1 жовтня 2022

- А шо це Ви і в вихідний на роботу? - дивується консьєржка в будинку, де маємо офіс. Вона з'явилась не так давно, місяців два тому, ще не всіх мешканців знає. Але нас з чоловіком запам'ятала, ба більше, ми з нею знайшли спільну тему - квіточки, і я вже отримала в подарунок кілька кущиків тисячолисника: війна війною, а саджати зараз саме час. - Та, таке, у нас тепер не те шо офіс, а якийсь перевалочний пункт: одяг для поранених, одяг для дітей Харківщини, ящики з яблуками й малиною для лікарні. Те несемо туди, це - сюди, - я не бідкаюсь, просто й справді останніми тижнями жодного дня нема аби не несли чи то на роботу клумак, чи з роботи. - То ви волонтери? Хм, я чомусь миттєво згадую Григорівну з її улюбленою лайкою "ти шо, волонтер?!!!" - Та які там волонтери, так, із своїми сусідами й друзями допомагаємо чим можемо пораненим. Ні, не в госпіталі, там своїх волонтерів ще з 2014 року вистачає. А хлопці ж лежать зараз і по інших лікарнях. Ми в обласну возимо... Я не встигаю договорити, як на очах у жінки з'являються сльози. Ну так, усі ми зараз такі чутливі і вразливі, розумію. Та вона порпається у своїй сумочці й дістає фото: - Мій син там, в обласній.... у березні, після Бучі.... 17 днів пролежав і так і не змогли врятувати.... пішов добровольцем... все шо від нього лишилось - оці пульки, що на похороні над могилою його салют стріляли. Я не маю що сказати. Вже дев'ятий місяць війна, дев’ятий місяць гинуть і калічаться люди. Але нема таких слів, якими можна втішити поранених, скалічених, їхніх рідних. Ну, принаймні, я не знаходжу нічого окрім тактильного контакту і: - Дякую Вам за сина!

У лікарні сьогодні в мене не так багато роботи: роздати яблучка від пані Олі, брауні, які спекла вчора Настя, донька наших друзів, і порізані лимони з медом. Я не намагаюсь знайомитись з хлопцями, фізично не встигаю зі всіма дев’ятьма палатами поспілкуватись, лиш якісь загальні фрази підтримки, подяки. Хтось лежить тут вже кілька місяців, хтось - лише кілька тижнів. - О, то Ви вже на візку їздите?! Ну всьо, наступного разу прийду - а Ви на милицях скакати будете, - підбадьорюю я. - А я вам яблучка принесла, осінні, хай вони й не надто красиві, але пахучі такі, бо домашні. - я знову почуваюсь ніяково, я не впевнена, що хлопцям потрібна оця моя оптимістичність і жарти. - Нє, у мене ж зубів нема яблучка гризти, - дядько показує мені свої півтора десятки зубів, не більше. - Он йому моє яблуко віддайте, - киває на молодого хлопця з сусідньої койки. - Так, так, давайте мені! Це ж ті яблука, що минулого разу приносили? Я їх дуже люблю! А знаєте чому? У нас вдома колись такі були. Мені тепло і приємно, що хоча б чимось вдалось порадувати хлопців. - А Вам я наступного разу запечу яблучка і зроблю пюре, - обіцяю старшому. - Та Ви ж не обязані, - знічується чоловік. - Так і Ви ж не обязані були йти добровольцем.

День наступний

День попередній