ПАСТОРАЛЬНА ПОДОРОЖ

ПІВДНЕМ АВСТРІЇ ТА ПІВНІЧЧЮ ІТАЛІЇ

Час:  26 квітня – 12 травня 2007 року.
Маршрут: Київ – Eger – Brandenberg – Portovenere – Lucca – Fiorenza – Siena – S.Gimignano – Monteriggioni – Montalcino – Montepulcano – Techendorf – Wien – Eger – Київ.
Протяжність маршруту – 6 586 км.


     Читаючи попередні нотатки Ви, можливо, вже встигли помітити наше тяжіння до невеликих і затишних містечок та сіл. Ця схильність не заважає нам любити також і такі великі міста як Лондон, Стокгольм, Прага, Відень, Барселона і т.д. Проте, якби нам хтось запропонував провести тиждень на вибір, наприклад, в Парижі чи в Онфльорі, то рішення наше було б миттєвим і не на користь мегаполісу. 
     Ось і цього року ми вирішили не тільки навідати знайомі та милі серцю й очам місця, але, роблячи це, не акцентуватись на міських краєвидах. Виключенням став тільки Відень – від цього свята ми не в силі були відмовитись.
     Нам вже давно мріялось досхочу поїздити по Тоскані, роблячи зупинки в маленьких містах і селах заради того тільки, щоб, наблукавшись ними, посидіти в барі на старій невеликій площі, розкуштувати скляночку місцевого вина чи філіжанку капучіно (замість останнього можна обрати щось інше) і відчути що життя, якщо до нього ставитись з повагою, - річ незрівнянна…
     А ще ми так багато чули і бачили (по TV) про Карінтію, найпівденнішу частину Австрії, насичену озерами неперевершеної краси й чистоти, що вирішили неодмінно погостювати біля одного такого днів з два-три.

     Ось так і народився маршрут цієї подорожі.

Тіроль

1-й день. Київ – Eger. (1081 км, час в дорозі 10,5 годтин). 

     Наш традиційний початок, так би мовити, наша «інвазія в ЄС». Те ж саме містечко, той самий затишний готель «Panorama», джакузі після цілого дня в машині, вечеря в улюбленому ресторанчику

.

2-й день. Eger – Brandenberg. (840 км, час в дорозі 8 годин).

     Зранку, відразу після сніданку,- в дорогу, через Будапешт (знову на це пішло ніяк не менш години, бо об’їзної дороги досі нема, просто жах…), повз Відень, де навпаки з’явились нові тунелі і на проїзд вже йде не 20, а 15 хвилин, до Тіролю, де у невеликому гірському селищі Brandenberg ми і мали притулок на цю ніч. Мешканців в селі небагато, проте хатинки розбрелись по всіх найближчих горах і долинах, до того ж й вулиць немає, тому доводиться орієнтуватись виключно за номерами на будинках. Нашими господарями на цю ніч стали Норберт і Крістін Ленгауери (carmenlengauer@gmx.at ). Вони, як і більшість тірольців, до яких ми писали запити при пошуку В&B в цьому районі, розмовляють тільки німецькою, в якій ми, на жаль, не дуже вправні. Тому довелось звертатись по допомогу до консультантів з австрійських туристичних сайтів (www.tiscover.at, www.tirol.at), які знайшли це помешкання, повідомивши, що подружжя Ленгауер має для нас маленький номер. Останній виявився двокімнатним апартаментом з усіма можливими зручностями та балконом. З якого нам і відкрився фантастичний Тірольський Краєвид!

 

     Село обирали виключно задля ночівлі, десь посередині дороги від Егера до Портовенере. А виявилось, що самі того не очікуючи натрапили на перлину! Бо це невеличке звичайне тірольське село, не туристичне, не славетне чимось, виявилось таким чарівним!

     А можливо, що саме ця звичайність і не-курортність була для нас найбільш привабливою. Бо наступного дня ми з'їздили до сусіднього села Alpbach, яке "славиться своїми найбільш аутентичними тірольськими будиночками" і гірськолижними курортом. І тільки утвердилися у правильності нашого інтуїтивного вибору на користь Бранденбергу!

     Наші господарі, Крістель і Норберт, крім туристичного бізнесу, мали ще й головну тірольську справу – тримали корівок і здавали молоко до мільхпункту.

