16 червня 2022

Життя майже зовсім повернулось до довоєнного ритму. Хіба повітряні тривоги його якось уповільнюють. Коли ж сирен нема 3-4, або й 5 днів, то напруження наростає, здається, ще більше, аніж коли тривоги постійні. Щось, гади, задумали, щось вже таке втнуть!

Я з насолодою повернулась до свого рукоділля. Два місяці пролежала почата мною перед війною мотанка на журнальному столі вдома. Коли я прибігала додому з кухні на побивку і намагалась прибрати Сашко категорично заперечував:

- Нехай лежить і чекає на твоє повернення додому! Я на неї дивлюсь і ніби бачу тебе тут поруч, у кріслі, як ти мотаєш мотанки….

А тепер я її домотала. Потім ще одну. І ще. І зрозуміла, що роблю це, думаючи про моїх дівчаток.

Оця ніжна бузкова змотувалась з думкою про Нату. Непосидючу, Невтому, Крилату. (Насправді, її татуйовані крильця на спині я побачила ще на кухні, але не відразу второпала наскільки ж вони їй пасують!). Ната не просто моторна, заповзята, легка на підйом до будь-яких нових справ. Вона справді надійне плече (та ще й з крилами!), яке набагато, набагато міцніше аніж виглядає, тендітне й граційне. Перші дні роботи разом на кухні ми потихеньку придивлялись одна до одної, аж доки не відчули що можемо покладатись одна на одну як на себе. «Ти теж про це подумала?» - інколи ми навіть не проговорювали вголос плани на меню, бо все відчували неначе одне ціле.

Як вже потім я дізналась, за цими крилатими плечима Нати - сім років польотів на бортах міжнародних рейсів. Може ми колись бачили одна одну: я її в небі з борту яхти посеред океану, вона мене - з борту літака?

- Маринка? - я все ще не впевнена, що переді мною та сама Марина з овочевого цеху. Як казав герой Михайла Зощенка "Я ж її без шапочки ніколи й не бачив". Так і ми одна одну тоді, на кухні, бачили в лише шапочках: я в своєму гарячому цеху - увесь час в поварській, Маринка в своєму холодному, мокрому овочевому – в теплій в’язаній,. Та ефектна кароока жінка вже розкрила назустріч мені обійми! - Ти така…! - і я розумію, що й Марина мене без фартуха і шапки бачить вперше. Чому Марину відправили в овочевий, а не в наш, гарячий цех, то питання до Григоріани. Марина не обирала, просто робила те, в чому була потреба і мовчки чистила, чистила, чистила мішки картоплі, моркви, буряків, цибулі. Без нарікань видавалось, без втоми. А потім ще бігала додому провідувати хворого сина.

Аня-молодша. Ще зовсім дівча, таке щире, таке світле, таке позитивне. І тим більш неочікувано Аня виявилась бійцем, що може переступити через образу, біль, хамство і далі робити ту справу, яку вона вважає потрібною у цей час. На всі випади Григорівни Аня лиш стискала зуби, замовкала на кілька годин і затим знову усміхнена літала по кухні. «Алілуйя» - найулюбленіша відповідь Ані на життєві проблеми.

Наша зустріч з Анею-молодшою після кухні, у травні, була майже комічною: «Я зараз допомагаю одній мамі з дітками, гуляю з малюком, зі старшою дівчинкою трохи уроки підтягуємо. Давай зустрінемось біля Латвійського скверу?» Чудово, це ж поруч з моїм будинком. Виходжу на зустріч, за хвилину з боку мого ж будинку йде Аня.

- А де саме ти працюєш?

- Та, там зовсім маленький провулок, всього лиш два будинки.

- Іпсилантієвський?!

- О, то ти його знаєш?

- Та я ж там живу! Перший під’їзд.

- Так, саме так!

- Ліда? – власне, це й не питання, не маю сумніву, що вона, бо це єдина мама з двома малими дітьми в нашому під'їзді, яка не виїхала зараз з міста. – Це ж та Ліда, яка нам на кухню віддала оті ланч-бокси, що ми використовували для «хом’ячків» в ізолятор і на блокпости.

