18 квітня 2022

Сьогодні маю вихідний. Відсипаюсь. Сашко тим часом готує сніданок. Так іноді приємно нікуди не поспішати, не поглядати увесь час на годинник. Хоча сни все одно сняться "кухонні", напружені: то не вистачає борщу на розфасовку, то картоплі замало зварили...

Маю час трохи почитати і полистуватись. І тут - на тобі! От краще б не читала!

"Берегтися - це все важко. А кому зараз легко?" - закінчується блог однієї далекої знайомої. І сповнені співчуттям очиці дописувачки на фоні Будапешту.

Не думала, що оці слова так мене зачеплять. Цілий день подумки поверталась до цієї фрази. Мабуть, вперше від початку війни, не змогла заснути. Спливало в пам'яті оте "А кому зараз легко?" і вимагало відповіді.

Бо я маю ту відповідь: мені! Мені зараз легко! Так, чистісінька правда! Не поза, не красування, не марнославство, а таки правда. Мені. Тут. У Києві. Легко. Легко вставати зранку, йти на кухню, варити борщі, супи, картоплю, котлети. Цілий день у мене голова зайнята тільки розрахунками порцій, коли що треба поставити на плиту, що порізати, що помішати, що додати, що вимкнути, що засипати. Я не читаю щохвилини телефон (та й нема такої можливості, бо кухні зазвичай усі в підвалах - я тепер це знаю на своєму досвіді), я не відслідковую кількість і протяжність повітряних тривог, я не прораховую можливі сценарії війни, я не рву собі нерви тим як довго ще триватиме війна. Я просто готую. І годую. А потім лягаю і миттєво засинаю.

І так само легко моїм колегам з волонтерських кухонь. Наташі, яка повернулась до своєї довоєнної роботи в ательє з ремонту одягу і тепер шість днів на тиждень шиє і цивільним (за платню, це її робота), і безкоштовно підганяє воєнну форму хлопцям-дівчатам.

Легко Федору, який після доби чергування в аварійний команді Теплоенерго добровільно приходить працювати на нашу волонтерську кухню.

Легко Наті, яка вдень працює тут, на кухні, а увечері вдома ще кілька годин з компом на своїй довоєнній, основній роботі.

Легко Максу, Крістіні, Віктору, які задля того, щоб працювати на нашій волонтерській кухні, не їздять, точніше не ходять додому, бо це далеко (поки транспорт не ходить), а живуть в сусідньому ресторані.

Легко знайомій художниці, яка, не вміючи поводитись зі зброєю, прийшла в ТерО і тепер там строчить на швейній машинці, бо потреба в такій роботі, виявляється, величезна.

Так, нам легко. Нам нема коли боятись. Нам нема коли нервуватись. Нам нема коли писати такі проникливі сльозливі пости.

Ми не маємо відповіді на закиди знайомих про «а як же не перейматись про майбутнє країни?!» чи «аааа, зрада, всю допомогу грабують!».

Так, дійсно, проблема. Мабуть буде. У майбутньому. Якщо таке майбутнє буде. І ця можлива проблема така важливо. Саме сьогодні. Комусь.

Але точно не мені. Бо мені важливі морква, м'ясо, картопля, капуста. Завтра. Бо мені завтра треба нагодувати чимось людей. Які це наше можливе майбутнє виборюють.

І якщо я завтра не нагодую їх (т.т. не знайду зараз по сусідах гроші аби завтра купити 5 головок капусти і 10 кг моркви - цибуля у нас ще є, буряк і квасолю вже купила сьогодні за сусідські гроші), то я не впевнена чи це можливе таки стане реальністю. Тому у мене голова болить про 5 головок капусти і 10 кг моркви. У наших хлопців на закупках голова болить про закупку м'яса на завтра (бо завтра ми приготуємо те, що маємо на складі, а що готувати на післязавтра?).

Тож мені легше. У мене болить голова всього лиш про якісь нещасні кілограми овочів і м’яса. А не про якісь мільйони чи мільярди чи то гривень чи то доларів, які чи то будуть чи то не будуть виділені і чи то будуть чи то не будуть роздерибанені.

Хоча як мені бачиться, саме від цих кількох кілограмів продуктів зараз залежить наше майбутнє завтра. Такий от Бредберівський "ефект метелика".

Останні пости

Дивитися всі

Якщо не брати до уваги залишки блокпостів та кількість людей у військовій формі на вулицях, то життя в столиці зараз майже повернулось до довоєнного стану. Працюють кафе, ресторани, діти гасають на ву

Четвертий місяць війни. Тривоги бувають то частіше, то рідше. В місто потроху потягнулись повертенці з евакуації. Їх помітно: під час сирен прожогом біжать до найближчого укриття, при нічних повітряни

До дня вишиванки моя подруга англійка попросила мене зробити невеличкий допис. І тут я сама для себе з'ясувала, що я ніколи не задумувалась над питанням "Чому ми носимо вишиванки?" Адже далеко не всі