28 серпня 2022

«Оксанко, як Ви? В якомусь проекті зараз, десь допомагаєте? Я щось не знаю куди себе приткнути. І роботу кидати не можна, а користі від мене там мало» - це від Ані-старшої.

«Приглядаюсь до всього – але поки не бачу де потрібна. Без медичної освіти в парамедики не візьмуть. Допомагати, як ми ото з тобою до Госпітальєрів їздили, можу лише в неробочий час. Бо без роботи залишитись зараз – то зовсім скрутно. Але ж треба щось робити!!! Давай думати!!!!» - це від Нати.

«Дошиваю свої зобов’язання, шукаю нове приміщення для роботи. Але як буде десь потрібна моя допомога – кажи, я ж завжди приєднаюсь! Бо шо ж так сидіти….» - це від Наташі.

«Чим зараз займаєтесь? На новій кухні? Ні?!!!!» - це мої сусіди. Для них страшенно дивно чути, що я не десь там волонтерю, а просто працюю на своїй роботі, просто доглядаю квіти біля будинку, просто живу, відпочиваю.


Відпочивати зараз боляче. Жити звичайним, довоєнним життям боляче. Увесь час здається, що ти марнуєш час. Що можеш робити щось, чого не робиш. Щось для допомоги. Працювати на військовому заводі, виточувати патрони, ремонтувати техніку. Мабуть, надивилась фільмів про війну. І то не лише радянських у дитинстві. Найчастіше згадується зараз британське кіно про другу світову, і художнє, і документальне. Звідси, мабуть, оце відчуття сорому від своєї бездіяльності. Звідси постійні пошуки у думках: що я можу зробити для перемоги? Всі ми в міру своїх фінансових можливостей робимо внески у доброчинні фонди на турнікети, на байрак тари, на автомобілі. І це дуже важливо, бо це задля боротьби, задля перемоги, задля захисту і нас самих, і бійців. Проте це не звільняє від бажання робити щось фізично, щось біль конкретне. Кожен знаходить щось.

Моя колишня колега по військовій кухні, Марина, зі своєю сусідкою по базару, почали провідувати поранених у лікарні. Більшість з них, хто не втратив кінцівки, рішуче налаштовані на одужання і повернення на фронт. Допомогти їм - не менш важливо. Потреби у хлопців різні: хтось просить купити йогурти чи дитячі сирки, хтось - лосьйон після гоління, у багатьох є потреба у нижній білизні, футболках і спортивних костюмах (це ті щасливці, що вже зростаються після операції і можуть нарешті позбавитись від памперсів). Усе це Галя і Марина намагаються купувати за гроші, якими скидаються вони самі, інші продавці Печерського базару, інколи - небайдужі покупці, знайомі і незнайомі. Чому? Та хто його зна. Можливо, тому, що у кожної з них - теж син. Але тут, вдома, ще не на фронті. А можливо, тому що інакше не можуть. Гроші швидко закінчуються. Продавці базару, навіть столичного, навіть Печерського - не найбагатша верства. А хлопці в лікарні виписуються, прибувають нові. І знову: труси, футболки, піна, лосьйон, шкарпетки, прапори. Мої колежанки - Галя і Марина - це не якийсь доброчинний фонд, не об'єднання і навіть не офіційно зареєстрована доброчинна організація з якоюсь вигадливою назвою. Це - волонтерки у первинному сенсі, люди, які самі побачили проблему і самі намагаються її вирішувати. Це те, чим ми, українці, пишаємось і те, що вміємо робити найкраще у світі. Здається, це в нас не лише з часів першого Майдану, а значно раніше.

Ми з сусідками з Іпсилантієвського долучились до цієї допомоги тим, чим можемо: домашні вареники, пельмені, пироги, гроші. Це найменше і найпростіше, що ми можемо зробити для людей, які захищали нас. Які заради нас ризикували здоров'ям і життям.

Хлопців у лікарні і лікують, і годують. Але ж за ці місяці на фронті, а потім тижні в лікарні вони скучили за домом, за домашньою їжею. Намагаємось чимось порадувати їх. Ми з сусідкою Ірочкою раз на тиждень упріваємо на моїй маленькій кухні по кілька годин, виліплюючи вареники з вишнями.

Наступного тижня сусідки Тетяна й Іра взялись наварити пельменів - хлопці попросили. Від мене - пиріг з абрикосами.

Ще за тиждень ми з Ірочкою ліпимо вареники з картоплею і шкварками. Коли купую на базарі сало для шкварок, продавчиня уточнює яке саме треба, для якої страви.

- На вареники? Для хлопців? Тоді оцео. І ще ось це візьміть, це так, від мене. Хай хлопці одужують, передайте!

Лєна з мамою печуть чудові пироги зі сливами. Одного разу, коли Лєна купує на базарі сливи й каже, що буде пекти пиріг для поранених хлопців, фермер насипає їй цілий мішечок слив: "Скажіть хлопчикам, що це Херсонщини!"

- Як будете щось готувати у госпіталь, то беріть у мене, - нагадує мені кожного разу продавчиня овочів з Печерського базару. Я добре знаю, що вони з чоловіком – звичайні продавці, обоє досить пристойного віку. Не від надлишкової пенсії на базарі упрівають і мерзнуть. Проте по своїй змозі беруть участь у допомозі пораненим: бурячок, морква, капуста, цибуля – «це все по вхідній ціні, бо це ж для хлопців Ви берете! І помідорчики оці візьміть у борщик!» Я добре розумію наскільки це зараз важливо для кожного: хоча б чимось допомагати боротьбі.



Останні пости

Дивитися всі

"Хрещена, а що ти робиш, коли нема електрики?" - цікавиться Богдан, мій племінник і хрещеник. О, та в мене багато всього є в запасі: мотати мотанки (це якщо вдень і ще світло); помити голову (це якщо

Петя вийшов на днях на зв'язок! Завжди чекаємо на таке з нетерпінням. Він зараз на Краматорському напрямку. Прислав відео: смажить на двох сковорідках .... креветки! Каже, просили волонтерів щось віт

Вчорашня масована атака, вже й перестали лічити яка вона за номером, заскочила нас, як і належиться, несподівано. Ледь-ледь налагодились стабілізаційні стабільні вимиканння електрики після попередньо