07 жовтня 2025

«Нідерландські муніципалітети занепокоєні станом української молоді…» — останнім часом таких повідомлень дедалі більше. Підлітки мають психічні проблеми: травми війни, тісні притулки, брак приватності, бракує ровесників, визначеності, відчуття майбутнього. Те саме — у Німеччині, Польщі, Англії.

Я сама не була в тих умовах і не спілкувалась із нашими біженцями. Але відчуття «підвішеності» звучить найбільш болюче. Чи повернешся в Україну? Чи зможеш залишитись? Чи не розсіється коло друзів? Чи знайдуться нові? А головне — чи сам себе розумієш у цьому міжчассі?

Тут, в Україні, теж непередбачуваність. Але вона — спільна.Нею дихають усі. Вона об'єднує. Вчить жити не «поетапно», а зараз.Миємо посуд — поки є вода. Працюємо — поки є світло. Танцюємо — навіть у темряві, підсвічуючи телефоном. Засинаємо — поки не полетіли. Ми проживаємо день так, ніби він справді може бути останнім. І це не фігура мови.

Вранці — обстріли, недоспані очі, кава дорогою на роботу і звичне «щоб вони повиздихали». На роботі — підрахунок прильотів, зведення збитих. Пишеш тим, куди прилетіло: «живі?» — «живі» — «ну й добре». І традиційне з сестрою: «лягаймо спати, доки не полетіли.»

Ми живемо одне спільне життя. Разом. Тут і зараз. Кожна хвилина — на вагу життя. І саме в цьому — наша сила.

І я не певна, що це відчуття може виникнути в тих, хто живе в притулках десь далеко. Чи стежать там настільки щоденно за нашими тривогами? Чи відчувають цей дикий драйв — устигнути перебігти міст за хвилину до сирени? Чи радіють ночі без обстрілів як подарунку? Чи мріють про «виспатися після війни»? Чи жартують про сирени так, як жартуємо ми?

день наступний

день попередній