     Традиційно, і худоба, і господарі, й подорожні - всі під одноим дахом немаленького тірольського будиночка, який у Ленгауерів називається "Riedelhof". Попри це, худобою в "людській" частині не пахне. Проте й попити молочка не можна - за санітарними правилами, господарі мають забезпечити безконтактну дійку і збір молока, якщо хочуть здавати його на мільхпункт.Що поробиш – Європа, стерильність, комп’ютери, розподіл праці, автоматика. Проте можна залюбки попити домашнього грушевого шнапсу, що Ленгауери роблять «для себе». Штука надзвичайна!

     Усе це й багато чого іншого ми дізнались від Крістель і Норберта виключно завдяки неповному десятку німецьких слів, які знали ми, такої ж кількості англійських слів, які знали господарі, жестам, підморгуванням, міміці і кільком чарчинам домашнього шнапсу з тієї грушки під вікном, що саме зараз була облита білим цвітом.

Лігурія

3-й день. Brandenberg – Portovenere. (600 км, час в дорозі 7,5 годин).

     Їхали довго, бо спіймались на туристичну приманку – «живописну гірську дорогу з суто тірольськими хатинками» – Альпбахталь, що неподалік від Бранденбергу по інший бік траси А-12. Виявилось, що «рекламна обкладинка» була значно більш гомінкою, населеною та звичайнішою ніж «наш» Бранденберг, тільки час згаяли.
     Хай там як, але до третьої години були вже в Італії, на лігурійському узбережжі, в Портовенере.
Це вельми відоме пляжно-курортне містечко лежить на берегах маленької картинної бухти, захищеної зовні кількома острівцями, неподалік від великого порту Спеції. Відоме ж воно своєю фортецею часів Відродження, спорудженою за генуезького панування, ще й підпертою з узбережжя додатковим муром (тих самих часів) з різнокольорових будинків-башт.
     Між поціновувачами італійської кухні Портовенеро знане смаком мідій, які розводять просто у кришталевих водах його бухти.

     В Портовенере ми планували зупинку на кілька днів і тому заздалегідь переймались пошуком пристойного помешкання. Проте виникли ускладнення.
По-перше, вартість кімнат в готелях та B&B попросту вбивала, а по-друге, вільних місць на початок травня не було вже на початку березня. Ми саме розгорнули масштабні пошуки БУДЬ-ЯКИХ готелів та B&B по всій Спеції, як несподівано відгукнувся один з B&B в самому Портовенере. І хоч коштував він Є100, проте для нас це було справжнім порятунком, а до того ж будиночок стояв поза гомінким історичним центром і мав власного гаража. Одне слово – нам неймовірно пощастило!

     Портовенере - досить шумне місто, звідси відходять катери до "Cinque terre", тому натовпи туристів тут не вибувають до самого вечора. Але оливковий садочок нашого будинку захищав і від сторонніх очей, і навіть від шуму.

     Неподалік від нас працювали піцерії, фокаччерії, джелатерії і таке інше. Тому, побачивши всю цю смакоту, ми відразу вирішили повечеряти невимовно смачними на вигляд, п’янко ароматними фокаччо та пляшечкою місцевого вина просто на нашій веранді. І отримали надзвичайне задоволення. Вже в сутінках знову пішли гуляти понад морем, немов купаючись у хвилях теплого повітря, насиченого пахощами… чого?  Всього! Квітів, піній, кипарисів, акацій, моря, жасмину! Ми знову в Італії!

4-й день. Portovenere.

     На сьогодні була запланована пішохідна екскурсія по Cinque Terre (П’ять Земель). Таку назву має велика ділянка узбережжя, на якій стоять п’ять чи то невеликих селищ, чи то маленьких містечок (Riomaggiore, Manarola, Corniglia, Vernazza, Monterosso al Mare). До Ріомаджоре,  першого селища, дістались катером з Портовенере.

     Всі П’ять Земель мають статус національного парку, тому для подальших екскурсій треба придбати квитки. Стежка, що поєднує всі «землі», то біжить вздовж моря, то стрімко злітає вгору. Разом з нею дерлися й ми в оточенні значної кількості інших пішоходів. А навкруги відкривались неймовірної краси краєвиди.

