16 травня 2022

Кілька днів допомагаю розбирати, розсортовувати гуманітарку. А що склад знаходиться поблизу Бесарабки, тобто зовсім поруч з моєю недавньою волонтерською кухнею, то маршрут мій майже не змінився: зранку збігаю вниз зі свого Верхнього Печерська, навечір плентаюсь вгору додому, до Сашка, Шкота і смачної Сашкової вечері.

Коли на другий день на хабі гумдопомоги з’являються Василь, Яна, Віктор – мої колишні колеги по кухні, я практично не дивуюсь. Я вже почала звикати, що ми обов’язково будемо зустрічатись. На кухнях. На складах. На обкладаннях мішками пам’ятників. На розгрібаннях завалів. Там, де потрібні руки, де потрібна допомога.

Вчора мої кухарські й лінгвістичні навички стали мені у пригоді. Розсортовували продукти. Звідусюди. На упаковках, бляшанках, банках написи усіма мовами Євросоюзу!

- А це що, хто знає? А це куди, до якої купи? – чується з різних куточків величезного складу.

- Це сочевиця, ось же ясно написано італійською: lenticchia. Це теж сочевиця, з Іспанії, ось бачиш – lenteja, оті німецькі бляшанки з Linse – теж сюди. Так, так, це все бобові, нема необхідності відкладати їх окремо, складаємо разом з квасолею і бобами. Повір мені, коли мені на кухню принесуть оці банки, я буду використовувати їх приблизно в одні й ті ж самі страви.

- Ти що, кухар?

Хм, отут я вже й не знаю що відповісти. Звісно, що я не кухар. Але …. Але ті два місяці війни на кухнях – це ніби ота гра «Місто професій», для дітей, як в Арт-моллі, а для дорослих. А сьогодні на горішньому поверсі розсортировуємо гігієну. Серед величезної кількості упаковок підгузків дитячих, жіночих, дорослих, тампонів, прокладок знаходжу інколи неповні упаковки - якась французька мама щиро поділилась памперсами для українського немовляти. Ну, от стільки скільки змогла. Відразу згадуються оті кілька пакетиків чаю, загорнуті у серветочку серед допомоги з наших сіл і містечок, що ми отримували у перші дні березня на ліцейській кухні. Ми такі.... такі схожі. За кілька днів, пробігаючи Печерськом, звертаю увагу на скупчення людей біля приймалень депутатів, біля райради. Зауважую знайомі мені обличчя, мої печеряни, з якими може й не знайома особисто, та наочно знаю. То оце тут роздається та гуманітарка, яку я спочатку розсортовую, а потім збираю в набори?! Серйозно??!!! Мешканці столиці, ба більше, не якихось околиць чи пригорода, а самого центру столиці - найбільше потребують гуманітарної допомоги?! Нехай там є й справжні переселенці, чула, що багато з Маріуполя. Але печеряни?! У них що, пенсія за цей час змінилась? Чи вони без їжі сидять? Чи, може, без квартири, як ті ж маріупольці?!

І це теж мій Верхній Печерськ, моє село. На жаль.

Наступними днями примічаю всіляких місцевих депутатиків і недодепутатиків, які труться, рекламуються біля таких роздач. Не те щоб безпосередньо, але створюють враження, що ніби усі ці блага - від них. Стає гидко до болю. І більше на гуманітарні склади я ні ногою.

День наступний

День попередній