09 квітня 2022р., субота

Заходжу в арку біля "мого" кафе і внюхую аромат мого, так, саме мого борщу! Дев'ята ранку - перша розвозка фасованої продукції, у військовий госпіталь. Те, що ми вчора приготували і розфасували, сьогодні відправляється хлопцям і дівчатам. Вчора я варила борщ, тож сьогодні його оце щойно переді мною було винесено, поставлено в бусик і він зараз їде відновлювати сили захисникам і захисницям.

Мені тепло на душі від усвідомлення цього. Ні, це не марнославство, це не зазнайство від того, що ось я яка. Просто мені приємно, що я наварила смачного борщу (чи кулешу, чи супу, чи картопельки), для воїнів.

Цей запах піджарки, смаження - запах кухні, проник в моє волосся, в майку, фартух, шорти, в яких я працюю вже півтора місяці, на різних волонтерських кухнях. Так, я перу одяг, мию волосся, але.... Навіть руки вже не відмиваються, скільки ти їх не мий: лягаю спати, підкладаю руки під щічку - і відчуваю цей цибулево-моркв'яний запах пассеровки.

І зараз мене це не дратує. Призвичаїлась. Іноді навіть думаю, що аби війна закінчилась ближчим часом, то саме цей запах був би для мене запахом перемоги. Але розумію, що цього не буде, це не спринт, це - марафон, як сказала моя англійська подруга.

Тому увечері закуповуємо разом з Сашком кілька тугих головок капусти, томатну пасту і квасолю (тимчасово на нашій волонтерській кухні саме ці продукти скінчились) аби завтра варити нові дві каструлі борщику. А зранку, як буду бігти на роботу по Собачі стежці, заскочу в аптеку на розі Басейної й Шовковичної за насінням кропу – це мій секретний інгредієнт, без якого борщу не варю ніколи.

День наступний

День попередній