07 жовтня 2025
Оновлено: 26 лют.
«Нідерландські муніципалітети занепокоєні станом української молоді…» — останнім часом таких повідомлень дедалі більше. Підлітки мають психічні проблеми: травми війни, тісні притулки, брак приватності, бракує ровесників, визначеності, відчуття майбутнього. Те саме — у Німеччині, Польщі, Англії.
Я сама не була в тих умовах і не спілкувалась із нашими біженцями. Але відчуття «підвішеності» звучить найбільш болюче. Чи повернешся в Україну? Чи зможеш залишитись? Чи не розсіється коло друзів? Чи знайдуться нові? А головне — чи сам себе розумієш у цьому міжчассі?
Тут, в Україні, теж непередбачуваність. Але вона — спільна. Нею дихають усі. Вона об'єднує. Вчить жити не «поетапно», а зараз. Миємо посуд — поки є вода. Працюємо — поки є світло. Танцюємо — навіть у темряві, підсвічуючи телефоном. Засинаємо — поки не полетіли. Ми проживаємо день так, ніби він справді може бути останнім. І це не фігура мови.
Вранці — обстріли, недоспані очі, кава дорогою на роботу і звичне «щоб вони повиздихали». На роботі — підрахунок прильотів, зведення збитих. Пишеш тим, куди прилетіло: «живі?» — «живі» — «ну й добре». Увечері традиційне з сестрою: «лягаймо спати, доки не полетіли.»
Ми живемо одне спільне життя. Разом. Тут і зараз. Кожна хвилина — на вагу життя. І саме в цьому — наша сила.
І я не певна, що це відчуття може виникнути в тих, хто живе в притулках десь далеко. Чи стежать там настільки щоденно за нашими тривогами? Чи відчувають цей дикий драйв — устигнути перебігти міст за хвилину до сирени? Чи радіють ночі без обстрілів як подарунку? Чи мріють про «виспатися після війни»? Чи жартують про сирени так, як жартуємо ми?