- Та невже?! Оце так! – щиро дивується Аня. – І оце твої «кращі у Києві сусіди», які стільки всього нам передавали на кухню?! Я нарешті їх побачила!!!!

А я майже не здивована. Ми просто не могли не зустрітись усі ті, хто стали такими близькими, такими єдиними.

Аня-старша. Ну, це вона просто старша за Аню-молодшу, для мене ж вона – приблизно віку нашої доньки. Така тендітна і така сильна. Вміє слухати і вміє говорити. Організатор хоча б якоїсь системи у тому суцільному хаосі ліцейської кухні. Людина, чия підтримка відчувалась навіть тоді, коли вона змушена була залишити нас аби їхати рятувати родичів свого хлопця, що евакуювались з Маріуполя.

Аня з тих людей, яким соромно ніжитись на морях чи навіть просто сидіти в Києві без діла коли на сході хлопці і дівчата воюють за нас. Дівчина з великим добрим серцем, що попіклується і про сусідського кота, якого підкинули їй сусіди, що евакуювались в перші дні війни; помчить на допомогу родичам свого хлопця; і навіть з дороги буде переживати за нас і допомагати у пошуках якоїсь підмоги на кухню; за найменшої нагоди підключиться до волонтерського проекту чи то допомоги у Гостомелі, чи то готувати їжу.

Настільки гарно вихована, що я навіть почала підозрювати, що Аня - донька вчителів. Бо ми, діти педагогів, часто такі впізнавані одне для одного якимось внутрішнім штампом, неначе продукція "Так треба продакшн".

Наташа прийшла на ліцейську кухню трішки пізніше за нас, проте так швидко влилась в колектив! Своєю поміркованістю, ретельністю, неконфліктністю (втім, як і всі ми, бо інші, надто язикаті і надто норовливі, там не втримувались), вона врівноважила нашу невеличку команду. Без надмірного поспіху, без метушні Наташа встигала і в гарячому цеху, і рибу почистити, і котлети зробити. А на роздачі її ретельність і точний розрахунок були просто незамінні!

Про свою довоєнну роботу Наташа загадково казала: «Я залишаю чоловіків без штанів». Після кухні я зустрілась з Наташею: маленька яточка з ремонту і лагодження одягу. Навіть на тих кількох метрах Наташа влаштувала все так зручно і затишно, як вдома. А без штанів в її ятці зараз сидять переважно військові: тому підшити, тому завузити, тому дошити, тому доставити кишеню. І, хто б сумнівався, за те Наташа гроші не бере: «після Перемоги принесете шоколадку?». А сама до мене: «Стільки вже наперешивалась, що перед Перемогою треба буде на жорстку дієту сідати, бо як всі по шоколадці принесуть – то я й у двері своєї ятки не втиснусь!». На жаль, незабаром їй довелось залиши свою затишну ятку, в якій пропрацювала більше 10 років і шукати нову. Залишитись без роботи у час війни – не найлегше випробування. Та Наташа не впадає у відчай. І я теж вірю, що з її наполегливістю вона обов’язково знайде і нове місце для свого невеличкого ательє, і нових клієнтів.

Я роздала прикраси своїм дівчаткам. Та лишилась ще одна. Для нашої справжньої захисниці. Владка зараз на «нулі». Власне, вона вже передислоковувалась з «учебки» на передову, коли я робила цю прикрасу, думаючи про неї. Розуміла, що передати Владі мотанку не зможу, то ж можна не поспішати. Але чомусь так хотілось зробити її, саме зараз. От як у тій казці, коли Еліза плела сорочки з кропиви для своїх братів-лебедів: як не доплету – не врятую! От і я мотала нитка за ниткою, неначе це якийсь оберіг для нашої вертлявої улюбленці ліцейської кухні. Час від часу я дістаю цю Владчину мотанку, ніби розмовляючи з нею. Звучить патетично? Можливо! Але такий зараз час. Я так за неї переживаю. Ми всі за нею переживаєм. Та ми знаємо, що наша Владка – боєць! І навіть не в переносному сенсі цього слова. І буде день, коли вона повернеться жива і неушкоджена. І замість цього фото мотанки тут буде Владкине личико, у прикрасі.

День наступний

День попередній