06.03.2022, неділя

– А де каша?!!!!" – Петро мало не підскочив від жаху: за 15 хвилин перша година дня, а на лавках стоять лише каструлі для першого. – Петю, у нас же сьогодні вареники, - заспокоюю я. – Ой, точно. Оце рефлекс за 3 дні відпрацювався! Ми регочемо, бо й справді вже звикли, що близько першої треба вибирати страви з котлів і тому мають стояти напоготові на підставках 5 каструль для третього, 4 каструлі для другого і 6 каструль для першого. Але сьогодні на обід вареники. Справжні. Ліплені. Волонтерські. Ми зранку отримали бусик з волонтерськими продуктами з Франківщини й Житомирщини. Багато різногабаритних коробок, старанно заклеєних скотчем.

Кожна коробка - з однієї хати. Ми кинулись розпаковувати і сортувати, бо в одній коробці всього потроху, хто чим зміг поділитись. Домашня консервація, варення, тушонка, сало вуджене і прикопчене (згадався дід Іван і його коптильня в альтанці), туалетний папір, вологі серветки, печиво, шоколадки, цукерки. Інколи трапляються не цілі коробки з пакетованим чаєм, а всього лиш кілька пакетиків: от скільки в хаті було – тим і поділились люди.

Григорівна при словах "продукти від волонтерів" починає кричати, для неї волонтер чомусь звучить як лайка: "ви тут волонтери чи на кухні працюєте?! Хай цим займається хтось, хто має цим займатись! Мені не треба ніяких волонтерських продуктів, ми готуємо з ліцейського складу! А не дай бог хто потруїться?". Але потроху заспокоюється, погоджується, що крупи, цукор, сало можна використати. Ми намагаємось перебрати що – на склад, що – відразу на кухню. Сала назбиралось багатенько, його в холодний цех, буде на зажарки до каш. Крупи – в цех сипучих продуктів, хліб – відразу нагору, сьогодні на обід піде. І тут з коробки дістаємо паляницю. Велика, пухка, біла зі шкоринкою, до-маш-ня.

В деяких коробках – листівочки від дітей. Від одного послання у всіх навертаються сльози. На чверті листка в клітинку: "Тримаймосі. Ми єдині. Косівський р-н".




Вареники прибули іншим бусиком, це звідкись ближче, бо частина варених, а частина морожених. Женя, Петро, Надя, Влада, Зіна перераховують їх – треба ж знати по скільки вареників на людину видавати. Мороженими вареники зайнявся Женя, вже й на роздачу все підняли, а він доварював їх. "Ці вареники буду ще довго згадувати". Роблю фото: після перемоги посміємось ще раз.

Вареники виглядають дуже по-домашньому, починаю навіть мріяти про обід. Перші дні я жувала хліб з кефіром на сніданок і на вечерю, а в обід взагалі нічого не їла. Бо все було пересолене як на мій смак (вдома ми не солимо нічого окрім борщу). Зараз почала їсти нормально, по-кухарськи: зготували – відправляємо каструлі нагору (вантажним ліфтом на другий поверх у їдальню), попередньо набравши собі у каструльки. Помили котли – сіли всі кухарі (окрім тих, хто на роздачі вгорі), поїли. Звісно, воно мені й зараз все засолоне та засолодке, та для роботи потрібні сили, тож нема чого вередувати в такі часи, треба якось пристосовуватись.

Сьогоднішній суп харчо вийшов надзвичайно смачний: Петро й Женя наполягли на велииииикій кількості часнику, а новоприбула Надя принесла зі своєї роботи трохи спецій. Аби б лиш не стільки солі!

Після обіду – трохи відпочинку. Григорівна поки так і не організувала якийсь нормальний графік роботи-відпочинку, просто ми самі вже зрозуміли коли можемо посидіти і написати рідним, а коли – братися до роботи.

Трохи пишу, і лиш збираюсь подзвонити як:

– Оксано!

– Га, я тут!

– Беремо пшенічку (це тут так називають пшеничну кашу). Оце в каструлі вистачить?

– Григорівно, я ж не знаю пропорцій.

– Ну, я так думаю пів каструлі. Чи більше.

До кого це вона? До мене? А я звідки знаю, я хто – кухар? Але ж таки так, я тепер кухар. Якийсь сюр. Неначе прокинувся в іншому житті і там ти зовсім не той, ким був у своєму реальному житті.

Гепаю в котел півтора ополоники солі (хоч – не хоч, а солити треба по-тутешньому!) хлопці-музиканти тягнуть каструлю з пшеничною, беру весельце (більше ніж у нас на яхті), мішаю, засипаємо, мішаю, збавляю пар, мішаю, додаю пар, збавляю пар в інших котлах, додаю пар в чайному котлі, закидаю в котел варитись буряки на завтрашній вінегрет, враз помічаю, що в котлі з узваром не ввімкнутий пар!!!! Краник заскочив і я подумала, що він ввімкнений, як і в усіх "моїх" шести котлах. Аааа! Накручую пар, узвар закипає. Ну, настоїться ще до завтра. Ми в цей узвар ще й контейнер з домашнім варенням з Франківщини всипали. Варення таке смачне, як з дитинства. Таке домашнє-домашнє. Сливове. І добре уварене.

Після вечері Григорівна скликає нас і оголошує завтрашнє меню. Разом вирішуємо, що суп краще робити не пшоняний, а з макаронами (щоб використати майже цілу каструлю макаронів, які лишились з обіду), а на вечерю Петро пропонує зробити м'ясну підливку аби використати усе, що у нас в залишках.

Нарешті ми маємо який не який, але графік. Наша маленька перемога на кухні! А незабаром буде і велика перемога країни. Ми це знаємо!






Останні пости

Дивитися всі

Мабуть, я знову переоцінила себе. Тиждень тому, після провідування поранених, зайшла на наш Печерський базар за овочами і … не змогла не поділитись з продавчинею Олею. Про хлопців, звісно. Про те, що

«Оксанко, як Ви? В якомусь проекті зараз, десь допомагаєте? Я щось не знаю куди себе приткнути. І роботу кидати не можна, а користі від мене там мало» - це від Ані-старшої. «Приглядаюсь до всього – ал

«Щось чути від наших?» - цікавимось ми одна в одної кожного разу як бачимось чи листуємось. Ми – це ті, хто лишився тут, в безпеці. Наші – це ті з нашої кухонної команди, які зараз на фронті. Ми дуже