     Крім стежинки селища з’єднують тільки залізниця, що проходить по вирубленому у скелі тунелю, або ж катери, проте й останні заходять не в усі «землі». Руху автотранспорту немає!
     Погода була надзвичайна, ми находились до нестями, тому діставшись Вернацца вирішили закінчити подорож і відсвяткувати це в якійсь таверні. Знайшовши нарешті вільного столика і вина досхочу попили, і брускетто з насолодою і почуттям чесно виконаного обов’язку попоїли.
    Повернулись в Протовенере катером вже під кінець дня. Вечеряли місцевими мідіями (cozzе) та іншими дарами моря. Усе - щойно виловлене, он, з тих нетрів, що перед нами.

5-й день. Portovenere – Portofino – Lucca.(244 км, час в дорозі біля 2 годин)

     Портофіно впливає на нас якимось надприродним чином – там зупиняється час. І це свята правда! Першого разу ми це відчули ще у 2004 році, а зараз, у 2007, впевнились: час дійсно, якщо не стоїть, то принаймні пригальмовується.
Може саме через це Портофіно причарував до себе найбагатших людей Європи і світу, можливо так вони подовжують собі життя… Тим не менш, поїхати звідти просто так неможливо, а час стрімко летить повз твою свідомість.
     Хоча цього разу з’ясувалось, що і в’їхати в Портофіно вельми непросто. Велика парковка на в’їзді до міста реконструювалась, а маленька в місті була вщент заповнена. Тому на дорозі утворилась довжелезна і практично нерухома черга. Вирішили повернутись до Santa Marghereta Ligure, запаркувати машину і вже звідти плисти до Портофіно катером. І це було наввть на краще, адже всі прибережні міста побудовані фасадом до моря.

 

     На верхівці півострова, що турботливо затуляє бухту Портофіно, стоїть замок Saint George. Вид, що відкривається звідти на Портфіно, на Лігурійське узбережжя, на навколишню акваторію - приголомшливий! А яка кількість вітрильників! 
     Наступного разу неодмінно проведемо ніч саме тут, вирішили ми! Чого б це не вартувало. Життя коротке і райських насолод в ньому не так вже й багато…
     Силою примусивши себе відірватись від споглядання, зійшли у порт, сіли в катер, повернулись в Санта Маргарита до машини, і поїхали до Лукки, де й були біля п’ятої вечора, тому часу вистачало тільки на те, щоб, залишивши речі, поблукати вечірнім містом і повечеряти.

     Наш B&B Arcobaleno (т.т.Веселка) займав частину типового лукканського «палаццо» на тихій зеленій вуличці, неподалік від міських мурів. До речі, саме такими заміськими віллами, а точніше резиденціями, побудованими купцями Луччезі між XV и XIX ст. на статки від їх банківської справи, і пишається Лукка. Ще коли ми були тут вперше, місто вразило нас своїм особливим романтичним настроєм, що народжувався чи то від незайманого павутиння вулиць, оточених периметром старих мурів (Лукка – єдине італійське місто, яке зберегло його повністю ще з XVI ст.), чи то від величезної кількості гарних і розумних облич (завдячуючи університету), чи то від всього разом, і на додачу ще щось невимовне, проте реально існуюче.

     Навіть центральна площа міста, зведена саме там, де колись стояв античний гладіаторський цирк, яка несе в собі його овальну форму, так само, як оточуючі її будинки зберігали стару античну кладку, випромінювала  спокій та ліричний настрій…
     Ми настільки захопились містом, що навіть забули замовити столика на вечерю, а коли отямились було вже пізно – всі тратторії й остерії були вже вщент заповнені. Їли цього вечора хай і не в дуже дешевому, проте надзвичайно доброзичливому родинному ресторані Giglio, що стоїть на площі з тією ж назвою.

 

6-й день. Lucca– Fiorenza (Passo dei Pecorai).(116 км). 

     Зранку продовжуємо блукання Луккою. Походили мурами і валами, перетвореними на приємний міський парк, зійшли на найвищу вежу, роздивились обидва собори Duomo di San Martino та San Michele, посиділи в кнайпі на площі Пучіні (місцеві кажуть, що маестро полюбляв це місто і залюбки смакував там капучіно).

Тоскана

     Лукканські чари не минали і тільки після обіду ми знайшли сили відірватись від міста і поїхали до передмість Флоренції, де у маленькому селі Passo dei Pecorai або «Овеча стежка» (саме так перекладається ця назва) ми мали заброньований номер у родинному готелі-винотеці-ресторані Casprini da Omero. Місце нас привабило своїм зручним «стратегічним» розташуванням. Від Флоренції усього 30 км (навіть автобус їздить), та й до інших міст, селищ та сіл Тоскани їхати всього нічого.

