ІЗРАЇЛЬСЬКІ ІНВЕРСІЇ
Час: 04 листопада – 14 листопада 2007 року.
Маршрут: Київ – Tel Aviv (авіапереліт) – Jerusalem – Caesarea – Akko – Dead Sea (Kalia) – Galilea (Karkom, Szfat, Nimrod) – Ar Meggido – Tel Aviv – Київ (авіапереліт).
Протяжність сухопутної частини маршруту: 1400 км
Подорож до Ізраїлю не була з тих, про які мріялось довгі роки; ідея щодо поїздки в цю країну спливала чи то під час розмов про знайомих, що там мешкали, чи то під час зустрічей з друзями, які там побували. Коли в цих розмовах згадувались назви міст, рік, озер чи гір (Єрусалим, Віфлеєм, Йордан, Генісаретське озеро, Мертве море, Ієріхон тощо) серця починали битись сильніше, а в уяві вставали картини з сюжетів Біблії.
Проте потім з’являлись думки, що все це Бог знає де, в Азії, що там увесь час страшенно жарко, на відміну від нас, що далеко не всі європейські принади нами розвідані…, і сум’яття душі стихало.
Остатньою краплею стала потреба у консультаціях ізраїльських лікарів (відразу зазначимо – це мало сенс, бо й рівень самої клініки, і ставлення до всіх пацієнтів надзвичайні, а розцінки вельми помірковані).
За запрошенням з клініки візи одержали напрочуд швидко і легко (за 12 годин) і почали похапцем збиратись.
Маршрут складався нами з урахуванням невеликого терміну перебування в країні, мінус час для медичних потреб. До речі, ця обов’язкова частина виявилась коротшою, ніж нам уявлялось. Тому з’явилась змога не поспішаючи, як ми це любимо, роздивитись країну.
Як часто буває, підготовка до подорожі приносить не менше задоволення, аніж сама поїздка. Так і цього разу: ми були вражені історією створення держави Ізраїль, самовідданою боротьбою за відновлення івриту, перетворенням безплідних земель на кібуци-оази, відновленням виноробства.
Вже кортіло побачити це все на власні очі.
Тель-Авів
1-й день. Тель-Авів.
Прибувши глупої ночі до незнайомого азійського міста і сівши в аеропорту Бен-Гуріон у таксівку, ми вже за п’ять хвилин із здивуванням почули від водія: «гаваріте па-русски?», після чого в салоні захрипів «Владімірский централ». Приїхали…
Щоправда, наступне питання знову все перевернуло в уяві:водій поцікавився: «Каббала вам нужна?». Отут наші обличчя витягнулись настільки, що це було помітно й у темряві, тому водій повторив питання, вказуючи на касовий апарат. Ми зрозуміли: він мав на увазі чек! Нічого собі містика. На щастя, далі все було без несподіванок і двозначностей.
Мешкали ми в районі Tel Aviv-Jaffa, на забудованій суперсучасними готелями набережній. Проте пізніше виявилось, що простір між суперовими готелями заповнений будинками суттєво гіршими, часом навіть відверто занедбаними або напівзруйнованими, серед яких трапляються готелі нижчого ґатунку. Оскільки знайти в Тель-Авіві пристойний B&B (із власним сайтом) або сімейний готель ми не змогли, перед нами постала дилема: чи зупинятись в більш дорогих готелях ($165-280), чи в бюджетних ($ 90-110), в яких буде або не дуже чисто, або галасливо, або все це відразу. Зауваження стосується Tel Aviv-Jaffa, в інших місцях, кажуть, ще й не таке трапляється.
Мешкати просто на морі (а точніше - впритул до пляжу) нам сподобалось: і скупатись-позагоряти завжди є можливість, та й ресторанчиків рибних й не дуже кошерних, достатньо.
Кошер – поняття непросте. Воно вбирає в себе: переліки дозволенних і заборонених продуктів, диктує умови їх виробництва і зберігання, визначає способи їх приготування. Стосовно морських мешканців це означає, що їсти можна виключно тих, «хто має плавники та луску». Тому всі інші морські «фрукти» й риби, крім тих, хто вкритий лускою, - не кошерні. А от у некошерних ресторанах все це можна їсти, запиваючи непоганим кошерним вином. До того ж робити це можна з ранку до ночі. А якщо столики стоять просто на піску, то сидіти за ними дозволяється навіть у купальних костюмах.
