14.03.2022 р., понеділок

Сьогодні на сніданок макарони, варяться не довго, тому пар в котлах замовила на цілих 15 хвилин пізніше – на шосту рівно. Поки вода закипає написала Сашкові "доброго..", аж тут понеслось: зменшити пар у котлі з компотом, винести п'яту каструлю на чай, принести каструлі на макарони, змішати салат, вибрати макарони, винести каструлі з сиром і відра зі сметаною, а вже час піднімати салат і йти на роздачу... Дописала "... дня, коханий!" тільки на роздачі, коли ми з Анею-старшою все вже роздали.

– Хлопці-музиканти, все кинули і сюди різати фруктовий салат! – Григорівна з дверей кухні.

Фруктовий салат в меню на сьогодні не значився. Хлопці заносять ящики ананасів, апельсинів, ківі, манго, грейпфрутів, винограду, мандарин. Перша реакція у нас всіх була однакова: ну хіба зараз оце на часі? Та краще б пороздавали це хлопцям на блокпостах!!!! Ми й так годуємо тутешніх і ЗСУ і ТерО як на убой (чорний гумор за нинішніх часів).

Але вже потім розуміємо, що привезли волонтери, то треба все це одразу й роздати порівну бійцям, аби не лежало, не псувалось. Бо так багато волонтерської продукції псується, ми потім її викидаємо... Зараз будемо на вечерю подавати волонтерські вареники: привезли їх дууууже багато. Готові, у 6-літрових пляшках. Так, так, саме в пляшках з-під води. От як їх туди запихували???!!!

А перед тим дівчата з ТерО перебирали запаси волонтерської продукції, винесли на викид до біса їжі в ланч-боксах, бо вона зберігалась кілька днів і попсувалась. А ще винесли на викидання кілька пакетів з булочками, різними. Стоять ті пакети в коридорі (щоб для притулку собачого передати), я бігаю повз них, а там така слойка з вишнями апетитна згори лежить. Не витримала – витягла слойку, відкусила – нормальна, не зіпсута. Їм, а Владка: "А де ти таку слоєчку взяла?". Показую, Влада витягла і собі, і Жені. Розуміємо, що всі ці булочки-пиріжки може й пом'яті-покришені, але не зіпсуті. Прошу дозволу у Григорівни ("та беріть, діти, їжте, як воно справді не цвіле!"), перебираю пакети, відношу булочки Марині з овочевого цеху – знаю, що вона сусідам своїм стареньким завжди носить щось, вона тут недалеко на Кловському живе, щодня вдень додому бігає на годину-півтори. Передаю Наташі, своїй сусідці, що працює нагорі, в їдальні, аби вона передала сусідам нашого будинку: і Ліді з двома дітьми, й іншим сусідам. Та гріх викидати їжу в такі часи!!!!!!

От саме це мене дістає: ми варимо більше, ніж потрібно, а потім викидаємо. Звісно, не зумисне. Григорівна дуже боїться прорахуватись у меншу сторону, тому бере трохи більше. У нас часто залишається по каструлі-півтори каші, супи лишаються. Ми зберігаємо їх день-два. Але як не вдається використати – викидаємо. А мені від цього аж серце стискається.

Тож сьогодні на пшоняний суп зі шкварками намагаємось з Григорівною утилізувати по-максимуму: відкладаємо і вчорашню піджарку, і сосиски, і вчорашній суп харчо. А, оскільки суп я варю самостійно, то ще додаю два відра пшеничної каші з вчорашньої вечері. А пшона – менше, в мішку ще лишається на один суп. "Мало якої жизні буде", – як казала моя бабуся.

Намагаюсь заодно залучити до супу Пашу – прийшов до нас ще один справжній кухар, працював раніше у якомусь ресторані. Паша прийшов у форменному фартусі, форменній сорочці. Такий височенний і такий спокійний. Так, саме такі й можуть витримати цей наш хаос від Григорівни. Показую й розказую як працюють «мої» парові котли, може таки буде мені заміна, бо я ж не справжній повар!

Проте, здається, надії мало – Григорівна ставить Пашу до курей, риби, м’яса. Ну що ж, котли – мої!

Григорівна куштує суп: «Добрий! Бомба!»

Ну і на здоров'я усім!

