2 березня, середа

Потроху проясняється, чому ми тут, на кухні, волонтеримо. Кухарі, які тут працювали, з першими «прильотами» на Київ знялись і вшились додому, полишивши кухню напризволяще. Залишилась лише завідувачка Григоріна, прибиральниця і кілька офіціанток: «Ми Григорівну не покинем!». Власне, та команда кухарів мала б працювати до 28 лютого, а з 1 березня – черга іншої команди, тут вахти по 15 діб. Проте й нові кухарі не приїхали.

Тож тепер ми: архітектори, вчителі, фінансисти, аналітики, викладачі вузів, намагаємось годувати бійців . Бо ліцеїстів з ліцею евакуювали, натомість всі казарми зараз займають мобілізовані ЗСУ й ТерО.

Не можу сказати, що опановувати поварську професію нам вдається легко. Від Григорівни сподівались більшого, а проте вона не вчить, не планує, а лише водить за руку кожного: стань роби оце, роби оте. Молодь, яка таких методів не застала і хотіла б розуміти логіку процесів, планувати операції, намагається хоча б щось вловити, спланувати. Поки що марно…

Когось, хоча б якось дотичного до промислових кухонь, серед нас, на жаль, нема. Хіба що Марина – вона пекар з «Тітки Клари». Парових котлів вона там не бачила, але принаймні духові шафи й величезні електросковороди її не лякають. Марина прибігає до нас на добу, потім – добу працює на своїй роботі у пекарні, там вони зараз випікають не пиріжки, а лише булки, бо в місті дефіцит хліба і «Тітка Клара» як може намагається наповнити ринок хлібом.

Іра й Соломія – мовознавці. Мама викладає в університеті, Мія ще студентка. Розповідають, що вдома вони взагалі не готують. Не бачать сенсу витрачати на це час: можна ж все купити в магазині, в кулінарії. Тож для них не лише промислова кухня – новина, й кухня взагалі!

Яна - архітектор-дизайнерв мирному житті, і активний волонтер у нинішньому. Вона постійно з телефоном, ріжучи салат чи чистячи сосиски вона відповідає на дзвінки й повідомлення, шукає броніки й шоломи для новобранців, замовляє ліки для тих хто в Києві не може дійти до аптеки. Яна на всіх сайтах намагається знайти справжніх кухарів для нашої кухні, хоча б одного-двох, але поки без успіху.

Аня-старша - фінансовий аналітик. Поки вона працює тут, її хлопець волонтерить по місту: розвозить продукти літнім людям, підвозить мішки з піском на блокпости, шукає амуніцію й обмундирування для новобранців. Втім, оцими пошуками зараз займаються усі, моя сестра теж у пошуках броніків для своїх колишніх колег з військової частини. Як би це дивно і водночас прикро не звучало на восьмому році війни… Вечорами, після кухні, Аня примудряється час від часу «підганяти» свою роботу.

Аня-молодша – чарівне дівча, таке щире, завжди усміхнене і дуже оптимістичне. Виявилось, що в мирні часи вона викладала релігієзнавство в єврейській школі для дівчаток.

Ще одна Аня - з Криму, кримська татарка, вчиться тут, буде журналісткою, Коли Крим окупували, Ані було всього лиш 11 років, каже нічого не зрозуміла тоді. Проте виросла і приїхала вчитись сюди. Її батьки лишились в Криму, бо сімейний готель – єдине джерело заробітку для всієї родини.

Ще є Аня, Зіна, Влада, Настя, Ельвіра.

На допомогу нам на кухню прикомандирували хлопців ліцею. Ні, не підлітків-ліцеїстів (їх евакуювали), музикантів з ліцейського військового оркестру, які тут проходять службу. Хлопці вибирають з котлів супи, каші, чай, компот, наповнюють 50-літрові каструлі, переносять до вантажного ліфта для підйому на роздачу в їдальню. Та й узагалі допомагають переносити все, що не під силу нам, дівчатам-«кухарям».

Спочатку ми з дівчатами дивувались кожного разу коли нас називали "повар": "це наша повар, а ця - на роздачі" (Григорівна диференціює нас, «поварів» і тих дівчат-волонтерів, які поверхом вище, в їдальні, розвозять, збирають і миють тарілки). Я вже навіть почала звикати до того, що я - "оце у мене по котлах". Бо за кілька днів вивчила як працюють парові котли, де, що, коли вмикається, де що спускається. Налагодила телефонний контакт з котельщицями – аби давали й вимикали пар, бо раніше тутешні кухарі кожного разу бігали кудись через двір робити це. А сьогодні приходив майстер ремонтувати один котел, то розказав мені усе детально. Мабуть, дається взнаки яхтенне минуле: як зайшов на нове чартероване судно – намагайся зрозуміти що як працює, бо тобі на цьому вітрильнику йти у море, тож маєш його розуміти й відчувати!