     До Флоренції найкраще в’їжджати через п’яцетту Мікеланджело – практично просто до центральних міських паркінгів. А щодо краєвиду з п’яцетти…

     Завдяки італійському товаришу оглянули старе місто: площі, мости, сади, собори, наслухались стільки цікавого, чого в жодному путівнику, напевно, не вичитаєш. Чудово мати друзів по всьому світу. Та й мови знати теж не завадить!

7-й день. Fiorenza.

     Цього дня ми планували відвідання Уфіцци, проте зовсім не заради тотальної екскурсії. Так, години 1,5-2, не більше. Але з’ясувалось, що стояти в черзі до музею треба ніяк не менш ніж 4 години й навіть посидіти ніде. Поки стояли, дізнались що якби мали розум, і  замовили квитки через Інтернет – стояли б не більше півгодини. Але хто ж знав! Організаційно Уфіцци далеко до Лувра… Отже, хоч і зробили омріяне, але й сил на це поклали – не виміряєш. Врахуйте наші помилки – цінуйте Інтернет.

8-й день. Passo dei Pecorai – Castello di Brolio – Siena – Monteregioni – Passo dei Pecorai.(152 км ).

     Зранку приїхав Луїджі, наш приятель, і запропонував поїхати до однієї з найвідоміших виноробень провінції. Чудово! Отож, розпочинаємо наші подорожі пасторальною Тосканою.
     Дорога до Castello di Brolio вється пагорбами К'янті, серед перелісків і виноградників. Здалеку побачили замок (звідти й назва), проте головне – сама енотека з прекрасно обладнаною залою для дегустації. Тут є можливість не поспішаючи розкуштувати всі вина, що тут народжуються, а обравши якісь – саме тут їх купити.

     В горах К’янті виробляються як білі, так і червоні вина. Якість білих вин, відверто кажучи, не вражає, все ж таки біле з півночі Італії краще. Навпаки, червоні вина – відмінного ґатунку. Справжнє Chianti Classico маркується печаткою з Чорним півнем (Галло Неро) і вважається найкращим к’янті. Всі різновиди справжнього к’янті розливаються у пляшки виключно бордоського типу, тому якщо ви десь побачите пузату оплетену соломкою пляшку фьяско (fiasco), майте на увазі –  вона містить лише непоганої якості місцеве вино далеко не найвищого ґатунку і розрахована, в основному, на туристів. Вино, витримане у діжках не менш 2 років, позначається написом “Riserva”. Зрозуміло, це відображається і на якості, і на ціні. Купуючи вино не у виноробнях,  а в супермаркетах, зверніть увагу на те, що якісні італійські вина завжди марковані DOC, DOCG, в крайньому випадку, Vini tipici.


     Звідти взяли напрямок до Сієни. По дорозі з’ясувалась цікава річ. Виявляється, всі гори К’янті немовби поділяються на північні і південні, а межа між ними пролягає десь на широті Сієни. На північ від неї гори вкривають густі ліси, навіть за виглядом яких (мохи, ліани, лишайники) зрозуміло, що дощі тут – звичайне явище. А ось південніше Сієни – навпаки: ліси зникають, стає тепліше і відчувається, що опадів тут менше ніж на «північних» К’янті. Проте на якості вин це аж ніяк не відбивається, в той час як справжніми «тосканськими» краєвидами краще милуватись на півдні регіону.

     Чарівна Сієна була саме такою, як ми її уявляли, несподіванкою стало хіба що її розташування на верхівці високого пагорба. Місто дуже приємне, головний майдан, на якому двічі на рік відбувається «palio», хоча й був «перенасичений» туристами, але від цього зовсім не програвав. А от вулички навкруги площі - на диво гармонійні і просто причаровували до себе.

 
 

     А після Сієни почалась мальовнича дивовижна пасторальна Тосканщина, тепер вже південна Тоскана.

     Коли готувались до поїздки, то вишукували в путівниках і звітах подорожніх де ж саме ці "типові тосканські краєвиди", аби ж не прогавити їх. Здавалось, що це виключно кілька місць з обладнаними місцями для зупинки авто. Насправді ж виявилось, що всенька Тоскана - отака мальовнича! Ніяких спеціальних, окремо виділених місць, ніяких зупинок, така краса - повсюди навколо тебе! Лиш знайди можливість приліпити десь машину на кілька хвилин.

