16.03.2022 р., середа

Сніданок зварили ще з Григорівною, роздавали вже самостійно, все норм. Ще не зовсім одужавши, Свєта прийшла відразу по комендантській годині – нам на допомогу, адже я в групі написала, що сьогодні ми самі, без Григорівни.

Опісля поснідали самі, без метушні і поспіху, Петя зготував для всіх нас, і кухарів і музикантів, окремий омлет, з помідором і сиром. І взялись до обіду, розподілила страви: хлопці – до котлет, дівчата – салат і компот, я заправляю котли для супу і каші.

Фігачу в суп усе, що було нами заплановано: залишки соусу, супу, піджарки, залишки рису. Заправляє суп Паша – для досвіду. Він навіть не полінувався прогріти спеції на сковороді! Харчо нам вдався!

Гречана каша у мене сьогодні трохи зарідка, але я вже знаю як вибрати зайву воду за допомогою друшляка і ополоника і все стає на свої місця.

Свєта й Петя смажать котлети, Аня-молодша, Влада й Женя роблять салат, Паша з Андрієм розморожують і чистять рибу на завтра. Все так тихо, спокійно і без галасу. І все готово до 11.15! Після 12-ої хлопці-музиканти вибирають кашу й суп, вони теж вже все роблять самостійно.

Піднімаємо, роздаємо – наша самостійна робота зроблена!!!!

Паша – вже четвертий професійний кухар у нашій команді. Він прийшов у своєму фірмовому фартусі. Височенний і худий, і дуже, дуже спокійний.

– А я залишив свій фартух на роботі, – каже Петя. – Ну, як якийсь магніт із мирного життя. Щоб було щось, до чого я буду повертатись.

Петя кожного дня на кілька годин зникає – ходить на навчання. Так само як і Андрій, ще один новий член нашої команди. Його прикомандирували з ЗСУ на підмогу нам, бо рук таки не вистачає. Взагалі то прислали кількох хлопців, але хист до куховарення виявив лише один, оптимістичний, не схильний до журби і завжди усміхнений Андрій. «Якщо мені будуть давати кілька годин на день аби я ходив на навчання – я готовий залишатись на кухні», - Андрій поставив керівництву таку ж умову, яке і Петро. Адже вони – бійці ЗСУ. Зараз вони тут, але за кілька тижнів вже можуть бути на фронті. Їхнє головне завдання – вміти воювати, вміти себе берегти. Тож і Андрій, і Петро, на кілька годин ходять на навчання, а потім знову повертаються до нас.

– Ти часом сни не вмієш розгадувати?

– Ні, а шо? Щось страшне снилось?

– Ага.

– І мені сю ніч капець яке страшне снилось. Забудь. Просто забудь той жах. Того не буде. Пам'ятай і розказуй лише хороші сни.

Аня-старша абсолютно випадково з'ясовує, що тьотя Юля, яка розносить страви у маленькій залі (для строковиків), не бере собі порцію: "це ж для солдатів, чого б я брала собі від них?".

Мабуть, саме отакі, совісні, тут і лишились. Не змогли кинути коли не приїхали їм на заміну. Тягнуть другу зміну, завтра для них вже почнеться третя зміна, для нас – друга (тутешні повари працюють по 15 діб). Беззмінно. Запитую себе чи зможу я завтра піти? Знаючи, що заміни не буде.

Питання риторичне. І не лише для мене, а для всіх тих, то тут гарує: так, нам важко, ми втомились. Але ніхто не скаржиться, не шукає винних, не ниє і не дратується. Всі заточені на дію, всі розуміють необхідність оцієї, нехай і невеликої, незначної, на перший погляд роботи. І як би це пафосно не звучало для когось, але «якщо не я – то хто?» - це саме те, що єднає нас всіх зараз.

– Владко, тобі не здається, що у нас Стокгольмський синдром?

– О, оце точно! Саме воно! Ми справді починаємо жаліти Григорівну і тому погоджуємось на всі її дурнуваті рішення.

Це ми з Владою про ситуацію з вечерею. Замість запланованих: помідор, риба смажена, картопляне пюре, ми робимо: помідор, риба смажена і смажені курки в соусі. Думаєте, так не буває? А буває! В армії! Бо прийшли з ТерО з ящиками курей: "це треба приготувати на вечерю!". Яка вечеря?!!! У нас вже готова смажена риба, мало бути картопляне пюре, але краще б розігріти вареники. Оті самі, волонтерські, дбайливо наліплені кимось, позапихувані по одному у 6–літрові ПЕТ пляшки з–під води і заморожені. Вчора ми з їхнім розморожуванням намудохались. До сьогодні вони трохи розморозились природнім шляхом (вони стоять у нас в холодному цеху) і їх можна було б і навіть треба було б розібрати сьогодні й подати. Але ні – ми розморожуємо курей, рубаємо на дрібненькі шматки, смажимо з соусом (який був приготований Женею для риби). А вареники?!!!!

- У нас же 80 з лишком пляшок вареників! Навіть якщо ми будемо підігрівати їх для кожної вечері, все одно ми всіх не зможемо врятувати, ми для вчорашньої вечері використали вареники з 12 пляшок! – завжди спокійна і врівноважена Наташа втрачає терпець. Ретельна, (певно і на своїй мирній роботі з ремонту одягу така), вона все порахувала, розділила і намагається довести Григорівні, що не встигнемо врятувати бутлі з варениками. Та все намарно! Добре хоч Аня-молодша знайшла друзів, які примчались, забрали залишки вареників і повезли роздавати їх біженцям.

Таке нераціональне використання їжі у воєнний час вибішує!!!!!! Риба, курки, масло – це хіба не занадто для вечері???!!!! Це дістало не лише нас з Наташею, усім важко бачити як ми варимо і потім виливаємо, як в їдальні стоять батареї пляшок з кефіром і йогуртом і їх ніхто з мужиків не їсть... Це справді пригнічує.

А тут ще знову сварка Григорівни гвалт, крик, знову ніякої організації, що призводить до нових промахів.

Якось так різко, так в одну мить відчулось, що команда зникає.... І не можу визначити від чого саме зникло відчуття команди, радості від командної роботи, підтримки. Ми ще поки разом, ба більше, нас досить багато зараз – аж дев'ятеро (дві новоприбулі дівчини і Андрій з ЗСУ, який сам зголосився проходити службу тут, на кухні). Але... але команди не відчувається.

Чи може ми просто втомилися? Видихались? Перегоріли? Чи відчули вранці радість нормального спокійного виваженого режиму роботи, а потім знову повернулись до звичного Григорівні "управляемого хаоса"?

Завтра буде новий день – він покаже.

День наступний

День попередній