9 травня 2022
- 9 трав. 2022 р.
- Читати 3 хв
Оновлено: 13 бер.
З початку війни я проростаю новими й новими точками.
Ворзель - це Юрка Борисов, колега по ансамблю, з яким ми знайомі довше, аніж з моїм чоловіком.
Буча - це наша бухгалтер, її донька-моя хрещениця, і її мама - наша попередня бухгалтер.
Суми - це Зіна з волонтерської кухні з ліцею.
Маріуполь - це батьки бой-френда Ані-старшої з волонтерської кухні з ліцею.
Кропивницький - це Владка та сама з манікюром і губками, яка нарівні з усіма драїла котли холодною водою, патрала десятки кіло риби за день, шкварила гори котлет.
Кам'янка - це містечко між Запорізької й Дніпропетровською областями, куди вдалось вивезти вцілілих маму й племінника з Маріуполя, бо сестра загинула.
Херсон - моя сестра. Теж Оксанка, троюрідна сестра по батькові лінії. Просто вона - моя сестра. І так ми і листуємось: "привіт, сестро!".
Глухів - Свєта з волонтерської кухні з ліцею, куди вона намагалась дістатись попри перекритий напрямок, попри обстріли, попри всі небезпеки, бо "там же моє село, чоловік, город".
Мелітополь і Бердянськ - це дві давні добрі знайомі і зовсім новий знайомий кухар Віктор з кухні на Шота Руставелі, який мені в сини, а може і у внуки, годиться.
Харків - і Наташа, і Ната, мої нові колеги-волонтерки з кухонних проектів. Наташина мама там, в Харкові, на Салтівці, виїжджати не хоче: «це моє місто, чого б я кудись їхала?!»
Кожного разу, коли я чую назву якогось з міст чи містечок у ранкових зведеннях нашого штабу, мені болить.
Сьогодні до цих болючих точок додалася Лозова. "Вітаю! Я з Києва. Маю необхідність переправити ліки з Києва до вас, у Лозову. Як там у вас з поштою? Кажуть, не працює нічого?". Насправді, ще кілька хвилин тому я не знала чи це містечко "наше" чи вже окуповане. Колега-волонтер з кухні в ліцеї подзвонила й попросила знайти ліки для її сестри і якось переправити їх в Лозову, Харківська обл. Ліки в Києві знайшлися, а от щодо роботи поштових відділень - то таки треба перепитати у когось на місці. В каналі Волонтерської служби знаходжу контакт якогось волонтерського центру з Лозової (який насправді потребує дитячого харчування, памперсів, засобів гігієни).
"Нова пошта у нас працює, лише одне відділення. Якщо вам треба - я зможу отримати і принести посилку отримувачу" - голос на тому кінці молодий і, здається, зовсім не втомлений. Я розповідаю про ситуацію, про те, що намагаюсь допомогти людині, яку жодного разу в житті не бачила, ну, бо....
"Та так, я розумію. Ми теж тут допомагаємо тим, кого раніше не бачили. Біженців з Ізюма і з Барвінкового багато. І з Донецької області", - дівча-волонтер з Лозової абсолютно врівноважена й спокійна. І готова допомогти. І навіть пропонує пошукати необхідні ліки в місті, перш ніж переправляли їх зі столиці.
"А може у вас є можливість допомогти нашим біженцям?" - кілька хвилин і ми шукаємо якісь варіанти, пробуємо щось зробити. Згадую, що у мене сестричка в Чернівцях, де хвиля біженців вже схлинула, може звідти щось перекинути на схід?
"А як там у вас, в Києві? - зовсім по-сусідськи питає мене Сашуня з Лозової. І ми зависаємо на пів години в розмовах про те як у них і як у нас. І про те, що вона з сім'єю спробувала виїхати до родичів в Полтавську область, але тягнуло додому - повернулись. І про те, як же дістає "занепокоєння" тих, хто зараз пересиджується за кордонами. Настільки однакові почуття, настільки спільні думки!
З цього часу Лозова - це дуже чутлива точка мене. Тепер це волонтер Сашуня, якої я ніколи не бачила, але яка для мене тепер близька. Як сестра уп'яте.