5 березня, субота

Зранку якось так тоскно було. Навіть вже зібралась відпроситись на ніч додому. Але потім прочитала, що це зараз у всіх такий етап: перші дні думалось, що ось усі разом встанемо, зберемось напружимось і відіб'ємо орду. А зараз приходить усвідомлення того, що це не на тиждень, і навіть не на два. Що працювати нам тут довго. Тому зосередилась на своїх парових котлах і смуток пройшов.

Ми потроху спрацьовуємось. Зранку майже самостійно зварила пшенично–рисову кашу.

Обід теж готували практично без Григорівни. Аня навчилась робити заправку (до цього мене її навчила робити Рая, потім я навчила Світлану, тепер Аня вже зможе її готувати). Наші професійні кухарі з ресторанів, Петро і Женя, зосередились на других м'ясних стравах. Кожен з них прийшов зі своїм ножем, а Женя – ще й з мусатом і точилкою для ножів. Тож він нагострив усі тутешні ножі і ту батарею ножів, які я принесла від сусідів з Іпсилантієвського. Дівчата тепер не нахваляться: в порівнянні з тими тупими ножами, якими ми кромсали м'ясо і ковбаси у перші дні, ці – просто вершина професійного обладнання (як для нас, чайників).


Женіни товариші по цеху передали приправи, багато різних приправ. Ура! Хлопці й самі принесли з собою приправи, але ж не знали в яких об'ємах тут все готується, тож все вже майже використано за ці два дні. А тепер матимемо в запасі. До цього тут готували все як для дитячого садочка: ні тобі перцем, ні часнику, сіль – єдина приправа.

Наші наймолодші кухарята Влада й Настя (ми їх спочатку позаочі називали "губастіки", ну, самі уявляєте 18–річних дівчаток з сережкою в носі, манікюром і губами на пів обличчя) на диво добросовісно миють котли (після клейстеру пшеничної каші відмивати їх – не найприємніша робота), шинкують цибулю, миють підлогу. Кажуть, їх привіз сюди, на Печерськ, з Позняків батько однієї з них. Отож сміливий батько!

Повернулась з домашньої побивки Зіна. Я була цим дуже приємно здивована, бо чомусь не була впевнена, що витримає. Також прийшли зранку з дому Аня–старша і Яна. Аня–молодша пішла на побивку після обіду.

А Марина поїхала. Зовсім. І не тому, що не витримала. Батько приїхав за нею і сестрою забрати додому в Кропивницький. Вона не хоче їхати, але ж це тут ми всі – дорослі, а для батьків ми завжди діти. Обійнялись, поплакали, попрощались. Ми попрацювали разом, пліч-опліч, всього кілька днів. Але яких днів!

Та й взагалі цей день був для мене якимось сльозливим. То Сашко привіз електрочайник і вареннячко від сусідів, я вийшла на КП зустрітись з ним ("хлопці, я з кухні, я вас годую, я он до чоловіка і назад") обнялись – і знову на вахту. Відійшла аби він вже не бачив – і ... розплакалась. Постояла, виплакалась, і побігла до котлів.

Григорівна, коли почула, що я маю вийти до чоловіка (все ж треба повідомляти), то дала йогурти, кефір, масло – для сусідки з 2 дітьми, у нас цього поки що багато, мужики молочне не дуже їдять. Сашко відразу ж відвіз Ліді, та була страшенно вдячна.

Повернулась з дому Аня, принесла з собою всього на кухню, а також кави-чаю і особисто мені – цукерочки без цукру, каже, я ж помітила, що Ви з цукром не їсте і не п'єте солоджений компот. Розчулилась і просльозилась.

Наташка з Гамбурга прислала відео, де її Ева виступає на мітингу: "мої батьки і мої дідусі–,бабусі народились в Україні....." Знову сльози навернулись. Благо, тривога і я пішла посидіти в кімнату.

Отримала повідомлення від родичів з Херсона – знову сльози в очах.

Дівчата все помічають. Обнімаємо одна одну. Довго і міцно. Нам усім зараз потрібен тактильний контакт. І підтримка. "Все буде добре". "Знаааю. Просто...", "Поплач у мене на плечі і тобі стане легше. Я теж виплакалась, вчора".

Легшає.

А вже нема коли хлюпати носом, вже дають пар, вже треба картоплю солити, курей і котлети в шафу ставити, салати різати.

Сьогодні готуємо із волонтерських продуктів. До цього ми використовували виключно запаси ліцею. А це волонтери привезли ящики з курчатами-гріль і котлетками. Котлетки видно відразу, що домашні: маленькі (тут ми робимо вдвічі більші), тугенькі (багато м'яса – мало хліба) і цілий пакет. Ми перекладаємо у дека і перераховуємо: 480 штук! Це ж хтось вдома робив, смажив. Гордість за наших людей!


Відмічаю для себе як ми починаємо розуміти одне одного, як без обговорення і без настанов Григорівни кожен зайнявся своїм: Петро й Женя – до курчат і котлет, плюс пересмажити сьогодні на завтра гриби від волонтерів, порубати й обсмажити м'ясо на завтрашній суп. Я – до картоплі й узвару. Світлана – до піджарки й підливки, Аня, Зіна й Аня – салати. Наймолодші Влада й Настя – й овочі, й гриби, й грейпфрути (від волонтерів).

Ми стаємо командою!

"День відпрацювали. І на душі тепло" – Свєта в кімнаті перед сном. Справді влучно висловила мої думки!


Останні пости

Дивитися всі

З початку війни я проростаю новими й новими точками. Ворзель - це Юрка Борисов, колега по ансамблю, з яким ми знайомі довще, аніж з моїм чоловіком. Буча - це наша бухгалтер, її донька-моя хрещениця,

Вчора наш кухонний волонтерський проект закінчився. Вже більше тижня ми відчували перебої з продуктами, викручувались як могли, доварюючи все, що мали на кухні: пшеничні й пшоняні крупи, рис, макарони

Підчищаємо все, що лишилось з продуктових запасів на кухні. Бо за 4 дні наш проект "волонтерська кухня на Шота" закінчується. Всі ми мріємо про те, що тииииииждень будемо відпочивати, а там вже подиви