16.03.2022 р., середа

Сніданок зварили ще з Григорівною, роздавали вже самостійно, все норм. Ще не зовсім одужавши, Свєта прийшла відразу по комендантській годині – нам на допомогу, адже я в групі написала, що сьогодні ми самі, без Григорівни.

Опісля поснідали самі, без метушні і поспіху, Петя зготував для всіх нас, і кухарів і музикантів, окремий омлет, з помідором і сиром. І взялись до обіду, розподілила страви: хлопці – до котлет, дівчата – салат і компот, я заправляю котли для супу і каші.


Фігачу в суп усе, що було нами заплановано: залишки соусу, супу, піджарки, залишки рису. Заправляє суп Паша – для досвіду. Він навіть не полінувався прогріти спеції на сковороді! Харчо нам вдався!

Гречана каша у мене сьогодні трохи зарідка, але я вже знаю як вибрати зайву воду за допомогою друшляка і ополоника і все стає на свої місця.

Свєта й Петя смажать котлети, Аня-молодша, Влада й Женя роблять салат, Паша з Андрієм розморожують і чистять рибу на завтра. Все так тихо, спокійно і без галасу. І все готово до 11.15! Після 12-ої хлопці-музиканти вибирають кашу й суп, вони теж вже все роблять самостійно.





Піднімаємо, роздаємо – наша самостійна робота зроблена!!!!


Паша прийшов у своєму фірмового фартусі.

– А я залишив свій фартух на роботі, – каже Петя. – Ну, як якийсь магніт із мирного життя. Щоб було щось, до чого я буду повертатись.


– Ти часом сни не вмієш розгадувати?

– Ні, а шо? Щось страшне снилось?

– Ага.

– І мені сю ніч капець яке страшне снилось. Забудь. Просто забудь той жах. Того не буде. Пам'ятай і розказуй лише хороші сни.

Аня-старша абсолютно випадково з'ясовує, що тьотя Юля, яка розносить страви у маленькій залі (для строковиків), не бере собі порцію: "це ж для солдатів, чого б я брала собі від них?".

Мабуть, саме отакі, совісні, тут і лишились. Не змогли кинути коли не приїхали їм на заміну. Тягнуть другу зміну, завтра для них вже почнеться третя зміна, для нас – друга (тутешні повари працюють по 15 діб). Беззмінно. Запитую себе чи зможу я завтра піти? Знаючи, що заміни не буде.


– Владко, тобі не здається, що у нас Стокгольмський синдром?

– О, оце точно! Саме воно! Ми справді починаємо жаліти Григорівну і тому погоджуємось на всі її дурнуваті рішення.

Це ми з Владою про ситуацію з вечерею. Замість запланованих: помідор, риба смажена, картопляне пюре, ми робимо: помідор, риба смажена і смажені курки в соусі. Думаєте, так не буває? А буває! В армії! Бо прийшли з ТерО з ящиками курей: "це треба приготувати на вечерю!". Яка вечеря?!!! У нас вже готова смажена риба, мало бути картопляні пюре, але краще б розігріти вареники. Оті самі, волонтерські, дбайливо наліплені кимось, позапихувані пр одному у 6–літрові ПЕТ пляшки з–під води і заморожені. Вчора ми з їхнім розморожуванням намудохались. До сьогодні вони трохи розморозились природнім шляхом (вони стоять у нас в холодному цеху) і їх можна було б і навіть треба було б розібрати сьогодні й подати. Але ні – ми розморожуємо курей, рубаємо на дрібненькі шматки, смажимо з соусом (який був приготований Женею для риби). А вареники?!!!!

Їх же у нас 80 з лишком пляшок!!!! Навіть якщо ми будемо підігрівати їх для кожної вечері, все одно ми всіх не зможемо врятувати, ми для вчорашньої вечері використали вареники з 12 пляшок!

І отаке нераціональне використання їжі у воєнний час вибішує!!!!!! Риба, курки, масло – це хіба не занадто для вечері???!!!! Це дістало не лише мене, усім важко бачити як ми варимо і потім виливаємо, як в їдальні стоять батареї пляшок з кефіром і йогуртом і їх ніхто з мужиків не їсть... Це справді пригнічує.

А тут ще знову сварка Григорівни гвалт, крик, знову ніякої організації, що призводить до нових промахів.

Якось так різко, так в одну мить відчулось, що команда зникає.... І не можу визначити від чого саме зникло відчуття команди, радості від командної роботи, підтримки. Ми ще поки разом, ба більше, нас досить багато зараз – аж дев'ятеро (дві новоприбулі дівчини і Андрій з ЗСУ, який сам зголосився проходити службу тут, на кухні). Але... але команди не відчувається.

Чи може ми просто втомилися? Видихались? Перегоріли? Чи відчули вранці радість нормального спокійного вираженого режиму роботи, а потім знову повернулись до звичного Григорівні "управляемого хаоса"?

Завтра буде новий день – він покаже!

Останні пости

Дивитися всі

З початку війни я проростаю новими й новими точками. Ворзель - це Юрка Борисов, колега по ансамблю, з яким ми знайомі довще, аніж з моїм чоловіком. Буча - це наша бухгалтер, її донька-моя хрещениця,

Вчора наш кухонний волонтерський проект закінчився. Вже більше тижня ми відчували перебої з продуктами, викручувались як могли, доварюючи все, що мали на кухні: пшеничні й пшоняні крупи, рис, макарони

Підчищаємо все, що лишилось з продуктових запасів на кухні. Бо за 4 дні наш проект "волонтерська кухня на Шота" закінчується. Всі ми мріємо про те, що тииииииждень будемо відпочивати, а там вже подиви