top of page

4 листопада 2026

4 лист.
Читати 4 хв

З листопада, пообіді, Київ зупиняється. Спочатку - екстренні відключення. До яких ми вже звикли за місяць відключень, що часом і не звертаємо уваги. Потім зникло водопостачання по всьому місту. Зупинився електротранспорт: до зупинок фунікулера теж все всі звикли - його вимикають найпершим коли об'єм електроенергії в місті падає, потім - окремі маршрути трамваїв, а під вечір зупинились усі трамваї і тролейбуси. Колапс. Теж черговий, до якого мали б теж звикнути за кілька останніх тижнів транспортних колапсів, та все ж таки ще не настільки призвичаїлись. Не уявляю як кияни добирались додому. А вдома що? Води нема в усьому місті, електрики - у багатьох по 6, по 9 годин вже нема.

У нас вдома є газ і повна ванна води. Запасаємось ми водою відтоді як почались осінні відключення. Бо з нашої найвищої точки Києва - 221 м над рівнем моря - вода зникає найпершими, а зявляється - найостаннішими. Без води гірше аніж без електрики, - це навіть племінник сьогодні відмітив. Їм в шкільному чаті після численних запитань батьків чи таки відправляти в школу дітей завтра зранку якщо вода не з’явиться, нарешті написали: так, дітей відправляти, але забезпечити кожного ємністю для сечі. Діти спантеличені, батьки спантеличені, але певно, що й вчителі були не готові до такої ситуації і теж не мали готового алгоритму на такий випадок.

Бо одна справа - домашній запас води, який є у кожного киянина, інша - запас води в громадських закладах.

Від початку великої війни у кожного киянина є запас води - чи то у ванній як у нас, чи в пляшках, чи в каністрах. Приготувати вечерю можна, і помити посуд можна. Але коли нема й натяку як надовго треба розтягнути оцей твій запас води, то це гнітить. А інформації від влади міста - аніякої. Інформаційна порожнеча ще гірша за нестачу води й електрики разом узятих.

Мої сусіди принишкли. В будинковому чаті - ані питань, ані розпачу, ані обурення. Кілька дописів: води нема; води нема в найближчому Макдональдсі; води нема на нижньому Печерську; води нема по всьому місту - і все, тиша. Кожен замкнувся, кожен переживає це наодинці.

Ми з Сашком так само мовчки повечеряли, вклались спати. Нема опалення, нема води, нема інформації, нема графіків відключень на завтра. Безпорадність і пригнічення. Ніби вже програли. На завтра плануємо йти на концерт. Ну, з немитою головою на концерт - вже маю досвід минулого року, тоді я якось волосся збила, Катя - волосся затягнула у хвіст і залила лаком і все було ок. Нам тоді найбільш шкода було не себе, а тих, хто на сцені - вони ж такі самі кияни як і ми, теж без води були, от як їм почуватись під софітами?

Нічні думки і за нормальних обставин не найоптимістичніші. Зараз в голову наполегливо стукає питання а чи взагалі потрібні ми тут, тиловики, цивільні? От ще два-чотири дні не зможуть підключити генерацію для водопостачання - ще 2-4 дні величезне місто без води. І що? Здаватись? Капітулювати? І це буде не з вини тих хлопців, що п'ятий рік в окопах, без води, електрики й тепла виборюють кожен шматок нашої землі. А через мільйони звичайних киян, які залишились без води, тепла і електрики у ще не холодному листопаді. Може справді треба було виїхати усім жінкам, дітям, літнім людям? Щоб позбавити ворога можливості брати нас у заручники і шантажувати всю країну? І зрештою - не бути причиною капітуляції?

Відчувати себе обузою дуже неприємно. Може я просто прикриваюсь тим волонтерсивом? Може користь від наших незначних коштів для хлопців не порівняно менша ніж затрати на забезпечення хоча б мінімально прийнятних умов нашого проживання в тилу?

Заставляю себе засинати, бо у сні все притлумляється. Рринаймні, це єдине, що зараз маємо у дрсиатку - можливість поспати. Постійні тривоги за вікном ніколи не заважали мені заснути. Хіба кілька разів звично прокидаюсь, заглядаючи в телефон: ані графіки відключень не прийшли, ані нової інформації про воду.

Вода з'явилась аж по десятій ранку. Сусідська група струменіє оптимізмом: "вода чмихає!", "вода з'являється!" "І навіть теплішає!", "є гаряча!". Лайки, смайлики, знаки оклику. А у мене найперша думка - про тих дітей, які сьогодні будуть на концерті виступати зможуть помити голову!

Нормально прийняти душ, нормально заварити чай, приготувати сніданок. Без обмежень себе тим, що не потребує багато води і не виходить з тебе потім додатковою рідиною в унітаз. Свобода. Як надовго? Та не треба грузити себе наперед тим, на що ти ніяк не впливаєш.

Увечері на концерт йдемо темними неосвітленими вулицями. Хоч водопостачання відновили, аое з електрикою справи не кращі аніж попередні дні: екстреннв відключення тривають вде більше доби, графіків нема, нарешті наскільки годин екстренні скасовують, графіки такі, що по 12-15 годин поспіль без світла, але й вони не витримуюттся, врешті знову екстренні... В БЗЗ хол і східці не освітлені, афіш ніяких, кількість глядачів зменшена до мінімуму- все заради безпек. Верхній одяг не знімаємо, адже опалення ще нема.

Оркест у костюмах, під них можна вдягти хоча б термобілизну. А от учасники програми - учні музичних шкіл - у своїх найкращих концертних сукнях, часом зовсім легеньких. Виходить тендітне дівча, бліде як сніг, а пальці червоні. Мабуть перед виходом їй розтирали, гріли кисті аби могла грати на скрипці.

І знову закладається змією думка: а може краще було б для цих дітей їхати кудись у спокійні країни, де прки щеинемамвійни, вчитись, жити в пристойних умовах, концертувати, реалізувати себе. Може хтось з них навіть би вказував на концертах, що він - українець.

Бо що вони мають тут? Так, навчання у хороших педагогів, але ж побут - як у всіх киян: без опалення, без води, без електрики; безпека - як у всіх киян; для участі в міжнародних конкурсах і концертах добирались треба на перекладних по 2-3 дні.

Проте я добре знаю від Галюсі, яка є однією з організаторів цього проекту, що діти самі робили свій вибір: я лишаюсь тут! Багатьох з сьогодніш учасників ми бачили минулого року, позаминулого, і 2022. Хтось тоді вибирався з батьками з окупації, з кларнетом в руках; хтось переїхав зі сходу в західні регіони, але країну не полишив. За 5 років з 7-9 річних дітей вже виросли юнаки і дівчата. І свого вибору вони не змінили.



 
 

Останні пости

Дивитися всі
2 листопада 2026

Південний міст відремонтували за 3 дні: першою запустили автомобільну смугу з лівого берега на правий, бо то було найкритичніше, за день - і другу, з правого на лівий. От з метрополітеном справи гірші

 
 
28 жовтня 2026

Знову пошкодили Південний міст., 26 жовтня. Цього разу пробита наскрізь діра у дорожному полотні, понівечені рейки метро - пошкодження серйозні, ремонт займе час. Міст закритий повністю і для автомобі

 
 
20 жовтня 2026

Ранок понеділка розбудив грюканням. Довгим, постійним. Отакої! Не було вночі обстрілів, то зранку сусіди не дають виспатись. Такого в нас ніколи ще не було, бо зазвичай сусіди дуже відповідально ставл

 
 
bottom of page