24 лютого 2023

"Дякую, моя ріднесенька!"

Думаєте, це від когось із родичів? Аби ж то! Я цієї Тетяни і в очі не бачила і вживу (телефоном тобто) лиш двічі за цей час спілкувалась. Вона - у Лозовій, Харківщина. Ми з сусідами шлемо вже кілька місяців для тамошніх переселенців теплі речі, і ще є пакунки весняного і літнього одягу. З Тетяною, яка від місцевої ради опікується переселенцями, ми намагаємось і підтримати одна одну, і якось допомогти ще й місцевому госпіталю (все ж таки медичне забезпечення в Харківській області - це вам не столичне забезпечення). Вдасться чи не вдасться - то вже таке, але робимо що можемо, бо там же наші хлопці!

І стільки спільного у нас з Тетяною, стільки взаєморозуміння, що це в рази перевершує деякі родинні зв'язки (благо, мені пощастило, родичів-ватників взагалі нема, а от знайомі-єврозвалювальникі, на жаль, є). І такі історії - не лише у мене: родичі чи друзі злиняли у перші дні війни, натомість люди наче далекі, інколи мовчуни, інколи замкнуті, колючі, непоказні, неговіркі першими прийшли допомагати. Іноді дива - це просто добрі люди із добрим серцем, яких посилає вам у життя Провидіння.

Ось наша Владуся. Та, з якою працювали у ліцейській кухні з 28 лютого минулого року. Сьогодні вона виклала свій досвід першого року війни. Зізнаюсь чесно: про себе я її і її подругу охрестила тоді "губастіками"; була впевнена, що не витримають і двох діб. Натомість Владка не просто гарувала на кухні увесь березень місяць, а більш того - опісля цього призивається в ТРО м.Яблунів і з травня по вересень воювала на передовій! Наша Владуся! З автоматом! Під обстрілами!!!! Так, це якийсь сюр, але це реальність. Реальність війни.

https://www.instagram.com/p/CpCOARuNmjy/?igshid=YmMyMTA2M2Y=

Я неймовірно пишаюсь Владкою, Петрусем, Женькою, Анею-молодшою і Анею-старшою, Мариною-молодшою і Мариною-старшою, Наталею і Натою, Андрієм і Свєтою, Максом, Антоном і Віктором, Федором, Васею і Яною. І сусідами, моїми неймовірними сусідами з Іпсилантієвського провулка. І всіма українцями. Знаєте, скільки українців за перший рік війни донатили, волонтерили, просто допомагали? Ні, не так: який відсоток цього не робило? Всього лиш 18%. Ві-сім-над-цять! Тобто 82 відсотки українців не чекають коли хтось щось за них зробить, коли держава їх захистить. Ні! Ми активно робимо те, що можемо зробити: готуємо, збираємо, свічки заливаємо, донатимо, купуємо військові облігації, розчищаємо зруйновані будинки, плетемо шкарпетки, печемо пиріжки. І це дає нам натхнення, волю до боротьби і силу життя. Сила - в кожному з нас.

А найважче цей рік було - сидіти десь за тридев'ять земель і читати про обстріли твоєї Батьківщини.

День наступний

День попередній