19 травня 2022



До дня вишиванки моя подруга англійка попросила мене зробити невеличкий допис. І тут я сама для себе з'ясувала, що я ніколи не задумувалась над питанням "Чому ми носимо вишиванки?"

Адже далеко не всі сучасні європейці так активно використовують у побуті національний одяг чи окремі його елементи. Ну, хіба що австрійці й німці. Раніше я неймовірно заздрила їм, бо їхні національні костюми так легко пристосувати до сучасності, їх можна носити і на роботу, і на свято. І австрійці досить часто це роблять.

Французи, іспанці можуть вдягнути національні костюми на якісь свята. Але в будній день, на роботу таке зазвичай не носять.

Я завжди шкодувала, що наш український національний костюм не настільки практичний: плахта чи керсетка не пасують до офісних жакетів чи джинсів. Та й вишиванка виглядала якось недоречно, якось анахронічно. Бо в радянські часи вишиванки носили переважно дисиденти.

«Що ж, - думала я собі, - наше традиційне вбрання зовсім не таке сучасне, як австрійське. Його просто неможливо пристосувати до побуту. Ну, не носять же чехи, словаки, поляки своє традиційне вбрання на роботу, це нормально. Будемо вдягати свій національний одяг на Різдво й на Паску.»

Аж поки…. Аж поки саме вишиванка не стала одним з можливих способів заявити про свій патріотизм! Так, у тяжкі часи утисків і загроз державності, вишиванка стала відображенням твоєї патріотичності. Вибори 2004 року, які, можливо, далеко не кожен з вас і пам’ятає, для нас стали черговим етапом боротьби за незалежність. Хто знає, якою б стала доля України, аби тоді ми не відстояли свій вибір. І поруч з апельсинками, які ми носили у прозорих пакетах, та помаранчевими шапками-шаликами як вираз протесту проти несправедливого рішення про нібито обрання Януковча Президентом України, таким маркером приналежності до патріотичного табору стала вишиванка. На телеекранах з’явився перший ведучий у вишиванці: журналіст Андрій Шевченко провів телемарафон «Ніч виборів».

Саме в ті роки з’являються культурно-масові заходи, де якраз наявність вишиванки є «вхідним квитком». Фестивалі етнічної культури «Країна мрій», започатковані співаком і музикантом Олегом Скрипкою з 2004 року, та «Марші вишиванок», які почали проходити спочатку у Києві, а потім і в інших містах України з 2012 року, зробили українську вишиванку не лише патріотичним і культовим одягом, але й побутовим, ужитковим.

Відтоді починаються і вишиванки-футболки, вишиванки-сукні, вишиванки-светри, вишиванки-сумочки, весілля у вишиванках (де не лише молодята, але і всі гості приходять у національному вбранні).

Так, носити вишиванку стала модно. Зараз ми носимо вишиванку під джинси, під мініспідниці, з кедами чи з підборами, поверх гольфів чи як светри.

Ми, сучасні українці, далеко не всі настільки віруючі у символи й обереги вишивки, аби носити вишиванки саме задля того, щоб вона нас оберігала й захищала. Так, здебільшого ми знаємо, що вишивка має свою символіку, що червоний колір – це любов, сонце, пристрасть, а чорний – біль і страждання, жовтий – то енергія і багатство, а білий – чистота й незайманість. Що кожен регіон України має свої унікальні вишиванки. Вони відрізняються фасонами, кольором, способом вишивання, орнаментом і візерунками.

Проте будемо чесними: зараз більшість з нас обирає вишиванку під колір очей, спідниці чи джинсів. Ми такі ж практичні сучасні європейці, як і поляки, австрійці чи словаки.

При цьому вишиванка аж ніяк не втратила для нас свого патріотичного значення. Ба більше, як це вже не раз траплялось в нашій новітній історії з її загостреннями й послабленнями боротьби за незалежність, з початком війни вишиванка як символ єдності, боротьби за свою незалежність переважила вишиванку як модний одяг.

Моя донька з внучкою і моя сестра з племінниками зараз все ще в евакуації. Як і всі, хто виїжджав з окупованого Києва, вони виїхали з мінімальною кількістю речей. За місяць вже просили зібрати й прислати їм весняно-літні речі. І знаєте, що стояло першим номером у переліку? Так, ви-ши-ван-ки!












Останні пости

Дивитися всі

Якщо не брати до уваги залишки блокпостів та кількість людей у військовій формі на вулицях, то життя в столиці зараз майже повернулось до довоєнного стану. Працюють кафе, ресторани, діти гасають на ву

Четвертий місяць війни. Тривоги бувають то частіше, то рідше. В місто потроху потягнулись повертенці з евакуації. Їх помітно: під час сирен прожогом біжать до найближчого укриття, при нічних повітряни

З початку війни я проростаю новими й новими точками. Ворзель - це Юрка Борисов, колега по ансамблю, з яким ми знайомі довще, аніж з моїм чоловіком. Буча - це наша бухгалтер, її донька-моя хрещениця,