23.03.2022, середа

Команда створювалась кілька тижні, а розвалилася за лічені години. Григорівна лютувала з самого ранку. Чи то в ній нуртувала жага компенсації за вчорашнє попустітєльство (таки ж цілісінький день нас не шпиняла!), чи зуд керівництва, але все їй сьогодні не так: каші зварили мало, в підливі томату мало, сосисок залишилось багато, котлети перетримали в духовій шафі, макарони пізно вибрали, томату не вистачило на борщ і тушковану капусту і т.і. Окошилось це все перше на Ані-молодшій: "Чому не вчасно макарони вибрали???!!!" Так, наче ми знаємо коли вчасно, ніхто ж нам тут толком не розказав жодного рецепту! "Сьогодні приходять нові повари, ти можеш йти додому! - кинула вона Ані. - можеш більше не приходити. У мене будуть справжні повари. Мені треба, щоб люди тут працювали". Ані, яка прийшла сюди в один день зі мною, яка четвертий тиждень працює тут. В силу своїх сил і вмінь, але вона тут, а не виїхала до Польщі як донька Григорівни, чи до Німеччини як дружина і донька Петровича. І цій дитині не те що жодного слова подяки за тижні допомоги - навпаки, отак зневажливо "мені треба люди, які працюватимуть!".

Наступною була Надя-молодша, яка з дому подзвонила сказати, що зуб так і не пройшов. "У тебе ж мала дитина, так? І зуб постійно болить, так?. От і сиди вдома, більше не приходь!".

Свєта пішла додому на перепочинок після обіду. А вже за кілька годин моя сестричка знайшла їй волонтера, який зможе відвезти її в село, до справжнього дому. "Ну чого я буду тут сидіти? Вдома вже сніг зійшов, чоловік починає все згрібати, та будемо щось саджати, а їсти в селі знайдеться що, а там городина піде та якось і протримаємось," - Свєта малює свої плани на невизначене воєнне майбуття. - "Мені пропонувала Григорівна на ставку тут, а я не схотіла: на своїй старій роботі - я сама собі хазяйка, хай гроші й невеликі. А там у них, на кухні - своя дєдовщина, та постійні крики Григорівни, та постійно в усьому звинувачують..." "Як таки завтра вдасться добратись додому - то з мене щось з города тобі, Оксанко, після війни!" "Ага, свіжиною візьму! Ти ж збиралась поросятко брати? То після перемоги приїдемо до тебе на ковбаски", - жартую я. І нам так добре поговорити і про город, і про майбутнє саджання картоплі, і про "після перемоги".

"А ти додому ходиш, Оксанко?" - цікавиться Гриць, грузчик. Чи ходжу? Так, ходила. Двічі за ці 24 дні. 3 ночі. Все решта - тут. Бо треба було годувати бійців, які зібрались по мобілізації. І тут, і на пости передавати. Бо так я розумію свою боротьбу. Я не володію зброєю, я не вмію писати якісь натхненні й оптимістичні блоги, я не займаюсь пошуками фінансової й матеріальної підтримки. Моя боротьба - це просто готування їжі. З п'ятого дня війни. І саме так бачать свою боротьбу ті, хто тут зібрались.

Мені важко, це правда. Але ніколи раніше я не відчувала настільки, що роблю правильну, потрібну справу.

День наступний

День попередній