19.03.2022 р., субота

За неповних два дні вдома я відновилась майже повністю!!! Хоча перший день, після ванної, сніданку (не пересоленого, смачного, не прісного, зі спеціями, приготованого Сашком) я лягла і думала, що не зможу встати кілька днів. Але вже наступного ранку відчула приплив сил! Хоч і мінус 6 кг за 2 тижні, але м'язи, мабуть, накачались непогано! А ще зі здивуванням констатую, що за ці тижні на кухні в мене жодного разу не боліли ані шия, ані спина, які доставали мене останні місяці перед війною. Певно, що таке тягання мішків зами, каструль з кашами, салатами, піддонів з курками, спання на матраці без подушки дає багато кращий лікувальний ефект, аніж ті масажі й уколи, якими лікувалась перед війною. От треба б не забути після перемоги порадити це все своїй лікарці!

Сьогодні зранку була хвилина слабкодухості, так хотілось сказати, що я ще трохи хвора, що побуду ще день вдома. Допомогли і Юрка Борисов (з яким домовились, що він сьогодні приходить до нас на кухню), і Аня-молодша (яку треба було змінити і відпустити додому, дівча зовсім знесилене вже).

На блок-посту хлопці на моє: «Я на кухні працюю. Я вас годую» спокійно пропускають мене як свою: «Проходьте, приходьте, дякуємо!».

Та це я вам, хлопці, маю дякувати!

На вході в корпус Гриць і Міша, грузчики, вітали мене: «О, Вас не було, то тут і порядку не було». Приємно, шо й казати.

І своїх приємно зустріти. Перевдягаюсь, вчитуюсь в меню, оцінюю за що братись. Сніданок щойно роздали, беремось до обіду. Ну, ясна річ, каша – за мною. Дрібнесенька пшенична. Аби не доводилось її так пересолювати (як на мій смак), то навіть досить смачна кашка.


Юрка Борисов, мій колега по ансамблю, вливається в колектив, наче тут з нами вже не один день працює. Ми знайомі з ним вже бозна скільки років. Разом танцювали у самодіяльному університетському ансамблі в студентські часи і відтоді не те що нерозлийвода, просто хороші друзі.

Юрка евакуювався з Ворзеля кілька днів тому. Зараз живе у брата в Києві. Про те, як пересиджували в підвалі багатоквартирного будинку розповідає спокійно, буденно. Так, було страшно, ніде правди діти. Так, бухкало, гупало, москалі вулицею ходили, все питали напрямок на Київ, намагались прориватись навпростець, через поле й ліс.

«Враження було таке, наче у них карт нема, - відверто дивується Борисов, картограф за освітою. – Тикались в усі сторони, врешті решт ніде лісом пройти не змогли й посунули через Рубежівку»

Найбільше Юрку вразили сусіди, які в підвалі забились в окремий куток, відгородились від усіх і їли яйця, яких припасли кільканадцять лотків! Їли самі, ні з ким не ділились!

«Ми ж там всі перезнайомились, - Юрка купив квартиру у новому будинку і переїхав в квартиру перед Новим роком, за пару місяці до початку війни, - усі ходили в свої квартири коли стихало трохи, приносили все що є, і ото все розподіляли між усіма. А ті – самі, десятки лотків яйцями! Ну от бувають же отакі…» - Юрка не може підібрати слова, видно, що це його дістало.

Те ж саме мені розповідала наша бухгалтер. Вона з мамою і донькою-студенткою просиділи в підвалі свого багатоквартирного будинку в Бучі. Чоловіки-сусіди розводили багаття у дворі будинку, і всі разом готували там те, що в кого у квартирі знайшлось. Виживали усі разом.

Бухгалтер з родиною теж вийшли з окупації лиш кілька днів. Я з нею толком і не поговорила, бо хіба тут на кухні знайдеш вільну хвилину? Сашко зустрів їх і поселив у квартирі нашої доньки, яка з внучкою зараз в евакуації. Бо коли вивезеним бучанцям запропонували їхати до Рівного, до Польщі чи до Києва, то й бухгалтер, і донька, і мама в один голос зголосились тільки до Києва! Нікуди далі виїжджати не хотіли! Ось вже кілька днів усі троє відсипаються, відігріваються, приходять до тями.

А Юрка Борисов за два днів в Києві вже попросився до мене на підмогу. До війни він працював адміністратором у їдальні міжнародної школи. Окремі дієти для окремих школярів, збалансоване меню, обговорення з батьками й дітьми їхніх уподобань, маніакальна чистота… Я трохи побоююсь як Борисов сприйме нашу (хе-хе, нашу!) кухню. Бо у нас тут і техніка не нова, і таргани, і головне – ніякої організації командної роботи. І те, до чого ми за ці два з лишком тижні дійшли, коли більш-менш розподілились між собою обов'язки, скоріше інтуїтивно, аніж усвідомлено, - це наше досягнення!

