11 серпня 2022
- 11 серп. 2022 р.
- Читати 1 хв
Оновлено: 18 бер.
Повернувся з евакуації знайомий. Його виїзд у березні був для нас трохи несподіваним: доросла людина, спортивний, енергійний, врівноважений, критично мислячий. Але ж так, диверсійні групи у березні вже підходили до околиць Києва, та й «прильоти» були у його районі, зовсім неподалік будинку. Справді, здавалось тоді, що столиця може не встояти, що русня просувається швидко і ось-ось вже буде порпатись вулицями міста. Тож наш знайомий, маючи вже понад 60 років, виїхав до свого сина аж на той бік Європи.
Зараз повернувся. Швидко звик до нашого нового життя. Повітряних тривог ніби не жахається, як це часто буває з повертенцями. А проте….
- Мабуть, за місяць летітиму назад.
Нашому здивуванню нема меж: чому???!!!
- Ну, отак жити як на пороховій вежі…. Ну, який тут бізнес?
- Та яка тобі різниця де працювати? Ти ж ІТ-тішник, і раніш, і зараз працюєш віддалено.
- Ну, - щось мнеться, що мимрить. – Ну…. порохова вежа… перспективи… Зрештою, продукти там кращі! – таки знайшовся. - І не набагато дорожчі аніж тут, на свої заробітки можу собі дозволити!
А, ну якщо продукти - то канєшна! – погоджуємось ми.
Решту дня ми з чоловіком понуро мовчимо. Навіть не можемо відразу сформулювати свої емоції. Почуваємось зрадженими? Та в чому, власне? Адже ніхто нам ніяких обіцянок не давав, в патріотичних почуттях не клявся. Чомусь ми вважали, що всі наші знайомі мають такий само рівень патріотизму. Аби принаймні не ставити поруч такі речі як якість продуктів та підтримка твоєї країни, на яку нападають, принижують, ґвалтують.
І ця любов, так само, як і гідність, не залишає місця для раціональних міркувань. Ми просто любимо – і все.