9-й день. Passo dei Pecorai – San Gimignano – Radda in Chianti (278 км).

     Цього дня ми дещо змінили своє «місце проживання», перенісши на дві наступні доби нашу ставку у невеличке селище Рада ін К’янті, що стоїть на схилі пагорбу всього в 45 км від  Passo dei Pecorai. Переїзд поєднали з відвідуванням Сан Джиміньяно, про яке так багато згадують путівники і телепередачі. Стоїть таке собі село, мешканці якого декілька сторіч тому несподівано захворіли на «хмарочосну» хворобу й розпочали будівництво так званих сторожових веж, намагаючись зробити свою вежу вищою за сусідню. Оскільки вважалось, що чим вища вежа – тим багатша родина, яка нею володіє. Такий собі «античний» Нью-Йорк. Понаробили отих башт аж 72, але до нас дійшли тільки 14…

     У цій місцевості виробляють достатньо відоме біле вино Vernazza. Відверто кажучи, ані село, ані вино на нас помітного враження не справили, може вам більше пощастить.

     Під вечір дістались місця нашого нового помешкання – Рада ін К’янті. Селище невелике та затишне, стоїть у «дощовій» частині К’янті. Є в ньому готель та декілька ресторанів. Але нам найбільш до душі прийшлась піццерія Da Mickele («У Миколи»). І смачно, і все якось по-домашньому, і господар гостинний.

     Зупинялись ми традиційно у невеличкому сімейному B&B «Casa Lastrucci». По суті, це звичайний будинок, в оточенні садочку, з чудовим видом на долину. Діти виросли, вилетіли у незалежне життя, от господарі й здають колишню дитячу спальню-вітальню-кабінет-ванну з джакузі. А зранку - годують подорожніх, майже як своїх дітей: "А що ви любите на сніданок, А й яйця зварити на мяко? Який хліб ви любите?" і т.і. Дуже турботливо. От лише на опалення їхня турбота не поширюється. І на наші дрижаки у день приїзду й питання чи не можна б підкрутити батареї, господарі лише стенули плечима: "та скільки там тієї весни? Вже й літо скоро. Навіщо ж опалення вмикати? А погрітись можна у джакузі і - швиденько у ліжко!"

     Що ж, заради такого краєвиду зранку за вікном можна увечері трохи й померзнути!

10-й день. Radda in Chianti – Montalchino – Banfi – Montepulcano –  Radda in Chianti (280 км.)

     Продовжуємо наші сільські мандри із виразним присмаком і ароматом вин. Дорогою робимо постійні зупинки аби ще й ще зафільмувати тосканські краєвиди.

     Містечко Монтепульчано знане своїм «Благородним» вином (Vino Nobile di Montepulciano) і нічим іншим –  якщо ви довіряєте путівникам – не здобуло слави, проте завітавши до нього, швидко поїхати далі ми вже не змогли. Блукали вуличками, скуштували капучіно і по бокалу чудового місцевого вина. До речі, Vino Nobile… «Благородним»  зветься не тільки через шляхетний смак, але й тому, що раніше виробляти його дозволялось виключно найбільш титулованим дворянським родинам.
     Лагідність і спокій місцевого стилю життя, тепле тосканське сонечко, смак вина, свіжі брускетто… Все це нас настільки міцно приворожило, що навіть думати про подальший шлях не було бажання.

А якщо до цього додати можливість завітати «в гості» до господарів безлічі маленьких приватних магазинчиків, майстерень, кав’ярень, де можна і на товар подивитись, і «за життя» не поспішаючи потеревенити …
     Поруч з Монтепульчано розташовано ще одне маленьке містечко – Монтальчіно. Побудоване воно, як і більшість тосканських міст, на пагорбі, верхівку якого окупує невеличкий замок, оточений парковками. В замку та навкруги – безліч дегустаційних, де можна (і треба!) продегустувати Брунелло ді Монтальчіно (Brunello di Montalcino) - одне з найкращих вин регіону К’янті.  

     Посмакувавши ним нагорі, купити вирішили внизу, в маленькій винотеці, що стоїть на в’їзді в містечко. І були праві – вийшло дешевше.

