10.03.2022 р., четвер.

Після нашої лажі з борщем Григорівна нарешті доходить до думки про необхідність розподілу функцій.

– Так, хлопці у нас будуть по м'ясу.

Ну, це скоріше констатація вже існуючого, оскільки і Петро, і Женя від часу свого приходу займаються саме м'ясом. А також заправкою усіх страв спеціями.

– На перших стравах буде Оксана. Ні, нехай Свєта буде. А ти, Оксано, на других стравах. Чи ні, не так: давай ти будеш слідкувати за всім?

– Добре.

Я добре розумію, що керувати усіма – це й вигрібати за всі наші лажі. Але ж я спокійна як танк ЗСУ і на всі крики Григорівни реагую спокійнісінько. Зрештою, цей розподіл – просто озвучення вже існуючого розподілу ролей. Проте, це ще одна невеличка перемога нашої молодої команди. На додачу до складання меню на поточний і майбутній день, до заправляння страв добрячою кількістю спецій, до миття котлів не холодною, а теплою водою.

На роздачі, поки насипаємо їжу, перекидаємось словом з дівчатами-офіціантками, здебільшого такими ж як і ми волонтерками. У перші дні ми допомагали одна одній знайти ночівлю для наших родичів, які евакуювались: одна знала місце близько Умані, інша дзвонила якимось давнім-предавнім знайомим і таки знаходили щось! Аня-старша то взагалі дзвонила своєму колишньому хлопцю, а той – своїм батькам у Тернопільській області, бо в їхньому містечку ще досить тихо і є багато вільних місць для біженців.

Зараз цікавимось одна в одної як родичі, як настрій, намагаємось підтримувати і жартувати. Всі з різних регіонів країни, але ж як зараз відчувається наша єдність!

Женя і Вікуся – мама і донька, схожі як дві краплі води. Чула, що чоловік Жені працює тут, в ліцеї, тож думала що військовий. Аж тут в розмові з'ясовується, що ні, не військовий, а цивільний, геолог.

– А що закінчував? Не Шевченка?

– Так, геологічний.

– А часом у «Веснянці» не танцював?

– Аякже! А я в "Молодичках" співала. Бо Мінович без цього заліки не ставив.

– Ааааав!!!!!! Я ж теж з «Веснянки»!!!! А якого покоління ти з Іллєю?

– Братів-близнюків пам'ятаєш? То він з ними танцював.

Боже милий, та звісно ж що знаю! Хоч вони й молодшого від мене покоління, але я з ними якийсь з концертів танцювала.

– Після перемоги зберемось на 65-річчя! Обов'язково!!!! І поставимо танець кухарський.

– Так, так, – підхоплюю я, – І ще танець плетільниць маскувальних сіток, бо сестра в евакуації зустріла Лєночку з «Веснянки» і всі разом, з дітьми, плетуть тепер сітки.

На роздачі до нас приходять з медчастини хлопець і дівчина, за їжею «для хом'ячків». Це військові медики так називають своїх підопічних в ізоляторі: у тих діагностували ковід, протікає в легкій формі. Проте все одно медики організували ізолятор, ми разом продумали як їм передавати їжу, я підписала контейнери "для ізолятора". Все організовуємо на ходу і з того, що під рукою. Ізольовані лише сплять, лежать, отримають їжу (в одноразовому посуді) і передають її в сміттєвих пакетах. Медикам у гуморі не відмовиш!

Гумор підтримує нас, ми налаштовані дуже позитивно.

«На вечерю вже беремо не 6 порцій, – інформують медики, – а три: будемо трьох «хом'ячків» випускати».

Така неймовірно мала кількість ковідних хворих вражає: замкнений простір, хай і великі казарми, але ж скільки тут людей! Про маски ніхто не згадує, хоча ще два тижні тому всі ми дисципліновано їх носили в громадських місцях. Якщо хто й хворіє, як от і у нас на кухні, то вже про ковід не згадує: відлежався кілька днів, легше – і ти знову в строю! Здається, ковід повторює долю «іспанки», який прийшов нізвідки перед Першою світовою і з нею ж і пішов в нікуди.

Сьогодні прийшли ще дві волонтерки. Наташа дійшла сюди, на Верхній Печерськ пішки. З Лук’янівки. Так, це зовсім поруч з її будинком був «прильот» на днях.

- Найстрашніше було вечорами. Дивлюсь на будинки навпроти мого – і щовечора бачу все менше і менше освітлених вікон. Люди виїжджають. І я відчуваю, що починаю божеволіти тут, наодинці. Тому зранку оце зібралась – і сюди, - я дивлюсь в Наташині величезні блакитні очі й не йму віри: Наташка – уособлення спокою і врівноваженості. - Дійшла майже до «Гулівера», але далі відчуваю, що вже несила під гору йти. Тож на останніх кілометрах взяла таксі.

Надя-молодша якимось дивом дісталась сюди з Лівого берега. Ба більше: вдома залишився малюк з батьком, тож вона планує що два дні їздити додому. З Бородянки вони з родиною виїхали ще до окупації, встигли. Але ж переживає і за сусідів, і за будинок.

Здається, це перша серед нас з малою дитиною. Всі ми – або не маємо дітей, або діти вже дорослі, живуть окремо. Переважна більшість матерів з малими дітьми або поїхали з міста, або сидять вдома. Тож саме нам, жінкам старшого віку, піклуватись про інших дітей, чоловіків, братів.

В овочевому цеху мовчки чистить, миє, шкребе Марина. Думала, що вона тутешня. Аж виявляється - така ж волонтерка, як і ми. Та ще й звідсіля, з нашого маленького села Верхній Печерськ. Вдома хворіє син, дорослий, то вона намагається що кілька днів на ніч збігати додому щось приготувати йому, а зранку раненько – знову на кухню.

