20 липня 2025

Кілька днів гостила у нас моя давня університетська подруга, яка останні років 30 живе в Нідерландах. Вона активно цікавиться життям України, підтримує й донатить так, як може не кожен українець це робить. Бо останнім часом майже всі волонтери й волонтерські фонди жаліються, що збирати кошти стало дуже важко. Не знаю в чому причина: чи то зниження рівня купівельної спроможності українців (бо принаймні по родинах нас і друзів, знайомих – то баланс доходи/витрати значно змінився в гірший бік), чи то втома, чи надія, що витрати має нести державний бюджет. Олька ж донатить постійно. І в наш маленький сусідсько-товариський волонтерський фонд, і в фонди інших знайомих їй людей.

Цікаво було спостерігати її реакції на наше воєнне сьогодення. Ні, страху під час сирен у неї не було, вона приїжджала до Києва і в попередні роки.  Але деякі наші реакції їй здавались не зовсім адекватними….

Гостили у друзів. Знайома розповідає як вона їздила забирати доньку після театру, їдуть додому по трасі, оголосили тривогу, але ж як ти в дорозі серед поля – в яке укриття побіжиш? Їдуть собі далі, бачать як летять «шахеди». Не те щоб прям за ними, але в тому ж напрямку, на Васильків чи на Білу Церкву, певно – бо то популярні місця обстрілів, адже там поруч військовий аеродром. Ну, Галя газу піддала та й долетіли до себе додому. Ми всі присутні сміємось, якісь жарти про «наввипередки з шахедами» відпускаємо, лиш Олька дивиться на нас як на повних неадекватів: "але ж це серйозні речі! Це ж загроза життю!"

Так, Олю, це загроза. І ми в такій загрозі живемо вже четвертий рік. І якщо ти будеш серйозно сприймати кожну повітряну тривогу,  бігати в укриття кожного разу, то тебе надовго не вистачить. Так можна прожити місяць, пів року, рік. Але з часом ти розумієш, що за тривогами на саме життя у тебе не лишається часу і сил. Розумієш, що життя на паузу не поставиш, що треба жити тут і зараз. Так, враховувати небезпеку, але не капітулювати перед нею.

Багато наших сусідів перші місяці війни спускались в укриття кожної тривоги. Та з кожним місяцем таких стає все менше й менше. Зараз всі навчились розрізняти «шахедні» тривоги й ракетні, оцінювати час підльоту ракет до свого міста. Часто з сестрою увечері саме так і листуємось: «ну, давай вкладатись спати поки не долетіли. Бо пишуть, що вилетіли, тож годинки півтори ще є можливість поспати». В укриттях (метро, підземні переходи, паркінги, підвали) найбільше – батьки з малими дітьми. Коли відповідаєш не за своє життя, а за життя іншої, залежної від тебе людини - це накладає більшу відповідальність. А от коли дітей відвозять до батьків, у табір, деінде, то самі в укриття не ходять, обмежуються ванною чи «двома стінами».

Часто наше нинішнє життя може шокувати іноземців саме своєю буденністю і безтурботністю. Під час завивання сирен ми продовжуємо гуляти парками, сидіти в кафе, вже давно не зачиняються на тривоги торговельні центри, магазини, пошти, установи.

Кожен відповідає за своє життя. Кожен обирає свій рівень тривожності і свій рівень захисту.

Українці живуть четвертий рік в тих умовах, які «стурбовані європейці» не можуть собі уявити. Українці четвертий рік воюють за свою землю в тих умовах, в яких  «стурбовані» американці вважають нема сенсу воювати…

Але ми живемо. І воюємо.Бо тут наша батьківщина. Як би пафосно це не звучало.

день наступний

день попередній