 

     Трохи в бік від Монтепульчано і Монтальчіно стоїть, оточена з усіх боків полями та виноградниками, вілла Банфі. Наш італійський товариш на прощання позначив нам її на карті таємним хрестиком і дуже рекомендував побувати.

     Вілла, а краще сказати маленький замок, раніше належав кардиналу Ратті, вже потім обраного Папою, а замком опікувалась міс Банфі, яка з часом стала його власницею і перетворила віллу та господарські споруди в одну з найяскравіших пам’яток Тоскани, місце невимовного спокою, чарівності та розкоші, а вино Banfi й досі вважається одним з кращих в Італії.

 

     Після повернення «додому» в Рада ін К’янті ми доволі серйозно зайнялись «останньою» вечерею в Італії, намагаючись зробити все, аби вона запам’яталась на довгий час.

     І таки вдалось: бо піццу з грушею і чотирма сирами ми згадуємо й понині!

     Взагалі-то ми - великі прихильники італійської кухні (можна навіть ширше – середземноморської), до того ж любимо не тільки «смачно» посидіти в італійських остеріях, але й дома самі постійно готуємо щось «медитеранське». Але під час подорожей на кухні практично не стоїмо (виключення –  зустрічі у друзів). Проте  виявилось, що в  Італії створено все, аби смачно попоїсти вдома і до того ж без куховарні. В усіх італійських супермаркетах (від величезної «Panorama» до будь-якого маленького «COOP») існують відділи кулінарії. Так от, саме тут і є де розгулятись. Пропозиція величезна, а купити  хочеться все: і салати з морепродуктів, і маринованих каракатиць, і в’ялених помідорів-перців-маслин, і фаршированих чимось малесеньких ротундочок в оливковій олії, і білих грибочків, і сиру, сиру, сиру, та ще й мортаделли двох-трьох видів. А в сусідніх відділах – фокаччо, паніні, чіабата і вина! Ну чого ж ще бажати?! Закуповуєш все це – і «додому», де легко і швидко організується вечеря в родинному колі.

Карінтія

11-й день. Radda in Chianti – Techendorf (685 км, час в дорозі 6 годин).

     Але все на світі, навіть найкраще, закінчується. Добігав кінця і наш термін в Італії. Час було брати курс на північний схід – до Австрії. Виїжджали з Тоскани, кажучи відверто, з тугою (навіщо залишаємо цей рай?). Проте згодом з’ясувалось, що їхали ми також до раю. Хоч і трохи іншого. Карінтія, найпівденніша частина Австрії, край надчистих озер, лісів і дивовижних гір.

 

     Серед численних озер Карінтії ми обрали Вайсензеє (Weisensee) - найменше і не розбещене туристичне. Зупинились в родинному готелі  «Haus Heimat», в містечку Техендорф, просто на березі озера.

     Озеро Вайсензеє, або Біле озеро, вважається «найвисокогірнішим (962 м над рівнем моря) озером Австрії, в якому ще можна купатись», а крім того, є найчистішим і не велелюдним. По берегах озера лежать тільки два маленьких селища (одне з них – наш Техендорф), багато неприватизованих підходів до води, стежок і затишних лавочок біля самої води. Озеро настільки чисте, що на ньому забороняється використання будь-яких човнів з двигунами внутрішнього згорання. Монополію на екскурсії озером утримує тільки родина Heimat, тому їхнім гостям поїздки пропонуються безкоштовно. На плечах Петри Heimat, яка чудово володіє англійською, – весь готель, а її чоловік Ханс займається катерами, екскурсіями та загальним благоустроєм. Тишу та спокій тільки підсилювали дзвони кірхи та ремигання корів у сараях сусідніх хаток.

     Отут насолодились пасторальними видами сповна: луки з альпійським різнотрав'ям, візерунки весняної листви, прозорі води озера...

     Озеро називають Білим не з доброго дива – є відповідна місцева легенда про двох закоханих з різних берегів озера, злих чаклунок, сонце, місяць, сили вітру, дощу і веселку, яка нарешті поєднала закоханих. Проте нам видається, що така його назва пов’язана з великими піщаними мілинами вздовж берегів, якими розгулюють величезні рибини (щуки, форелі, сазани, товстолобики і т. ін.)

     Сезон риболовлі тут відкривається 10 травня, а ми мали їхати звідси 9-го… Врахуйте це ті, хто буде там після нас! До речі, будь-яке бурхливе курортне життя на Вайсензеє практично відсутнє, що нас, власне, і привабило. А ось якщо хтось забажає порозважатись, тоді краще обирати сусідні Ossiacher see або ж Faaker see. А у нас тут все тихо і пасторально.

