Помідорний салат

Для мене цей салат - спогад про село, бабусю, хату, де прохолодно влітку й затишно восени. Власне, це один зі смаків дитинства.

Якщо вам пощастить купити у бабусі на базарі домашні (т.т. порепані від серпневої спеки, десь трохи побиті якимись чорними плямками, з яких уже сочиться стиглість і як не з'їсти його сьогодні, то до завтра вже мо' й потече) рожеві та жовті помідори, шалено дефіцитні останні роки в Києві перці сорту "ротунда" (м'ясистіші й ароматніші, аніж поширені нині безбарвно-безсмакові "болгарські", ну як не знайдете в благородних старечих зморшках ротонд, то хоча б молодечо-м'ясистих гогошар); у тієї ж господині - якоїсь цибульки, бажано б червоної, та вже яка знайдеться. І зелені: отут - вже за вашим смаком, що вже буде в наявності. Проте, й тут діє загальне правило "що далі базар від центру, то овочі й зеленина стає домашнішою": петрушка - з бокових гілочок (а смак бокових гілочок куща, що вже цвів, в рази ароматніший за звичайний, не-цвітучий, пагін), так само, як і кріп набирає аромату з цвітіння (ні, нема ніяких алюзій на жіночу фізіологію!!!!!).

Вдалося купити? Вітаю! Тепер усе це ріжемо, не дай бо' не дрібненько "по-городському", та ще мо' й на дощечці, а так таки щедрими кришениками, щоб було що в рот кинути.

Як на мене, то класичний помідорний салат я би обмежила гарними помідорами, цибулею, домашньою олією і дрібкою солі.

Залишимо корисну, смачну, аромату, зелено-тягучу оливкову олію їхнім Провансу, Лігурії, Тосканщині й Андалусії. Просто візьмемо в півлітровій пластиковій пляшці (з-під якоїсь страшенно корисної розрекламованої мінеральної води) домашнього віджиму ароматну олію зі смаженого соняшникового насіння (бо ж потужно-ароматної, смак якої внюхується ще кілька днів потому, "рижжьової" олії в столиці ви певно шо вже не знайдете). Сіль візьмемо не якусь "крупну морську з прованськими травами", вона, звісно, прекрасна, але нехай собі насолоджується товариством достойної її і корисної оливкової олії. А ми щедро притрусимо кришеники засмаглих українських помідорів звичайною кам'яною сіллю. Та хоч би й Артем-сіль, чому би й ні? З такими знайомими з дитинства чорними вкрапленнями каменю (написано ж: сіль - кам'яна!), які доводиться іноді відпльовувати, ну та до цього всі звиклі.

Хіба можна додати ще трохи петрушки-кропу. Та й то, якщо є бажання. Бо порепаний, вигрітий на серпневому сонці український помідор соковитістю, ароматом і цукристістю не поступиться своєму близькому родичеві кавуну!

Мисник отакого салату, здобреного сіллю й запашною олією, - оце і є наша повноцінна українська серпнева вечеря. З куснем селянського хліба (подекуди в столиці ще можна його знайти. А в нашому найближчому магазинчику, де всі одне одного знають вже років чи на по 30 і де мало не як в сільській кооперації тобі можуть і в борг відпустити, ну бо ж ти йдеш оце повз, а за гаманцем сходиш у сусідній будинок і принесеш; то його можна навіть замовити: "мені на четвер - чвертку селянського"). І коли вже всі майже (майже!) доїли той салат, то тоді, як каже Наталка "ніхто не буде доїдати?" - і нахильці висьорбати солоний сік, в якому помідори купалися.

Хай там дієтологи розраховують, розмірковують, пояснюють цінність чи корисність такої вечері. Але не зустрічала ще жодної людини, яка б заперечила, що це - смачно.

Для супер-гурманів, то вже додаємо в такий салат один-два-чи багато стручечків гіркого перцю (кому як його смакові сосочки дозволяють), петрушку, кінзу, базилік червоний чи зелений. А як помідори вже почнуть "здавати", то можна якось приховувати зникнення природної чарівності їхнього аромату й смаку всілякою гастрономічною косметикою: додати консервованого тунця, чи, скажемо, бринзи.

Але то вже буде зовсім інший салат :(