Всі пляжі, що не належать готелям – платні (крісло - 6 шекелів, лежак - 10, парасолька - 6 на добу), але можна зайняти один з ресторанних столиків, щось замовити – і спокійно спостерігати за плином часу купаючись, закусюючи та запиваючи це чимось, слухаючи прибій та гріючись в промінні теплого осіннього сонця.
2-й день. Тель-Авів
Після повернення з клініки йдемо на пішохідну екскурсію до древньої Яффи - мусульманського міста, яке захоплювали і хрестоносці, і Наполеон, від яких зостались християнські церкви серед мінаретів.
Старе місто – дуже фотогенічне, проте по суті - це вже типовий туристський attraction з ятками та ресторанчиками.
Напроти міста з моря виглядають «скелі Андромеди», де за легендою вона була прикута як данина страхіттю морському і звідки Персей її й звільнив.
Єрусалим
4-й день. Єрусалим.
Закінчили обстеження значно раніше, ніж планувалось. В очікуванні вердикту вирішили з’їздити до Єрусалиму. Дуже радимо всім: не їдьте туди автівкою, оскільки з паркінгами у столиці постійні проблеми, та й пробок на вулицях вистачає.
Сіли до автобуса на центральному автовокзалі Тель-Авіву й вже за 40 хвилин - ми на головній автостанції Єрусалиму. Звідти 10-15 хвилин автобусом №20 - і ось ми вже під стінами Яффської брами старого міста.
Оскільки змогли пробути в місті до вечора, побачили його і вдень, і при штучному освітленні. Магія назв примушувала нас ще у 20-му автобусі виглядати, очікуючи чогось незвичайного, чекати й збуджено переглядатись. В голові постійно крутилось «В белом плаще, с пурпурным подбоем… прокуратор Иудеи Понтий Пилат…» и т.д. за текстом булгаковського роману.
Біля стін завмерли затамувавши подих: ось воно, Святе Місто! Зараз ми зайдемо до нього!!
Зайшли. І все перевернулось догори дриґом: втрапили на типовий східний базар… Старих стін не видно. Ятки, ятки, ятки. Одяг, капці, сувеніри, Натільні хрестики й підвіски з зіркою Давида, мусульманські молитовні килимки й семисвічники, чотки, настінні вишивки молитов, цитат з Корану й Талмуду, все одним шрифтом і в все в одній ятці. "Вам хрестик чи зірку Давида? Хрестик католицький чи православний? Є вже освячені, є срібні, є золоті (питання про пробу, здається, тут не доречне)". І туристи, туристи, туристи. Місто вирує одним суцільним базаром, на яку б вулицю не повернув. І нема різниці чи це район мусульманський, християнський чи іудейський - ось він, справжній сучасний Вавилон.
Намагаємось дістатись Храму Гробу Господнього. Мало того, що назви вулиць не розгледіти з-під ярмаркових тентів. А як і вгледиш де - то годі прочитати на івриті чи арабській. Навіть англійський дубляж, який подекуди вдається розгледіти, не рятує. Бо ось, по карті, то ми вже просто перед Храмом маємо бути. Але ж ні, навкруги - той самий східний базар.
Коли ми накручували третє коло, якийсь араб згледівся над нами: "Шукаєте храм вашого пророка?" Перетравивши зміст запитання, не вдаючись до релігійних диспутів, ми втомлено закивали головами. "Он між тими двома ятками є прохід, вам - туди". Між ятками?! Це, мабуть, якимись прохідними дворами? А може можна нормально, вулицею? Виявилось, що це й було - нормально, іншого шляху нема. І таки справді, ось він -Храм Гробу Господнього. І навіть маленька площа перед ним. І навіть ятки делікатно на цій площі не стоять.
У зв’язку з тим, що всі християнські церкви, не довіряючи одна-одній, не змогли дійти згоди у питанні хто ж таки буде відповідати за ключі від брами Храму Гробу Господня, ними було вирішено, що їх зберігатиме… одна мусульманська родина. І з того часу лад і порядок запанував у храмі…
Після Храму виринаємо знову між тими двома ятками і пливемо разом зі строкатим натовпом крізь щільні торгові ряди до Стіни Плачу.