Тож як він мені колись порадив: «Якщо хочеш вчитись фігурному катанню – забудь все, чому тебе вчили в класичному танці», так і я йому сьогодні: «Забудь усе, як ви там на кухні своєї крутезної школи готували».

Хвилювалась я даремно: Юрка місить руками салат, миє котли після каші, рубає з хлопцями курей, на роздачі вправно і швидко бацає на кожну миску по ополонику клейкої пшоняної каші, приправляючи її веселим слівцем. Відчуваю таку надійність поруч з Юркою, як тоді в студентські часи, коли легко й безтурботно робила стрибок в фіналі танцю, впевнена в тому, що Юрка точно мене зловить, підніме, покрутить й обережно поставить на сцену поруч з собою. Ніколи не думала, що наша дружба буде ще й війною перевірятись!




Виходить на зв'язок Аня-старша. Вона помчалась з Арсенієм в Запоріжжя: рідні

Арсенія, за яких ми усі разом з Анею так переживали, і так раділи, що вони вийшли на зв'язок і мають виїжджати з гумконвоєм з окупованого Маріуполя, не доїхали туди: машина підірвалась на міні. Сестра Арсенія померла, мама і племінник в реанімації. Аня з Арсенієм забрали їх з лікарень, зараз перевозять трохи далі, в Кам’янське. Далі їхати поки не можна, вони не в тому стані, обом потрібен спокій і лікарі. Тому Аня з хлопцем зняли квартиру, будуть там стільки, скільки треба, щоб поставити їх на ноги, а також будуть відновлювати документи, купувати речі – рідні виходили з гумконвоєм з Маріуполя в чому були.

Здається, це перша смерть близьких людей. І хоч ніхто з нас не знав ані сестри Арсенія, ані самого Арсенія, та й з Анею ми знайомі лиш пару тижнів, проте

ми відчуваємо зараз її біль. Нам болить. Бо всі вони наші. «На Сході гинуть рідні незнайомці».

Правду кажуть, що інколи близькі, друзі стають чужими, а незнайомці стали близькими.


І при цьому Аня ще й переживає за нас, перепрошує за те, що до нас не повернеться, підтримує нас. За ці два тижні ми стали такими близькими з Анею, такими …. посестрами. Як би дивно це не звучало, але здається, що ми з Анею – чи не єдині серед нашої кухонної команди не те щоб корінні киянки, але хоча б з Київської області. Бо коли роззнайомились ближче, то наш маленький колектив виявився відображенням усієї країни: Марина-старша – з Криму, Марина-молодша і Влада – з Кропивницького, Свєта – з Сумщини, Наташа – з Харкова, Оля – з Херсона, всі живуть довше чи менше в столиці. Про хлопців-музикантів не знаю настільки добре, проте точно чула і про Чернівці, і про Запоріжжя, і про Мелітополь.

Під кінець дня приходить чутка, що від завтра будемо готувати не на 500, а на 750 чоловік. Уф, може це більше часу на приготування йде, але точно більше каструль, більше часу на роздачу і головне – інші пропорції. Хоча я вже знаю скільки води в котлі і скільки сухої крупи в каструлі має бути (все потроху записую, бо хто зна скільки часу нам тут волонтери ти). На 500 чоловік. А на 750 треба буде вимірювати заново, причому це ж робиться все «на око», а не якимись вимірюваннями. Що ж, будемо вчитись.

Підготували усе на ранок, я закрила кухню, вже вляглась, як прийшла Григорівна з вісткою, що на сніданок ще поповнення не буде, готуємо звичні 500 порцій. А на обід – подивимось.



Останні пости

Дивитися всі

Мабуть, я знову переоцінила себе. Тиждень тому, після провідування поранених, зайшла на наш Печерський базар за овочами і … не змогла не поділитись з продавчинею Олею. Про хлопців, звісно. Про те, що

«Оксанко, як Ви? В якомусь проекті зараз, десь допомагаєте? Я щось не знаю куди себе приткнути. І роботу кидати не можна, а користі від мене там мало» - це від Ані-старшої. «Приглядаюсь до всього – ал

«Щось чути від наших?» - цікавимось ми одна в одної кожного разу як бачимось чи листуємось. Ми – це ті, хто лишився тут, в безпеці. Наші – це ті з нашої кухонної команди, які зараз на фронті. Ми дуже