23 вересня 2026
Йдемо з чоловіком з роботи. Над головою – гудіння літака. Ясна річ, що зараз гудіння – це точно «не наші». Наші можуть злітати десь біля Українки, Василькова, Узина чи околиць Києва для перехоплення. Але точно не в центрі міста. Тож будь-який гул літака – то напевно москальський. І ми, й інші перехожі на вулиці зупиняємось, задираємо голови й розглядаємо ту тонку двокрилу огиду.
- Реактивний, - оцінює Сашко.
- Так звичайних дронів вже давно не запускають, - погоджуюсь я.
Стрілкотня, затим ППО, ще, і ще. «Герань» продовжує спокійно летіти під поглядами роззяв і роботою ППО, прямуючи через Печерськ далі, до урядового кварталу.
Спускаюсь поглядом з неба і зустрічаю уважний погляд … дога. Великий сірий плямистий собака, стоячи на балконі 4-го поверха, з цікавістю спостерігає за закляклими під його будинком киянами. Звуки ПО й стрілкотня його зовсім не турбують – звик.
«Якийсь сюр», - майнула перша думка.
«Ага, а шахеди туди-сюди в київському небі – то не сюр?»
Оце панування москалів у небі дуже гнітить. І не знаєш кого в цьому більше звинувачувати: чи москалів чи своїх політиків, які за політичними перетягуваннями ковдри не займались вчасно розробкою перехоплювачів.
І це теж дратує і гнітить. На п’ятому році війни чути лише обіцянки і водночас – відсторонення найтямущішого і найпрогресивнішого міністра оборони, який справді займався новітніми озброєннями.
Це вже місяць цілодобових масованих атак. Коли доба чи навіть дві без тривог – це видається чимось фантастичним, нереальним.
Москалі обстрілюють все: супермаркети, торгівельні й офісні центри, університети, АЗС, склади з товарами, виробничі потужності…
Знищені логістичні центри, поштові склади, мережі фармакологічних компаній, заводи не лише українських виробників, а й міжнародних: Coca-Cola, Pepsi-Cola, тютюнові фабрики й склади, Achan, Yusk, Novus, Varus, Сільпо.
Полиці супермаркетів не те що не поновились як хотілось вірити у серпні, на початку цих масованих обстрілів, а навпаки – тепер це вже норма. Здається, гречкою, сіллю, тунцем, тушонкою і борошном таки запаслись всі бажаючі, бо якраз ці товари лежать тепер вільно на полицях. Проте щойно приходить звістка про знищений склад фарм компанії – кияни закуповують ліки на кілька тижнів наперед. Згорів склад «Сніжної панди» - йдуть скуповувати туалетний папір.
Саме йдуть. Чи навіть скоріше сновигають. Без поспіху, без метушні й ажіотажу. Без біганини в укриття чи втікання від шахедів, які снують над головами вдень і вночі. У киян зараз відчувається втома. Від хронічного недосипання, від постійної тривоги, від обстрілів, від прильотів поруч. Люди виглядають виснаженими і якимись загальмованими.
Є така модель реакції на травматичні події: в ситуації природних катастроф люди спершу дуже сильно інтегруються, а потім, навпаки, дезінтегруються, закриваються.
Ось ця десолідаризація, ця закритість, замкнутість на себе зараз відчувається у киян. Кожен сам по собі готується до майбутньої зими. Як ховрашок наносить в свої чотири стіни банки, пакети, бляшанки. Інколи це робиться з якоюсь майже приреченістю: важка зима – невідворотна, людина вже зараз, наперед, переживає цю важкість, усі можливі і неможливі зимові проблеми, накручує себе і втомлюється, вигорає. Видно, що для багатьох цей тривожний контроль (закуплю зраз всі павербанки, екофлоу, продукти, воду) вже не заспокоює, а породжує нові й нові «а якщо?». Ця тривога очікування виснажує людину вже сьогодні. І таких киян, на жаль, багато напередодні шостої воєнної зими.
Інша частина людей продовжують жити за правилом: «До всього не підготуєшся. З’являться проблеми – буду їх вирішувати». Бо 5 років війни навчили нас: ми не можемо підготуватись до всього. Ми не знали як жити під обстрілами, ми не знали як жити без води, без опалення, без інтернету. Але до всього змогли адаптуватись. Тому з’являється відчуття, що ми можемо впоратись навіть з тим, чого не можемо зараз передбачити. Буде проблема – буду її вирішувати, не буде – насолоджуюсь життям тут і зараз.