О, натовп трохи пригальмовує, витягуємо голови у намаганні зрозуміти що це (бо обабічний базарний ландшафт не змінюється). Виявляється, це ми вже на Віа Долороза - вулиця, на якій був шлях Ісуса Христа до місця розп'яття. І це - одна із чотирнадцяти зупинок Його Хресного шляху.
Нарешті потроху пробираємось крізь лабіринти вуличок до Дамаської Брами. Тут ми мали б знайти зупинку «шарут» (маршрутне таксі) №124, яким можна доїхати до КП на в’їзді у Віфлеєм. Згубивши хвилин 20 на його пошуки, ми врешті-решт дійшли спільної мови з водієм-палестинцем ізраїльської таксувки. Таке поєднання давало йому (а разом з ним і нам) можливість тією самою машиною їздити як ізраїльською територією, так і по землях палестинської автономії, а нам - не шукати окремо ізраїльську таксувку для проїзду територією Ізраїлю, й окремо - палестинську для проїзду по землях віфлеємських. Після коротких, проте жорстких торгів (Восток – дєло тонкоє!) ми досягли згоди й рушили.
Теревеним з водієм про місцеве життя, про перспективи. Дорогою нас найбільше вразила стіна, що її будує Ізраїль з метою власної безпеки. Не будемо заперечувати загрози для ізраїльтян, що оселилась за цими високими мурами чи піддавати сумніву її доцільність. Але все ж височенна стіна посеред чистого поля просто шокує. Сашко, який бував у Берліні перед самим падінням Берлінської стіни, не міг позбутись чітких алюзій.
В'їхали до Вифлеєму так само несподівано як і знайшли вхід до Храму Господнього. Ось їхали-їхали якимись звалищами, потім обабіч дороги пішли хатки, біля яких мули чи віслючки, що задумливо жують бур'яни, аж гульк - ми вже на площі з мечеттю, якою гасають арабські діти, а чоловіки на ґанках неспішно попивають щось в склянках, далі за будинками бовваніє ще одна верхівка мечеті. Здається, з часів народження Христа тут мало що змінилось.
"Отам - вхід до вашого храму", - вивів нас із роздумів і легкого ступору від побаченого водій. - "Але не надто баріться, краще вернутись до Єрусалиму засвітла".
Справді, над гостроконечною верхівкою, що неначе виходить зі старого (а де тут що нове є?) муру і яку легко можна б сприйняти за ще одну мечеть, видніється не півмісяць, а хрест! Про величину вхідних дверей до Храму Різдва годі й говорити! Як туди втискуються не дрібні православні священники лишилось для нас загадкою! ..
На зворотному шляху ми здебільшого мовчали чи то від втоми, чи то повертаючись подумки до баченого, й роти наші широко відкрились тільки на Оливковій горі (Гора Вознесіння). З її верхівки відкривається вид на Місто.
Сонце сідає за мури міста, освітлюючи й зачаровуючи їх, поруч - святі іудейські могили. А в голові знову юрмляться цитати з «Майстра і Маргарити»...
А потім спустились до Гефсиманського саду й Церкви всіх націй…
Коли підходили до міського муру Старого міста було вже біля п'ятої вечора. Щезли практично всі туристи, закрився базар і несподівано місто перетворилось на справжнє Місто. Ну, або принаймні на таке, яким ми його собі уявляли.
Ми пройшли всією Via dolorosa. На першій станції зайшли на порожнє (вдень неможливо було навіть уявити, що таке диво станеться!) подвір’я, де Понтій Пілат творив свій суд над Ним.
Невідомо чому: чи тому що є достатньо документальних свідоцтв що саме тут знаходились приміщення і двір (що збереглись й досі), де римські прокуратори судили винних, чи ж через безлюддя й несподівану разючу тишу, або ж через нас самих, але ми навряд чи зможемо забути і цю зустріч, і наше побачення з Ієршалаїмом…
Кесарія й Акко
5-й день.
Вранці беремо напрокат авто (www.eldan.co.il) й, отримавши гарні новини з клініки, з легкою душею прощаємось з Тель-Авівом і їдемо роздивлятись країну.
Перша поїздка - на північ, до Кесарії та Акко.
