою до нього високо в горах проїжджаємо заледенілим тунелем, через який проходить кордон між Каринтією і землею Зальцбург. Тобто подальша Hochalpenstrasse і сам підйом на Едельвайсшпіц проходять вже по зальцбургських землях.

     Підйом достатньо вузький і крутий,  тому треба бути уважним, але воно того варте.

Panorama Edelwaisspick.JPG

     Звідси видно усю дорогу, якою ви щойно проїхали,  казкові гірські вершини, що оточують пік, десь далі вгадується і Зальцбург.

     На верхівці стоїть невеличкий, проте вельми затишний ресторанчик, є парковка і магазин сувенірів. Повірте, піднятись на пік варто, але ті, хто не має досвіду гірської їзди, мають бути обережними: дорога йде через сніги, можлива ожеледиця, особливо зранку та під вечір.     

     В сувенірному магазинчику на вершині Едевельвейсшпіці ми купили диски з йодлями. І такі то були запальні пісні, що підпалили наші гальма! Точніше, ми відразу ж поставили диск і, слухаючи й підспівуючи йодлі, покотились у зворотному напрямку. Жваві пісеньки - жваві викрутаси дорогою! Йо-ді-лі-лі-ді-лі-лі!!!!!

    Вже ближче до кінця спуску відчуваємо характерний сморід. Зупиняємось, виходимо, оглядаємо - ну, так воно і є! В найближчому селі розпитались де б тут підремонтуватись. Здається, хазяїн авторемонтної служби анітрохи не здивований. Мабуть, не ми одні отак під йодлі яскраво спускаємось з льодовика, забезпечуючи йому заробіток.

Відень

14-й день. Techendorf – Vienna (499 км, час в дорозі 4 години).

     Зрозуміло, що ми не могли бути в Австрії і не завітати до Відня хоча б на кілька днів. Тим більш, що нам вдалось заздалегідь «злапати» останні два квитки до Віденської великої концертної зали на завершальний концерт Віденського філармонічного тижня. Так що треба було вибирати: або риболовля на Вайсензеє, або музика. Ми обрали музику. І не шкодуємо.
    Зупинялись в Hotel Pension Franz, поруч з Вотівкірхе, до Рингу йти пішки всього хвилин три. Пансіон старий, зі слідами зів’ялої розкоші, а місце молоде – поруч з біологічним факультетом університету. Відтоді ми ще не раз тут зупинялись.
 
15-й день. Vienna.

154 Wien.JPG
150 Wien.JPG
152 Wien.JPG
148 Wien.JPG
157 Wien.JPG

А під кінець дня –  весела і смачна вечеря на Нашмаркті з парочкою пляшок доброго австрійського рислінгу. А потім –  

16-й день. Vienna – Eger (387 км, час в дорозі 5 годин).

     Довго, але по-перше, кордон, а по-друге, проїзд через Будапешт (ну нема в них окружної дороги!).

17-й день.  Eger – Київ (1034 км, час в дорозі 12 годин).

     Дорога додому завжди швидка і приємна, та й за Пуфіком вже скучили…