01 грудня 2022

"Хрещена, а що ти робиш, коли нема електрики?" - цікавиться Богдан, мій племінник і хрещеник.

О, та в мене багато всього є в запасі: мотати мотанки (це якщо вдень і ще світло); помити голову (це якщо нема бомбардувань і можна ризикнути випустити воду з ванної, яка тепер завжди тримається про запас на випадок вимкнення. Але після миття знову обов'язково наповнити ванну!); зайнятись приготуванням вечері (в налобниках), з'їсти її при свічці і піти спати.

Ми, ті що залишились у своїй країні, робимо звичні нам речі. Ми не страждаємо, ми не виживаємо, як інколи здається тим, хто виїхав. Ми жи-ве-мо. Тут і зараз. На своїй землі. Нас захищають наші хлопці і дівчата. І саме для цього вони боронять нашу землю.

Звичні речі, оці шматки нормальності, дають відчуття безпеки, якої зараз так бракує, і віру в те, що це все тимчасове.

Триматися за те, що звик робити, що тобі приносить задоволення. Навіть якщо це просто перемивання-натирання твоїх улюблених 48 баночок зі спеціями. Чи гортання родинних фотографій, читання вголос одне одному книжок, написання сценаріїв колядок, розспівування. Лиш зараз ми зрозуміли, що базові речі такі важливі і виявились такими цінними.

І я, й наша донька, і сестра з якоюсь трохи навіть маніакально впертість виставляємо кухонні годинники після кожного вимикання електрики. Зазвичай у всіх на плиті є годинник: вимикається електрика - зупиняється годинник. За ці місяці вимикання вже можна було плюнути: хай собі показує який хоче час, шо його кожного разу виставляти. Та ні, ми крутимо і виставляємо, ніби саме цей годинник є відображенням того, що наше життя не перечікує до кращих часів "коли вже все це скінчиться". Наше життя протікає тут і зараз, в нормальному ритмі. Хай ця нормальність видається ненормальною для когось стороннього, але ми жи-ве-мо, а не переживаємо. Тому ставимо на годиннику наш реальний час і продовжуємо жити реальним життям.

Не буду брехати, інколи навіть мене починає полишати віра. Днями гуляла інтернетом така собі пам'ятка від КМДА про виживання в умовах блекауту: як і коли спустити воду з батарей аби не розірвало їх в морози; як використовувати для випорожнення відро і мішки для сміття; як викопати вигрібну яму і зробити загальний туалет для всього будинку і т.і.

Пам'ятаю, щось подібне (але не від РДА) ходило десь на початку війни. Тоді то здавалось абсолютно неможливим, перебільшенням можливих сценаріїв. Зараз же, враховуючи ще й осінню слякотну похмурість, все спряйнялось зовсім інакше. Я б навіть сказала, що подіяло саме так, як планувалось гібридною війною.

Я пів ночі прокрутилась у ліжку, подумки прицілюючись лопатою де у нашому дворі рити вигрібну яму. Ну, бо я ж знаю наші клумби: тут коріння - не вкопаєш, там - теплотраса. А пів ночі у снах розміщувала якихось біженців з нижніх поверхів, яких заливала річка нечистот і вичерпувала ці нечистоти на роботі (бо офіс на першому поверсі) :)))

І це ж у мене (як я самонадіяно оцінюю) не найфрустрованіша психіка!

Звісно, пам'ятка правильна, вчасна: хто попереджений - той озброєний. Але на майбутнє особисто для себе візьму за правило проти ночі таке не читати.

А на ранок все сприймається, як і годиться, трохи інакше: отут на клумбі можна буде викопати яму, в підвалі є до біса всіляких дощок - можна буде такий-сякий нужник типу сортир змайструвати. Вистоїмо!

А потім подзвонили з лікарні: виписують сьогодні хлопчину, треба його одягти: сам з Херсонщини, а зараз поїде в Хмельницьку область, де його мама в евакуації у родичів. Тож ноги в руки - і понеслась в офіс, бо там ще є якісь теплі речі, принесені сусідами, друзями, знайомими. Є теплі куртки, є штани, светрів багато. А от з обувкою складніше. Але поруч з лікарнею є великий магазин взуття, тож там купую за гроші нашого мікроволонтерського сусідського фонду черевики, несу в лікарню, міряємо - йду міняю на більший розмір, аби з товстою шкарпеткою можна було взувати.

Провідую хлопців на 3 поверсі: о, Аристарх вже все може самостійно робити руками! А поступив же - обидві руки були в шпицях, і нога прооперована. У інших поранених, щоправда, подвижки менші - лежать в тих апаратах Ілізарова вже котрий місяць. Але тримаються!

Потім ще заходжу до хлопців на 6 поверх - тут у нас лежать ті, хто вже ближче до виписки. Саме зараз двох знайомих хлопців переводять в іншу лікарню для подальшого доліковування, я так рада за них!

Коли по всьому чимчикую через парк на метро, на роботу, ловлю себе на думці, що ті нічні жахи про можливий блекаут, вигрібні ями, замерзлі батареї геть чисто повискакували у мене з голови як та Кандибина худоба! Переключити свої думки з нажахування себе можливими прийдешніми апокаліпсисами на піклування про інших - ото найкращий засіб не поїхати мізками, не втратити відчуття реальності!

Дзвоню нашій фермерші Тоні і нагадую про замовлені на завтра домашні пиріжки. Це буде для Женькиних хлопців. Він зараз переводиться в нову штурмову бригаду, то ми пошлемо пиріжечки його колишнім однополчанам, а як Женя напише з нового місця дислокації, то наступного тижня і в його нову бригаду посилку відправимо. Хай хлопчики домашніх пиріжечків поїдять!

День наступний

День попередній