Залишки давньоримської Кесарії, заснованої Понтієм Пілатом (про що свідчить відповідний запис на камені одного з її палаців), знаходяться на самому березі моря. Кесарія була свого часу величезним містом і найбільшим портом на Середземному морі. Але… потім більша частина міста пішла під воду, а на березі залишилась менша. І наче ж ми немало у світі бачили, і руїн у тому числі, але ці справді вражають. Своєю масштабністю і якоюсь фундаментальністю. Видно, що будувалось на віки!
В Кесарії функціонує унікальний підводний парк-музей, відвідати який може кожен охочий незалежно від того чи має він дайверський сертифікат, чи ні. Треба просто звернутись до дайвінг-центру (www.caesarea-diving.com) що стоїть на молу, де вам видадуть маску-ласти-акваланг-костюм та ще й екскурсовода. А далі – вперед під воду, гуляти затопленою частиною міста. Але нам не пощастило: штормить, тому від підводних пригод доводиться відмовитись.
Залишки молу і портових споруд демонструють їх досконалу конструкцію, а на зеленій галявині біля римським лазень і зараз зі зручностями відпочивають екскурсанти.
З Кесарії прямуємо далі, до Акко, столиці хрестоносців в Землі обітованій, під стінами якої Річард Левове Серце зазнав поразки від Саладіна.
Місто нещодавно було комплексно реконструйоване, але проведено це було так, що навіть натяку не знайдеш на новобуд. За що автор проекту і отримав винагороду ЮНЕСКО.
Проходимо крізь міську браму і несподівано для себе потрапляємо до мусульманського містечка, що живе своїм буденним життям. Туристи якось відразу губляться в його вуличках-провулках, та й ми кілька разів збивались з дороги. Знайти її під прискіпливими поглядами місцевих допомагають не дуже помітні, проте з розумом встановлені зелені показники напрямку. Рухаючись за ними ми знайшли і порт, і караван-сарай, і зведенні хрестоносцями церкви, і Тунель тамплієрів з тамплієрськими привидами, що, кажуть, блукають тут і досі.
Мертве море
6-й день Kalia.
Ночівлю ми запланували на Мертвому морі, але з огляду на несподіваний додатковий часовий резерв, вирішили проїхати на південь, в напрямку Ейлату кілометрів 200-300 заради того, щоб побачити пустелю. Проте саме її й не було! Шана і слава працелюбним ізраїльським рукам, що перетворили її на лани, пальмові гаї та теплиці! Пустелю ми все ж таки побачили, але пізніше, і там, де не сподівались - коли наступного дня проїжджали палестинським Західним берегом Йордану.
Але через зроблений гак не шкодуємо, бо ми змогли під’їхати до Мертвого моря з півдня, побачивши його у всій його красі.
І вже потім, спустившись до нього і рухаючись вздовж узбережжя, проїхати повз Содом і Гоморру, курорти Ейн-Геді аж до Іеріхона, та вдосталь насолодитись абсолютно фантастичними «місячними» краєвидами.
Проїхали палестинськими територіями вздовж всього моря і дістались до кібуца Kalia, що стоїть поруч з Кумраном – місцем, де було знайдено сувої Мертвого моря або так-звані «кумранські сувої». Після проїзду напівпустельними й напівмертвими палестинсько-бедуїнськими селами сарайно-халупного типу, кібуц Калія видається справжнім Едемом. Ще раз були здивовані працелюбством, терпцем і фантастичним життєлюбством його господарів.
Готель, а точніше окремі котеджики, що ховаютьсяу затінку величних дерев, - чисті й на диво затишні, персонал люб’язний, а вечеря і сніданок разом з кібуціонерами в їхній їдальні – по-домашньому смачні. Вино в місцевому магазині - дуже пристойне. Ми до ночі просиділи на «нашому» ґанку, насолоджуючись вином, пахощами квітів і теплою зоряною ніччю.
Перед вечерею і після сніданку виїжджали помилуватись заходом та сходом сонця на Мертвому морі. Здається, ми немало бували у горах, бачили й сходи, і заходи, але такого фантастичного видовища, таких неземних кольорів не зустрічали ніде й ніколи!
Зранку прощаємось з гостинними господарями (за все ми сплатили $96!) і їдемо до неодмінної принади Ізраїлю - Мертвого моря. На пляжі цього ж кібуца, що пильно охороняється, хлюпаємось у Мертвому морі: таки й справді не тонемо. О, чудо!.
