11 квітня 2022

У нас новий кухар, Антон. Поки я знайомлю його з нашою (нашою?) кухнею, він розглядається, дивується що всього одна індукційка і відразу ж комусь телефонує: "візьмеш оті дві плити ліворуч від дверей". І вже за півгодини його колега привозить дві індукційні плити. З ресторану, де Антон працював до війни. Овва, у нас тепер цілих ТРИ індукційки! А це не абищо! По-перше, це ще плюс дві робочі плити, а по-друге, це плити не інерційні, а індукційні, на них готується так само швидко, як на газових.

Дві нові плити новий кухар займає каструлями під борщ - визвався сам взятися саме за борщ. Що ж, згадую себе у перші дні на новій кухні: це й справді легше і зручніше для ознайомлення з новою кухнею. Ми ж, "старі кухарі", краєм ока поглядаємо: загрилив на плиті моркву й цибулю для бульйону - ну, ми цей кухарський лайфхак вже знаємо, Паша навчив! Заклав першими моркву й сирий тертий буряк???!!! Картоплі ще й досі не закладає???!!! Все ріже вручну, ножем (ми ж маємо готову пасеровку. Проте я його розумію, бо й сама ніколи не використовую терті овочі для борщів і супів, лише різані)???!! Все незвично, але ми чемно не втручаємось - Віктор рекомендував Антона як досвідченого кухаря, який може зварити суп "з нічого". Зрештою, в борщ було додано і картоплю, і підсмажений буряк з томатною пастою, і капусту. І борщ таки вийшов знайомого всім з дитинства смаку. Отака от наша традиційна страва: хоч в якому порядку закладай інгредієнти - борщ все одно вдасться!

Тим часом Максим приносить невтішні новини: продуктів на завтра майже нема. Таки добре, що до нас приєднався Антон - "з нічого" будемо готувати не лише суп, а й всю решту їжі на 240 порцій. Хлопці на закупках роблять все можливе й не можливе, шукають і волонтерські внески, і комунальне фінансування (адже на ТО мають виділятись гроші з міського бюджету). Саме на цьому етапі відчувається, що на таких волонтерських кухнях залишаються люди, які не панікують, не депресують, а спокійно роблять те, що можуть, за будь-яких умов. До слова, дехто з кухарів пропрацював тут кілька днів і, не витримавши чи то темпу, чи напруження, зійшов з дистанції. Спокійніші й витриваліші лишились: Ната, Віктор, Федір, Антон.

Ми ще раз переглядаємо, скільки чого маємо зараз і прикидаємо меню на завтра. Бо завтра буде завтра, хлопці будуть шукати можливість закупок.

Я ж вношу свій внесок: мої сусіди (так, так, мої найкращі у Києві сусіди, які завжди допоможуть, які допомогли і першій воєнній кухні ножами, ухватками, рушниками, ланч-боксами, консервами, варення, чаєм) зараз теж допомагають новій волонтерській кухні. На мій заклик вони скинулись коштами і в результаті маю на картці чималу суму. З неї зможу купити якусь частину продуктів, хоча б для борщу, на кілька днів.

А ще ж до того сусіди нанесли мені кілька пакетів приправ, для кухні. Бо на кухні окрім чорного, духмяного й червоного перцю не було нічого. Тепер же маємо чималенький асортимент приправ. Хіт - це баночка приправи "для шашлику. Кримська", за якою у нас закріпилась назва "Крим наш" - запах від курки з цією приправою розповсюджується по усьому кафе!

Мене просто переповнюють гордощі від моїх сусідів!

Дякую, дякую вам, сусіди!

Не перестаю вами пишатися!

Коли я розповідаю на кухні про "наших сусідів", які завжди допоможуть, мені кожного разу дивно, що для інших людей таке добросусідство - дивина.

А для мене така наша сусідська підтримка і довіра - звична. Ще з Помаранчевої революції мої сусіди знайшли свої місця: молодші пішли на Майдан, старші – допомагали «в тилу» хто як міг. Сусід пенсійного віку, який за станом здоров’я вже не міг вистояти на Майдані, встановив на своєму бусику прапори і кожного дня об’їжджав кількома колами наш мірорайончик, наше невеличке село Верхній Печерськ. Мої сусідки старшого віку зметикували варити каші з тушонкою, заварювати чай і носили то все на Майдан. І все це – без будь-якого обговорення, без примусу чи очікування настанов. Ба більше, натоді ще й такого чуда як viber чи telegram не було, а отже й сусідських груп. Кожен відчував, бачив, чим може пригодитись.

