08.03.2022 р., вівторок

День почався з невеликої тривоги: 6 година – Ані-молодшої нема, ну, мабуть трохи проспала; 6.30 – Ані нема, ну, значить добряче проспала. Але надалі тривога наростає, бо Ані нема й 6.45, і навіть о 7!!!!! Все, Аня захворіла!!!! А це не лише мінус одна пара рук, а й досвідчений кухар – вона прийшла, здається, через день після мене. Тендітна чорнявка, вчителька у мирному житті, вона намагається всього навчитись, хоча чесно зізнається, що оті котли її лякають: «Як ти біля них не боїшся?», - дивується мені.

Але збігати вниз, де ми спимо – нема ані хвилинки: котли киплять, салати ріжемо.

Аж ось Аня, ура!!!!!!!!!

"Я чула будильник. Але мені снився такий страшний сон, що я не змогла прокинутись", – вибачається, натягуючи на ходу фартух і шапочку.

Вже аж на роздачі обіду, точніше після роздачі – ми довгенько сидимо й після обіду, чекаючи бува хто підійде чи то з блокпостів, чи з лазарету (ага, у нас є хворі), – ми продовжуємо тему снів.

- Та жахіття снилось, - Аня набирається сил і випалює: - снились ті дві сотні яєць, які ми з Петєю увечері били для сніданкового омлету. І наче Григорівна сказала, що тепер треба не по одному яйцю на людину, а по 5 жовтків. Справжній жах!

Ну таки насмішила нас!

- А мені теж цієї ночі жахіття наснилось, - підхоплює Влада. - Наче я на роздачі, а каструлі з другою стравою чомусь провозяться повз мене і я не можу їх зупинити.

Ну, я про свої моторошні сни вже й не заїкаюсь: мені снилось мої руки, і в мирний час завжди попечені і порізані через рукоділля, а цей тиждень миття-різання і ще раз миття точно не сприяв загоєнню. І начебто я показуючи свої руки Вероніці, а вона жахається :))))

Отакі у нас сни. Теж кухонні. До речі, я сни почала бачити лише сю ніч. А так від початку моєї кухонно-воєнної епопеї я просто лягала, миттєво засинала і нічого не бачила уві сні. Мабуть, зараз пройшла перша адаптація і психологічна, та й фізична. Я вже не доповзаю ледь-ледь жива до ліжка, а можу перед сном ще й поговорити з рідними.

Не йде з голови книга, яку ми слухали перед війною. Конецький. Так, москаль. І хто зна як би він ставився до нинішньої війни (а це нині застосовуєш до будь-якого москальського автора). Але розповідь про його дитинство у блокадному Ленінграді (та хай би вона луснула тая північна столиця імперії!) і про те як він їв столярний клей. Не знаю чому мені в голові крутиться і крутиться саме цей епізод зі всіх його книг. Страх оточення, блокади, голоду? Можливо. Щойно ми більш-менш освоїли нашу нову справу, як почали наполягати на раціональному використанні продуктів на кухні. Бо, як казала моя бабуся: "Мало якої жизні ще буде". Хоча харчові відходи тут у них не викидаються, а збираються окремо і за ними приїжджають з якогось притулку для тварин, проте все таки намагаємось готувати економно, і як вдома, і як у воєнний час.

Після обіду виходжу додому, тягнучи в рюкзаку кефір і йогурт для сусідки з двома дітьми: чоловіки молочне не надто п'ють, а сусідка зараз нікуди не може вийти, бо бува заголосить сирена. Григорівна наполягла аби я брала: "ми ж не об'їдаємо нікого, сама бачиш як той кефір і йогурт стоїть у залі і не п'ються, а дітям воно зараз нужніше".

Приходить повідомлення від моєї сусідки по будинку про те, що вона вже прийшла на кухню. Наташа єдина відгукнулась на мій заклик у будинковій viber-групі щодо волонтерства на кухні. Що ж, завтра повернусь – побачимось. Бо я ту сусідку ніколи й не бачила, так, лише у viber групі. А сьогодні лечу як на крилах (попри важезний рюкзак і з моїми речами, і з кефіром). Додому!!!!

День наступний

День попередній