Далі вздовж річки Йордан (ага, саме тій, у якій хрещався Він) їдемо до Галілеї.
Усе ж, квітучий кібуц посеред мертвих гір Мертвого моря вразив нас більше, аніж саме Мертве море.
Галілея
7і 8 дні. Karkom.
Дорога від Мертвого моря до Галілейського озера йде вздовж річки Йордан. Офіційно, це - територія Палестини. Проте на цих територіях трапляються єврейські поселення. Оті самі "незаконні" поселення на Західному березі. Території відділяються одна від одної КПП з військовими. Проїжджаємо через кілька таких КПП, бо дорога проходить і через палестинські поселення, і через "незаконні" ізраїльські поселення. Часто-густо палестинські поселення навіть збудовані за кошти держави Ізраїль. Проте різниця між єврейськими й палестинськими поселеннями - колосальна! Навіть ми, чужинці, відразу це побачили. В палестинських селах вітер ганяє пилюку поміж сірими коробами напівзруйнованих чи напівдобудованих будинків, попід стінами яких сидять навпочіпки чоловіки з чорними обкуреними очима. І все.Тобто, це їхня, палестинська земля, отримана від держави безкоштовно вже чимало років тому. І це й досі - пустеля. А от «незаконні» єврейські поселення на цій землі – це рай в пустелі, оази рукотворні. Якщо ви побачите серед палестинських пісків пальмові гаї чи плантації бананів, то знайте – цю землю орендують у «господарів», що так полюбляють сидіти навпочіпки з цигарками «дурі», саме ізраїльтяни. Постає питання: навіщо палестинці постійно вимагають від Ізраїлю нових і нових земель для себе? Аби сидіти під стінами й отримувати субвенції від «ворожої» їм держави-«загарбника»?
Дуже, дуже несподівані реалії відкрили ми для себе цієї подорожі.
Нарешті пустельний Західний берег Йордана (Палестинська автономія) лишається позаду і ми в’їжджаємо на квітучу територію Ізраїлю, до Геннісаретського озера (воно ж - Галілейське море). На наш подив, це прісноводне озеро також знаходиться нижче рівня моря (на 200 м). На березі озера розташовано чималеньке місто Тіберія, але ми, вірні власним уподобанням, ночівлю обрали не там, а в маленькому селі Карком, що розкинулось на схилах гори над озером. Білі будинки з червоною черепицею дахів, що потопають в зелені садків - усе досить звичне, майже європейське. Незвичне тільки - броньований шлагбаум на в'їзді в село. Щоб потрапити до свого В&B, з яким списувались зарані, доводиться довгенько видзвонювати господарів.
Господарі гостинні й привітні. Але! Виявилось, що порозумітись з ними ми не можемо. Мабуть, це було вперше у наших подорожах, коли не можливо знайти хоч якусь спільну мову: господарі володіли лише івритом і якоюсь арабською мовою. Жодного натяку на будь-яке слово європейськими мовами. Вони безпорадно розводили руками і все,що ми могли зрозуміти, це була їхня надія на те, що ось прийдуть зі школи діти, вони й зможуть з нами поговорити англійською. Коли ж дітлахи прийшли, то так не хотілось розчаровувати батьків у їхній переконаності, що чада знають ту англійську, що ми зробили вигляд, ніби все зрозуміли.
З нашої галявини біля будиночка - приголомшливий вид на Галілейське озеро! І ми провели там чимало часу, насолоджуючись ним в різні години доби.
О! Та ми тут не самі: поруч з нами, на камінні, що оточує будинок, вигріваються якісь кумедні звірятка, щось середнє між кицькою і вгодованою мишею: пухнасті, сіренькі, жваві, чудово лазять камінням. Спочатку припустили, що це байбачки. Придивились - ні, не вони. Вже аж вдома з'ясували, що то були дамани. Можливо, найближчі родичі слонів. Отак ми, біологи, вперше у житті познайомились в Ізраїлі з даманами.
Береги Генісаретського озера насичені примітними місцями аж ніяк не менше ніж Єрусалим. Саме тут в синагозі села Капернаум проповідував Ісус, тут Він зустрів перших апостолів і тут Він ходив «по воді як по суші». А поруч з Капернаумом піднімається пагорб (гора Блаженства), де Він, вигнаний з синагоги, виголосив свою Нагірну проповідь і «Отче наш». А неподалік Капернаума, в Тавсі , п’ятьма хлібами і двома рибами були нагодовані п'ять тисяч голодних.
