15 лютого 2026

До весни залишилось всього лиш 13 днів! Це ж менше ніж 2 тижні. Ніколи я так не чекала весни.

Без опалення вже.... забула скільки днів: 4, 5? Ага, це вже тиждень. Не лише наш будинок, а й на роботі, у доньки - увесь Печерськ без опалення після минулого обстрілу. Поцілили в ТЕЦ-5, там вже живого місця на тій ТЕЦ, певно, не лишилось. Благо, що погода допомагає: цей тиждень потепліло, кияни жартують, що "у нас спека до +1". Тому тиждень без опалення пройшов відносно легко: гріємо квартиру електрикою коли буває, і газовою плитою.

     З електрикою після обстрілів теж кепсько. Відключення по 16-18 годин на добу. Всі вже знають, що атомним станціям для повернення до нормального режиму треба 7-10 днів, тому спокійно чекаємо. І традиційно на вихідних - більше електрики, бо промисловість не працює і цей ресурс перекидається населенню. Сьогодні, у неділю, взагалі не вимикали світло - просто розкіш давно забута....

   Почастішали випадки повернення киян зі своїх заміських будинків у київські квартири. Бо під кінець зими всі намагання забезпечити автономне існування свого приватного будинка розбиваються об довготривалі відключення. Генератори не витримують безперервної роботи тижнями 24 години на добу, адже навіть за регламентом вони мають мати перерву на кілька годин. Саме тому ми для фронту купуємо кілька генераторів на підрозділ: один працює - інший відпочиває, і так поперемінно.

   Повернулась і наша доньки з родиною. Вони з осені знімали заміський будинок саме на випадок блекауту. Й евакуювалися туди коли почались відключення електрики й опалення на початку січня 2026. Та київську квартиру доводилось теж підтримувати хоча би мінімальним підігрівом, аби не порвались труби. Тому вдень в київській квартирі мерзла донька, гріючи її газовою плитою й електрикою, а вночі після служби ночував чоловік, теж гріючи електрообігрівачами. За кілька тижнів такого життя на дві оселі донька з чоловіком бачились всього лиш кілька разів. Зараз опалення у їхньому будинку так і нема, проте є постійно електрика, що дає можливість мешканцям обігріватись електрообігрівачами. У доньки в квартирі вдається підтримувати температуру близько 17 градусів.

"Вдома і стіни гріють" - оцю давню приказку українці відчули на собі цієї зими повністю.

Кияни часто зізнаються, що не їдуть зі своїх квартир без опалення, бо і сил вже ніяких нема боротись, хочеться закутатись у все, що лиш можеш на себе натягнути і накрутити, і коли ти вдома, то все ще жевріє надія. Хтось ставить намети в кімнатах (аби зберегти тепло у невеликому просторі), гріється свічками, кемпніговими горілками спиртовими чи газовими; але продовжують жити вдома. І сподіватись на енергетиків, на Сили Оборони і на себе.

Київ нікуди не виїде і кияни нікуди не дінуться.

Цього на російських болотах не зрозуміли ще?

Ми просто всі тут прикріплені за однією районною поліклінікою.

Та і не хочем лишати самого Віталія Володимировича.

Ми тут навчилися жити між "прильотом" і кавою.

Ми тримаємо місто на подовжувачах і впертості.

На донатах, генераторах і жартах нижче плінтуса.

У нас замість паніки - меми.

І тривожні рюкзаки з характером.

Київ не герой з кіно -він просто не вміє здаватися.

Тут навіть людські тіні ходять упевнено.

Київ не плаче вголос.

Йому ніколи.

Тут плач відкладають «на потім»,

як життя, як сон, як нормальність.

У нас діти вміють бігти в укриття швидше,

ніж колись бігли на гойдалки.

А дорослі навчилися усміхатись так,

щоб ніхто не побачив, як всередині щось ламається.

Ми ходимо між уламками й кав’ярнями.

Збираємо місто по шматках, як пазл

Наші ліки - це сміх у черзі за хлібом.

І коли вимикають світло - ми починаємо світитися самі.

Ми не питаємо, коли це скінчиться.

Ми питаємо, де сьогодні зустрінемось.

Бо Київ - це не місто на карті.

Це щось набагато ціннісніше.

Київ стояв ще коли на місці москви жаби квакали.

Прадавнє місто людей зі сталевими нервами.

Графіки ракетних обстрілів стали точнішими за графіки включення світла.

А хтось вже складав графіки "вечірок нескорених" по ЖК? Поділіться пліз!

І коли знову хтось скаже: «Вам уже час зламатися»,

Київ просто заварить каву,

поправить корону з багатоповерхівок

І з гордістю посміхнеться російській темряві.

Бо Київ - це місто, яке пережило всіх,

хто приходив його знищити.

І переживе ще.

А Весна прийде.

Вона завжди приходить.

Ми всі тут ще ніколи так сильно не чекали цієї Весни.

цей вірш-маніфест київського поета Юрія Андреєва швидко шириться цими днями мережами. Мало хто знає, що написаний він у боксі високодозової хіміотерапії, де Юрій бореться із важким захворюванням крові.

день наступний

день попередній