Ми з Анею-старшою роздали УСЕ!!!!! Розрахували порції так, аби суп не залишався, аби салату вистачило і не було ані мало, ані багато. Нічого не викидається!!!! Ну, хіба що рисової каші лишилось з відро, з кашами у нас завжди так, але подумаємо аби його завтра кудись використати.

Після обіду – атракціон невиданої щедрості: відпочивати цілих півтори години всім!!!! Не-ймо-вір-но! Лежала на ліжку і записувала це все.

Вийшла з корпусу перебігти на склад: надворі веснаааааааааа!!! Таке сонце яскраве і тепле!!!!! Так хочеться, щоб усе було як раніше, у мирному житті! Але.... але треба отримувати продукти і годувати бійців.

Перед вечерею Григорівна всіх підганяє, підганяє: розморожуємо й чистимо рибу на завтра, варимо овочі на завтра, б'ємо яйця на омлет на завтра, ріжемо овочі на салат на завтра, крутимо фарш на завтра. Зазвичай ми підготовляємо щось на наступний день, але сьогодні аж занадто всього "на завтра".

– Так, дівчата, оце фарш вам на завтра, – це до нас з Анею. – Будете робити котлети завтра самі, я надіюсь, шо мене відвезуть додому. Ото візьмете хліба замочите, перекрутите… Або так, я сьогодні все це зроблю, а завтра ви лише змішаєте, зважите поділите... – ми з Анею трохи спантеличені: ми завтра залишаємось самі???!!!! Ну, наче вже більш-менш ми освоїлись, наче вміємо й каші, й супи, й котлети, й піджарку приготувати, останні дні то й на роздачі руку набили: все розраховуємо самі, скільки каструль – які порції (трохи більші чи трохи менші) видавати. Хлопці – Петя, Женя й Паша з м'ясними й рибними стравами можуть все самостійно зробити. Але без Григорівни???!!!!!

Проте всі ми розуміємо, що їй треба хоча б малесеньку передишку. Війна застала її на роботі, т.т. з початку війни вона вдома не була, хоча б перемінити запас білизни, хоча б вдома все повідключати.... Та шо там казати, кожен з нас за цей час двічі чи тричі додому сходив, а вона – беззмінно.

Після вечері ще раз проходимось всі разом по завтрашньому меню: все знаємо як робити; продукти є, а чого нема – беру на список, отримаю завтра на складі у Михайловича (вони тут всі одне одного називають по-батькові, то й ми перейняли це). Заповнюю котли для завтра, розставляємо каструлі на ранок.

Нас шестеро: Петя, Женя, Паша (він з нами вже два дні, освоївся), Влада, Аня і я. Завтра ще прийде Свєта – вже одужала. І ще з нами хлопці–музиканти, які вчились всьому разом з нами, тепер знають і вміють вибрати з котла, засипати, змішати, порізати, почистити. Ми всі пройшли прискорений двотижневий курс молодого кухаря. Завтра – самостійна робота!

Ділимось одне з одним і хорошими новинами, і тривожними. У Ані-старшої родичі її хлопця не виходили на зв'язок вже кілька днів у Маріуполі. А там же йде гумконвой. Ми всі переживаємо за родичів Ані. І коли нарешті вона повідомляє, що дзвонили, що їдуть в гумконвої з Маріуполя – радіємо усі як за своїх.

Бувають і гірші новини, якими боляче ділитися, але не вихлюпнути свою огиду неможливо.

«Знайомий написав, що треба виїжджати, що України вже нема і нема чого тут сидіти».

«Кум написав аби швидше валили звідси, бо Київ вже майже здався».

«Друг пише, що вже у Німеччині і назад не повернеться».

«Знайома вже в Польщі, просить підписати петицію аби дозволили виїжджати за кордон чоловікам призивного віку, які не мають військової спеціальності, бо у неї тут брат і батько, які теж хочуть виїхати».

І т і.

Реакція у нас усіх на таке одна – огида. Ми висловлюємо її кожен по-своєму: хто мовчки видаляє контакт з телефонної книги, хто намагається пояснити, достукатись; хто посилає подалі. Мені пощастило, серед моїх знайомих таких відвертих здрискунів нема (мова не йде про дітей і матерів). Але аби були – маю свою відповідь:

«Душу й тіло ми положим

За нашу свободу!»

А ти, падло, ніколи, чуєш, ніколи не співай при мені цих слів!

День наступний

День попередній