16 вересня 2022
Оновлено: 18 бер.
Тягнемо з сестрою пакунки з дитячим взуттям. Тиждень тому звільнили Куп’янськ. Подруга знайомої повернулась додому, а там....
- Людо, пошукай там по знайомих теплі дитячі речі, - телефонує вона. - Бо тут в лікарню звозять дітей. Звідусюди. І з Куп’янська, і з прилеглих сіл. Батьків нема. Одягу - ото шо на них. То може зберіть там у Києві що є. Ну, а далі - вже спрацьований механізм: Люда - Марині, Марина - мені, я - сусідам, друзям, сестрі, доньці. І ось вже ми з сестрою вкладаємо свої пакунки зі взуттям моїх племінників на нічогеньку купу мішків, пакетів, згортків. Зранку Сашко вже завіз сюди речі, які принесли нам наші сусіди і наша донька. Ще кілька сусідів казали, що самі завтра занесуть. Куп’янськ – рідне місто Сашкового батька. Хоча важко назвати рідним те місто, з якого він втікав від голодомору. Мати відправила хлопчика до рідної тітки в Київ. І він дійшов. І тітка прихистила і виростила його. Батьки й брати, які лишились тоді в Куп’янську, не пережили москальського голодомору.
А за кілька десятиліть жителі Куп’янська знову зазнали нападу. Від того самого «братнього народу», який намагався заморити голодом Сашкового батька. Не вдалось їхнім дідам виморити нас тоді – продовжують внуки нищити тепер. Ага, «дєди воєвали»! Достойні нащадки-виродки!
- Оксанко, як будеш у лікарню їхати – зайди, я дам ящик малини й яблук хлопцям, - це пані Оля, у якої ми зазвичай купуємо зелень і соління.
- Так, дякую, завтра, певно, зайду!
- Оксано, ти просила відкласти тобі перців гострих, для Сашка. Вже є – заходь! – а це Люба, в якої купуємо городину.
- У тебе тут як маленьке село, - дивується сестра. – Ти що, усіх тут знаєш?
- Тю, а ти шо, у себе на базарі не знаєш продавців?
- Так у нас на Осокорках і базару як такого нема. Та я й сусідів своїх не те що по будинку – навіть на своєму поверсі не знаю. А тут йдемо – ти он з кожним здоровкаєшся. Ну як в селі у бабусі в дитинстві.
Так сестро, твоя правда, тут ще лишився старий Київ. Ото, діждали! Раніш ми з чоловіком любили читати про старий Київ, де яка місцевість була, як назвалась, які звичаї були. А тепер ми – то і є «старий Київ». Бо навколо піднімається усе нове, не просто багатоповерхове, а розмежоване, окремішнє. Чи то мені це здається, чи це вже старече ремствування?
Ну, старий Київ чи не старий, а село Верхній Печерськ натягнуло стільки теплого одягу для Куп’янських й Ізюмських дітей, що ініціаторці збору, Людмилі, довелось викласти на Новій Пошті чималеньку суму за відправку речей!
А я ж думала собі: ну, хіба у когось з повертенців щось може знайдеться. Бо ж ми вже повигрібали все у квітні – травні для Бучі, Бородянки, Ірпеня, Гостомеля. Аж ні! Таки печеряни несли й несли: куртки, жилетки, футболки, светри, шапки, черевики…. 195 кг! І це ж – лише у нас тут, маленька точка збору на Печерському базарі. А скільки ще небайдужих людей кинулись допомагати, збирати, згуртовувати? Так, «я – крапля в океані».
Живемо направду у дивовижний час, коли індивідуальне, розпорошене враз згуртувалось. Коли люди, у яких є почуття відповідальності, неначе молекули починають притягуватись одне до одного, утворюючи волонтерські мікроспільноти. Ех, хай заздрять нам ті, хто цього не пережив і не побачив!