4 вересня 2026

Знайома продавець повернула мені віру в киян. Виявляється, в нашому найближчому супермаркетів порожні полиці- це не результат паніки киян, а збій у логістиці. Попадання дрона в склад хоч і не знищив сам склад і товари, проте пошкодив під'їзні шляхи, транспорт. Отож загрузка машин збилась, виникла затримка в окремих категоріях товарів: лохина, малина, ягоди, зелень є, а картоплі, цибулі, моркви - нема вже кілька днів. Так само крупи, борошно, цукор, тушонка за кілька днів незавозу нових об'ємів були розібрані запасливими киянами.

У той же час в навколишніх маленьких локальних магазинчиках і ятках - жодних проблем: є всього вдосталь. Бо вони мають поставки не настільки централізовані.

Уф, я задоволено видихнула. Люблю вас, кияни! )

А ще більше люблю вас за те, що ви поруч. Знайомі і незнайомі. Ті, які звечора вкладаються спати в метро коли я повертаюсь додому з репетиції. І ті, які сплять вдома під обстрілами, як і ми з чоловіком. Ті, що запасають гречку, рис, борошно, сіль і при цьому кепкують з себе самих, що це все закуповується для годування кухонної молі. І ті, що махнули рукою і живуть днем сьогоднішнім, а взимку вже хай буде як буде, моде згадаються рецепти бабусь, що пережили голодом. Ті, що привозять для сусідів городину від своїх батьків з села. І ті, консервують помідори-огірочки вперше за все своє життя. Ті, що підвозять незнайомих людей з берега на берег під час тривоги. І ті, що переходять Дніпро пішки мостами, бо чого чекати. Ті, що донатять зі своєї пенсії по 20, 50 гривень. І ті, що донатять зі своїх заробітків по 5 тисяч. Ті, з якими не соромлюсь разом позіхати зранку в ліфті після ночі обстрілів. Ті, що досі вірять у закінчення війни ближчої осені / зими / весни. І ті, що знають, що це все надовго, але вірять, що наші діти вже житимуть без війни. Ті, що згадують рецепти "коржики з нічого" своїх прабабусь, які пережили голодомор. Ті, що ніколи раніш не пили, але тепер щовечора приймають по 50 грам для зняття стресу. І ті, яких ніщо не змогло примусити кинути палити окрім розбомблених тютюнових фабрик. Ті, що берут 3част у спортивних змаганнях онлайн, знімаючи відео свої виступів. І ті, що добираються до тренувань і репетицій через все місто і потім так само повертаються додому. Ті, хто народжують тут дітей. І ті, що вчаться в школі в укриттях, без укриттів, онлайн і офлайн, і потім вступають у виші своєї країни аби продовжувати вчитись так само онлайн.

Ті, що на п'ятомуроці війни зізнались, що вони щасливі: навіть сьогодні 71% з нас називають себе щасливими. Ми навчилися триматися за життя обома руками.

Все, що нас не вбиває робить нас сильнішими. Я справді це бачу зараз.

день наступний

день попередній