- Я висиділа вдома кілька перших днів. А далі не витримала – пішла у воєнкомат. Питають: «Автомат тримати вмієш?» - «Ні, але я навчусь, я здібна». «Нема часу тебе вчити», - відповідають. Я вже розвернулась йти, аж тут у коридорі наздоганяю: «На кухню овочі чистити підеш?» Та звісно ж! Готова йти будь-що, аби допомагати!

Марину відразу кинули на підмогу в овочевий цех. Як прийшла в м’яких «угах» - так і порпається в них, а в цеху ж постійно мокро, холодно. Я намагалась знайти для Марини гумовики у наших сусідів, та на жаль так нічого підходящого й не знайшлось. Але Марина не нарікає і чистить, шинкує, миє, ріже, тре….

Оля з’явилась в нашій кімнаті кілька днів тому, під вечір.

Та ні, така модель тут не затримається! – здається, це подумала не одна я. - Та хіба вона зможе спати на цих скрипучих ліжках; вдягатись на ніч в усе, що теплого маєш (а не роздягатись як всі норма люди), ще й вкриватися не гріючою солдатською ковдрою і своєю курткою; митися в цьому "типа душі"? Ні, не витримає! Проте вона добросовісно розвозить порції по їдальні (її направили не на кухню, а нагору, в їдальню), збирає тарілки, касти, миє їх як і всі волонтерки-офіціантки. Навіть в спортивних штанцях і шльопках Оля плаває павою по великій залі їдальні, притягуючи до себе погляди своєю приголомшливою нетутешністю.

Оля мовчить два чи й три дні. Зовсім. Лиш "доброго ранку" і "спокійної ночі". Потім ми починаємо посміхатись одна одній, бо обидві перед сном видираємось на верхні поверхи аби вловити зв'язок і написати рідним.

Сьогодні увечері вона врешті заговорила:

- Читаєш про Чорнобаївку? - ми з Олею притулились га сусідніх підвіконнях другого поверху, листуємось з рідними.

- Ага. Читаю. Знаєш, я навіть не чула про неї ніколи. Та, власне, я багато назв міст і містечок почула вперше за ці два тижні.

- А я там часто проїжджала коли їздила додому до батьків, це був маячок, що я вже через 15 хвилин буду вдома. Я завжди телефонувала і казала: Так, ми проїхали Чорнобаївку, накривайте на стіл.

- То ти з Херсона?! – обнімаю її.

- Так, з Херсона. Проте вже років 10 живу в Києві. Тут, на Печерську, кілька кварталів туди вниз.

– Шкода, що мого батька нема поруч, у нього неймовірні здібності знаходити спільних родичів. От б’юсь об заклад, що знайшов би! І виявилось би, що ми з тобою які-небудь сестри, троюрідні, чотириюрідні, десятиюрідні. Тримаймось, сестро! А батьки де зараз, виїхали?

- Ні, - коротке і тверде. І за хвилину, перевівши подих аби прогнати гіркого клубка, що підкотився до горла, - Зараз в окупації, в Херсоні. Батьки сказали, що нікуди ніколи не поїдуть. Вони на своїй землі. І моя позиція така ж. І до війни була така, що я нікуди не поїду, правильно, чи не правильно. Покаже життя. Я зара годую наших хлопців, я можна сказати офіціант, - Оля з усіх намагається говорити українською, проте ще не дуже вдало. - Як я потрапила до сюди, до вас – то окрема історія. Перше моє відчуття було, що я щось дивне роблю, що суперечить моїм принципам. Але після першого дня, я зрозуміла, що це найкраще, що я можу зробити. Це моя Україна, мої люди. Наші захисники. І мені дуже тепло, від обставин які зараз в мене на життєвому шляху. Мені ще стільки не дякували, мені ще стільки не пропонували вийти заміж як за останні тижні. Так це гумор, але він справжній. Звісно, не такі я хотіла мати стосунки з військовою справою. Але біля мене неймовірні чоловіки різного віку. Як після таких гарних чоловіків, можна хотіти заміж за іноземця.

Не розумію … Не розумію тих своїх подруг, які повиїжджали. Чому? Куди?

Ми замовкаємо, бо жодна з нас не має пояснень.

Всі ми, звісно, різні і за професіями, і за вмінням, і за характером. Проте щось спільне в нас усіх є. І, здається, починаю розуміти, що це. Ніхто не скаржиться, не шукає винних, не ниє і не дратується. Всі націлені на дію, на готовність взяти відповідальність. Стиснути зуби і робити своє.

У нас багато планів на «після перемоги». І ми віримо в те, що це буде. Обов'язково. Як швидко - то питання віри кожного. Але всі ми в це віримо, бо аби не вірили, то чого б ми тут оці каструляки таскали, картоплю чистили, каші варили?

– Давай сфоткаю вас, після перемоги згадаємо цей часник, – це ми на трьох чистимо часник. Він вже пророслий, я такий зазвичай в цей час вдома саджаю в горщики, аби на кухні відчувалась весна. Ох-ох-ох....

– А після перемоги я вас усіх на яхті покатаю, – мрію я.

– А яка яхта? - цікавиться Федір, новий кухар. Він сьогодні перший день у нас.

– 30 футів.

– А де?

– Південний. А шо? Знайомо?

– Аякже! Катамаран "Перун", Матвіївська затока.

– ?!!!!

То ось чому мені здавалось, що я його десь бачила! Ну, далі пішли яхтенні теревені...