12.03.2022 р., субота.

Цієї ночі усім снилось війна. Наді – що її взяли в полон. Мені – що бомблять. І всі якось одночасно відчули, що ми притомились. Хоча прийшли ми сюди у різний час (ми з Анею найдовше тут, вже без одного дня два тижні), але всі якось ухайдокались.


Григорівна сьогодні знову змінює порядок (якщо взагалі можна це назвати порядком) роботи.

– Все! Не треба мені ніяких курчат з бешамелью, ніякої маринованої риби! Готую все сама!!!

Це вона після того як вчора Женя з Владою замість просто посмажити скумбрію шматками, філірували її, маринували і запікали в духовній шафі, в результаті ми поїхали з кашею й салатом на роздачу, а риба допікалась і приїхала пізніше. Григорівна перенервувалась.

Тож сьогодні вона сама робить курчата у соусі, за звичним рецептом, сама стає їх роздавати і... залишається з цілою нерозданою каструлею!

– Як же так, я ж все розрахувала, ще ж має отримати одна рота?!. – бідкається вона. Проте факт є факт: отримали всі роти, а каструля лишилась.

Але ж ми не злостиві і не кпиним над Григорівною (а скільки ж вона нас повчала як треба розраховувати видачу аби не було недостачі страви і не залишалось нерозданого)!

Нарешті вдалось познайомитись і перекинутись словом зі своєю сусідкою з будинку, яка відгукнулась на мій заклик і тепер працює в їдальні. Наташа прийшла не сама, а з донькою-підлітком! Приходять зранку, відразу як закінчиться комендантська година, і ввечері – додому. Обидві такі життєрадісні, оптимістичні. Хоча там, нагорі, в їдальні, дівчатам теж не легко.


І все ж таки, на кінець дня сил на позитивний погляд на життя вже не знаходжу. Волонтери хворіють і хворіють: і ті, що вдома на побивці, і ті, що на кухні. За сьогодні – мінус троє. Вдень пішла Надя доліковувати вдома невилежаний бронхіт (отримала коли пересиджувала кілька днів у підвалі, не долікувала і прийшла сюди допомагати); потім засопливив Петро і зліг; Женя ще приготував обід і теж зліг. Нас, здорових, тут залишилось тепер троє: я, Аня і Влада. І ще Федір, але він приходить після сніданку і йде додому ще до вечері.




У мене таке враження, що керівництво не чухалось доти доки ми тут волонтерили. І не шукало нових поварів (замість тих, які не вийшли на свою зміну і які не збираються виходити на нову зміну).

Ми з дівчатами будемо тут допоки сил вистачить. Ну, такі ми відповідальні. Отакими нас виховали батьки.

Так, нас мало, проте ми все ж таки вже майже досвідчені кухарі!

Тримаймось!








Останні пости

Дивитися всі

Мабуть, я знову переоцінила себе. Тиждень тому, після провідування поранених, зайшла на наш Печерський базар за овочами і … не змогла не поділитись з продавчинею Олею. Про хлопців, звісно. Про те, що

«Оксанко, як Ви? В якомусь проекті зараз, десь допомагаєте? Я щось не знаю куди себе приткнути. І роботу кидати не можна, а користі від мене там мало» - це від Ані-старшої. «Приглядаюсь до всього – ал

«Щось чути від наших?» - цікавимось ми одна в одної кожного разу як бачимось чи листуємось. Ми – це ті, хто лишився тут, в безпеці. Наші – це ті з нашої кухонної команди, які зараз на фронті. Ми дуже