13-й день. Techendorf – Glossglockner – Techendorf (223 км).

     Неподалік від Вайсензеє знаходиться пік Франца-Йосифа, з якого сповзає льодовик Pasterze (2 369 м над рівнем моря). Доїхати туди можна гірською дорогою Hochalpenstrasse, а от щоб по ній проїхати треба купити квиток  – Є28 з автомашини (можливо ціну має компенсувати маленька безкоштовна карта дороги!), та що поробиш, проїхатись ж хочеться. Спочатку від озера спускаємось в долину, вже від якої дорога йде вгору, саме тут і треба брати квитки. Дорога відмінна, тому залюбки роздивляємось краєвиди…Потім ліси закінчуються, а ми повз альпійські луги з метушливими товстенькими  байбачками, що раз у раз весело свистять до  нас, піднімаємось до льодовика. Льодовик вражає розмірами і ще якоюсь дикою енергією. Місця дійсно запам’ятовуються.

     Від льодовика ми, натхненні своїм автосходженням, прямуємо до найвищої точки місцевих гір, до якої ще можна дістатись автівкою – Едельвайсшпіц (2 471 м над рівнем моря).
     Дорогою до нього високо в горах проїжджаємо заледенілим тунелем, через який проходить кордон між Карінтією і землею Зальцбург. Тобто подальша Hochalpenstrasse і сам підйом на Едельвайсшпіц проходять вже по зальцбургських землях.

     Підйом достатньо вузький і крутий,  тому треба бути уважним, але воно того варте.

     Видно усю дорогу, якою ви щойно проїхали,  казкові гірські вершини, що оточують пік, десь далі вгадується і Зальцбург.

     На верхівці стоїть невеличкий, проте вельми затишний ресторанчик, є парковка і магазин сувенірів. Повірте, піднятись на пік треба, але тим, хто не має досвіду гірської їзди, треба бути обережними: дорога йде через сніги, можлива ожеледиця, особливо зранку та під вечір.     

     В сувенірному магазинчику на вершині Едевельвейсшпіці ми купили диски з йодлями. Вони були такі запальні, що підпалили наші гальма! Точніше, ми відразу ж поставили диск і, слухаючи й підспівуючи йодлі, покотились у зворотному напрямку. Жваві пісеньки - жваві викрутаси дорогою! Йо-ді-лі-лі-ді-лі-лі!!!!!

    Вже ближче до кінця спуску відчули характерний сморід. Зупинились, вийшли, оглянули - ну, так воно і є! В найближчому селі розпитались де б тут підремонтуватись. Здається, хазяїн авторемонтної служби анітрохи не був здивований. Мабуть, не ми одні отак під йодлі яскраво спускаємось з льдовика, забезпечуючи йому заробіток.

Відень

14-й день. Techendorf – Vienna (499 км, час в дорозі 4 години).

     Зрозуміло, що ми не могли бути в Австрії і не завітати до Відня хоч на пару днів. Тим більш, що нам вдалось заздалегідь «злапати» останні два квитки до Віденської великої концертної зали на заключний концерт Віденського філармонічного тижня. Так що треба було вибирати – або риболовля на Вайсензеє, або музика. Ми обрали музику. І не жалкуємо.
     Зупинялись в Hotel Pension Franz, поруч з Вотівкірхе, до Рингу йти пішки всього хвилин три. Пансіон старий, зі слідами зів’ялої розкоші, а місце молоде – поруч з біологічним факультетом університету. Відтоді ми ще не раз тут зупинялись.
 
15-й день. Vienna.

А під кінець дня –  весела і смачна вечеря на Нашмаркті з парочкою пляшок доброго австрійського рислінгу. А потім –  

16-й день. Vienna – Eger (387 км, час в дорозі 5 годин).

     Довго, але по-перше, кордон, а по-друге, проїзд через Будапешт (ну нема в них окружної дороги!).

17-й день.  Eger – Київ (1034 км, час в дорозі 12 годин).

     Дорога додому завжди швидка і приємна, та й за Пуфіком вже скучили…

Мандрівка довжиною в тисячі кілометрів починається з одного кроку

 

© 2023 by Going Places. Proudly created with Wix.com

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now