5 березня, субота

Зранку якось так тоскно було. Навіть вже зібралась відпроситись на ніч додому. Але потім прочитала, що це зараз у всіх такий етап: перші дні думалось, що ось усі разом встанемо, зберемось, напружимось і відіб'ємо орду. А зараз приходить усвідомлення того, що це не на тиждень, і навіть не на два. Що працювати нам тут довго. Тому зосередилась на своїх парових котлах і смуток пройшов.

Ми потроху спрацьовуємось. Зранку майже самостійно зварила пшенично–рисову кашу.

Обід теж готували практично без Григорівни. Аня-старша навчилась робити заправку (до цього мене її навчила робити Рая, потім я навчила Світлану, тепер Аня вже зможе її готувати). Наші професійні кухарі з ресторанів, Петро і Женя, зосередились на других м'ясних стравах. Кожен з них прийшов зі своїм ножем, а Женя – ще й з мусатом і точилкою для ножів. Тож він нагострив усі тутешні ножі і ту батарею ножів, які я принесла від моїх сусідів з Іпсилантієвського. Дівчата тепер не нахваляться: в порівнянні з тими тупими ножами, якими ми кромсали м'ясо і ковбаси у перші дні, ці – просто вершина професійного обладнання (як для нас, чайників).


Женіни товариші по цеху передали приправи, багато різних приправ. Ура! Хлопці й самі принесли з собою приправи, але ж не знали в яких об'ємах тут все готується, тож все вже майже використано за ці два дні. А тепер матимемо в запасі. До цього тут готували все як для дитячого садочка: ні тобі перцю, ні часнику, сіль – єдина приправа.

Наші наймолодші кухарята Влада й Настя (ми їх спочатку позаочі називали "губастіки", ну, самі уявляєте 18–річних дівчаток з сережкою в носі, манікюром і губами на пів обличчя) на диво добросовісно миють котли (після клейстеру пшеничної каші відмивати їх – не найприємніша робота), шинкують цибулю, миють підлогу. Кажуть, їх привіз сюди, на Печерськ, з Позняків батько однієї з них. Отож сміливий батько!

Повернулась з домашньої побивки Зіна. Я була цим дуже приємно здивована, бо чомусь не була впевнена, що витримає. Також прийшли зранку з дому Аня–старша і Яна. Аня–молодша пішла на побивку після обіду.

Але кількох дівчат не видно – пішли додому на побивку і не повертаються. Може воно й на краще. Лишаються сильніші й хазяйновитіші.

А Марина поїхала. Зовсім. І не тому, що не витримала. Батько приїхав за нею і сестрою забрати додому в Кропивницький. Вона не хоче їхати, але ж це тут ми всі – дорослі, а для батьків ми завжди діти. Обійнялись, поплакали, попрощались. Ми попрацювали разом, пліч-опліч, всього кілька днів. Але яких днів!

Та й взагалі цей день був для мене якимось сльозливим. То Сашко привіз електрочайник і вареннячко від сусідів, я вийшла на КП зустрітись з ним ("хлопці, я з кухні, я вас годую, я он до чоловіка і назад"), обнялись – і знову на вахту. Відійшла аби він вже не бачив – і ... розплакалась. Постояла, виплакалась, і побігла до котлів.

Григорівна, коли почула, що я маю вийти до чоловіка (все ж треба повідомляти), то дала йогурти, кефір, масло – для сусідки з 2 дітьми, у нас цього поки що багато, мужики молочне не дуже їдять. Сашко відразу ж відвіз Ліді, та була страшенно вдячна.

Повернулась з дому Аня-старша, принесла з собою всього на кухню, а також кави-чаю і особисто мені – цукерочки без цукру, каже, я ж помітила, що Ви з цукром не їсте і не п'єте солоджений компот. Розчулилась і просльозилась.

Моя однокурсниця Наташка з Гамбурга прислала відео, де її донька Ева, що народилась вже не в Україні, виступає на мітингу: "мої батьки і мої дідусі–бабусі народились в Україні....." Знову сльози навернулись. Благо, тривога і я пішла посидіти в кімнату.

Отримала повідомлення від родичів з Херсона: живі! Тривога відпустила, але знову сльози в очах. Ми з Оксанкою (важко сказати чи ми троюрідні сестри, чи чотириюрідні, чи може ще далі) жодного разу не бачились. Просто знаємо обидві, що ми є, що ми рідні. Списуємось лиш у лиху годину: то я ще 2014 її розшукала, потім як що там на півдні траплялось –то так і перегукуємось.

Дівчата все помічають. Обнімаємо одна одну. Довго і міцно. Нам усім зараз потрібен тактильний контакт. І підтримка. "Все буде добре". "Знаааю. Просто...". "Поплач у мене на плечі і тобі стане легше. Я теж виплакалась, вчора".

Легшає.

А вже нема коли хлюпати носом, вже дають пар, вже треба картоплю солити, курей і котлети в шафу ставити, салати різати.


Сьогодні готуємо із волонтерських продуктів. До цього ми використовували виключно запаси ліцею. А це волонтери привезли ящики з курчатами-гріль і котлетками. Котлетки видно відразу, що домашні: маленькі (тут ми робимо вдвічі більші), тугенькі (багато м'яса – мало хліба) і цілий пакет. Ми перекладаємо у дека і перераховуємо: 480 штук! Це ж хтось вдома робив, смажив. Гордість за наших людей!

Відмічаю для себе як ми починаємо розуміти одне одного, як без обговорення і без настанов Григорівни кожен зайнявся своїм: Петро й Женя – до курчат і котлет, плюс пересмажити сьогодні на завтра гриби від волонтерів, порубати й обсмажити м'ясо на завтрашній суп. Я – до картоплі й узвару. Світлана – до піджарки й підливки. Аня, Зіна й Аня – салати. Наймолодші Влада й Настя – й овочі, й гриби, й фрукти.

Ми стаємо командою!

"День відпрацювали. І на душі тепло" – Свєта в кімнаті перед сном. Справді влучно висловила мої думки!






Останні пости

Дивитися всі

Мабуть, я знову переоцінила себе. Тиждень тому, після провідування поранених, зайшла на наш Печерський базар за овочами і … не змогла не поділитись з продавчинею Олею. Про хлопців, звісно. Про те, що

«Оксанко, як Ви? В якомусь проекті зараз, десь допомагаєте? Я щось не знаю куди себе приткнути. І роботу кидати не можна, а користі від мене там мало» - це від Ані-старшої. «Приглядаюсь до всього – ал

«Щось чути від наших?» - цікавимось ми одна в одної кожного разу як бачимось чи листуємось. Ми – це ті, хто лишився тут, в безпеці. Наші – це ті з нашої кухонної команди, які зараз на фронті. Ми дуже