Попри нашу майже нульову релігійність, все ж таки хотілось поглянути на ті місцях, де так тісно переплетені три світові релігії. Проте ми були шоковані не лише кількістю сувенірних яток і магазинчиків, що обліпили всі ці паломницькі місця, але й самими сувенірами: "тернові вінці" різноманітних розмірів, в рамочках, без рамочок, з позолотою. Цвяхи й хрестики, просто шматки каменю "зі святого місця", майки й кепки з написами про Ісуса. Тарілки й чашки з фото святих місць....
Мабуть, треба бути справді дуууже віруючою людиною аби змогти відчути щось високе серед такого рейваху!
Від Каркома - рукою подати до Цфату, та й Голанські висоти і фортеця Німрод теж недалеко.
Поїздка у Цфат не обійшлась без пригод. Місто це відоме зосередженням у ньому адептів кабали (здебільшого хасидів) і своїм мальовничим єврейським кварталом. Ми вирішили з’їздити туди у п’ятницю по обіді, до початку шабату. Але несподівано виявилось, що погода на відстані менш ніж 30 км змінюється кардинально: на озері сонце, штиль і тепло (ми ходили у шортах), натомість у Цфаті – дощ, вітер і холод. Довелось повернуться й переодягнутись. Через це у Цфат приїхали під вечір, коли його вуличками вже потягнулись до синагог по-святковому вбрані у все біле родини хасидів. Ми поблукали крутими, звивистими і не дуже чистим вуличкам старого міста, а з початком шабату розсудливо залишили місто. Щиро кажучи, або ми чогось не побачили, або чутки щодо мальовничості та виключної таємничості Цфату дещо перебільшені.
Зрозуміло, що шукати місце для вечері в шабат у Цфаті ми не збирались, а користуючись порадою наших господарів, їдемо у маленьке місто Рош-Піна (перекладається як «наріжний камінь»). Містечко заселене життєлюбними вихідцями з Угорщини та Румунії і вечірнє життя в його тавернах і ресторанчиках вирує! Та й запахи грильованого м'яса щось дуже підозріло знайомі! Вечір пройшов напрочуд весело, попоїли дуже смачно. Рекомендуємо!
В наш другий галілейський день ми з’їздили на Голанські висоти, піднялись у старовинну фортецю Німрод і зробили спробу подивитись на водоспади. Води в них не виявилось (осінь, не сезон!). Решту дня пролежали "вдома" на сонечку, під лапатим гіллям мімози, у товаристві даманів.
Вечеряти цього вечора їдемо вниз, до Галілейського моря, в ресторан кібуцу Гіносар. Все меню, звісно, - з розрахунку на паломників, з усілякими викрутасами, що викликають оскомину. Хоча грильована риба Святого Петра (вона ж - теляпія) - дуже смачна. А чи була вона й справді виловлена отут, в Галілейському морі, як було написано, чи деінде - то вже ніхто не зна.
9-й день.
Час повертатись до Тель-Авіву, але на зворотному шляху заїжджаємо до національного парку на горі Меггідо. Місце примітне хоча б тим, що товщина «культурного» шару там ніяк не менша за 30 метрів!! Перша фортеця була закладена ще в епоху ранньої бронзи! А з нинішньої фортеці відкривається краєвид на долину Армагедон, тобто саме те місце, де згідно з Апокаліпсисом має колись відбутись останній двобій між силами Добра і Зла.
Тут, як і в багатьох місцях Ізраїлю, магія назв виявляється значно сильнішою за магію місць, але попри цю чергову інверсію нам тут сподобалось.
Останні два дні в Тель-Авіві ми віддались солодкій насолоді нічогонероблення, загоряли й купались у морі, набираючись сил перед довгою київською зимою.
Потім був переліт і глибокий сніг із кригою в Борисполі.
Довго ще (до цієї пори) ми продовжуємо з задоволення згадувати приємну й гостинну країну та її таких різних, але дуже доброзичливих мешканців.
Мир вам! Ми йдемо з миром та любов’ю в серці!..
