24.03.2022, четвер

Хочу подякувати усім, хто прийшов на цю ліцейську воєнно-волонтерську кухню. Дякую Ані-старшій, Ані-молодшій і Яні, які прийшли зі мною в наш найперший день на кухні, які поєднували роботу на кухні з допомогою біженцям, пошуком ліків, обмундирування, вивезенням рідних і близьких.

Дякую Марині, яка бігала на свою довоєнну роботу в "Тітці Кларі" пекти хліб, якого враз стало в місті обмаль, а потім приходила до нас працювати на кухні. Дякую Петі - нашому генератору ідей і модернізатору. Дякую Владі і Жені, які пересмажили за цей місяць таку гору котлет, що з них, певно, можна було б скласти пристойний бруствер навколо нашої кухні. Дякую Свєті і Наді-старшій, які сміливо варили котли супів й борщів, хоча раніше в таких масштабах цього не робили. Дякую Наташі й Наді-молодшій, які так набили руку на роздачі, що день від дня встановлювали і покращувати свої ж рекорди швидкості і - головне! - точності. Дякую Андрію - випромінювачу оптимізму з ранку й до пізнього вечора. Дякую Паші, Рустаму й Глебу - професійним майстрам і по м'ясу, і по рибі, і по бульйонах. Дякую допитливому й позитивному Колі, який все запам'ятовує, всьому вчиться. Дякую Ярославу, який впевненою юридичною рукою розкладав каші й підливки. Дякую Юрі, з яким танцювали в одному ансамблі 35 років, а тепер ось ще й куховарили на одній кухні. Дякую нашим хлопцям-музикантам, які своїми музичними руками драять котли й каструлі, обпікають їх об гарячі борщі й каші. Ми всі прийшли в різний час. І працювали тут в міру своїх сил. Не для Григорівни, не для Петровича. Не заради подяки. Ми це робили, бо не робити цього не могли. Бо треба було комусь годувати бійців, треба було підставити плече у перші дні війни. Ми всі думали, що це всього лиш кілька днів, натомість вони розтягнулись на тижні. І це щоденне готування їжі з 6 ранку до 9 вечора стало нашою боротьбою. Ми не сподівались на якусь подяку, хоча й такої зневаги і невдячності ми теж не очікували. Нам, старшим, це не так вражаюче, маємо життєвий досвід і загартування. Боляче за молодших, ще вразливих Аню, Надю, Владу. Боляче за те, що їм зробили так боляче. Але вони сильні. Бо всі, хто прийшов сюди допомагати, хто залишався тут всі ці перші важкі для країни дні - люди сильні, самодостатні. Ми, перші волонтери кухні, потроху йдемо, бо нам тепер є зміна, ми певні, що на кухні зараз достатньо рук для годування бійців. А це й було нашим завданням. Ми будемо продовжувати свою боротьбу вже в інших проектах, поза кухнею: приймати біженців, допомагати з пошуком транспорту, ліків, обмундирування, здавати кров, воювати в ЗСУ, купувати продукти сусідам. Бо волонтер - це не лайка, як думає Григорівна. Це вільна, незалежна і самодостатня людина, яка завжди знайде як допомогти іншим. Тим, хто лишається на кухні - Владі, Жені, Андрію, Паші, Рустаму, Глебу, Колі, Ярославу, Ірі, Олі - бажаємо сил і натхнення, незлиплих макаронів, вірної кількості яєць і сосисок, досоленого салату, густого супу, непересмажених котлет, і розміреної роботи на нашій рідній кухні, без галасу і метушні. А після перемоги ми зберемось. Усі разом. І згадаємо ці кілька тижнів на воєнно-волонтерській кухні.


Останні пости

Дивитися всі

Мабуть, я знову переоцінила себе. Тиждень тому, після провідування поранених, зайшла на наш Печерський базар за овочами і … не змогла не поділитись з продавчинею Олею. Про хлопців, звісно. Про те, що

«Оксанко, як Ви? В якомусь проекті зараз, десь допомагаєте? Я щось не знаю куди себе приткнути. І роботу кидати не можна, а користі від мене там мало» - це від Ані-старшої. «Приглядаюсь до всього – ал

«Щось чути від наших?» - цікавимось ми одна в одної кожного разу як бачимось чи листуємось. Ми – це ті, хто лишився тут, в безпеці. Наші – це ті з нашої кухонної команди, які зараз на фронті. Ми дуже