День почався з невеликої тривоги: 6 година – Ані-молодшої нема, ну, мабуть трохи проспала; 6.30 – Ані нема, ну, значить добряче проспала. Але надалі тривога наростає, бо Ані нема й 6.45, і навіть о 7!!!!! Все, Аня захворіла!!!! А це не лише мінус одна пара рук, а й досвідчений кухар – вона прийшла, здається, через день після мене. Тендітна чорнявка, вчителька у мирному житті, вона намагається всього навчитись, хоча чесно зізнається, що оті котли її лякають: «Як ти біля них не

"Мене тут нема. Готуйте самі" – і Григорівна зникла у ліфті для підйому страв (яким ми возимо каструлі вгору і вниз). Вона рознервована, бо зранку була чергова нервотрьопка під час роздачі сніданку. І хоч потім з'ясувалось, що вина була не наша, то офіціантки переплутали, але ж нервів було у неї! Тож зараз ми готуємо обід практично самі. Нарізати все на вінегрет – без питань. Технологію варки супу я вже теж знаю, пропорції на 250 літрів теж – до всього придивлялась ці дні, за

– А де каша?!!!!" – Петро мало не підскочив від жаху: за 15 хвилин перша година дня, а на лавках стоять лише каструлі для першого. – Петю, у нас же сьогодні вареники, - заспокоюю я. – Ой, точно. Оце рефлекс за 3 дні відпрацювався! Ми регочемо, бо й справді вже звикли, що близько першої треба вибирати страви з котлів і тому мають стояти напоготові на підставках 5 каструль для третього, 4 каструлі для другого і 6 каструль для першого.   Але сьогодні на обід вареники. Справжні.

Зранку якось так тоскно було. Навіть вже зібралась відпроситись на ніч додому. Але потім прочитала, що це зараз у всіх такий етап: перші дні думалось, що ось усі разом встанемо, зберемось, напружимось і відіб'ємо орду. А зараз приходить усвідомлення того, що це не на тиждень, і навіть не на два. Що працювати нам тут довго. Тому зосередилась на своїх парових котлах і смуток пройшов. Ми потроху спрацьовуємось. Зранку майже самостійно зварила пшенично–рисову кашу. Обід теж готув

Зранку, щойно закінчилась комендантська година - знову на кухню, на кілька діб. Тягну з собою величезну торбу усілякого добра, яке мені назбирали мої сусіди: з десяток чи й більше кухонних ножів, рукавички-прихватки, рушники, чай в пакетиках, варення. На мій подив, на кухні ножів було обмаль, і як ті кухарі обходились трьома-чотирма ножами – не розумію. Прихваток на кухні не було взагалі. Боляче було дивитись як хлопці-музиканти тягають каструлі з гарячими стравами, обпікаючи

Лиш цієї ночі зауважила, що сирена повітряної тривоги працює десь зовсім поряд з нашою «спальнею». А перші ж дві ночі спала як убита, нічого не чула. Лише свій будильник виставлений на 05.20. Працюємо на кухні з 5.30 ранку до 10-11 вечора. З новоприбулими справжніми кухарями справи пішли трохи веселіше. Хай ніхто з них не працював саме на таких великих кухнях, все одно вони вміють і розуміють більше, аніж ми – повні «чайники». Майже нема перерви, тому читати новини чи писа

Потроху проясняється, чому ми тут, на кухні, волонтеримо. Кухарі, які тут працювали, з першими «прильотами» на Київ знялись і вшились додому, полишивши кухню напризволяще. Залишилась лише завідувачка Григоріна, прибиральниця і кілька офіціанток: «Ми Григорівну не покинем!». Власне, та команда кухарів мала б працювати до 28 лютого, а з 1 березня – черга іншої команди, тут вахти по 15 діб. Проте й нові кухарі не приїхали. Тож тепер ми: архітектори, вчителі, фінансисти, аналіти

П'ятий день війни. А я спокійна мов танк ЗСУ. Я точно знаю, що після перших метушливих днів війни кожен знайде своє місце. І я теж. Так і сталось: сусідка-волонтерка кидає в чат інформацію, що потрібні волонтери на кухню Печерської ТерО. Але так, щоб на 3-4 дні там жити й куховарити, а потім можна сходити додому на день. Готова! Збираю те, що є під рукою в офісі (бо ми з чоловіком вже третій день як переїхали зі своєї квартири на 9-му поверсі до свого ж офісу, теж на Печерсь