Проте сьогодні зранку з'явився повар. Справжній. Молоденький хлопчина. Зі своїм ножем і в класному фартусі. Допоміг в обід. Але він з Вацлава Гавела, то наче знайшов волонтерство ближче до дому і тому пішов (добиратись з Гавела сюди й назад довгенько). А в мене ж вже зріли плани, що от повар є, то я зможу сходити додому.

Та надія не вмирає: з’явилась ще одна повар! Свєта - з Печерська, як і переважна більшість нас тут, адже транспорт у місті не ходить, тож добратись сюди можуть тільки ті, хто живе неподалік. Сьогодні вона прийшла на один день, до комендантської години повернулась додому, щоб погодувати кота і залишити йому корм на кілька днів. А завтра прийде вже на 2-3 дні.

А після обіду прийшли ще двоє: Олена - повар з дитсадка, Лариса - зав.поліклінікою. Отож. уже з’являються і справжні повари, то тепер є "повари" і "повари" :))))

Вечерю сьогодні ми з цією Лєною готували вже самі. Я знаю як працюють "мої" парові котли й електросковороди, а Лєна знає що і як готувати. Ну, картопля тушкована вийшла трохи рідкуватою у нас, зате ми злили зайве і з того завтра зваримо суп.

І вже аж під вечір, як вечеря була готова, то з’явився Петро - теж справжній повар!!!!!! Тепер у нас поварів огого: Лєна, Петро, ще й Свєта завтра буде. Отож завтра я таки розраховую піти додому.

Перед сном намагаюсь хоча б кількома реченнями перекинутись з чоловіком, донькою, батьками і сестрою. Для цього доводиться піднятись хоча б на другий поверх щоб зловити зв'язок. Сестра з дітьми в Чернівцях, вони всі плетуть захисні сітки для фронту. Сестрі вдалось організувала поставку з Польщі бронежилетів і касок, для своїх колег з в/ч.

- Тут багато хто пише, що ніби якась мольфарка сказала, що до десятого все скінчиться, - сестра намагається підбадьорити мене. - Так, так, звісно, треба надіятись, - я вдаю, що вірю в такий фантастичний прогноз, хоча переконана, що навряд чи скінчиться до кінця літа. Та й до кінця року теж. Або й до кінця наступного літа. Але ж не можна розкисати, зараз треба знаходити хоча б у чомусь життєву силу аби рухатись вперед, аби боротись.

- Ну, як не до десятого, то до Паски ж точно їх виженемо! – підігрую я сестрі. – Ти там цибулиння починай збирати, привезеш з евакуації сюди, зі мною поділишся, бо мені ж зараз ніколи. Та й Сашко каже, що в київських магазинах нічого нема. Ясно, що то все тимчасово, ось відкинуть хлопці їх і все наладиться.

Ми підтримуємо одна одну. Хто зна, чи вірить сестра у таке швидке звільнення, чи це лиш для мене. Але мені навіть від її намагання підсилити мою віру в перемогу стає тепло. Задоволена повертаюсь в кімнату. Спимо ми теж біля кухні, у підвалі: ліжко, матрац, ковдра. З білизни видається лише одне невелике простирадло, стелиш його і на ньому спиш, а солдатською ковдрою накриваєшся. Спимо вдягнені, з рюкзаком з усіма речами й документами під боком, як і всі кияни нині. Згори ще вкриваємось своїми куртками. Здається, потроху входимо в режим. Воєнного часу.

Блаженно витягуюсь на матраці.

- Оксано, а чому ти тут? - Ірине питання перед застає мене зненацька, я вже майже засинаю. - А чому я маю бути деінде? Я не вмію стріляти, не вмію надавати медичну допомогу. Але я маю сили і готова допомагати будь-чим. Власне, як і ви з Соломією, я ж так розумію?

- Та звісно, що так. – погоджується Іра. – Я мала на увазі чому ви з чом не виїхали? Багато людей зараз виїжджають.

- Господь з тобою! – я аж захлинулась від обурення. – Я нікуди, нікуди звідси не поїду! Я на своїй землі! Не дочекаються гади! – рештою, мене трохи попустило: - Я прожила чудове життя, я кохала і була коханою, я подорожувала, я побачила багато, наша донька вже доросла, мої батьки ще при силі, відносно. Якщо зі мною щось трапиться – нема ніякого жалю, я своє життя прожила щасливо.

- Тобто, патріотизм? – влучно й лаконічно констатує мовознавець Іра.

- Та, пафосно звучить, - ніяковію я. Високе, не раз чуте слово, застосовувати отак до себе незвично.

- Так, - погоджується Іра. – Патетично. Але це саме те означення.

День наступний

День попередній