21 липня 2022
Оновлено: 18 бер.
Якщо не брати до уваги залишки блокпостів та кількість людей у військовій формі на вулицях, то в столиці про війну зараз майже нічого не нагадує. Працюють кафе, ресторани, діти гасають на вулицях на великах і самокатах. Ми з Сашко і Наталкою активно ходимо на концерти. Галюся Бабій продюсує проект "Message from Ukraine". І ми, спраглі за живою музикою і співом, ходимо майже на всі концерти. Приємно, що музиканти повернулись в країну. Особливо - діти-музиканти. Я ж пам'ятаю як Галюся бідкалась у березні-квітні, що викладачі з музичних вузів не повертаються в країну, бо нема кого навчати, а діти не повертаються - бо нема у кого навчатись. І що кожен якось намагається пристроїтись за кордоном, бо "тут хороші умови для навчання / для викладання". Я не поділяла розпач Галюсі, що "виїжджає цвіт нації, що це втрата генофонду", бо який же це цвіт, якщо отак заради "кращих умов" може змінювати країну?! А проте прикро було на душі, зізнаюсь.
Зараз радіємо, що таки не всі митці виявились таким зрадливим "цвітом нації", що діти їхали в евакуацію, оберігаючи свої музичні інструменти понад усе, що й на новому місці продовжували репетиції.
Взагалі, розподіл на тих, хто виїхав і тих, хто не полишав місто, набуває все чіткіших рис. Кияни майже з перших тижнів війни легко між собою диференціюють на "тих, хто лишився" і "тих, хто здриснув". Щодо матерів з дітьми, звісно, нема жодних претензій, а от щодо чоловіків, хай навіть і тих, хто вивіз дружину й дітей на захід країни і так і не повернувся, ставлення саме як до "здриснув". З літнім поверненням евакуйованих до домівок така диференціація стала більш детальна: є "ті, хто здриснув закордон і досі не повертається", є "ті, хто виїжджав ненадовго і повернувся" і є "ми, хто нікуди звідси не йшов і не піде". В розмовах про друзів і знайомих питання належності людини до якоїсь з цих категорій є чи не найпершим:
- А шо чути про Дмитра? Тут чи....? - не хочеться заздалегідь плямувати людину підозрою.
- Та таке, здриснув у перший же тиждень. Пояснює, звісно, що так обставини склалися, що робота, що те та се.
Розмова на хвильку стихає. Як хвилина мовчання за тим, хто відійшов. Ні, не в кращий із світів. Але в іншу категорію.
Не знаю, чи так було у другу світову. Моя бабуся тоді була в окупації, але не в місті, а в селі. Здається, там вибору щодо виїжджати чи не виїжджати не було.
Не треба думати, що ті, хто лишився тут - отакі виключні сміливці. Люди як люди. Хтось вже п'ятий місяць тримає в коридорі зібрані валізи (документи, сімейні альбоми, білизна, светр, ліки - усе найнеобхідніше в нашому житті тепер легко вкладається в тривожний чемоданчик, завдячуючи війні ми переоцінили життєві цінності). Сусідка п'ятий місяць спить на розкладачці ближче до вхідних дверей, бо це єдине місце в квартирі, віддалене від вікон (і потенційних осколків).
Проте існує щось, що об'єднує нас усіх. Тих, хто не виїжджав. Якщо я поїду - кого ж будуть захищати хлопці й дівчата? Голе місто?! А ті москалі будуть радіти, що ми всі злякались і здриснули? А дзузьки!!!!! Ми тут, ми разом, ми на своїй землі, ми живемо, ми підтримуємо захисників.
І тому я варю варення. Вишневе з бадьяном, абрикосове з розмарином, агрусове з коріандром. Як символ віри в ЗСУ. бо "вірю в ЗСУ" і вірю, що підемо колядувати (а я завжди дарую вареннячко тим, до кого ходимо).
Ось-ось бузина дозріє, ще й бузинове варення зготую.