В перші дні Революції Гідності мої сусіди швиденько згадали досвід попередньої революції: зайві ковдри, подушки, светри у руки – і на Майдан. Ми, печеряни, можливо краще за інших засвоїли оте: «Нам треба протриматись перші години, дні, а там підтягнеться Лівий Берег, Поділ, Оболонь, Житомир, Рівне, Тернопіль, Львів». І ми з сусідами вдягали наші «майданні» теплі штани, светри, шапки і звично сунули знайомими ходженими стежками (бо хто як не ми знає як обійти дворами кордони навколо урядового кварталу) від села Верхній Печерськ вниз до Хрещатої долини. Отак місиш сніг (хм... чому всі наші революцій й війни починаються восени чи взимку?!) вниз Іванівським шляхом, тобто колишнім Іванівським шляхом, а нині це Інститутська вулиця, і зустрічаєш час від часу знайомі лиця, не лише зі свого будинку, а й просто з нашого сільця. Може ми й не знайомі, а проте в обличчя одне одного знаємо добре.

З початком війни мої сусіди принишкли. Стан шоку чергувався з нападами активності у загальнобудинковій viber-групі, пов’язаних з пошуком геолокаційних міток на нашому й сусідніх будинках, з відстеженням нетипової активності й підозрілими особами на вулиці, контролем за дотриманням світломаскування. Загалом, все те, чим займались всі кияни в перші дні вторгнення, прикуті до своїх гаджетів, сидячи у чотирьох стінах. Благо, за своїми кухонними клопотами я вкрай рідко читала тоді сусідську групу, тож всі ці трохи істеричні заклики перевіряти горища й підвали, викликати поліцію через залишений кимось у ліфті небезпечний підозрілий предмет (який потім виявлявся загубленим чохлом від окулярів) мене не обходили.

За кілька днів ця паніка поступово пройшла і я знову впізнала своїх сусідів: у групі з’являлась інформація щодо того, які магазини запрацювали, де є молочні продукти. «Ми їдемо в Achan, що кому купити, пишіть!». «Йду в магазин, кому що принести?». «Ми виїжджаємо за місто. Є картопля, морква й трохи бурячків, кому віддати?». «Не знаю як звати, але сусідка з квартири №… самотня, зайдіть до неї і запропонуйте їй, вона ж не в viber-групі». «Гляньте на нашу квартиру, бо ми не в місті».

Моя сусідка почала робити щоденні ранкові й вечірні обходи і звіти у групу: «Обійшла всі поверхи. Усі двері цілі. Горище й підвал зачинені. Усім спокійної ночі! Слава ЗСУ!»

На моє перше прохання про допомогу для ліцейської кухні відгукнулось стільки сусідів, що навіть за один раз не все змогла донести. Коли на кухню прийшов Юрка, який евакуювався з Ворзеля в чому був, я звернулась до сусідів чи не могли б щось назбирати йому. І мої сусіди поділились футболками, светрами, курткою. Ось і зараз сусіди роблять свої внески і грошима, й приправами.

Я люблю свій будинок, звичайну дев'ятиповерхівку у печерському дворику. Мені здається, що наш будинок найактивніший і найдобросусідськіший. Хоча певна, що таких активних сусідів немало і в столиці, і в інших містах і містечках. І оте упереджене враження про мешканців багатоповерхівок як не надто добросусідських, замкнених індивідуалістів, що можуть прожити надцять років, а зі своїми сусідами по поверху не вітатись - то точно не про моїх сусідів.




Останні пости

Дивитися всі

Мабуть, я знову переоцінила себе. Тиждень тому, після провідування поранених, зайшла на наш Печерський базар за овочами і … не змогла не поділитись з продавчинею Олею. Про хлопців, звісно. Про те, що

«Оксанко, як Ви? В якомусь проекті зараз, десь допомагаєте? Я щось не знаю куди себе приткнути. І роботу кидати не можна, а користі від мене там мало» - це від Ані-старшої. «Приглядаюсь до всього – ал

«Щось чути від наших?» - цікавимось ми одна в одної кожного разу як бачимось чи листуємось. Ми – це ті, хто лишився тут, в безпеці. Наші – це ті з нашої кухонної команди, які зараз на фронті. Ми дуже