31 травня 2026

Кирило вже кілька днів як в яхтингу з Португалії на Північ. Коли задумувався цей проект, то планувалось, що в команді будуть ветерани війни. Але не так сталось як бажалось: когось з ветеранів не відпустила дружина; хтось виявився "штабним ветераном", який відмовився виходити на бойові і звільнився зі служби. Та то ще б пів біди! Бо в команду довелось взяти (бо яхта величенька, руки потрібні) й справжнього ухилянта: здоровий, молодий, з початком війни втік до Грузії. Між вахтами розмови про життя хоч-не-хоч переходять і на війну. І тут недорікувате ухилянтське: "та віддати той Донбас" ранить Кирила в саме серце! За брата-близнюка, що поліг у боях; за своїх побратимів, яких на його очах розривало на шматки, що потім збирав у пакети шматки одягу і землю з кров'ю, аби хоча б ДНК підтвердити загибель героїв (бо нема тіла - буде безвісти зниклим); за свою зламану спину. "Віддати той Донбас"?! Та ти ж за нього й пальцем не поворухнув, а туди ж: віддати.

Добре, що тепер на яхтах звязок постійний, не те, що раніш у нас був кнопочний супутниковий телефон. Тож листуємось з Кирилом між вахтами, вислуховую його болі і киплячі емоції.

В умовах замкненого простору серед океанських широт яхта нагадує Україну в мініатюрі: ті самі неримиримі емоції маємо зараз і матимемо після закінчення війни. Тільки зараз тих, хто відвоювався, ще не так багато серед мирного населення, ще всі воюють. А от коли повернуться, то жити поруч з ухилянтами буде ой як непросто.

Петя, коли недавно приїжджав у коротку відпустку, то вже не робив помилок попердніх відпусток, не жив у Києві, не ходив на колишню роботу, не травив собі душу спогляданням переповнених ресторанів. Він просто об'їжджав своїх побратимів: до одного в Суми, до другого в Прилуки. Так і відпустка пролетіла. В останній день заїхав пообніматись до нас з Мариною, потім ще до Олі підсткочив - тай погнав назад.

день наступний

день попередній