23 липня 2026
- 24 лип.
- Читати 2 хв
Оновлено: 1 серп.
Петя вийшов на зв'язок. Підрозділ дійсно мав короткий відпочинок, потім - ґрунтовне навчання на полігоні, освоєння нової техніки, дронів.
"Ми будемо літати!" - радіє Петя. І я радію, бо це ж краще аніж живих людей туди посилати.
Дронами забезпечують, ще чимось там забезпечують, але багато чого - "діставайте самі". Старлінки, зарядки, генератори, монітори, антидронові сітки, лопати, мішки - треба усе. Що ж, вже пишу заклики до своїх сусідів і друзів, будемо купувати.
Петя ділиться гарними новинами: "тільки тобі по секрету" - ноаинами від брата. Молодший брат його в Криму залишився ще з 2014, не захотів виїжджати. Хоча з поглядами у нього все правильно, підтримує Україну, підтримує Петю. Ось зараз розповідає: Ой, дрони літають останніми днями і вночі, і вдень. Один - розвідник, а за ним - з вибухівкою, кладуть дуже прицільно. Але ж гучно як! Поруч "Крименерго" поцілили, світла нема, ходжу в молочну кухню розігрівати малій харчування. Ну та нічого, ось відновлять, все буде добре".
Петя переконує його виїжджати, бо не буде добре, бо будемо бомбити, бо будемо відвойовувати: "бери родину, виїжджай через Грузію в Європу". Але ні, не чує брат: "та може все наладиться, може більше не будуть".
Знаєш, - ділиться роздумами Петя. - я його слухаю і у мене якесь роздвоєння: з одного боку - мені так приємно. Що ми їх обстрілюємо, що вбиваємо, що вибиваємо із своєї землі. З іншого - ну це ж мій брат.
Ага, когнітивний дисонанс це називається, - кажу.
Може й так. І все ж більше мені це приносить задоволення. Хай, суки, бояться! Як лякаються наші діти, наші люди всі ці роки. Хоча знаєш, вони ж, москалі, і боятись бояться. От справді, брат розповідав: ніхто не наважується говорити, що йому страшно аби чого не вийшло, аби хтось про тебе не доніс, аби за це не посадили.
І я згадую радянські часи: так, саме так тоді й було: боялись навіть признатись, що боїмось. Але у нас вже з'явились як мінімум покоління молодих, хто не боїться. Та й старше покоління, проживши кілька десятиліть без переслідувань, тепер теж вже не страшиться мати свою думку, не боїться виходити на майдани захищати свої права.
А якщо москалі так і лишились такими затравленими, то довго ж нам доведеться їх обстрілювати і вибивати зі своєї землі, бо вони ж побояться побігти.
Сестра розповідає, що її колега, родом з Криму, кожного разу, читаючи про обстріли Криму, так переймається - там залишились родичі.
Іра, яка живе у хаті нашої бабусі, а її мама лишилась на окупованій Херсонщині, у Гопри, теж розказувала, що їхнє місто обстрілюють, кілька хат вже постраждали, і сусідська з маминою хата теж. Хто обстрілює? Та ми ж і обстрілюємо. Бо нема на то іншої ради крім як стріляти, вбивати, вибивати їх зі своєї землі. Добровільно вони звідси не підуть.